СТ. ПОТЬМА, П/О ЛЕСНОЙ

А коли чорнота ночі почала утверджуватись, і двоє змогли нарешті розслабитися, один із них, чорнокосий і з вилицюватим смаглявим обличчям, сів на підлозі й заплющив очі. Другий, на літа ніби й молодий, але сивий-сивий, поміркував, а тоді й собі примостився навпочіпки попід стіною, уп’явши очі в суворого співкамерника. З темряви долинали нерозбірливі звуки - чи то зітхання, чи то стогони, чи то розмови. Час від часу дивні виляски лунали вдалині, але той, вилицюватий, сидів непорушно.

- Мічилло, - мовив сивий, - яке твоє справжнє ім’я?

Вилицюватий розплющив очі.

- Не можу сказати.

- Чому?

- Щоб злі духи не могли з мене позбиткуватися.

Механічним рухом Сивий закасав рукав куртки: глянути, котра година, але, підносячи зап’ястя до очей, згадав раптом, що давно вже не носить годинник: правила не дозволяють.

- А як тебе називали вдома?

- Ойун.

- А що це значить? - не вгавав сивий, наче боявся, що товариш засне отут на підлозі, просто посеред бараку, і лишить його одним-одного з нічною чорнотою.

- По-вашому, - пояснив вилицюватий, невловимо змінюючи позу, - шаман.

Десь далеко за оббитими бляхою дверима заспівали, але спів урвався так само раптово, як і почався. Сивий, якому набридло сидіти навпочіпки, але лягати ще не було дозволу, підвівсь і пройшовся вздовж нар - рівно чотири кроки.

Хтось завовтузився по-сусідству, сивий чекав невдоволеного голосу, але чи то вечір був лінивий, розморений, чи то вогкий холод місяцями погано опалюваного приміщення притлумлював усі здорові бажання, та слів не пролунало.

- А в Ленінграді дві станції метро відкрилося, - мовив сам до себе сивий. - Фронт Національного Звільнення посилив наступ на Південний В’єтнам. Сайгон уже взяли... Коли вже будуть свіжі газети...

Він підвівся, підійшов до ґратчастого віконця, вигнувся несподіваною дугою і навіщось визирнув назовні. У мороці нічого не розрізнив, та й не сподівався, тільки іноді йому хотілося отак просто підійти до вікна, ніби вдома, поглянути на вулицю, побачити людей.

- Бачив, - мовив сивий радісно, - на березовій гілці, що я восени в землю встромив коло дверей, бруньки набубнявіли... Як гадаєш, виламають? Сьогодні той, кривоокий, так на неї недобре зиркнув...

- Не виламають, - впевнено сказав вилицюватий.

- Мічилло, - по хвилі знову заговорив сивий, - а в тебе ж жінка, напевно, була?..

Вилицюватий, не розплющуючи очей, ледь помітно хитнув головою. Сивий сприйняв це, як позитивну відповідь, і вів далі:

- А вона теж - шаманка?

- Удаган, - відповів Мічилла.

- Це по-якутському?

- Так.

Сивий зітхнув, потягся тілом, потім помацав чоло. На роботі він ще тримався, змушував себе сконцентруватися, а зараз розслабився - і от вам результат! Кістки просто вивертало. Хоч би дві пігулки аспірину можна було випити, але ж всі ліки - в медпункті, і навіть те, що йому тут дозволили “по спеціальності” - рани шити, аргумент для наглядача - нульовий. Не дасть він аспірину нізащо, нема й чого питати.

- У мене знову температура піднімається, - мовив він.

- Це добре, - серйозно відповів якут. - Твою кут вкрали духи для виховання.

- Кут?

- Душу, - пояснив Мічилла. - Духи навчать тебе, і як лікувати, і як передбачувати майбутнє. Хіба ти не цього хотів?

- Ну, я цікавився... Знаєш, етнографічні подробиці... Взагалі люблю етнографію, можна сказати, найцікавіша наука...

Мічилла втаємничено посміхнувся. Сивий учень шамана не був готовий до фізичних страждань і не відав, що цими стражданнями не обмежиться - буде ще біль душевний, може, стократ гірший. А потім прийде непам’ять, і буде він, наче новонароджений, який заново мусить вчитися ходити, запам’ятовувати слова людської мови, пізнавати власне тіло, яке здатне на значно більше, ніж він гадав досі.

- І духи, - спитав сивий, - полонять мою душу? І це вже буде не моя душа?

Мічилла засміявся.

- Ойун керує духами, він не стає їхнім знаряддям.

- А чиїм?

- Тільки Тангара - Великий Небесний Бог - має владу над кут. Тільки перед ним ойун звітуватиме за свої праведні й неправедні вчинки. Бо ойун не вмирає - він відлітає у верхній світ. І, якщо треба, знову може повернутися до людей.

- Якщо треба - це коли? - зацікавлено спитав сивий, який запам’ятовував кожне слово молодого якутського шамана.

- Наприклад, помститися... А раптом ти захочеш помститися?

- Отим, що за дверима?

Перед внутрішнім зором сивого в’язня постало сіре обличчя з безбарвними очима.

- Ні, це дрібнота, завжди шукай собі гідного супротивника.

У глибині коридору загрюкало, звук глухо пробився крізь двері, хтось із наглядачів рвонув на грюк, затупотів важкими чоботами. Потім долинув роздратований голос, але на нього ніхто не відзивався - чи то відгукнувся дуже тихо. Сивий наблизився до дверей, приклав вухо до стулки (холодна бляха обпекла шкіру), але нічого не зміг більше вловити. Повернувся до товариша.

- Нічого не чути.

Мічилла стенув плечима.

- Отой високий, пам’ятаєш? Котрого з останнім етапом привезли... Пам’ятаєш, у нього ще така страшна виразка на нозі відкрилася, але потім сама собою якось затяглася?.. Він сьогодні упав - знепритомнів. Може, то тепер його в лікарню забиратимуть...

Так, подумав сивий, не здивований обізнаністю шамана, тепер уже точно забиратимуть. Лікарня - одна на дві зони, в їхній якраз і нема, тож, коли він, психотерапевт за освітою, що був тут ніби за фельдшера, не міг уже нічим хворому допомогти і вдавалось умовити наглядачів, що людині таки справді зле, а сконає - вам же перед начальством відповідати, мусили садити в машину й везти, і навіть хліба на дорогу давали - пайок на один день.

Два тижні поспіль у того високого стрибав тиск - то двісті на сто десять, то дев’яносто на шістдесят, і сивий, маючи з медичних пристроїв лишень уривчасті спогади з лекцій по неврології, шматки тексту з підручників, що якимсь дивом збереглись у пам’яті, так і не спромігся поставити хоча б приблизний діагноз.

- А я все хочу тебе спитати, - заговорив сивий по хвилі, - от як ти на віддалі, не бачивши хворого, можеш знати, що з ним?

- То моя кут, - пояснив Мічилла, не розплющуючи очей, - говорить із кут хворого. У кожної кут своя мова. А ще моя кут зазирає у пам’ять минулих життів хворого. Знаючи минуле, можна взнати й майбутнє. Славо, - Мічилла вперше звернувся до сивого на ім’я, - хочеш і собі так?

Сивий притулився спиною до твердої стійки нар.

- Хочу.

* * *

Друга зміна поверталася з роботи. Це порушило душевне усамітнення двох в’язнів, перервало їхню розмову.

Клацнули оббиті бляхою двері, до закапелка, окресленого нарами, хтось наблизився. Притулився спиною до стійки нар, закинув голову, постояв так кілька хвилин. Темне волосся злиплими пасмами нависало йому на чоло. Він витер рукавом чорної куртки піт з обличчя, відштовхнувся від стійки і зробив чотири кроки. Впав на нари, підібгав ноги.

- Що сталося? - спитав його сивий співкамерник.

- Все нормально.

- Посилку отримав?

- Ні, Славо, ще ні, - відповів в’язень і болісно поворухнувся на нарах. У животі запекло раптово, наче він ковтнув окропу. Згадав посилку: сало, печиво, шкарпетки, цигарки... Щось іще... А, так, конверти. Щоб листи писати. Конверти він міг би і віддати - йому все одно нема кому писати листи...

Сам не знав толком, чому не зміг сказати Славкові про те, що отримав пакунок. Угода була звичайною: у нього рідних нема, він не отримує ні посилок, ні бандеролей. Слава написав жінці, щоб вислала посилку на ім’я товариша. Ділять навпіл.

Жінка вислала. В’язень отримав. І не сказав.

Ще вчора він подумки віддавав Славі більше половини надісланого, а коли побачив те сало, коли понюхав його - не зміг. Шлунок судомило з голоду. Сидів навпочіпки, жував пожадливо і гнав од себе докори сумління.

Згадував гуртожиток інститутський, кімнату на чотири ліжка, білі простирадла. В тумбочці коло ліжка - отакий самий кусень сала, що найліпшому його другові передала мати. На шмат сала він заклався тоді, що напише другові за ніч курсову роботу. І написав. А потім вони сало з’їли навпіл. І без того би з’їли навпіл, і без курсової, бо ж вони - як брати...

Коли дістав із посилки й одягнув на себе дві пари шкарпеток, довго думав, що сказати. В ларьку такі не продавалися. Виміняв... на що? Так і не вирішив, понадіявся, що Слава - неуважний, у власні світи завше заглиблений - нічого не помітить.

І знов згадалося, що по дві пари шкарпеток навчив його вдягати той самий найкращий друг - щоб ноги не натирати. Воно й справді було краще - тверді, нерозношені черевики - найдешевше студентське взуття, якого нормальні люди не купували, - менше мучили ноги. Гарний у нього друг був. Був...

Клята посилка! Ліпше він би зі Славою ні про що не домовлявся! Розбурхала спогади, витягнула назовні все, що він притлумлює ось уже три роки... Він знову посовався на нарах, накрився тоненькою ковдрою.

Побачив себе раптом у залі суду. Офіційно суд ніби й не був закритим, а нікого не пустили. Та й кому було на той суд приходити? Родичів нема, приятелі не дуже й знали, що відбувається. Ті, з якими разом передруковував вірші, читав книжку Дзюби, підписував листи, - всі вони вже по сусідніх камерах сиділи... Тільки друг не сидів. Замість цього прийшов на суд. І свідчив.

Побачив друга - спершу зрадів. Усміхнувся широко, привітався. Друг зиркнув на нього зацьковано, зіщулився. Потім почали питання ставити. І друг став говорити. Боже, а таке ж говорив!..

Зараз він уже не міг би жодного слова відтворити з того, що тоді промовляв його друг. Всі речення злилися в суцільне сіре марево, переплуталися, перекрутились у голові. Тільки з кожним реченням він дедалі ясніше усвідомлював, що це кінець. П’ять років. Може, сім. Хоч би не десять... Десять років - то півжиття. Якщо він їх витримає і вийде, йому буде вже сорок п’ять. Напевно, посивіє. Зуби покришаться на тюремних харчах. Виразка шлунка, нирки, ревматизм... І найгірше - моральна недуга. Недовіра до людей. Ненависть. Злоба.

Пам’ятав, як вийшов після оголошення вироку. Крутилось у голові: сім років - то не смертельно. Я виживу. Я сильний. Але як міг - він? Він, з яким ми... Якого колись я з-під льоду витягнув... Який плакав від безсилля, коли в його рідному містечку обидві школи в одну ніч перевели на російську мову навчання - з лицемірним формулюванням “за наполяганням батьків”... Який ще вчора приймав до себе на ніч незнайомців за одну фразу: “Я від Горбаня”. Тобто від нього...

- Ох, отримаємо посилку, - заговорив сивий із сусідніх нар, - погуляємо!

- Так, Славо, - ледь чутно промимрив новоприбулий в’язень.

І подумав: чому, чому я це роблю? Слава не заслуговує на таке... Чи заслуговує? Всі, всі заслуговують! Сьогодні Слава - надійний товариш, ледь не руку за нього готовий віддати, а завтра... Хто знає, як він учинить завтра? Всі вони - сильні й хороші, доки не припече. Тільки поріг чутливості в усіх різний. Так, так! Поріг чутливості!

Він навіть зрадів, коли з підсвідомості вихопився цей вираз. Як точно передає суть людську! Кожна людина зрадлива, тільки треба її в потрібні умови кинути. Нікому не можна довіряти. А посилка... Що посилка! Шмат сала, дві пари шкарпеток. Ну, забрав собі, ну, не сказав. А кому говорити? Тому, хто теж мене завтра-позавтра зрадить? Тому що зраджують - усі. Так.

Он жінка у Слави. Фото показував - чорнява красуня. Листи йому пише - навіть більше, ніж їх приймають. Знає, що завернуть, а все одно пише! Вперта. І кохає його. На побачення готова світ за очі їхати. А Слава? Відповідає на листи через раз, і все Мічиллі чогось жаліється. Просити її хоче, щоб більше не писала. Хіба це не зрада? Благородні мотиви в нього, бачте: щоб її КҐБ не тягало через нього. А насправді, насправді! О, він точно знає, що насправді для Слави жінка тягарем стала - весь час має провину свою відчувати, що не подумав про неї, про дитину, не зважив тоді, коли проти влади виступав, валандається тепер по в’язницях і таборах, а їй там - виживати. Провина - це найважче. От і викреслив жінку з життя. Так.

- Не чекай свою посилку, - пролунав у тиші голос Мічилли.

Горбань сахнувся.

- Ти як знаєш? - зацікавлено спитав сивий.

- Я знаю. Не чекай.

Горбань боявся розплющити очі. Всередині пекло. Клятий шаман! Все знає, в найпотаємніші закапелки людської душі зазирає. А може... Може, Слава вирішить, що то конвой украв? Скільки разів уже так було. Правильно, правильно! То просто конвой. Поділили тихо - і нема. Конвой...

З цією заспокійливою думкою він нарешті заснув.

Розділ IV

БЛУКАННЯ У МОРОЦІ

Хованець і сам дивувався, яким чином устиг туди, де мав сьогодні конче бути. Либонь, штрикнуло його щось, і він, ухопивши напівпритомну нявку за тоненьку руку, помчав через містечко Рябокінь навпрошки, минаючи тихі подвір’я, замкнену школу, лікарню й крамнички, - туди, де стояла низька хата під зеленим дахом і де він чи не всю зиму грівся на поді. Коли двійко переслідувачів добігли до хати, гарба, запряжена чорним лиховісним конем, вже відкочувала од воріт.

Шпаркий, швидкий, шалений перебіг подій! Не міг, не умів мамулуватий хованець так різко реагувати на загрози! Стискаючи нявчину долоню, він тільки й лупав очима, а осоружний опир із палицею в руці наздоганяв гарбу, з якої звисала рука полоненого чорнявого парубка. Щезник зловісно вйокав, гарба повертала за ріг, опир нарешті заскочив на неї - і жахливе видиво зникло з очей.

- А я тепер навіть у хату не втраплю... - пробурмотів хованець ображено, стоячи над прим’ятиною в землі, де відбився слід палиці, видко, впущеної щезником.

Нявка занесла ногу, щоб колупнути відбиток застиглого в часі лилика, передумала, спитала автоматично:

- Чого це?

- Бо коли з господарем біда, я не можу до його повернення в хату зайти. Мене хата сама вижене на пошуки...

- Ну, от і добре, - підсумувала нявка оптимістично, - ми ж усе одно збираємося його шукати?

Чи збирався хованець щось робити? Та він і часу не мав іще на роздуми! Але ця жовтоока дзиґа встигає за хвилину видати щонайменше три різних плани, обґрунтувавши їх так майстерно, що й сперечатися немає жодного сенсу...

- Ходімо, - похмуро гойднув хованець лобатою головою і побрів уздовж вулиці.

І так і брів би він до турецького великодня, якби вулиця, що одним кінцем впиралась у лісок, не стрибнула праворуч. Асфальт знагла закінчився, і під ногами зарипіла пилюка просілої ґрунтівки. Але й ґрунтівка скінчилася швидше, ніж встигла добре розігнатись, і тоді, зблиснувши лускатими хвилями, на очі похнюпленим подорожнім вигулькнула ріка.

Хованець зупинився, гейби наштовхнувшись на перешкоду.

Під лісом річка робила вигин, правий берег її здіймався стрімко і небезпечно нависав над водою. Вирували пінні хвилі ріки, вирувало зчудування в хованцеві.

Водою пливли великодні паски. Високі, круглі, заклично рум’яні, звабливо підпечені. Кілька пасок, погойдуючись, рухалися за течією, а одну прибило до лівого берега, й вона крутилась і вдарялась у пісок, ніби хотіла випручатися. Тут-таки пасці вдалося відштовхнутись од берега, вона радісно попливла наздоганяти гурт і загубилася серед своїх ледь підмоклих товаришок.

У спину мандрівникам голосно засопіло.

Нявка підстрибнула з переляку і видерла долоню з хованцевої руки.

- Добридень, - тихо привітався хтось.

Хованець поволеньки озирнувся. Чоловік заввишки з десятирічну дитину, худий і похилений, замріяно й лагідно усміхався. Чорні спрацьовані руки його тримали впійману мокру паску, пальці обережно струшували краплі.

- Ти хто? - пискнула нявка.

- Рахман, - чоловічок знову безхмарно усміхнувся.

- Підземні люди, - прошепотіла нявка налякано.

Рахман, на диво, вчув її тихий голос.

- Так, так, - безтурботно підтвердив він, - ми - підземні люди. Я оце вперше до вас вибрався. Подивитися на ваш Великдень. Бо в нас, бачте, Великдень на тиждень пізніше... За тиждень паски чітко допливають.

- А навіщо ж ти паску ловив, - простодушно спитав хованець, - якщо вона за тиждень якраз до вас припливе?

Рахман подивився на паску, яка розлазилася в його руках.

- Та... не зміг утриматися від спокуси... Ми, бачте, їх там наввипередки ловимо, а тут - жодного суперника...

Рахман погідно всміхався. Усмішка наївна, навіть безпорадна, очі світлі, і погляд прямий, простецький. Нявка закружляла навколо підземного чоловічка, торкаючись його легенько прозорими пальчиками, ніби яке дивовижне звірятко. Рахман не опирався, тільки щасливо розтягував губи.

- Ти тут гарбу не бачив? - запитала нявка між іншим.

- Чорний кінь і двоє на гарбі?

- Так, так.

- Видається мені, що вона до нас попрямувала. Я тому, - він нахилився до нявки конфіденційно, - і затримався біля ріки. Бачте, не хотів на очі потрапляти щез... щез... ну, цьому, на гарбі.

Нявка з розумінням кивнула.

- А ти, - знов заговорила вона улесливо, - не покажеш нам дорогу до підземних людей? Ми маємо нагальну справу...

Рахман склав руки на грудях, заплющив очі, гойднувся з боку в бік і замогильним голосом проспівав:

Річка котить довгі хвилі,

В берег б’ється упівсили,

Стугонить, бурчить, шепоче,

Плаче, свариться, регоче,

За водою паска лине;

Де гуде, мов рій бджолиний,

Підземелля зимний подих -

Там провалиться під воду.

- Е-е-е... Дякуємо, - буркнув хованець, який нічогісінько не зрозумів з рахманового підвивання. Паски проваляться під воду? Це чудово, просто супер, от тільки як під ту саму воду проваляться вони із нявкою? Потопляться в ріці? Оце буде радості щезникові - не треба самому руки бруднити!..

- То ми побігли паски наздоганяти, - кивнула нявка рахманові й хотіла вже тягти хованця за собою.

- Стійте! - вигукнув чорний чоловічок несподівано темпераментно - й одразу зашарівся від цього сплеску емоцій. - Я хотів сказати, - перейшов він на свою звичну усміхнено-задушевну манеру мови, - вам не варто спускатися до підземних людей. Бачте, назад вельми важко повернутися... Там усілякі перепони між землею і підземеллям - щоб ми не блукати туди-сюди...

- Як же ж ти нагору видерся?

- То випадково, чисто випадково, - радісно оскалився рахман. - На мене копальняний дух гримнув, що я працюю кепсько, я, бачте, злякався - й побіг. І якось вибіг аж сюди. Ото вже два тижні тут тиняюся, спочатку хотів Великодня вашого дочекатися, потім ще пару днів погуляти... Але мені все одно вже час додому, тому я вас проведу.

- Проведеш?

- Так, проведу, - підтвердив рахман заспокійливо, - сам спущуся, а потім якось дам знати, чи спускався до нас щез... щез... ну, той, із гарби...

Хованець збентежився. Була у плані одна заковика: якщо рахман дасть знати - щезник затягнув-таки непритомного господаря до підземних людей, - що далі робити? Спускатися доведеться! Але ж потім... Хованець почухав лобату голову, тоді чорне волохате плече, потім спину і вже хотів почухати ще й ногу, коли нявка бовкнула:

- Зрештою, можемо і з тобою прогулятися...

Троє подорожніх рушили за течією просто в непроглядну ніч. Зорі заховалися за хмарами, місяць принишк у небі, і тільки хлюпотіння води вказувало шлях. Рахман сопів попереду. Хованець здогадався, що він уже не вперше вертається до переходу під землю, та все не зважиться назавжди повернутися додому.

- А там у вас так само темно? - белькотіла цікава нявка до рахмана.

- Темно, як у шахті, - підтвердив той.

- У шахті? - не зрозуміла нявка.

- Де вугілля добувають, хіба не знаєш?

Лісова мешканка ненадовго замовкла, присоромлена тим, що не відає очевидних речей. Хованець гмикнув. Якби кожна пустотлива нявка знала про існування шахт - і не тільки їх, - рятувальникам додалося б роботи на двадцять чотири години на добу!

- А там у вас як живуть? - знову залопотала нявка. - Як ми в лісі - всі разом, чи як люди - родинами?

- Родинами, як люди, - пояснив утішений рахман, який давно не мав із ким побазікати. - Бачте, ми ж теж ніби люди, тільки підземні...

- А жінка в тебе є?

- Є, і п’ятеро діток.

- Ого! - не повірила нявка. - Так багато!

Рахман зневажливо махнув рукою.

- П’ятеро - хіба то багацько! У мого сусіди дванадцятеро.

Нявка аж уклякла. Хованець ледве тамував сміх.

- А там у вас, - затуркотіла нявка по хвилі, - мешкають такі, як я?

- Ні, - скрушно заперечив рахман, - а було б незле... Ви такі... - він довго добирав потрібне слово, - такі... доброзичливі.

Хованець пирхнув. Зустрів би той рахман нявку в лісі, в колі товаришок, та ще й на Івана Купала - ото сміху було б! Залоскотали б його “доброзичливі” нявчині товаришки до смерті, і плакали б п’ятеро діток і нещасна жінка... Чи рахманів неможливо залоскотати? Бо то ж не зовсім справжні люди...

Зненацька хованець зупинився, нашорошив вуха; поперечна зморшка порізала чоло. Річка, яка мала виспівувати ліворуч, мовчала. Хованець цитьнув на нявку.

- Що таке?

- Ріка.

- Що - ріка?

- Мовчить, - пояснив хованець занепокоєно.

Темрява стояла - хоч в око стрель.

- Зачекайте, - буркнув хованець, - я пройдуся ліворуч, гляну, де там берег...

- Нізащо! - верескнула нявка. - Ти загубишся! Ми тебе загубимо!..

Вона вчепилась у чорну шерсть.

Відповіддю їй було глухе зловісне гоготіння.

Хованець здригнувся. Темрява забавлялася з їхньої безпорадності. Нечіткий силует плавав у повітрі - чи гілля розложистої ліщини, чи звір незнаний, чи істота лісова застрашлива?.. Силует хитнувся, луною шугнув понад верхівками дерев моторошний регіт.

- Хто тут є? - погрозливо проревів хованець.

Невідомий презирливо пирснув, але звук дещо віддалився.

- Я знаю! - видихнула нявка. - Я знаю! То морок!.. То морок наслав!.. Щоб ми... у темряві...

- А як боротися? - жваво запитав рахман. На відміну од супутників, він анітрохи не настрахався: перехиляв важку голову з плеча на плече. Йому, певно, було цікавим усе, пов’язане з землею.

Нявка крутнулася на лівій нозі, плюнула тричі через ліве плече, тоненько заспівала:

Морок, морок, чорнота,

Повертай на болота,

На неходжені стежки,

На нетоптані піски,

На задощені луги,

Темрява, розсійся,

Згинь!

Легко зірвався вітер, пробігся у високості, і тоді рівно в половині неба завис прозорий місяць.

- А ондечки ріка, - промимрив хованець, - зовсім близько...

У місячному ясному світлі білими плямами пливли за течією паски - тихо, так тихо, і ввижалося, що то місячні віддзеркалення ковзають по воді. Вітер-пустун лизнув паски, доніс до трійці мандрівників дух підсмаженої скоринки.

- Щось я зголодніла, - повідомила нявка.

Рахман, перед тим ввічливий і навіть запопадливий, зробив вигляд, що нічогісінько не чує, тільки щільніше притис до себе підмоклу паску, яка ледве не розлазилась у нього в руках.

- Навіть не мрій, - відрубав хованець, - не для тебе люди пускали, не тобі паски лапати, - він міцно ухопив нявку за край сорочки, - і не тягни навіть руку!

А під землею вирувало. Стугоніло. Гуділо, мов бджолиний рій.

- То у нас на Великодні свята дзвонять, - розхвилювався рахман. - Чистий четвер сьогодні... Ох, як видзвонюють!

Ріка здригалась і пінилась, мов пороги перегородили її. Паски гойдалися на хвилях. Хованець дослухувався до підземного бджолиного дзижчання і проґавив мить, коли білі паски магічно зникли поміж білими пінявими бурунами.

- Провалилися, - прошепотіла нявка з містичним жахом у голосі. - Провалилися. Я бачила.

- Еге ж, - безтурботно підтвердив рахман, - провалилися. Ото й мені так треба - гульк! - під воду.

Хованець покрутив головою, не зізнавшись, що лишень він один із трьох такий недорікуватий: спромігся пропустити найцікавіший момент! - і суворо промовив:

- Але спершу ми маємо домовитися.

Рахман, який півгодини тому сам пропонував допомогу, зненацька заскиглив:

- Це мені треба буде шукати щез... щез... ну, того, на гарбі?.. А мене, бачте, жінка вже так довго чекає, та як почне сварити, та ще й у хаті зачинить...

- Чого ти боїшся? Здалеку подивишся, а тоді перекажеш нам, куди той подався. І все. Нічого складного. Просто викинеш із ріки шматок паски, а в нього запхнеш записку.

Рахман роззирався на всі боки, либонь, метикуючи, як відкараскатися від складного й, ніде правди діти, небезпечного завдання. Погляд його впав на проїжджену машинами й возами колію в піску, він нахилився, щоб краще роздивитися тонкі й криві смужки у вологому ґрунті, і в захваті заверещав:

- Та що ви мені голову морочите? Бачте, гарба не звертала до підземних людей? Ондечки на землі слід коліс! Свіжий слід, свіжесенький! Гарба повернула назад до міста!

Розділ V

Поиск по сайту: