ПІД ЗНАКОМ ШАМАНСЬКОГО БУБНА

Тисовська Наталя

Т44 Останній шаман: Роман. - К.: Наш час, 2008.- 392 с.

ISBN 978-966-8174-77-3

Молодий журналіст Юрась Булочка давно мріяв про справжнє відповідальне завдання. Але подорож у районне містечко Рябокінь стала для нього випробовуванням і в прямому, і в переносному значенні слова, адже розплутати загадкове подвійне убивство - це вам не кіт начхав! Та хіба упорався б Юрасик, якби у розслідуванні йому не допомогли химерні істоти, які буцімто живуть тільки у казках?.. Овва! Ви не вірите ні в лісових духів, ні в домовиків? А може, вам просто боязко зазирнути у незнане? Бо насправді воно зовсім поряд - варто тільки прокласти місточок між світом реальним і світом химерним, варто тільки захотіти побачити невидиме...

ББК84(4УКР)-445

© Наталя Тисовська, 2008

© “Наш час”, оригінал макет і

художнє оформлення, 2008

ISBN 978-966-8174-77-3

Они же все боги прозваша, слънце

и месяц, земли и воду, звери и гады.

“Ходіння Богородиці по муках”

Не ходила ли еси к Мокуше?

“Номоканон”

УВЕРТЮРА

Ю рась Булочка сумно глядів у стелю. В редакції столичної газети “Речовий доказ” було напрочуд тихо: сьогодні Юрасик примудрився припхатися на роботу несосвітенно рано - о пів на десяту і, звісна річ, виявився єдиним сумлінним працівником.

Самотність наштовхнула Юрася на невеселі роздуми. Новий рік минув, минуло й чарівне Різдво, на які романтичний двадцятидвохрічний журналіст покладав неабиякі надії, - а дива не сталося. Юрась так чекав на нього, так плекав у серці віру в неймовірне щастя, яке обов’язково прийде саме цього року, але минало свято за святом, вже й Водохреще позаду - і примарне сподівання тануло.

Юрасик шумно зітхнув і заплющив очі.

Позаду вчулося шарудіння, тоді хрипкий чоловічий голос тихо і застережливо прогуркотів:

“Ти що робиш?”

“Тс-с-с!” - відгукнувся інший голос.

Юрась Булочка озирнувся - позаду нікого не було. Він протер очі - певно, заспав у кріслі, заколисаний смутними думками. Він іще раз зітхнув і клацнув двічі комп’ютерною мишкою. На екран вискочило вікно інтернет-провідника. Журналіст заглибився в читання.

“Уперше в житті встряваю в таку авантюру!” - зізнався перший голос за спиною в Юрасика.

“Усе колись буває вперше”, - по-філософському відізвався другий - як виявилося, жіночий і зовсім юний.

Юрась іще раз квапливо озирнувся. Робочі столи колег, завалені паперами, словниками, примірниками газети “Речовий доказ”, нечітко вимальовувались у півсутіні сіренького січневого ранку. Дев’ята година добігала кінця - скоро на роботу прийде головний бухгалтер, за нею потягнуться інші працівники, й на одинадцяту кімнати редакції заповняться гамором.

Юрась Булочка потрусив головою й повернувся до екрану.

“А-а-апчхи!” - гримнуло в нього над вухом.

“На здоров’я”, - миттю відгукнувся чоловічий хрипкий голос.

Юрасик здригнувся й зазирнув під стіл. Крім учорашньої обгортки від шоколадки та чиєїсь сріблястої ручки, нічого цікавого під столом не було. Юрась нахилився, підняв ручку й завбачливо сховав її собі до кишені.

“Ти не смій мені тільки чаклувати!” - вигукнув раптом чоловічий голос.

“Чаклунки чаклують! - пхикнуло у відповідь. - Ми живемо у вік комп’ютерних технологій, і я, так би мовити, за науковий підхід до справи...”

“Ага, особливо замовляння твої звучать по-науковому...”

“З іншого боку, - напутливо відгукнувся голос жіночий, - не можна відмовлятися від старовинних традицій... кхе-кхе, від здобутків, напрацьованих поколіннями...”

Юрасик утупився в екран, але не бачив жодного рядка, які чорніли перед очима. Якщо він збожеволів і почав у голові чути голоси, як Жанна д’Арк, то ще півбіди. Зрештою, Орлеанська Діва, хоч і закінчила трагічно, прославилася на весь світ, а хіба ж не слави так прагнеться юному Юрасикові? Набагато гірше, якщо голоси ці реальні, а не плід його хворого мозку - Юрась не дуже вірив у всілякі потойбічні штуки, словом, не любив він такого... незрозумілого.

“Що скажеш стосовно київської журналістки? - тим часом поцікавився жіночий голос. - Достойний вибір?”

“Ну... не знаю...”

“Ох, що за кара небесна! Все самій доводиться вирішувати!”

Юрась Булочка міцно стулив повіки, тоді повільно-повільно обернувся всім тілом - і різко розплющив очі.

У сіренькій мряці мигнула світла сорочка якоїсь дивовижної зеленокосої істоти, а поруч із нею з тіні виступило чорне кудлате чудовисько.

- Ой! - не стримався Юрасик.

“Нас засікли, - муркнув жіночий голос. - Пора вшиватися”.

Напівпритомний Юрась сидів у порожній редакції і механічно жував бутерброд, який призначався йому на обід. Обіду чекати він не мав сили - Юрасеві нагально треба було підкріпитися. Упорядкувати думки. Відігнати нав’язливе видіння.

Годинник над столом редактора відділу новин, безпосереднього Юрасикового начальника, показував рівно десяту. Журналіст зробив кілька дихальних вправ, порухав руками, підвівся з-за столу, щоб ще й поприсідати...

Погляд його ковзнув по стільниці.

На краєчку столу лежала свіжа соснова гілочка. Юрась Булочка приречено зітхнув і змирився з долею.

А ви ще й досі не вірите у дива? Тоді ми йдемо до вас!

Частина перша

ПІД ЗНАКОМ ШАМАНСЬКОГО БУБНА

Розділ І

ХОВАНЕЦЬ

Сидячи на сухій гілляці, чугайстер вигравав на сопілці.

Гребінь зимового лісу, притрушеного снігом, стояв тихий-тихий, і голос сопілки линув над сонним берегом. Перебравшись на подобу польовика: хвостатий, окатий, зубатий, ще й маленькі ріжки собі на лобі відростив, чугайстер виводив таку сумну пісню - аж у грудях пекло.

Цікаві нявки визирали з-за дерев, спершу не наважуючись вийти, але ось одна сміливиця в білій довгій сорочці, ніби теж снігом припорошеній, вискочила на крутий берег і почала дріботіти босими ніжками в розхристаному якомусь танку. Чугайстер, опустивши очі, в яких зблискували пажерні іскорки, награвав на сопілці, мов і не помічав нявку.

- Зима, гляди, зима, - шепотіли нявки одна до одної, - а польовик виліз із барлогу! Польовик, польовик грає!

І вони, не в силі опиратися спокусі, ставали в коло й починали замріяно колихатись, і якби подорожній глянув на їхній танок, він подумав би, що то колихається очерет, виспівуючи зимову півсонну мелодію. Нявки кружляли по колу; вони наближалися до чугайстра, ось одна, саме та сміливиця, зареготала дзвінко, розсипавши намистини сміху, мов порвався разок, підскочила до чугайстра, лоскочучи його прозорими пальцями.

- Польовик, польовик, у тебе сопілка чарівна, сама грає, ходім із нами танцювати!

- А ходім! - вигукнув чугайстер, підхоплюючи нявку на руки. Тіло його раптом почало видовжуватися, клоччями стала відвалюватися шерсть, відпав хвіст, відпали ріжки, і перед переляканими нявками постав величезний білий чоловік із довгими сивими вусами.

- Тікаймо! Чугайстер! - заверещали нявки. Коло танцівниць розпалося миттєво, і нявки дременули в напрямку лісу, і тільки одна лишилась у чугайстрових руках.

Однією долонею стиснувши нявку так, що вона не могла ні дихнути, ні крикнути, чугайстер другою долонею переломив непотрібну вже сопілку, а потім довгими кігтями вирив яму в піску, куди вкинув нявку, яка дрібно трусилася з переляку. Далі неквапливо назбирав на березі хмизу, розпалив вогнище і виламав довгу очеретину, підспівуючи собі:

Настромлю тебе,

Наколю тебе

На очеретину!

Буде ватра рости,

Буду нявку пекти

На гостину! Ух!

Чугайстер витягнув полонянку з ями і взяв очеретину в руку. Нявка заплющила жовті очі, вмліваючи: їй пригадалася чорна книжка, яку викрали її товаришки якось із торби подорожнього, що блукав лісом, а в ній жахливий малюнок: величезний білий чугайстер, настромивши нявку на патичка, пече її на вогнищі; довгі зелені коси звисають до землі, просто у вогонь, от-от спалахнуть, а чугайстер сумними очима спостерігає, наче й дійсно жаліє бідолашну жертву. Чугайстер помацав, чи гострий очеретяний шампур, чи ще треба його підгострити, і підніс до нявчиного живота. Тканина на білій сукні натяглась, утримуючи гостре жало, з усіх сил захищаючи тонку, ніжну шкіру.

- Чугайстре! - почувся зненацька низький хрипкий голос, аж чугайстер випустив з долоні нявку, і вона, вдарившись головою об землю, широко розплющила очі. - Чугайстре, віддай мені бранку! Віддаси бранку, я тобі вівцю приведу!

Чугайстер повернув голову й подивився на невчасного нявчиного оборонця. Вся поросла чорною шерстю, невідома істота була схожою на великого пса, що ходить не на чотирьох, а на двох. Виставивши жовті ікла, чудовисько, здавалося, глузливо посміхалось, а в кутиках його губів зібралася тягуча слина.

- Геть! - рикнув чугайстер, знову простягаючи руку до нявки, яка вже почала було потроху відповзати від берега в напрямку лісу. - Ти хто такий?

- Я - хованець, - мовило сміливе чудовисько, що було втричі менше за чугайстра. - Я на поді сиджу, дім стережу.

Капловухий хованець підійшов ближче, непомітно затуляючи нявку собою. Чугайстер насупив кошлаті брови.

- От і стережи дім, а до мене не пхайся!

- Чугайстре, я тобі чесну угоду пропоную: нявку міняю на вівцю. У вівці і м’яса більше, й поживніше воно.

- Геть звідси, малеча! - заревів чугайстер, підносячи білий кулак. Один палець на його долоні був такий, як ціла нявчина нога.

- Ну, як знаєш, - знизав плечима хованець, змикаючи гострі ікла на широкому білому зап’ясті.

Чугайстер заревів од болю на такій високій ноті, що вухо нявчине навіть не розрізнило звуку: круглими очима вона дивилася, як її здоровенний, сильний, страшний кривдник безпорадно розтуляє рота. Й у цей момент нявка відчула, як їй щось тицяється в спину, підштовхуючи в напрямку лісу.

- Тікай, дурепо! - почула вона низький голос хованця. - Чого стоїш, як засватана?

І нявка нарешті побігла.

* * *

Втікачі зупинилися під розлогим дубом, не в змозі відсапатися, хованець - висолопивши довгого рожевого язика, нявка - хапаючи себе тонкими прозорими руками за груди. Хованець чухав собі спину, де видертий жмут кошлатої шерсті лишив на шкірі круглу лисинку. Розчепіривши пальці з довгими твердими кігтями, він спробував розчесати скуйовджену шерсть, аби прикрити таке неподобство, та це йому ніяк не вдавалося. Нявка гляділа на нього з ледь помітним блиском у жовтому оці.

- Ти звідки взявся? - спитала вона, прокашлявшись.

- А нізвідки. Гуляв собі берегом.

Хованець сів під гіллякою, дістав маленького гребінця й почав методично розчісувати кошлаті кучері.

- Ти чорний, як чорт, - мовила нявка, задумливо спостерігаючи, як супутник намагається причепуритися. Чорні кудли стирчали в різні боки й не хотіли влягатися, скільки гребенем не чеши, а лисинка зробилося ще помітнішою.

- Ти гадаєш, якщо коси зелені, то ти не від чорта? - звів червонуваті очі хованець.

- Я не від чорта! Нявки не від чорта!

- А від кого ж? - хованець вдесяте розчесав манишку в себе на грудях, і стала вона така пишна, як грива в лева.

- Ну... - розгубилась нявка, захоплена зненацька важким запитанням, її тремкі пальці, що обіймали стовбур, почали швидко награвати на ньому одній їй чутну мелодію.

- Не знаєш! - торжествував перемогу хованець. - От я тобі розповім, щоб ти, дурне дівча, бува не зганьбила себе в пристойній компанії! Ото на початку світу, коли ще людей не було, а було тільки небо, земля й вода, сидів Бог на великій хмарі, а Чорт літав попри нього. Бог був дуже заклопотаний, бо він саме розмірковував, як облаштувати землю, а Чорт страшенно нудився. Отож Бог йому й каже: лети до землі, каже, до великого синього моря, вмочи палець у море й стріпни позаду себе. І тоді постануть із бризок тобі товариші. Чорт полетів до землі, знизився над великим синім морем і, як був він дуже жадібний, умочив у воду цілу руку. Як почав тріпати Чорт рукою, як почали з бризок вискакувати бісенята: водяники, болотяники, лісовики, польовики, русалки, нявки, морські люди та всілякі інші духи, то заселили вони землю ще перш, ніж Бог створив людину. Отак.

- Значить, і духи від чорта, - спитала нявка, - і чудовиська від чорта?

- Від чорта.

- І хвороби від чорта?

- Від чорта.

- І відьмаки, мерці, вовкулаки від чорта?

- Від чорта, - підтвердив хованець.

Нявка замислилась. На небо вилетів темний птах з великими крилами, заслоняючи місяць, і голосно крякнув. З землі озвалася луна й понеслася лісом від дерева до дерева. Птах покружляв над верхівками голих дерев, не знижаючись, і полетів помалу на захід.

- А чого ж тоді, - спитала нарешті нявка, - одні людям шкоду роблять, а інші добро?

- А хто це людям робить добро?

- А от ти, домовик, хіба не робиш людям добро?

Хованець погладив себе по круглому черевцю, почухав за вухом.

- Домовик - істота лінива. Сидить на поді, їсти просить, і то все тільки несолоні страви. А як господар солону принесе - злоститься й посуд б’є. Хіба це не шкода?

- А якої шкоди нявки людям можуть завдати? Тільки й того, що хлопців на танок заманюємо, бо в нас пари нема.

- Е, ні, - заперечив хованець, - якби хто не мав при собі часнику або ж оделяну, ви б його з собою забрали!

- А от і ні, а от і ні! - закричала нявка. - Ми беремо тільки тих, що самі до нас просяться!

- Аякже! - вперто не погоджувався хованець.

- Закладемося? - опекла його бурштиновими очима нявка.

- На що? - здивувався хованець.

- У тебе господар є?

- Є... А він тут до чого?

Хованець підвівся з-під дерева, струсив із себе налиплий сніг, як пес воду, потупцяв на місці. В лісі вже повністю стемніло, але місяць великою ясною кулею вилетів на чорне небо і сіяв світло поміж чорне зимове гілля, та ще світились у пітьмі жовті нявчині очі.

- Закладемося, - вигукнула нявка, - що я йому добру долю прикличу?

- Ти прикличеш? - недовірливо й насмішкувато скривився хованець. - Ой, дівча, дівча, яке ж ти кумедне!..

Нявка гордовито підняла плече, та за кущем раптом шаснула тінь наполоханого їхніми голосами звіра, зеленокоса відстрибнула вбік - і з плеча впала майже прозора тканина білої сорочки, оголюючи тіло. Зніяковіла нявка вхопила комір рукою, припасовуючи його на місце, прикриваючи свою прозору, холодну, звабливу шкіру. Хованець недвозначно плямкнув, підсміюючись, і нявка ще більше знітилася, опускаючи грайливі великі очі.

- А побачиш! - труснула головою вона. - То як, б’ємося об заклад?

- А б’ємося! - не витримав хованець чіпких обіймів азарту й простягнув космату лапу. - Даю тобі три дні!

- Чотири! Веди мене до свого господаря, маю перше на нього поглянути!

* * *

Нявка стояла в головах великого ліжка. Місяць, уже майже повня, світив у вікно, і їй добре було видно і темне коротке волосся, що чітко вирізнялося на тлі сірої в півтемряві подушки, і широкі брови, насуплені на бозна-які сни, і тонкий, мов вирізьблений, ніс.

- Гарний у тебе господар! - зітхнула нявка.

- Не про твої зуби! - відтяв хованець. - Хотіла на нього дивитися - дивись, а руками - зась!

Нявка нахилилася над сплячим і поклала йому тонкі пальці на скроні, її долоні були такі прозорі, що крізь них просвічувалася смаглява шкіра сплячого та дві довгі зморшки, що розітнули чоло. Кінчиками пальців виграючи на шкірі сплячого, нявка, здавалося, проникала в його сни, втручалась у їхнє дійство, і тоді змінювався несподівано вираз обличчя сплячого, з замріяного ставав неспокійним, тоді напруженим, стискалися болісно вуста, та вже нявка розгладжує довгі зморшки на лобі, і сплячий видихає затамоване повітря й зручніше вмощується на подушці.

Губи нявки швидко-швидко заворушилися, вимовляючи неясні слова. Хованець прислухався.

Як підеш через місток,

У далекий лісок,

Там дуби покручені,

Там річки повисохлі,

Там за кожним кущем

Дві жарини очей.

Ти у них не гляди,

Ти до них не ходи,

Голосів не слухай,

Затуливши вуха.

Стежка в’ється вужем,

Ось і хатка уже.

Відчиняйте двері

Господарю!

І нявка, підстрибнувши до стелі, гупнула щосили ногами об долівку, аж сплячий завовтузивсь у ліжку, от-от прокинеться, але шептунка поклала йому холодну долоню на чоло, провела обережно по тріпотливих повіках, забираючи неспокій, прикликаючи сон. Чоловік на ліжку затих, і брови його розгладилися.

Хованець сердито спостерігав за чаклунським дійством, вперши підборіддя в округлі груди. Нявка вирвала в себе довгу зелену волосину, відкинула покривало на сплячому, оголюючи смагляву руку, й обережно обв’язала волосиною йому зап’ястя. Волосина обкрутилася навколо зап’ястя тринадцять разів.

- Ти що робиш? - засичав хованець, несвідомо простягаючи космату руку до сплячого господаря.

- Тс-с-с! - приклала нявка палець до вуст. Вона накрила сплячого знову покривалом. Потім провела долонею по його чолі, стираючи спогад про свою присутність у його сні.

Хованців господар глибоко зітхнув і повернувся на лівий бік.

Розділ II

Поиск по сайту: