ДОРОЖНЬО-ТРАНСПОРТНА ПРИГОДА

Мар’яна схилилася над мийкою. Мила брудну тарілку вже вчетверте, навіть не помічаючи того, терла і терла механічним рухом - за годинниковою стрілкою, немов рахувала хвилини, які скрапували з дзиґаря в неї над головою. Нарешті лишивши тарілку, Мар’яна відвернулася до вікна.

Кажуть, якщо наснився недобрий сон, треба просто глянути на світ за шибкою - і тоді всі страхи минуться. Вона щодня подовгу стояла під вікном, чекаючи полегшення, Мріючи скинути з себе тягар нічних жахів, але вікно блимало сліпим оком і не знімало з душі тягар.

Якби хоч чимось себе зайняти! Мар’яна стала коло кухні, ладнаючи каструльки й сковорідки, накриваючи на стіл, бо сьогодні чекала в гості сина, який уже давно не жив із нею. За вікном розцвірінькалися горобці, передражнюючи один одного, і Мар’яна, забравши зі столу порізаний хліб, покришила його і, прочинивши кватирку, кинула горобцям. Вони вчинили страшенний ґвалт і зграйкою накинулися на хліб, але враз з усіх боків почали насуватися сірі, добре вгодовані голуби з нахабними пиками й відтісняти горобців. Мар’яна з серцем махнула рукою.

З боку сіней вчувся нетерплячий стук, і майже одразу двері відхилилися: вдень хату не тримали замкненою.

- Мамо, привіт!

- Ти вже тут? Ти голодний, Орчику?

- Як завжди.

До кухні влетів високий, чорнявий, рухливий хлопець. Власне, хлопцем його можна було назвати лише тому, що він молодо виглядав, але з очей його, що трохи насторожено дивилися на світ, прозирала зрілість.

- Ох, що це так смачно пахне?

- Деруни, - відповіла Мар’яна.

- Дай один!

- Орчику, скільки прошу: не хапай з-під руки!

Мар’яна вивіреними рухами виклала ложкою на пательню останню порцію дерунів і повернулася до сина.

- Що на роботі?

- Сидір хоче цемент за готівку.

Орест, який закінчив хімічний факультет в університеті й був запрошений до аспірантури, раптом ні сіло ні впало вирішив вертатися додому. Він легко влаштувався технологом на цементний завод і потім помалу, але невпинно просувався вгору. Був непоганим технологом, але ще кращим виявився маркетологом: міг точно визначити, де й коли цемент продаватиметься найкраще, і тепер обіймав посаду комерційного директора.

- А за готівку не можна? - спитала Мар’яна.

- У нас не можна. У нас абсолютно прозора бухгалтерія. Нашому юристові вже набридло судитися з податковою... Мамо, щось горить!

Мар’яна хапливо перекинула добре підрум’янені з одного боку деруни на другий бік, почекала хвилинку й зняла їх із пательні. Орест, виразно клацаючи зубами, поглинав деруни. Наливши синові у горнятко чай, Мар’яна сіла коло столу, схрестивши руки.

- Мам, ти чого не їси?

- Я вже вечеряла...

Орест підняв голову від тарілки й подивився на матір уважно.

- Знову наверзлося?

- Орчику, дай мені спокій.

- Мам, ти себе в могилу заженеш тими снами. Що каже Святослав Пилипович?

- А що він може казати? Хіба лікарі визначають причину хвороби? Вони лікують наслідки...

Мар’яна відвернулася до вікна і замовкла. Горобці, які товклися на гілках у її по-зимовому чорному саду, теж ніби принишкли, втомлені дражнитись. За хвильку Мар’яна, струшуючи з себе сумний настрій, заговорила:

- Ти газету приніс?

Вона не передплачувала газет, але завжди читала ту, що приносив із собою Орест.

- Мам, візьми там, у кишені куртки. Я ще навіть не розгортав.

Мар’яна порилася на вішаку, витягла з куртки вогку газету й розстелила на колінах. І заклякла.

- Що там таке? - вдруге відірвався від дерунів Орест. - Яке ти там страхіття побачила?

- Святослава Пилиповича вбили, - сказала вона чужим голосом.

- Не може бути! Ану, дай газету! - Орест вихопив аркуші з материної руки й розправив на столі.

На першій же сторінці надруковане старезне фото головного лікаря Рябокінської районної лікарні, де йому не більше сорока років, а поряд, у три невеличких колонки, стаття під заголовком “Чергове замовне вбивство”. “ У ніч із двадцять першого на двадцять друге січня у власному кабінеті в районній лікарні був убитий головний лікар, за фахом - психотерапевт, кандидат медичних наук, автор численних публікацій у вітчизняних і закордонних медичних журналах, Святослав Пилипович Шапка. Обставини з’ясовуються, але, як нам стало відомо з надійних джерел, це убивство має почерк замовного”.

- Замовне вбивство? - стенув плечима Орест. - Кому вже аж так Святослав Пилипович міг перейти дорогу? Яка дурниця!

Мар’яна кілька разів розтуляла вуста, ніби щось хотіла сказати, а тоді похоплювалася, та все ж нарешті мовила:

- Таки серце моє щось віщувало...

- Мамо, ти про сни? До чого тут сни?

- Не сни, а сон... - відповіла вона й роззирнулася на всі боки нервово, ніби підозрювала, що за нею хтось спостерігає. - Я тобі скажу. Він не хотів вірити... Мені щоночі снився той самий сон, а одного разу наснився інший. Зовсім інший. Не про мене - про нього...

І вона на півслові замовкла, загасивши погляд, стуливши міцно вуста. Орест почекав, щоб вона сама заговорила, але мати мовчала.

- Мам, то що за сон? - спитав нарешті Орест.

- Сон? А, той сон... Я не дуже пам’ятаю. То я йому розказувала, коли ще добре пам’ятала. Ніби я в лікарні. І він сидить за столом. А потім до кабінету хтось заходить, якісь люди. Щось говорять... погрожують? Не пам’ятаю. Я тільки пам’ятаю, що уві сні так злякалася за нього! Бачиш, яке моє серце: все наперед знає...

Мар’яна замислилася. Орест не знав, який давній зв’язок поєднував його матір зі Святославом Пилиповичем. Коли лікар, відсидівши понад десять років у таборах як в’язень сумління, повернувся додому вісімдесят шостого року, він чомусь прийшов саме до Орестової матері, хоча ніколи їй не писав. Орест не пам’ятав жодного його листа, жодної згадки про нього з материних вуст, він і самого Святослава Пилиповича не пам’ятав, узагалі чи й відав про його існування.

А Мар’яна зустріла колишнього в’язня, мов рідного брата: знайшла йому житло, навіть заплатила за нього, ходила до тодішнього головного лікаря, щоб улаштував Святослава Пилиповича хоч кимсь, хоч у фізіотерапевтичний кабінет, їздила до Києва, щоб придбати йому пристойне пальто й туфлі, бо речі, які той привіз із собою, годилися хіба на городнє опудало.

Тільки вона не розмовляла з ним. Орест жодного разу не чув, щоб Святослав Пилипович із мамою говорили про щось інше, крім хлібу щоденного. Часом він і хотів запитати Святослава Пилиповича про страшні мордовські табори, про які знав лишень із чуток, але в хаті на такі розмови раз і назавжди було накладене мовчазне табу: слова “сидів” або “табір” не вимовлялись уголос. Здавалося, і мати, і Святослав Пилипович навіть до себе, мовою душі, жахалися ці слова промовити, щоб не наврочити.

За півроку мати знайшла Святославу Пилиповичу помешкання, і він виїхав. Більше ніколи не приходив до них у гості, лише мати часом знімала телефон і розмовляла з ним хвилин п’ять.

Коли почалися нав’язливі сни, мати час од часу ходила до Святослава Пилиповича в лікарню, де він потроху відвоював колишнє становище і замінив головного лікаря, якому давно вже час був виходити на пенсію. Святослав Пилипович був за фахом психотерапевтом - дивна спеціальність для районного лікаря, тож і працював довгий час у травматології, після таборів обізнаний у всіх можливих травмах краще, ніж травматолог із двадцятирічним стажем.

Але й далі писав статті з психіатрії. Їх публікували спочатку лишень іноземні журнали, та згодом почали й наші. До нього ходили люди. Він слухав і записував їхні нарікання, намагався допомогти кожному. А тепер його вбили.

Мар’яна зібрала начиння зі столу. Орест вийшов у вітальню й увімкнув телевізор. Тиша луснула, і в кімнату ринув збуджений голос дикторки першого каналу телебачення, яка оповідала про пожежу на одному з київських ринків. Мар’яна влаштувалася на дивані поряд із сином, дослухаючись до телевізора. Вони часто так сиділи: рядком, мати й син, півгодини вечірніх новин, доки син, прослухавши останні події у світі спорту, не починав збиратися додому.

Вислухавши футбольні новини, Орест потягнувся й підвівся з дивану.

- Мам, я піду.

- Так, Орчику.

Він на мить замислився.

- Мам, хто буде похорон улаштовувати?

Мар’яна зиркнула на сина зацьковано.

- Ми?.. - мовила вона з питальною інтонацією.

- Ну, в нього ж родичів нема... Мам, я піду в лікарню завтра, спитаю. Ти не ходи. Тобі не треба...

Мар’яна покірливо кивнула. Орест вдягнув кросівки, шапку, накинув куртку й почав її зашпилювати. Мар’яна раптом зірвалася з місця, наче щось ізсередини її штрикнуло.

- Я тебе до зупинки проведу! - ледь не крикнула вона.

- Чого? - здивувався син. - Ти ж ніколи...

- Не можу сидіти в хаті. Проведу, прогуляюся...

- Ну, взувай чоботи. Де твоє пальто?

- А он там, під безрукавкою.

Орест подав матері пальто, потім дістав із полички над вішаком шапку й шалик. Мар’яна під саме підборіддя запнулася шаликом, хоча за вікном було ледь нижче нуля.

Сніг кружляв навколо ліхтаря на автобусній зупинці, пасмами лягав на лавку, людям на коміри, на дахи проїжджаючим машинам. Люди нетерпляче збивали його собі з шапок і з плечей, але він знову важко осідав, вибудовуючи сніжні вали. В кінці вулиці з’явився жовтенький автобус; він підскочив до зупинки, відчинив двері. Орест піднявся трьома сходинками, обернувся до матері.

- Мам, я зайду завтра по сьомій.

- Так, синку, як завжди. Що тобі зварити?

- Та не знаю. Що-небудь.

Нарешті автобус впустив останніх пасажирів і щільно затулив двері.

Мар’яна ще постояла на зупинці, не хотіла повертатися додому. Мимоволі пригадувала Святослава Пилиповича. Доля! Пройти мордовські табори, повернутися додому, хоч і хворим, хоч і зневіреним, та живим і не калікою, знайти роботу, навіть гараздувати - і загинути наглою смертю, неприродною, невчасною! Замовне вбивство... Кому знадобився головний лікар районної лікарні, в якого зроду не було грошей, який навряд чи знав страшні державні таємниці, який жив самотньо й тихо?..

Чи не так уже й тихо? Активно друкувавсь у західній періодиці, раз у лікарню навіть приїжджав англійський колега, вони довго говорили, сидячи в “Колибі” - тоді єдиному на все містечко пристойному ресторанчику, англієць, прощаючись, щиро тиснув Святославу Пилиповичу долоню й запрошував на конференцію, а той тільки усміхався й відмовчувався...

Мар’яна нарешті ступила на дорогу.

Йшла швидко, похиливши голову, пригадуючи свій останній візит до Святослава Пилиповича. Зненацька праворуч і трохи позаду вчулося гудіння мотору. Мар’яна заціпеніла. Гудіння швидко наростало, але для неї все відбувалося, як у сповільненому кіно. Гудіння увірвалось у вуха диким свистом, на неї дихнуло гарячим запахом бензину й мотору.

Вона трохи повернула голову - й побачила просто перед собою дві круглі фари, вирячені, ніби очі хижого звіра. Джип здоровий, як танк, заступив їй дорогу, ось він уже торкнувся її пальта переплетеними штангами, що ліпилися на його тупому носі. Мар’яну наче обпалив дотик розжареного металу.

Втративши рівновагу, розкинувши руки, вона падала на чорний асфальт повільно, повільно і ніяк не могла діткнутися землі.

Розділ VI

МІСТЕЧКО РЯБОКІНЬ

Ліна сиділа на передньому сидінні поруч із Юрасем Булочкою.

Журналіст, що на сьогодні перекваліфікувався у водія, був одягнений у синю пухову куртку, на каптурі обшиту рудою облізлою лисицею, а на голові в нього красувалася смугаста шапочка з помпоном, виконана в патріотичних синьо-жовтих кольорах, хоча останнім часом Юрась почав про це забувати. Міцно вчепившись у кермо, - не дорога, а місиво, для окозамилювання притрушене свіжим сніжком, який і зараз продовжує осідати лапатими сніжинками на лобове скло, - Юрась Булочка сміливо їхав уперед: права він дістав півроку тому, і за цей час уже раз влетів у “проісшествіє”, як зазначив молодий даішник у протоколі, а ще тричі заплатив штрафи за різні дрібні порушення.

Машина в Юрася була знаменита: брудно-білого кольору “копійка”, яка дісталася йому від дідуся. Дідусь не їздив на ній уже років із дванадцять, і весь цей час машина простояла в гаражі, і тому, коли Юрась, зі свіженькими правами в кишені, уперше за дванадцять років відчинив навстіж двері гаража, то побачив підсліпуваті очі старої “копійки”, яка, здалося, позіхнувши на всю пащеку, показала йому на свої слабі старечі ноги, мовлячи: ніде ми, синку, не поїдемо. Замість шин у “копійки” висіли чотири гумові ганчірочки, які навіть устигли прилипнути до підлоги.

І почалася епопея з ремонтом. Купити нові шини було задачею найлегшою. Значно важче - тобто, дорожче - виявилося повністю замінити двигун, акумулятор, свічі та інші деталі, про існування яких Юрась Булочка дізнався за одну лекцію, котру йому прочитали на курсах водіїв, але не передбачав, що побачить їх так скоро на власні очі. Тепер же Юрась міг би, здавалося, зібрати й розібрати ходову частину “жигулів” власноруч протягом двадцятьох п’яти хвилин.

Помалу наздогнавши “москвич”, що так само безнадійно боровся з погодними умовами української зими, Юрась набрався нахабства, замиготів лівим помаранчевим очком і пішов на обгін. Тим часом Ліна дістала з косметички чорного олівця й почала наводити макіяж.

- Гей, ти не міг би так не хилитатися! - насварила вона Юрася на правах старшої товаришки.

Юрась засичав у відповідь, вирівнюючи машину на дорозі. Як він мріяв зараз про авто, на боці якого гордо красувалась би позначка “4x4”! Щоб усі чотири колеса, міцно вчепившись у дорогу, самі керували їздою, а він би тільки відкинувсь у кріслі, однією рукою недбало притримуючи кермо...

Ліна склала косметику в сумку, ще раз уважно себе обдивилася з усіх боків: жінка-журналістка має бути в бойовій готовності двадцять чотири години на добу, бо, як Ліна часом повторювала, пхаючи в кишеню халата диктофон, нагода для зоряного репортажу може трапитися, коли ти вийдеш надвір викидати сміття. Відкинувши сумку на заднє сидіння й обсмикнувши зелену дублянку, яка горбом вилізла з-під паска безпеки, Ліна повернула голову до Юрася Булочки.

- Ю-ра-си-ку, - його так усі називали, вимовляючи ім’я по складах, кожен склад окремо, - Ю-ра-си-ку, це твій був матеріал про козятинську мафію, правда?

- Ну? - буркнув Юрась.

- А скажи-но мені, Ю-ра-си-ку, ти сам їздив на місце пригоди?

- Ну?

- Яка жахлива історія! Двоє мафіозі підступно викрали і з’їли цілий лоток лимонних тістечок... Який нахабний злочин! І це вже не перший раз?

Юрась Булочка засовавсь у кріслі. З восьмого класу він мріяв вести кримінальну хроніку, недбало, гостро й вишукано писати про криваві злочини, пропонувати свої версії викриття правопорушників, саркастично запитувати: “Коли нарешті кияни перестануть боятися заходити в під’їзди власних будинків?” Він бачив яскраві заголовки своїх статей: “Кривава драма в передмісті”, або “Злочинець не лишив слідів”, або “Закляті вороги під одним дахом”. Але чомусь кримінальну хроніку Вальтер Тадейович доручав оцьому дівчиську метр п’ятдесят три на зріст, а його, неперевершеного Юрася Булочку, відправляв на розбори козятинської мафії через лоток лимонних тістечок.

Юрасеві раптом гостро закортіло лимонного тістечка, такого, як колись випікали у нього в школі, і він, подібно козятинським мафіозі, зараз залюбки би підступно викрав і з’їв цілий лоток жовтих лимонних тістечок - два шари густого, пухкого, божественного крему...

Брудно-біла “копійка” проїхала знак “РЯБОКІНЬ” - на білому тлі, про себе відмітив Юрасик, скидаючи швидкість, - і вгризлася в снігову кашу, ще глибшу й бруднішу, ніж на трасі. Вечір давно огорнув землю, але, як не дивно, центр районного містечка Рябокінь світився ліхтарями. Деякі з них час від часу починали судомно блимати і раптом згасали, але знову, ніби поборовши миттєву слабкість, спалахували тремким світлом.

У пошуках готелю Юрась Булочка і Ліна кружляли центром містечка, доки не вперлися фарами в якесь заворушення на дорозі. Юрась сміливо натиснув на клаксон, і Ліна боляче стукнула його кулаком по коліну.

- Зупиняй машину й не сигналь, дурню!

Вона почала хапливо відшпилювати пасок безпеки. Ліна мала добрий нюх на катастрофи, кримінальні розбори, убивства й нахабні пограбування - на все, що могло збільшити продаж газети масовому читачу. І зараз її тонкі ніздрі вчули запах крові, що парувала від дороги. Причепивши за вилогою коміра дублянки майже непомітний мікрофон й запхнувши руку в кишеню, щоб у будь-який момент натиснути на червоний ґудзик на диктофоні, Ліна підскочила до натовпу, що темною масою ворушився на дорозі біля розпростертого тіла немолодої жінки.

Розкинувши руки, жінка лежала на асфальті горілиць, не розплющуючи очей до схилених над нею облич. Шия жінки була неприродно вивернута, з-під шалика визирала велика чорна родимка. Темне пасмо густого волосся вибилося з-під шапки, між бровами застигла стражденна зморшка. Її пальто було вимащене брудним снігом, а на рукаві лишився брудний відбиток - дві смуги. Повіки жінки жалібно здригалися.

Спершу під’їхала “швидка”, потім міліція, яка почала розганяти натовп простим питанням: “Ви бачили, як це сталося? Нам потрібен свідок!” Вийнявши з кишені дублянки журналістське посвідчення, Ліна підскочила до представників влади, махнувши Юрасю Булочці: “Фотографуй усе, що зможеш!”

- Доброго вечора! Столична газета “Речовий доказ”, - вона помахала посвідченням, де на чорно-білій фотографії їй було ніяк не більше чотирнадцяти років, - ім’я потерпілої?

Розгубившись од шаленого штурму маленької журналістки, недоладний міліціянт, що мав кучму неслухняного волосся й синющі довірливі очі, покірно відповів:

- Мар’яна Богданівна Омелянич.

- Що сталося?

- Де-те-пе, - лаконічно й містко повідомив він.

- Які ушкодження на тілі? - спитала Ліна, не даючи йому передихнути.

- Гематома на голові, здається, поламані ребра.

- Вона помре?

- Звідки мені знати! - не витримав напору знахабнілої журналістки представник влади.

- Свідки є? - Ліна не звернула уваги на його праведне обурення.

- Свідків, як завше, нема, - ядуче відповів той.

Ліна клацнула ґудзиком на диктофоні, не виймаючи руки з кишені, щоб міліціянти не здогадалися, що їхні слова вже закарбовані на віки на скрижалях журналістського знання і скоро стануть надбанням людськості. Джерело інформації не можна було назвати офіційним, а Лінину поведінку етичною, але вона втішала себе тим, що у статті завжди можна розмито зазначити: “Як нам стало відомо з поінформованих джерел...”

Санітари поклали потерпілу на ноші, і на її обличчі на мить ніби майнуло здивування: вже? - а коли білі халати зникли в машині “швидкої”, Ліна пхнула Юрася Булочку в бік:

- Що зняв?

- Ну, її переважно... - мовив Юрасик, ковтаючи, щоб придушити нудоту, бо перед зором стояла невеличка калюжа чорної крові, що натекла з-під голови жінки.

- Щось я спалахів не бачила!

- Ну, я тільки раз зі спалахом, щоб міліція не поперла...

- Ладно, біс із тобою. Але вважай: із таким напором ти ще довго будеш про козятинську мафію писати.

Ох, який болючий удар - просто в серце, просто в саму його серединку!

В машині швидкої клацнули задні дверцята, і Ліна в останній момент ще раз побачила судомно стиснені вуста потерпілої. Міліція з пів-годинки поштовхалася на місці пригоди, потім з’явився хлоп у ватяних штанях і кожуху та змів закривавлений сніг у стічну фосу, затулену важкими металевими ґратами. Натовп помалу розбрівсь у своїх справах, і на вулиці знов запанувала нудна зимова тиша. Останніми сіли в пошарпану “копійку” Ліна з Юрасем Булочкою.

- Де ми їдемо? - спитав Юрась, заводячи машину, яка загарчала, засичала й підготувалася рвонути вперед.

- Готель шукаємо. Десь же тут має бути готель?

Ліна спустила скло зі свого боку, виставила голову надвір, де та вмить розтала у вечірніх сутінках, аж Юрась заплющив очі, щоб не дивитися на казкову постать без голови, й крикнула комусь:

- Добродію! Ви не підкажете, чи в місті є готель?

- Аякже! - над Ліною схилилися доброзичливі кошлаті брови. Дідуган вигідніше припасував шапку й продовжив: - Як це в місті без готелю? У нас іще в сімдесятих роках під готель будинок старий переобладнали, біля “вічного вогню”. В центрі міста, аякже. Цілих два поверхи! Все керівництво завжди зупинялося... А доїхати... А що тут їхати: ото прямо, як вулиця веде, а там побачите парк із “вічним вогнем”. А праворуч уже й готель буде. А ви хто будете?

- А ми журналісти, - відповіла Ліна.

- З самого Києва?

- З самого Києва.

- А... - дідуган хотів почути всі подробиці, але Ліна, всовуючи голову назад до салону, швидко-швидко заговорила:

- Дуже вам дякую! Вибачте! До побачення! - і вона, киваючи головою, що матеріалізувалася з темряви, усміхалася, повторюючи: “Дякую!” - і навіть помахала рукою у віконечко.

Повз машину замиготіли ліхтарі, розходячись коридором, потім дорога вперлась у невеличкий скверик і роздвоїлась, як жаб’яча кісточка. Затнувшись на секунду, Юрась Булочка повернув праворуч. Вузенький провулок, у який вони потрапили, закінчився дуже швидко, врізавшись у глуху стіну. Поглядам журналістів відкрилося незабутнє видовище: старомодний двоповерховий будинок, облущений жовтуватий тиньк, вікна вузькі, як бійниці, і повна відсутність даху. Юрась присвиснув.

- Готель нічогенький. Заходити будемо?

Ліна подивилася на нього суворо.

- Заходити будемо, - твердо сказала вона.

Відчинивши важкі брунатні двері - фарбовані-перефарбовані п’ятдесят вісім разів, - Юрась і Ліна потрапили в майже темне і абсолютно безлюдне приміщення. Під ногами скрипів будівельний мотлох: якісь дошки, збитий тиньк, у кутку стояло пусте відро зі слідами фарби ззовні та зсередини. Пахло мишами, цибулею і ще чимось, але цей запах ідентифікувати ніяк не вдавалося.

- Агов, є тут хто? - крикнула Ліна.

Дзвінко озвалася луна. Ліна та Юрась потупцяли на місці.

- Що робити будемо? - спитав Юрась Булочка. - Ми ж не керівництво, ось нас байдуже і зустрічають...

- Нас узагалі не зустрічають, - зауважила Ліна.

Раптом із глибини коридору, в який плавно перетікали сіни, вчулося шарудіння. За хвилину під стелею спалахнула лампочка на сорок ватт, і до гостей вийшла жінка років шістдесятьох, вдягнена у валянки, ватяник і запнута зеленою картатою вовняною хусткою.

- Чого розкричалися? - ображено спитала вона.

- Вибачте, тут у вас готель? - якомога лагідніше спитала Ліна.

- Ну, готель. А вам яке діло?

- Перепрошую, але ми хочемо тут ночувати.

- Тут? - непідробне здивувалася жінка в зеленій хустці.

- А є ще де? - звела на неї карі очі Ліна.

- Нема...

Жінка зачудовано роздивлялася нежданих прибульців, її зелені, трохи вицвілі очі - в колір хустки - бігали з Юрася на Ліну й назад. Потім вона виклала на конторку два сіруватих бланки.

- Сорок гривень за ніч, - попередила жінка.

- Згода.

- Паспорти є? Заповнюйте.

Ліна та Юрась підійшли до стійки. Бланки виявилися надзвичайно детальні: вказувати треба було не тільки місце роботи, мету і термін відрядження, паспортні дані, місце прописки й домашній телефон, а й дату народження, національність і партійну приналежність. Синхронно зітхнувши, двоє журналістів так само синхронно витягли кулькові ручки, які підмерзли й капризували: не писатиму! - і, хукнувши на них, одночасно почали заповнювати бланки.

Уважно прочитавши заповнені анкетки, жінка в зеленій хустці розгорнула старезну конторську книгу, внесла в неї відповідний запис, заховала книгу в шухляду конторки і витягла з полички з тріснутим склом, що прилаштувалась у неї за спиною, ключ із дерматинової бирочкою, на якій жирно була виведена дев’ятка.

- Ваш ключ. Зараз я вам видам білизну і проведу нагору.

- А номер тільки один? - тихо булькнув Юрась Булочка.

- А скільки ви хотіли? - жінка, що вже рушила довгим коридором різко обернулася до нього.

- Два... Окремо...

- Все зайнято! - відтяла жінка й продовжила свою путь.

Вона рухалася, як качечка, перевальцем і смішно ворушила міцними стегнами. Валянки не робили жодного звуку, тож враження було таке, що вона, як качечка, пливе темною річкою коридору. В кінці коридору вона побрязкала ключами, відчинила якісь двері і зникла за ними на десять хвилин, після чого з’явилася, тримаючи в рука два сіруватих набори постільної білизни. Як провідник у поїзді, вона роздала постіль журналістам - по набору в руки - і почалапала коридором назад.

Вони повернулись у тьмяно освітлене приміщення, де, як виявилося, були і сходи на другий поверх. Дерев’яні сходи рипіли так жалібно, що Ліна та Юрась мимохіть старалися ступати на них якомога обережніше, щоб не зашкодити старечому організму. Важко піднімаючи ноги, жінка в зеленій хустці зійшла на другий поверх і підвела журналістів до білих обшарпаних дверей.

- Ану, пробуйте, чи ключ підходить, - наказала вона Юрасеві Булочці, який тримав ключ з дерматиновою биркою у витягнуті руці.

Здивований Юрась всунув ключ у замок і двічі повернув. Йому здалося, що він повертає ключ у дверях за намальованим домашнім вогнищем у хатині Тата Карла. Замок клацнув, і двері відчинилися. З кімнати війнуло вогкістю. Жінка зайшла в номер, намацала на стіні вимикач і запалила світло. Юрась і Ліна застигли на порозі.

Два пружинних ліжка були зсунуті разом посеред кімнати, а в кожному з чотирьох її кутів стояло по мідниці, вщерть повній води. Батареї, як не дивно, були теплі, і в номері висіла густа завіса пари. Ліна мимоволі закашлялась.

- Дах іще минулої зими зірвало буревієм. Чекаємо, доки полагодять. А воду можете вилити в туалеті. Он там - у кінці коридору.

І жінка в зеленій хустці, безгучно ступаючи м’якими валянками, залишила журналістів самих.

Розділ VII

МОКУША

- Ти знала, еге ж? - спитав хованець нявку майже не сердито, тільки сумно. - Коли казала про жінку, знала, хто вона?

Вони сиділи коло занедбаної хати під лісом, на хиткій лавці, яку хованець знову поставив на ноги й підпер довбнею. В хаті не було ні душі, тільки двері зірвані разом із завісами, наче хтось роззлостився й вибив їх плечем. Двері лежали під порогом, як місток, але ні нявка, ні хованець чомусь не могли по ньому перетнути поріг і зайти до пустої хати. Язики темряви лизали більма шибок, витріщених на зимовий ліс. Хованець розгойдувався, лавка під ним рипіла застережливо, і нявка щоразу, як сідало загрозливо хилилося, схоплювалась на ноги.

- Я тобі казав: пхатися в людські справи - тільки нашкодити? - вів свою нудну пісню хованець.

- Казав, - легко погоджувалася нявка.

- Ти мене слухала?

- Не слухала.

- І що з цього вийшло?

Роздратований хованець почухав лисинку від жмутка чорної шерсті, що його він загубив, драпаючи від чугайстра. Супутниця зацікавлено розглядала лисинку, що вже почала вкриватися м’яким підшерстям.

- Маю план... - тихо промовила нявка.

Вона підійшла впритул до хованця й устромила гострого пальчика йому просто в залисинку, де проглядала темна ніжна шкіра. Замислено полоскотавши хованців бік, аж він пчихнув із несподіванки, нявка заговорила:

- Ти коли шерсть загубив?

- Коли від чугайстра тікав.

- Дві доби тому?

- Дві доби тому, - підтвердив хованець.

- А коли все почалося?

- Що саме? - не зрозумів хованець.

- Ну, спершу чоловік помер, тоді жінка під колеса втрапила... Дві доби тому? Отож-бо! - торжествувала нявка. - Треба відшукати той жмут шерсті. Ти з ним долю загубив...

Хованець сторопів. По-перше, в нього не було власної долі. Йому за статусом не подобає долі мати. По-друге, клаптик шерсті, в якому вміщена доля, - це просто на межі фантастики. Це неймовірно, нечувано, неможливо! Забобон!

- Забобон! - так і вигукнув хованець.

- Тоді ти сам - теж забобон, - спокійно повідомила нявка, заплітаючи довгу зелену косу. - І я забобон, і двійко чорних, червонопиких, які винні в наших нещастях. А якщо все це забобон, нема чого до мене чіплятися...

Хованцеві в голові згус і поплив сірий туман.

Нявка тим часом доплела косу й зав’язала кінчик вузлом, щоб волосся не розходилося. Вона підійшла до шибки й помилувалася на себе, хоча чим саме вона милувалася, зрозуміти хованець не міг: віддзеркалення не проступило на віконному склі.

- То йдемо жмут шукати - чи ні? - суворо запитала нявка.

- Не знаю, - знизав плечима хованець і побіг навздогін товаришці, яка, не чекаючи його відповіді, вже задріботіла побитим асфальтом у напрямку лісу.

Осяяний місяцем ліс шурхотів утаємничено. Стежки не було, але нявка скакала поміж дерев упевнено, впізнаючи кожен стовбур. Он тут двійко дубів покручених, всохлих: вліті на їхніх стовбурах, на лікоть від землі, наростають круглі, товсті опеньки, тільки їх не позбирати людям: у таку гущавину не потикаються навіть одчайдухи-діти. А он густий малинник, тільки малина в ньому дрібна, лісова, темна.

Берег завис над річкою - от-от обірветься й плюсне в воду, розбивши тонку кригу. Подорожні зупинилися біля ями, яку чугайстер вирив довгими нігтями в піску. Нявка мерзлякувато здригнулася, згадавши тичку, на якій мало смажитися її прозоре тіло - тільки сльозами скрапувало б у вогонь. Хованець покрутився на місці, шукаючи, чи не будуть видні їхні сліди - його важкі ноги мали б глибоко вгрузати в землю, - але все довкруж припало вогким снігом, і сліди стерлися, наче й не було.

- У цей бік, здається, - нерішуче мовив хованець. Нявка слухняно посунула за ним. Тепер стовбури дерев чомусь неможливо було упізнати, ніби нявка жодного разу ще не була ні на цій галявині, ні ось тут, де під кригою застиг потічок, ні під отою крислатою - лапи летять у танку! - ялицею. Хованець принюхувався до чагарників, намагався вловити власний запах. Вдихаючи дух підталого снігу, який вів його в саме нутро лісу, він обережно рухався вперед.

Хованцю здалося, що він уловив знайомий запах - не свій, тільки якийсь домашній: так пахне на поді в господаревій хаті, коли в горнятку налите молоко, а у вікнах червоніє світанок. І в цю ж мить нявка смикнула його за хвіст:

- Твоє?

- Де?

- Гляди!

На ожиновому колючому вітті хитався жмут чорної шерсті - вогкий і припалий снігом. Хованець обережно взяв його шорсткими пальцями.

- Дуже схоже, - мовив він.

Вони почали помалу вибиратися з лісової гущавини, лишаючи позаду себе густий пах змоклої кори, ялиці, болота, але запах дому й теплого поду рухався разом із ними: хованець ніс його у чорній долоні. Галявина вигулькнула раптово - кругла, темна й висока, як житній хліб. Хованець присів на трухлявий пеньок.

Зі жмені голок, надертих із найближчої молодої сосни, де гілля росло ще низько, де ще не вигнався вгору, до самого неба, голий стовбур, нявка вибрала найбільшу і, пальчиком перевіривши, чи гостра, висмикнула собі з голови довгу зелену волосину.

- Ходи сюди, знедолений мій! - позвала вона. - Пришиємо долю - будеш як нова копійка.

І вона, заходилася швидко бігати голкою, встромляючи її в густу хованцеву шкіру так глибоко, що от іще трохи - і вже зачепить кістку. Підспівуючи собі, нявка стиха ворушила губами:

Голка пробігає спритно,

А за нею в’ється нитка.

Доля котиться клубком

Полем, берегом, ліском,

За деревами палати,

У палатах - пелехатий

Чорт на лаві під вікном

Сів, запнувся у рядно,

Держить долю у руці,

В волохатім кулаці.

Голка коле

Шкіру голу:

Долю

Віддавай!

І нявка з усієї сили застромила - останнім стібком - соснову голку хованцеві під шкіру.

- А-а-а! - підстрибнув хованець і важко беркицьнувся на землю.

- Все, міцно пришила, - повідомила спокійно нявка, обкушуючи нитку. - Одна біда: я тебе своєю волосиною шила, боюся, себе до тебе теж пришила... Ну, будемо бачити.

Хованець мовчки чухав поколене місце, де вже не було лисинки, але там і сям з-під чорної шерсті зблискувала зеленим вогнем нявчина волосина.

- Ходи, занудо, - позвала його нявка, нащось охайно закопуючи голку в сніг. І вона швидко застрибала через галявину - вгризаючись у ліс, як у пиріг. За галявиною починалося болото, і хованцеві доводилося ступати дуже обережно, щоб не загрузнути своїм тяжким тілом так, що вже потім не вискочиш: затягне.

Помалу, помалу, та болото все ж скінчилось, і мандрівці вийшли на узлісся, посеред якого збудована була низька широка хата - певно, лісникова. Нявка підскочила до маленького вікна, в якому ледь-ледь блимав вогник, і тихенько пошкреблася. В сінях майже одразу зашурхотіло, і двері прочинилися. Нявка потягла хованця досередини.

У грубі палахкотів вогонь, і хованця нестримно потягло до нього, до теплої глиняної стіни, під якою так солодко спати зимовими вечорами, коли стиха награє телевізор, але не розвіює сон - тільки ще більше заколисує. Коло груби у високому кріслі сиділа чорноока пані в довгій сорочці, що рожево світилась у полум’ї, яке вихоплювалося з груби. Чорні коси зміїлись уздовж спини, ніби жили окремим життям.

- Сідайте, гості, не стійте, - припросила господиня. - Гостям у хаті не вільно стояти. Як вас звати-величати?

Нявка швидко озирнулася на хованця й повідала господині їхні імена.

- Що вас привело до мене? - спитала господиня, і відлунням зашелестіли її коси: “ло-ло-ло... ене-ене-ене...” Руки спритно крутили веретено, від якого тягнулася нескінченна нитка. Хованець на мить заплющив очі. Йому здалося, що він потрапив у минуле століття.

- Мокушо, - мовила нявка, - сон нам не допоміг. Допоможи ти, якщо твоя ласка.

- Спробую, чому ні, - повагом відповіла Мокуша. - То що трапилося?

І нявка почала розповідати. Господиня підвелася з крісла, покинувши веретено, яке продовжувало швидко рухатися, наче його й далі підкручувала вправна рука, і підійшла до плити. У плиті, що була продовженням груби, весело палахкотів вогонь. Мокуша налила в казанок води із цебра, поставила на плиту. Потім вона обернулася до шафки, яка висіла на протилежній, правій од вікна стіні, розчахнула дверцята й зазирнула всередину. На двох полицях рядком стояли бляшанки з паперовими наклейками. Поміркувавши й витягнувши дві бляшанки, Мокуша підійшла до казанка, де саме почала закипати вода, і всипала вміст обох бляшанок ув окріп.

- Чаю вам зроблю, - пояснила вона. - Надворі так вогко й противно! Би не застудитися!

- А не надто міцний буде? - мимоволі спитав хованець.

- Такий, як треба! - запевнила Мокуша, накриваючи казанок кришкою і переставляючи його на стіл.

Хованець трошки відсунувся, щоб не опекти свого цікавого чорного носа об казанок із окропом. Мокуша, що крутилася по кухні, виставляючи на стіл маківник і мед, мимохідь торкнулася рукою веретена, й воно застрибало ще спритніше. Тоді вона добула з-під рушника на столі три горнятка й налила в них зеленкуватої духмяної рідини.

- Ну, ваше здоров’я! - мовила вона, піднімаючи кухлик і стукаючи ним об два інші, невпевнено затиснені в долонях нявки й хованця. - I за вашу надзвичайну історію!

Гості одночасно приклалися вустами до гарячих горняток і одночасно відсахнулися. Рідина обпекла губи, як розжарена лава.

- Пийте, пийте! - миттєво зреагувала Мокуша. - Воно не гаряче - міцне.

Нявка й хованець зробили ще по ковтку. В роті пекло, в носі свербіле від запаху живиці, а в животі розливався жар, як від горілки. Прозорі руки нявчині раптом підозріло налилися червоним, наче холодними жилами забігала жива кров. “Оптичний обман”, - подумав хованець, опускаючи очі й зазираючи в горня, де плавали брунатні короткі гілочки.

- Долю міцно пришила? - між тим запитала Мокуша, бо нявчина розповідь обривалася саме в цьому місці, а далі на Мокушу тільки дивилися благально розширені очі.

- Ану, покажи, - наказала нявка хованцеві, і той безмовно підкорився. Мокушина рука пробігла його шерстю, на мить розвівши волосинки в різні боки, щоб побачити свіжий шов, і схвально кивнула. Хованець незадоволено обтрусився, і його чорні кудли лягли, як звичайно.

- Все, що ти могла зробити, ти зробила вірно, - мовила Мокуша. - А тепер дещо зроблю я.

Виливши рештки чаю собі в горнятко, вона довгими тонкими пальцями витягла з казанка листя й гілля, на якому чай був настояний, і затисла в руці. Хатою поплив іще терпкіший лісовий дух живиці, а між пальців потекла темна, вже не зелена, а майже чорна рідина, скрапуючи на світлий сосновий стіл.

Рвучко кинувши листя й гілочки, що були в неї в кулаку, на стіл, Мокуша схилилася над химерним малюнком. Хованець і нявка теж потягли свої голови до нього. Листя було розпластане на столі, а згори на ньому трикутником упали мокрі гілочки. Хованець повів носом, бо чай чомусь уже не пахнув живицею, а натомість випаровував дух міський: бензиновий, чадний.

- Бачите трикутник? - стиха спитала Мокуша, більше звертаючись до себе, ніж до своїх пізніх гостей. - Його не оминути, його треба перейти. Я допоможу їм перейти його разом...

Розділ VIII

ЗВІСТКА

Орестові з думки не йшов Святослав Пилипович, якого взавтра він, можливо, муситиме забирати з моргу.

Хтозна яке минуле пов’язувало матір зі Святославом Пилиповичем, але часами здавалося, що то має бути кревний зв’язок - пута міцніші, ніж ланці залізні. Мати була навдивовижу тиха сьогодні, і саме тому Орест боявся, що дарма лишив її одну: зараз вона, либонь, спливає сльозами, а назавтра замість матері він застане безтілесну тінь. Орест аж потрусив головою, відганяючи погані передчуття.

В коліно йому тицьнувся носом чорний великий пес породи ньюфаундленд, якого колись песям-недоростком він підібрав на вулиці. Собака, видно, погнав за голубом чи ще за ким, утік від господаря й загубився, і тепер, сірий від бруду й облізлий від голоду, тинявся вулицями містечка в пошуках дому. На Орестових харчах пес одразу погладшав, його хода зробилася вайлуватою й лінивою, а очі - насмішкуватими й хитрими.

- Привіт, Хованцю! - поплескав Орест пса по спині. Той вдячно гаркнув і розтягнувся на підлозі.

Хованець був напрочуд розумним псом. Незважаючи на свій телячий розмір і нерівну ходу, ніби під ним і досі розгойдується палуба, як під його пращурами, він був дуже ніжним і обережним. Умів ходити городом поміж грядками, наступаючи тільки на доріжки, щоб не зломити ні стеблинки. Умів зранку відчинити вхідні двері, натиснувши лапою на клямку, але не подряпавши дерево твердими кігтями. Умів лагідно й грайливо взяти Орестову руку в зуби та легко стиснути, не лишивши жодного сліду.

Хованець звів на Ореста червонуваті очі й коротко дзявкнув. Дзявкотів він у виняткових випадках - саме отак, коротко й сердито, і тому Орестом одразу опанувала якась неспокійна гарячка. Він згадав матір, її пряму постать, що притулилася коло обіднього столу, зложивши руки, її вимучені вуста й обважнілі плечі. Навіщо він поїхав додому? Так, так, треба було пустити Хованця надвір, треба було дати псові їсти, і знову ж таки - завтра ставати до роботи, а в материному домі йому не було б навіть у що перевдягтися...

Хованець опустив очі додолу й сумно зітхнув на всі свої собачі груди. Орест знову поплескав його по спині.

- Давай ми з тобою, чортяко, подзвонимо мамі, а то щось мені неспокійно...

Орест підняв з дивану трубку радіотелефону й почав тиснути кнопки. Спочатку ніяк не було з’єднання: нескінченне “бр-р-р-р” чулося з трубки, та врешті пішли довгі гудки. Коли Орест нарахував вісім гудків, він дав відбій.

- Щось ми з тобою, Хованцю, не туди втрапили.

Він набрав номер іще. Цього разу з’єдналося миттєво, але трубку все одно ніхто не брав.

- Де ж наша мама, песику? - запитав Орест чорного кудлатого компаньйона, а той у відповідь іще раз дзявкнув. Орест подивився на трубку тривожно: його почало проймати занепокоєння, і раптом телефон, у відповідь на його питальний погляд, голосно зателенькав.

- Слухаю?

- Правильно робиш, що слухаєш. Слухай уважно: якщо до завтра ти не повернеш нам диск, ти - труп. Ясно?

Орест мовчав. Трубка заревіла знов:

- Тобі ясно? Чого мовчиш?

Орест натиснув відбій.

Закинувши трубку в куток дивану, Орест наспіх узув кросівки, накинув наопаш куртку й вибіг із хати. Пес мчав навздогін. Ніч уже заповнила темрявою найпотаємніші куточки вулиці, і дерева, що росли уздовж дороги, набирали химерних обрисів, нагадуючи міфічних звірів.

Автобуса, як завше ввечері, довго не було, і чоловік із псом побігли уздовж вулиці, а їх обганяли темні машини. Через дві зупинки Орест нарешті впіймав одинокий вечірній напівпорожній автобус і, голосно відсапуючись, кинувся на м’яке сидіння. Автобус, проминаючи знелюднілі зупинки, мчав у парк, мріючи про сон.

Вискочивши недалеко від материного дому, чоловік і пес пробігли ще з чотириста метрів, доки не вперлися в давно не фарбований дерев’яний паркан. Орест потягнув за клямку на воротях і зайшов у двір. У хаті не світилося. Він постукав у двері і смикнув ручку: двері були замкнені. Орест поплескав себе по кишенях у пошуках ключів, відімкнув і ступив у темні сіни.

Матері вдома не було. Що гірше, вона явно не поверталася після того, як провела його до зупинки. Що ще гірше, він навіть не уявляв, де її можна шукати: подруг-сусідок, до яких могла завернути дорогою додому, вона не мала, її одинока товаришка ще шкільних часів мешкала на протилежному кінці містечка.

“Може, їй недобре стало, й вона зімліла на вулиці? - майнуло Орестові в голові. - Може, її “швидка” забрала?”

Не скидаючи кросівок, Орест добіг до телефону, прилаштованого на холодильнику в кухні, й накрутив номер приймального відділення лікарні. Довго ніхто не відповідав, потім почувся захеканий жіночий голос.

- Районна.

- Добрий вечір, - почав Орест скоромовкою. - Скажіть, до вас не привозили Мар’яну Богданівну Омелянич, 1949 року народження?

- Зараз, - мовила жінка. - Ще раз - як прізвище?

- О-ме-ля-нич, - мовив Орест повільно.

- Так, дивлюся...

Раптом у телефоні підозріло загуло, й жіночий голос уплив кудись.

- Алло! - гаркнув Орест у трубку. Тиша. - Алло!

Кинувши спересердя трубку, Орест одразу ж знову її підхопив і ще раз набрав номер лікарні. Лінія жалібно писнула і зависла гнітючою тишею. Орест набирав і набирав, але з’єднатися з лікарнею ніяк не міг. Хованець стиха дзявкнув - утретє за один вечір. Господар мимоволі здригнувся.

- Що з тобою?

Але пес мовчав і тільки дивився сумними трикутними очима, червонуватими, як жаринки з печі.

Орест витягнув із-під телефону материного записника і почав гортати книжечку, спершу вишукуючи номери сусідів, їх було всього три. І по всіх трьох йому здивовано відповіли, що Мар’яна не заходила вже бозна-скільки часу.

Орест замислено перегорнув книжку на початок і став надзвонювати всім підряд. Йому дивувалися, йому співчували, йому радили не хвилюватися, йому вигадували тридцять вісім виправдань, де могла піти мати, в одному домі йому навіть зраділи, бо не мали від них із матір’ю звістки вже років із чотири, але жоден із набраних номерів не дав відповіді на питання, де поділася його мати - вночі, взимку, не попередивши.

Орест раз у раз визирав у вікно, чи не вертається мати, але там було безлюдно й темно. Почекавши хвилин десять, уже вкрай знервований Орест вискочив надвір і почав безладно гасати околицями, заглядаючи у вікна, які ще де-не-де світилися. З тої пори, як вони попрощалися, минуло понад три години. Мати повинна бути десь поруч! Вона не могла піти далеко!

Темна вулиця з’їла останніх нічних перехожих, і тільки один чоловік іще боровся з мороком. Вулиця ступала за ним слід у слід, аж він час од часу хапливо обертався на звук її обережних кроків, але нічого не міг узріти позаду себе. Чоловіка супроводжував безмовний пес-охоронець.

Матері ніде не було.

Після півгодинної біганини знесилений чоловік повернувся в самотню хату. Переступивши поріг, Хованець часто засопів носом і коротко рикнув, ніби вчув чужий запах, але в хаті нікого не було. Орест скинув куртку і впав на стілець у кухні.

- Що ж нам тепер робити?

“Довідкова дорожньо-транспортних пригод”, - мов хтось шепнув Орестові у вухо. Він квапливо накрутив телефон, майже впевнений, що в таку пору ніхто не відповість. Сім гудків, вісім. Клац - і стомлений чоловічий голос у трубці.

- Довідкова.

І раптом Орестові зробило страшно-страшно, ніби він уже знав наперед, що почує у відповідь на своє питання.

- Е-е, - почав він ураз пересохлими губами, - я хотів спитати... Чи у вас не зареєстровано... ДТП... ну, дорожньо-транспортної пригоди... Мар’яна Богданівна Омелянич, 1949 року народження...

Хованець притулився до нього, тицьнувся мокрим носом у долоню й голосно засопів. З телефону чулося, як хтось перегортає сторінки. Орест уявив собі книгу, де записують дорожньо-транспортні пригоди: звичайнісінька книга обліку, де з першого січня до тридцять першого грудня чиясь рука методично записує, нумеруючи, прізвища загиблих або покалічених людей. Жодне обличчя не прозирає поміж рядками книги. Це тільки статистика, статистика, а людей... їх і не було ніколи!

Хованець ліг, поклавши голову собі на лапи. Орест помітив, що на спині у пса проглядають сиві волосинки. Він ніяк не міг пригадати, чи були вони тут уже давно, чи з’явилися тільки-но - білі нитки у чорному густому підшерсті.

- Є запис, - почувся у трубці чоловічий голос. - Омелянич Мар’яна Богданівна, одягнена в сіре пальто й хутряну шапку. При собі не мала нічого, крім посвідчення ветерана праці й ключів. Ви їй хто?

- Я її син, - видихнув Орест.

Розділ IX

КРАЄЧОК ТАЄМНИЦІ

Сірий день розвиднювався. Ліна стояла перед входом у чотириповерховий будинок районної лікарні. Стандартна будівля, спроектована буквою “Г”, гляділа на неї чотирма десятками квадратних великих вікон із давно не фарбованими варцабами. Залізні двері були ледь відхилені, і за ними проглядали маленькі сінці. Перед дверима лежав гумовий килимок, об який Ліна старанно витерла ноги, перш ніж зайти досередини.

У величезному вестибюлі нікого не було, і тільки на столиках ліворуч од входу розкладені були теки, в яких, як здогадалася Ліна, хворі мали записуватися на прийом до лікаря наперед. Праворуч, поряд із зачиненою роздягальнею, приліпилися двері до аптеки, на яких висіла табличка “Відчинено”. Зорієнтувавшись на місцевості, Ліна рушила вестибюлем у напрямку сходів і, проминаючи віконечко реєстратури, автоматично заглянула в нього. Засклене приміщення реєстратури мало внутрішні двері, які виходили в суміжну кімнатку, що Ліні була видна лише наполовину. Там, коло тумбочки з перекошеними дверцятами, стояла жінка з кип’ятильником. Вона помалу опустила кип’ятильнику чашку, встромила штепсель у розетку й озирнулася під пильним Ліниним поглядом.

- Добрий день! - весело сказала Ліна.

Чорнокоса жінка в білому халаті, з-під якого виглядав комір рожевого светра, питально подивилася на неї.

- Я шукаю когось, хто заступає зараз головного лікаря, - мовила Ліна.

- В якій справі? - недовірливо спитала жінка.

Ліна перевірила всі кишені своєї чорної сумки, нарешті знайшла посвідчення журналіста.

- У зв’язку з убивством, - мовила вона, вимахуючи ламінованою картонкою з фотокарткою. - Убивством Святослава Пилиповича Шапки.

- Ідіть на третій поверх, кабінет сімдесят три.

- Спитати кого?

- Дзвінку Левківну.

Ліна задріботіла сходами.

На другому поверсі так само нікого не було. Не було черги пенсіонерів під дверима терапевтів, не було школярів, які проходили б медкомісію, не було водіїв, що в них закінчився термін дії медичної довідки. Тільки під одним кабінетом сиділа жінка в рожевому светрі - точна копія пані з реєстратури, лише без білого халата.

Ліна кліпнула, тоді знизала плечима.

Вона пішла коридором, читаючи таблички на дверях. Зупинившись перед потрібним кабінетом й зрозумівши, що саме це - кімната номер сімдесят три і саме сюди зібралася єдина на всю лікарню черга - черга з однієї людини, - Ліна ковтнула слину. Жінка в рожевому категорично не впізнала журналістку. Тоді Ліна запитала:

- Ви сюди чекаєте? А лікар є?

- Заходьте. У лікаря зараз нікого немає.

Здивована Ліна постукала й відразу відчинила двері.

- Можна? - спитала вона, просунувши голову в щілину.

У вікно світило таке яскраве сонце, що на мить воно її засліпило і Ліна не зразу побачила великий стіл червоного дерева з химерним візерунком подряпин: обриси начебто Південної Америки перекривали собачу морду, а ікла собачі, здавалося, от-от вхоплять за хвіст ледь окреслену щуку. Над столом висів старий якутський шаманський бубон із напівстертим малюнком дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо. Поряд зі столом стояла тверда лікарняна отоманка, а за столом сиділа коротко стрижена істота в синьому спортивному костюмі, на який був накинутий білий подертий халат.

Істота вказала на вузьку отоманку.

- Дякую, - мовила Ліна, сідаючи.

- Я вас слухаю, - заговорила істота, і тут виявилося, що голос у неї високий і дзвінкий і - вже точно - жіночий.

- Дзвінка Левківна?

- Я.

- Я - Ліна Оверченко, журналістка. Представляю столичну газету “Речовий доказ”. Я роблю матеріал про Святослава Пилиповича Шапку.

- Яка трагічна смерть! - драматично вигукнула Дзвінка Левківна.

- Так! Важке життя, а потім іще й абсурдна смерть. Я хочу написати велику статтю про Святослава Пилиповича. Ви давно з ним знайомі?

- З вісімдесят шостого року. Він тоді прийшов у лікарню, а я вже працювала...

- Сімнадцять років! - розширила очі Ліна. - Ви, мабуть, багато можете про нього розповісти...

- А ви питання ставте, які вас цікавлять. Так легше.

Дзвінка Левківна розправила пожмакані рукави халата й відкинулася на спинку стільця. Її чорні очі набули поважного виразу, гордовито задерлося підборіддя, і навіть вуста, здавалося, викривилися згірдливо. Вона засовалася на стільчику, вмощуючися зручніше й розпрямляючи спину, але ніжки стільця зарипіли, захиталися небезпечно - і Дзвінка Левківна вчепилася налякано руками в стіл, а губи її одразу опустилися кутиками вниз, нагадуючи наполохану дитину.

- Прошу, розкажіть, будь ласка, - почала Ліна, вмикаючи роздовбаний диктофон, - трошки про той час, коли Святослав Пилипович тільки-но починав працювати в лікарні...

- Це був вісімдесят шостий рік, - повторила Дзвінка Левківна, знову прибираючи поважного вигляду- Я точно пам’ятаю, бо якраз Чорнобиль бахнув. Він приїхав, а в лікарню брати не хочуть. У нього тут, у місті, жінка лишалася, не жона - так, давнє кохання. Ну, я не знаю, але так люди кажуть... Вона - пронирлива була! - влаштувала його в лікарню в фізіотерапевтичний кабінет - ну, електрофорези там робити, таке... Він у неї жив спершу, а як тільки вона роботу йому знайшла, накивав п’ятами! Такий був, хоч і гріх так про покійників, прости Господи...

Дзвінка Левківна хапливо перехрестилася, потім глянула на диктофон питально: чи не зайве бовкнула.

- Я це повирізаю, - заспокоїла її Ліна, - не звертайте уваги.

- Виріжте вже, прошу, - закивала Дзвінка Левківна. - Ну, він недовго електрофорези діткам хворим робив: уже вісімдесят дев’ятого перевели його в травматологію, бо він, бач, будь-який перелом так складав, що заростало, як на собаці. Ну, руки в нього нічо’ були, нема що казати, він і мені - глядіть, - і Дзвінка Левківна оголила праву руку до ліктя, - кістку полагодив так, коли я взимку впала, що й сліду нема. Відкритий перелом був, і зашивати довелося, й у гіпсі півтора місяці ходила. А сам він, хоч і лікар, кажуть, у таборі ледь дуба не врізав: підчепив якусь незнану хворобу, місяць мучився, вже начальство під тиском зеків, які там страйк учинили, згодне було його в лікарню переводити в район. Але потім якось оклигав, тільки з тої пори, казали, дивний став. Ну, я говорити не буду, я з ним до хвороби знайома не була...

“Меdісе, сиrа tе ірsum”, - відмітила про себе Ліна можливу назву для першого розділу майбутньої статті.

- Він психотерапевтом за фахом був, але в нас які тут психи? Усе більше хлопів із сіл привозили: хто ногу косою втяв, кому руку молотаркою скалічило. А ще тартак* тут поблизу, то узагалі страх: що не тиждень, то з травмою хлопа привезуть... А ще Пилипович, знаєте, з ідеєю тут носився. Я вже толком не знаю, що до чого, але вічно в нього товклися якісь студенти, експерименти ніби ставили. Кажуть люди, він дисертацію писав, але кому треба його писанина? Я вам так скажу: в районній лікарні сидиш - все одно що похований. Він би хоч у медучилищі де викладав, я вже не кажу в інституті...

- Ну, то не зовсім так, - перепинила Ліна балакучу співрозмовницю. - Я чула, Святослав Пилипович багато друкувався в закордонній пресі... І в нашій останнім часом.

- Про пресу не знаю, не читала. А було раз: приїздив до нього іноземець. Замкнулися тут, у кабінеті - це ж його був кабінет, ви не знали? - і гомоніли ледь не цілий день. Потім так за руку по-дружньому прощалися, ледве-м не цілувалися. Може, теж який журналіст, тільки заграничний?

Почувши про кабінет, що належав убитому лікарю, Ліна мимоволі роззирнулася. Шафа набита книжками, вікно голе, навіть фіранкою не завішане, лінолеум на підлозі старий, пухирями надувся. Важко уявити, що в цьому кабінеті працювала людина, яку зарубіжні медичні видання цінували більше, ніж наші.

- І ви його тут знайшли? - спитала Ліна.

- Тут. У цьому самісінькому кабінеті. Йому в груди стрелили, але він швидко помер. Серце йому зачепило, крові тут було! Килимок-то я потім викинула. А взагалі тут, - Дзвінка Левківна нахилилася до Ліни та стишила голос, - таке робилося! Ми наспіх прибрали, і то - он, бачите, в шафах як книжки впереміш стоять, а було все охайно, наче аж по кольору підібрано! Чи шукали щось, чи просто над ним знущалися, бо йому коли розтин робили - у нас же, в лікарні робили, - всі внутрішні органи в нього були відбиті! Такий жах!

Ліна теж мимоволі нахилилась уперед, аби краще розчути, що їй говоритиме Дзвінка Левківна. Для кримінальної хроніки цікаві були, здебільшого, подробиці вбивства, а в міліції їх, звісна річ, не допитаєшся.

- А що кажуть про вбивство ваші колеги? Чи кого, може, бачили, чи які чутки ходять? - спитала вона.

- Чутки ходять різні, - мовила Дзвінка Левківна, знову розправляючи пожмакані рукави халата й закопилюючи губу. - Вчора міліції напхалося - зі всього міста. А кого тут розпитувати? Вечір пізній уже був, а охорони в нас нема. Яка в лікарні охорона? О восьмій годині прийом закінчується, о дев’ятій зачиняють. А в Пилиповича ключ від прийомного покою був, він так завжди виходив, коли там уже і чергова засне. Ото після дев’ятої його й підстрелили. Кажуть, із пістолета з глушником, то навіть і в сусідній кімнаті якби хто був, не вчув би. А в цьому крилі й не було нікого, хіба чергова сестра на першому поверсі.

- А чутки? Чи, може, Святославу Пилиповичу погрожували, чи жінку чию вкрав?

- Якби жінку вкрав, його б швидше на вила підняли! - засміялася Дзвінка Левківна, радіючи вдалому жарту. - У нас тут по-простому. А чутки ходили, що він, як у мордовських таборах сидів - ви ж знаєте? - (Ліна кивнула), - зазнайомився з якимсь кримінальником і поміг йому втекти, а той і розплатився з ним добре - потім, як уже Пилипович на волі був. А то з якого б дива він так швидко від коханки своєї в нову хату переїхав?

- Гадаєте, стільки багато дав, що ще й досі лишилося? - скептично запитала Ліна. - Сімнадцять років минуло!

- Ну, не знаю. Ви питаєте, які чутки, я вам кажу. А якщо йому той кримінальник золото дав, воно би-м на залізо за сімнадцять років не перекинулося, хіба не так?

- Ваша правда, - погодилася Ліна. Вона замислилася над тим, де їй тепер шукати інформацію про невідомого “кримінальника”, щоб приправити майбутню статтю. “Криваве мордовське золото”, - склався в голові ще один заголовок.

- А знаєте, - нахилилася знов до Ліни новоспечена в.о. головного лікаря, яка було випрямилася, ображена недовірливістю столичної гості, - що коханку його машина переїхала?

- Коли? - вигукнула Ліна. Перед очима постала вчорашня аварія, що нею містечко Рябокінь зустріло увечері двох журналістів.

- Так учора ж. Десь після восьмої. Майже коло самої її хати. Вона дорогу переходила не там, де треба.

Дзвінка Левківна переможно склала руки на грудях.

У двері настирливо постукали, і зразу ж у прочинену щілину пропхалася розкуйовджена жіноча голова.

- Дзвінко Левківна! - загуділа голова басом. - Вас до телефону! З області дзвонять стосовно похорону!

- Іду, іду! - махнула та рукою, і голова миттєво щезла за дверима. Тоді Дзвінка Левківна обернулася до Ліни. - Ви вже пробачте, мені йти треба...

- Я вам ще одне питаннячко поставити хотіла, - Ліна тицьнула в диктофон. - Можна, я вас почекаю? Ми таку приємну бесіду вели, ви мені так допомогли...

- Ну, сидіть...

Дзвінка Левківна кинула оком на шафу, повну книжок із психології і психіатрії, певно, вирішивши для себе, що красти тут після гармидеру, вчиненого убивцею, нема чого, про всяк випадок суворо зиркнула на Ліну, на що та розтягла губи в найщирішій посмішці, і нарешті вийшла з кабінету.

Ліна підскочила до столу й почала витягати одну по одній шухлядки. В першій був повний безлад, де ручки, печатка лікаря, якісь бланки, клей, папірці для записів, медичні журнали, чужі візитки, дерев’яне великоднє яйце, рекламний проспект прибалтійського банку, що відкриває кодовані рахунки, проштамповані посвідчення про відрядження, - все лежало впереміш, видно, хапливо сюди вчора покидане прибиральницею. Друга шухлядка взагалі виявилася порожньою, а в третій так само безладно звалені були магнітофонні касети.

Ліна висипала їх на підлогу, по одній піднімаючи, читаючи напис і знову вкидаючи до столу. Святослав Пилипович на кожній касеті охайно записував прізвище, ім’я й по батькові, певно, свого пацієнта - чи тих студентів, що про них говорила Дзвінка Левківна? - і ставив дату.

“Мар’яна Богданівна Омелянич”, - прочитала Ліна на одній із касет, і пам’ять одразу вихопила сцену на в’їзді до містечка: чорняву жінку в брудному снігу, вайлуватого міліціянта з кучмою темного волосся, безтолкового Юрася з фотоапаратом. Квапливо перебираючи касети, Ліна видобула ще кілька з тим самим прізвищем, де всі дати стояли з різницею в тиждень. Мар’яна Богданівна ходила до лікаря вже понад два місяці.

Ліна запхала касети собі в сумку, тоді повкидала решту назад до шухляди. Потім визирнула в коридор, чи там нікого нема, дістала з диктофону власну касету, пхнувши в нього першу-ліпшу з записом Мар’яни Богданівни Омелянич, і натиснула чорного ґудзика.

“Лікарю, знаєте, цього разу мені наснився зовсім інший сон. Дивний. Про вас”.

“Про мене?” - низький чоловічий голос.

“Так. Я не впевнена, але, здається, відбувається все у вашому кабінеті. Я лежу на отоманці, як зараз. Ви читаєте щось за столом. Я за вами слідкую, тільки ви гадаєте, що я сплю. На вас синій светр, а з-під нього виглядає жовта краватка. У вас же є така? Ви перегортаєте сторінки журналу, а тоді підводите очі й дивитеся на мене. Я хочу вам щось сказати, щоб ви зрозуміли, що я не сплю, але не можу розтулити губи.

Я чую, як різко відчиняються двері, і хочу повернути голову, щоб побачити, хто це, але голова важка. Я чую два грубих голоси, стукіт підборів. Вони наближаються до вашого столу, й ось уже потрапили мені в поле зору, і я бачу їх”.

“Ти їх пам’ятаєш? - в чоловічому голосі вчувається напруга. - Ти пам’ятаєш, що вони говорили?”

“Дуже чітко...”

Двері до кабінету рвучко відчинились, і Ліна одночасно натиснула ґудзика на диктофоні. Дзвінка Левківна стрімкою ходою влетіла в кабінет, і разом із нею увірвався запах медикаментів.

- Ви до кого говорили? - спитала Дзвінка Левківна недовірливо.

- Ні до кого, - відповіла Ліна квапливо. - Я просто слухала нашу з вами розмову - побачити, чи гарний запис вийшов...

Розділ X

СКАРБНИК

У кімнаті було так темно, що навіть жовтоока нявка, яка в сутінках бачила не гірше від кицьки, могла ледве-ледве розрізнити обриси лікарняного ліжка, застеленого білим простирадлом, на тлі якого темнів прямокутник дешевого коца. Збоку від ліжка синьо світився квадрат вікна.

Відірвавши очі від коца, під яким угадувались обриси людини, нявка звела їх до вікна. Синій колір почав гуснути, і з прорізу виступила старезна баба в довгій - до п’ят - грубій білій сорочці й завинена білою хусткою по самі очі.

Задерши сорочку й оголивши кістляві литки, баба перелізла через підвіконня й зістрибнула в кімнату. Обернувшись задом до нявки й хованця, вона знову перехилилася через вікно й, крекчучи, затягла всередину довгу іржаву косу.

Нявка закліпала очима: вона тільки зараз збагнула, що вікно весь цей час було зачинене, он і шибка зблискує, коли з-за хмари визирає одинока зірка! Баба, нарешті випроставши сухе тіло на повний зріст, стала в головах ліжка, спираючись на косу.

- Ти хто? - спитала нявка.

- Смерть, - відповіла баба, не здивована присутністю сторонніх у своїх володіннях. Вона потупцяла на місці, постукала косою в підлогу, ніби перевіряючи її на міцність, і залишилась задоволена. Простягнувши кістляву руку до людини, що лежала на ліжку, баба смикнула коц. З-під нього визирнуло пасмо темного волосся, бліде жіноче обличчя впівоберта, далі тонка, ще гарна шия з великою родимкою.

- Моя клієнтка, - посміхнулася смерть хижо, погладжуючи іржаве лезо коси.

- Ні! - вигукнув хованець у розпачі. - Навіщо, навіщо?

Смерть поглянула на нього замислено, а тоді повільно відповіла:

- Я нюхом чую, коли мій час надходить. Я завжди вчасно! Завжди!

І вона, видобувши з кишені сорочки точило, заходилася нагострювати косу, мугикаючи веселенький мотивчик:

Коса моя гострая,

Коса моя вірная!

Як піде коса косить,

Землю крівцею росить,

Розпиляю ти кістки,

Як повисохлі гілки,

Ноги-руки відсічу,

Повисмикую ти чуб,

Голову ти відотну,

Кров мітлою замету.

Тут тобі й смерть!

Хованець, нахилившись до нявки, скоро-скоро зашепотів їй щось у вухо. Нявка слухала уважно, хоча в її жовтих очах спалахувала недовіра, але вона схвально кивнула кілька разів і обережно ступила вперед, обходячи ліжко, наближаючись помалу до узголів’я. Смерть весело гострила стару косу, не звертаючи на змовників жодної уваги.

Коли нявка могла рукою дотягнутися до спинки ліжка, вона непомітно озирнулася до хованця, впіймала його погляд, і вони рвучко з двох боків підхопили ліжко й обернули його ногами до того місця, де ще секунду тому стояла смерть. Жінка на ліжку важко зітхнула й розкинула руки, ніби хотіла втримати рівновагу, з останніх сил чіпляючись за життя, яке швидко витікало з неї. Хованець перелякано глипнув на жінку, тоді, мов зачарований, перевів погляд вище - і втупивсь у вузьке, висохле обличчя смерті, що, знову стоячи в головах ліжка, посміхалася, вишкіривши беззубі ясна.

Смерть насварилася на хованця кістлявим пальцем:

- Не обдуриш! Пізно вже, пізно!

Поиск по сайту: