НЯВСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

Чи Хома Брут так вичікував, коли запіє спросоння когут? Чи фіндиректор Римський так дожидав скандального крику півня у глухім кабінеті вар’єте?..

Нявка нічого не бачила, крім двох зіниць: пустих, бездонних, неживих. Полум’я свічок відблискувало в них, але не могло розбудити застиглого погляду. Навіть мерці не дивляться такими очима! Там, у сліпій глибині, зріло багаття ненависті і зла. Воно ще не вихлюпнулося назовні, воно ще насолоджується своєю силою і безпорадністю ворогів, але щойно йому набридне бездіяльне споглядання слабкості ворога, воно спалить того на попіл. Нявка не хотіла дивитися в жахливі очі, але зір її ніби магнітом тягнуло туди, де вона бачила власну смерть.

Як наважилися вони навіть мріяти про те, щоб кинути виклик щезникові? Як насмілилися переслідувати того, за ким і смерть не ходить із косою? Таж вони - тільки літери в книзі, а він - огень, що книгу пожирає... То людина має владу записати щось у книгу, бодай слово, щасливчики - абзац, і хіба як виняток - цілу сторінку, та й не всяка людина має що протиставити щезникові. Є такі, безперечно, є, але їх - обмаль...

У підвалі була людина. Нявка охнула, коли побачила її: просто на голій долівці, прив’язаний мотузкою до перевернутого стільця, непритомний, лежав хованців господар. Чорне волосся збилося ковтуном, на руках - глибокі червоні сліди від мотузки. І дихання важке, бо грудям бракує повітря, а серце відмовляється гнати кров по тілу. Нявка боялася навіть зиркнути на хованця, щоб не знати, що він переживає в цю хвилину. Невже вони програли?!

Задоволений справленим враженням, щезник повернувся до нявки спиною і посміхнувся до опиря:

- Ще партію? Нас перервали...

Він спокійно сів за стіл, не звертаючи уваги, що позаду двоє полонених лежали ні живі, ні мертві, та перетасував карти. Здав собі й опиреві й, вочевидь, цілком захопився грою. Його не обходило, що людина, прив’язана до стільця, заворушилася, застогнала, що хованець шарпнувся на допомогу, а нявка мимовільно втримала його. Щезник не переймався, що навіть опир боявся звести на нього погляд, навіть у того трусилися руки, коли він одну по одній викладав на стіл карти. Його не цікавило, що відбувається в нього за спиною, бо хто йому тут міг загрожувати?..

- Відпустіть його, - хрипко попросила нявка, скошуючи очі на зв’язаного бранця. - Будь ласка.

- Ти така добра? - зацікавлено вишкірився щезник.

- Ні... ну... я...

- Прийшла поборотися зі злом?

- Так! - видихнула нявка.

- А що ти знаєш про добро і зло? Як розподіляєш ти: той учинок добрий, а інший - злий? Ти здатна простежити кінцевий вислід кожного діяння, про яке берешся судити?.. Намагання втрутитись у найвищий порядок, у систему - це і є абсолютне зло. Хіба ти не згодна? Навіть мені не дано бачити майбутнє - просто тому, що його ще немає. Є вибір. Не кривитиму душею, я намагаюся людський вибір обмежити - скільки можу. Бо, бачиш, людська маса так організована, що в ній перемагає устремління до істини. А правда (в людській, звісно, інтерпретації) без кривди - то порушений баланс. Хіба ти готова розвалити існуючу систему? Що ж побудуєш ти натомість?..

Пауза зависла в повітрі.

Щезник кинув на стіл карту, з небаченим завзяттям опир побив її. Щезник кинув нову. За хвилю господарі цілком захопилися грою.

До підвалу не долітали звуки з вулиці. Товсті бетонні стіни глушили зовнішні голоси. Нявка слухала моторошну тишу, а натомість чула перешіптування своїх річкових товаришок, які, певно, вже виходять із ріки. Цілих вісім тижнів вони зможуть лишатися на землі, а тоді їм знову треба буде повертатись у воду. Нявка уявляла: крутим узвозом із цвинтаря спускається процесія мерців - попереду священик, а далі тіні зі свічками. Якби хтось із живих побачив таке, збожеволів би на місці! Нявка примислила постаріле обличчя покутниці, її чоловіка - сивого лікаря, його товаришів - одного старенького, що сильно кашляв і говорив важко, а другого чорнокосого, з вилицюватим обличчям, із темними суворими очима. Тричі б’є дзвін. Мерці прямують до церкви, щоб відправити службу на Нявський Великдень. Принишклі потерчата несуть крашанки, набиті клоччям. А коли проспівають треті півні, мерці повернуться кожен до своєї могили...

Нявка випала з реальності. Забула, що сидить у підвалі і не зможе приєднатися до великодньої процесії. Не бачила, що відбувається довкруж неї. У свідомості крутилися слова: “Що ж побудуєш ти натомість?..” Але відповіді на питання вона не знаходила.

І коли зі столу впала карта, а хованець метнувся, щоб підхопити й заховати її, нявка несвідомо, підкоряючись інстинкту, накрила карту пеленою сорочки. І відчула, як приємний холодок пробіг шкірою в тому місці, де карта дотулилилася до тіла.

Упевнившись, що карта - в надійному сховку, хованець не кинув свого наміру дістатися зв’язаного бранця. Нявка з містичним захватом спостерігала, як відважний товариш навколішках просувається вбік. Помалу, поволі, непомітно, наче й не рухається зовсім, але ось уже він проповз метр, ось уже долає другий... За столом захоплено грає у карти той, хто не має сумнівів у власній величі, та якщо комусь удасться розв’язати мотузку і звільнити людину...

Хованець робить іще один непомітний рух, проповзає останній крок на ліктях і впивається зубами в міцний нейлон...

- Тобі допомогти? - не обертаючись, запитав щезник.

Нявка застигла, наче то її впіймали на гарячому. Їй ввижалося, що від потилиці щезника палахкотить синє полум’я, зимні іскри сиплються на холодну долівку. Краєм ока вона бачила, як хованець зіщулився, але монотонний звук свідчив про те, що зуби його швидко-швидко труть мотузку. Хоч би він устиг її перегризти, хоч би він устиг вивільнити бранця!..

Щезник склав карти на стіл. Його руки лежали на стільниці холодні і спокійні.

- У правди, - ожила нявка, - не може бути жодних інтерпретацій!

- О, ні! - вигукнув щезник. - Не існує правди в абсолютному розумінні. Так само, як не існує непорушного закону, що є добро, а що - зло. Запам’ятай: існує система. Хаос - це система, здатна до самоорганізації. І ніхто не сміє втручатись у порядок хаосу!..

Тим часом опир, картинно обтрусивши від невидимого пороху чорний одяг, повільно посунув на хованця. Той продовжував несамовито гризти мотузку. Міцний нейлон не піддавався, мов надміру жилаве м’ясо.

Опир помалу наблизився, зміряв хованця зневажливим поглядом і легенько копнув у живіт. Від цього буцімто недбалого руху хованець підскочив, хапнув ротом повітря і важко гримнувся додолу. Підібгав коліна, зробив спробу підвестися, але гойднувся й заточився. Нявка так чітко відчувала з ним разом і біль, і запаморочення, що кімната крутнулась у неї перед очима і вона, ледь не втрачаючи свідомість, сперлася на лікті й широко розплющила очі, шукаючи точку, на якій сфокусувати потьмарений зір.

Опир відступив на крок і зверхньо чекав, доки противник збереться з силами. Хованець нарешті спромігся напівсісти на підлозі, а потім метнувся до непритомного господаря й припав зубами до мотузки. В кількох місцях вона вже ледве трималася, якщо йому зараз вдасться її перекусити, якщо вдасться привести до тями людину!..

Другий удар впав хованцеві на голову. Нявка вхопилася за скроню: там пульсувало нестерпно. Хотілося обхопити голову руками й захиститися від ударів - ні, захистити хованця від ударів, але вона була так далеко! Зараз вона підведеться, вона може, руки й ноги слухаються її... зараз вона підведеться й кинеться на опиря. Вдвох вони обов’язково його подолають! Треба метнутися на опиря ззаду в той момент, коли він замахнеться, - він має розгубитись і похитнутися! А потім...

Нявка скулилась у клубок, напружила м’язи. Раз, два... - почала рахувати вона, боячись тої миті, коли вуста її промовлять “три”. Два з половиною...

- Тобі не набридло? - байдуже звернувся щезник до опиря. Тоді вказав очима на ціпок, що був притулений до столу, й знову відвернувся.

Два з чвертю...

Опир нахилився, щоб підняти ціпок.

Три!!!

Нявка стрибнула. Одночасно з нею навперейми опиреві рвонув хованець. Рука його здалась у мерехтливому світлі свічок неприродно довгою. Глухий звук від удару деревом об дерево. Те, що було продовженням хованцевої руки, підбило ціпок, і з нього вилетів оскаженілий лилик й учепився нявці в коси. Гострі кігті дряпали шкіру, нявка борсалась, але ніяк не могла скинути його з себе.

Зі щезниковим ціпком же діялося неймовірне. Ще не встиг опир вхопити його, як ціпок намертво приклеївся до чорної довго тіні, яку відкидала хованцева рука. Вони переплелись, і коли опир навалився на хованця, відбираючи ціпок, довга чорна тінь м’яко увійшла в його живіт і вистромилася ззаду.

Опир осів, ухопившись за живіт. Із-під рук його парувало.

Чудесна палиця! - згадала нарешті нявка. Покутниця дала хованцеві чудесну палицю! А потім ворон...

Не відводячи очей від тіней на долівці, нявка помацала пляшки, які міцно стискала в долонях. Кругла чи квадратна? Кругла чи квадратна? Думай, нявко, думай! Кругла чи квадратна?

Лилик роздирав їй шкіру на голові. Від кожного доторку кігтів гуло у вухах, дзвеніло у скронях, пульсувала жилка десь іззаду, нижче потилиці. Він смикав за сплутані коси, видираючи волосину по волосині, і за кожним разом віддавалося боляче в самому центрі голови. Обличчя почало швидко запухати. Очі майже не бачили, перетворилися на щілинки, зіниці пекло від зблисків свічок, і хотілося просто заплющити повіки...

Кругла чи квадратна? Кругла чи квадратна?..

- Твій товариш учинив добро чи зло? - насмішкувато запитав щезник, якого, схоже, не обходила доля спільника. - Хіба одна й та сама дія - вбивство, скажімо, - може бути злом ув одному контексті, а добром ув іншому? Керувала ним любов чи ненависть? Що скажеш ти на це, маленька правдолюбко?

Ні, ні, тільки не слухати! Кругла чи квадратна?..

Не відводячи очей від тіней, що стрибали по підлозі, нявка смикнула корок на круглій пляшці. Байдуже, вгадала чи ні, тільки б устигнути, диво, як досі ще не знепритомніла від болю... Вона рвучко нагнула голову і хлюпнула водою з пляшки-тіні на лилика.

Спочатку їй здалося, що нічого не сталося. Лиличі кігті уп’яті в прозору нявчину шкіру. Пече немилосердно. Та за мить тінь лилика похитнулася. Кігті розтислися, лилик хотів розправити крила, але не зміг, і почав сповзати з нявчиної голови. Кігті заплуталися в розпатланих косах, і він обвис догори ногами, черкаючи по підлозі головою з маленькими круглими вушками.

Не помилилась! У круглій пляшці - мертва вода.

Щезник помалу підвівся з-за столу і, не звертаючи уваги ні на мертвого опиря, розпростертого на підлозі, ні на хованця, який несамовито гриз мотузку, а та не піддавалася, ні на лилика, що звисав з нявчиного волосся, нахилився над одинокою картою, котра валялася майже під столом.

Нявка цілком забула про неї.

Щезник підняв карту. Диво дивне! З такої віддалі нявка чітко побачила малюнок: кароока жінка в рожевій сорочці всміхалася до неї лукаво. Чорна коса була обкручена довкруж голови, а кілька прядок, які вибилися з зачіски, зміїлись уздовж обличчя. Тонкі руки жінка схрестила на грудях.

Нявці хотілося милуватися малюнком до кінця світу...

- Мокушо! - прошепотіла вона.

- Мокушо! - одночасно з нею прошелестів хованець.

Залізні двері до підвалу відчинилися, і на поріг ступила чорнокоса пані в рожевій сорочці, мов зістрибнула з карти. Щезник стояв, зіпершись на стіл, похитувався, дивлячись Мокуші в очі.

Нявку кинуло в піт. А якщо він... а якщо Мокуша не зможе... Ні, вона всесильна, Мокуша... Але чому той не відступає?..

Нявка гарячково струснула з голови мертвого лилика, згубивши добрячий жмут сивого від мертвої води волосся, та поглянула на власну тінь. У руці вона й досі стискала квадратну пляшку. Зубами видерши корок, нявка впала на коліна перед зв’язаним хованцевим господарем і перехилила над ним пляшку.

З квадратної тіні, яку вона тримала в руці, полився струмок, торкнувся тіні непритомної людини. І тоді пролунав ляскіт мотузок, що луснули, людина хитнула головою, розплющила очі й сіла на підлозі. Не до кінця оговтавшись, хованців господар водив напівбожевільним поглядом по підвалу.

Щезник навіть не озирнувся на нього. Похитувався, погляду від Мокуші не відводив. А та стояла навпроти нього точнісінько, як на малюнку на карті: руки схрещені на грудях, усмішка блукає на вустах. Не говорить нічого, але мовчання грізніше за будь-які слова.

А ззовні чуються голоси й кроки. У двері зазирають померлі - всі ті, кого собі нявка уявляла хвилину тому.

Он стоїть покутниця, тримається за шию, з-під пальця їй визирає велика родимка. Покутниця дивиться переляканими очима на хованцевого господаря, а тоді розуміє, що він отямився, що йому вже нічого не загрожує, і обличчя її розцвітає. Зморшки розгладжуються, очі ясніють. Невже це та сама виснажена стара жінка, яку вони бачили позавчора? Та не може бути!

З-за спини її виглядає сивий лікар з добрими очима. На сходинці вище стоять поряд чорнявий, вилицюватий, і його товариш. Всі троє вони, хоч і старші, виглядають точнісінько, як на світлині, що хованців господар забрав собі після батькової смерті. І всі троє вони, навіть вилицюватий, усміхаються.

А надворі дзвонить дзвін, перегукуються нявчині товаришки, сміються і радіють. Такий день сьогодні, такий важливий день! Вулицю заповнює великодня процесія, з усіх боків до неї долучаються русалки, нявки, страдчата, літавці, покутники... Перемовляються нишком, але їхні стишені голоси не можуть приховати радості. Дзвін вдаряє втретє, і нявка знає, що зараз самі собою відімкнуться двері церкви і процесія увіллється всередину...

Щезник, мовби ледве стояв на ногах, гойднувся до Мокуші й простягнув свої вузлуваті пальці. Жагою й ненавистю були вони покручені, чужим болем спотворені. Нявці здалося, що ще мить - і руки щезникові дотягнуться до Мокушиного горла, увіп’ються в білу шкіру, лишать на ній смертельні сліди... А пані з карти - така сама усміхнена, спокійна...

- Ти чого ще й досі тут? - висварила вона нявку з награним обуренням. - Твої товаришки вже в церкві давно!

Нявка підскочила й полетіла до сходів. На порозі вона ще раз озирнулася.

Мокуша підійшла до хованцевого господаря, допомогла йому підвестися й запитала:

- Вам удалося його зберегти?

Той вийняв із-за пазухи бубон із оленячої шкіри і простягнув несподіваній гості.

Мокуша нахилилась, і тоді жовті нігті щезника черкнули її по шиї. Не обертаючи голови, вона простягла вбік праву долоню - і на тій розквітла одна зі свічок, що горіли по кутах. Пані труснула свічкою над щезниковою головою, іскри посипалися на сиве волосся. Зайнялось усе воднораз: волосся, одяг, навіть очі щезникові спалахнули тепер уже не відблисками полум’я, а справжнім гарячим вогнем.

Вогняний стовп пихнув догори - і згас, не лишивши попелу. Тільки там, де щойно стояв грізний щезник, чорніли сліди ніг.

- Його... більше... нема?.. - недовірливо прошепотіла нявка.

Мокуша заперечливо похитала головою. І усміхнено додала:

- Але сьогодні він нас більше не потривожить.

Розділ XVIII

ШАМАНСЬКИЙ БУБОН

- Василино, Василино, отямтеся! - бурмотіла відьма в рожевій блузці, схилившись над красунею-дружиною Марадони.

Юрасеві Булочці перехоплювало подих від одного погляду на чорну косу, закручену навколо голови. Коли вона - вона! - з’явилась у прорізі дверей, Юрасик навіть не здивувався: відьма мала право не тільки відмикати кодові замки магічним чином - вона могла й крізь двері проходити, хіба ні?.. Задиханий Валерій Нечипоренко, який здирав з Ореста останню мотузку, побачивши відьму, сів на підлогу - і вже більше не міг з неї підвестися, тільки зачудовано хитав головою.

І лише Орест, як не дивно, зважаючи на його стан і на проведені чотири дні у полоні, зреагував на появу відьми неадекватно: він і не здивувався появі кароокої потойбічної сили, а натомість, мимохідь потиснувши їй зап’ястя, кинувся до Марадони, що скулився у підніжжя сходів, під самими дверима до підвалу.

Біля самих сходів його збив із ніг Хованець, який так ошалів від радості, що господар живий, здоровий і його можна помацати, заскакував на Ореста, лизав йому лице, не дозволяючи встати. Орест випручався від Хованцевих бурхливих пестощів, погрозив йому пальцем і схилився над Марадоною.

На скроні в того виднілася плямка свіжої крові.

Василина, яка слідом за Орестом підповзла до чоловіка, побачила кров на скроні і зомліла.

І тепер пані Мокош була змушена приводити її до тями.

- Василино! Василино! Та ви чуєте мене?

- Га? Так, так, усе гаразд, - Василина спробувала зіпнутися на ноги, але не змогла з першої спроби, - я зараз...

- Не лякайтеся, - шепнула їй відьма, і Юрась Булочка побачив, як вона присіла навпочіпки біля тіла Марадони, провела пальцем по скроні, стираючи кров, і тоді виявилося, що то зовсім не дірочка від кулі, а розбита брова, з якої на скроню натекло трошки крові, а над оком уже починає надиматися фіолетова ґуля.

Пані Мокош поплескала Марадону по щоках, дала йому щось нюхнути - і він схопився, сів на сходах, притулившись спиною до бильця, промимрив:

- Я повний ідіот! - і почав знову заточуватись убік.

- Василино, допоможіть мені, - через плече кинула пані Мокош. Василина підлетіла до чоловіка й закинула його руку собі через шию.

- А звідки ви знаєте моє ім’я? - задихано запитала вона з деяким запізненням. - Ми знайомі?

- Потім, потім, - відмахнулася пані Мокош. - Може, краще перенести його в дім мого брата?

Марадона заперечливо покрутив головою, не розрахував сили, і його знудило на сходи. Василина вголос заридала.

- Вибачте, - прохрипів Марадона.

Василина схлипнула й ткнулася обличчям йому в шию.

- Мені треба подзвонити! - в цей момент не своїм голосом проревів Орест. - Боже, що вона про мене думає!

Юрасик хотів заспокоїти Ореста, що вона, тобто Ліна Оверченко, якраз нічого про нього не думає, бо саме він подбав про те, щоб тримати Ліну в повній темряві стосовно пригод і Орестових, і його власних, але не встиг: чаклунка в рожевій блузці витягла з кишені джинсів мобільний телефон і кинула його Орестові:

- Ловіть! Тільки підніміться вище по сходах. Тут, у самому низу, не буде зв’язку.

Орест пострибав нагору, і через хвилю Юрасик уже чув його уривчастий голос:

- Ліночко, це ти? Як ти? Та я не з дому, мені тут дали мобільний подзвонити... Ага, телефон не працював, - Орест глипнув на Юрася, підморгнув йому по-змовницькому, - та вже сьогодні мають полагодити... Ти коли..? Ні, я не міг, але, мабуть, завтра-післязавтра вже зможу... Поїздом?.. Ну, бувай, до зустрічі. Цілую, - шепнув він тихо, щоб ніхто не почув, але в тиші підвалу це почули всі.

- Вийдемо надвір? Ви зможете йти? - звернулася пані Мокош до Марадони. Той кивнув. Відьма ж буденним тоном повідомила: - Я викликала міліцію, ваші колеги будуть тут будь-якої хвилі.

Юрась Булочка першим вибіг нагору. У когось на оборі весело піяв півень. Весняна ніч повнилася солодкими пахощами цвітіння. Юрасик був вільним, він знайшов Ореста, Вальтер Тадейович його, дасть Бог, уперше в житті похвалить, і взагалі - життя прекрасне! Ззаду сходами підіймається найкраща у світі жінка - він чує шурхіт її тонкої блузки...

Стривай, а чого це вона піднімається так повільно? І про що вона перешіптується з цим міліціянтом, Валерієм Нечипоренком? Що відбувається?

Юрась прислухався.

- Я ж вам пообіцяла - в неділю, - тихо щебетала відьма в рожевій блузці. - Як бачите, я виконала свою обіцянку.

Валерій Нечипоренко відповів щось нерозбірливе.

- О, повірте, це було не важко, - вуркотіла відьма. - Хіба ви не зауважили, що моя хата - отам, унизу? Ваш товариш поставив свою “копійку” ледь не в мене під вікнами...

Валерій Нечипоренко шепнув їй щось на вухо. Відьма дзвінко розсміялася.

Світ потьмарився в очах Юрасика. До цієї миті прекрасний, жаданий, ясний світ побляк і здувся до розмірів старого проштрикнутого футбольного м’яча. Дерева кволо опустили віття, трава пригнулася до землі, вітер схлипнув і затих, і навіть річка вже не белькотіла щось весняне, жваве, життєдайне, а замовкла й сонно зітхала. З цвинтаря потягнуло зимою. Юрась Булочка стенув плечима від холоду, що пробирався йому під тонкий светр.

Відьма в рожевій блузці спиралася міліціянтові на руку й підсміювалася на його жарти. Вона взагалі не помічала столичного журналіста.

Юрасик потупцяв під явором, тяжко сперся на стовбур.

- Ану, відійди, - звернувся до нього хтось сердито.

Юрась підстрибнув від несподіванки.

Марадона безцеремонно відсунув його від дерева, схилився над тим місцем, де щойно стояв журналіст, і почав уважно роздивлятися сліди. Для того, щоб їх добре бачити, було ще занадто темно, але Марадона виявив наполегливість: присів навпочіпки, потім і зовсім став на коліна, позирав на відбиток, замислювався, знову позирав на відбиток - так, ніби в голові він його з чимось порівнював.

- Десь я вже ці сліди бачив... - тягнув Марадона замріяно.

Юрасик озирнувся на прим’ятини. Що в них могло такого бути? Ну, кросівки, ну, розмір великий - сорок п’ятий, але ж і він сам зросту не маленького! Худющий, щоправда, але це справи не стосується... Що такого міг Марадона розгледіти в тих слідах?..

І тоді Юрася Булочку прошила страшна згадка: темна хата під зеленою стріхою, розбите вікно, він стрибає з підвіконня, губить запальничку... В цей момент Марадона витягнув із кишені велику металеву запальничку з малюнком лилика з одного боку й почав уважно її роздивлятися, позираючи на відбитки. Тоді, щось пригадавши, побіг у підвал.

Повернувся він за кілька хвилин дещо розчарований. Ціпок, який він двома пальцями ніс в одній руці, був уже ні на що не придатний: блискуче руків’я його з таким самим малюнком лилика, як і на запальничці, Марадона крізь носову хустинку тримав окремо. На руків’ї виднілися темні сліди, і Юрасикові нудота підкотила до горла від здогаду, що то кров. Василина, яка одночасно з Юрасиком побачила те, що лишилося від ціпка, зробила ще одну спробу знепритомніти. Орест ухопив її на оберемок.

- Той, що внизу, - знехотя відірвався від пані Мокош Валерій Нечипоренко і звернувся до Марадони, - мертвий?

- На мій хлопський розум - так.

- Це ти його?

Марадона похитав розпатланою головою. Василина скривилася, щоб заплакати. Валерій Нечипоренко зметикував, кому він у першу чергу завдячує своїм визволенням, і нахилився до Василини, забубонів щось примирливе, заспокійливе. Василина кілька разів тяжко видихнула, а тоді опанувала собою.

Оресте Святославовичу, - продовжив розпитувати Валерій Нечипоренко, - що ви пам’ятаєте?

- Двоє їх було, - насупився Орест. - Один - той, що внизу лежить.

- А другий?

- А другий - горбун. Гарно вдягнений, якийсь аж наче іноземного виду. Але говорить українською чисто. Я, - додав Орест, пригадавши, - якось із ним на цвинтарі зіткнувся.

- Четвертий, якого нема на світлині, - прохопилась Василина.

- Ви про яку світлину? - запитав Орест, але з його очей видно було, що він і сам здогадався.

- Про вашу, - втрутився Марадона. - Точніше, про фото вашого батька, їх не троє друзів було - четверо. Четвертий їх тоді фотографував. Тільки, як бачите, його тепер важко називати другом вашого батька. У нас є всі підстави підозрювати, що Горбань Володимир Матвійович, тисяча дев’ятсот сорок третього року народження, політв’язень, причетний до вбивства Святослава Пилиповича Шапки, а також до смерті його табірного товариша, Олександра Остаповича Шкварченка, і навіть, можливо, до загибелі загадкового шамана на ймення Мічилла...

- Та це понад усе нагадує помсту! - вигукнув Орест. - Але за що?

- Нема кого розпитувати... - розвів руками Валерій Нечипоренко. - Пані Мокош, ви нікого не бачили біля будинку до того, як... ну, до того, як усе сталося...

- Бачила, - люто зблиснула очима відьма, і погляд її зробився по-справжньому відьмацьким: глибоким, колючим, пронизливим. - Але ви його не знайдете. Він уже далеко.

- Як ти можеш знати? - бовкнув Валерій Нечипоренко, вочевидь, призабувши, що він тут - особа офіційна. Навіть у напівтемряві весняного ранку видно було, як він густо почервонів.

- Я знаю, - твердо сказала пані Мокош. І не додала більше ні слова.

Внизу вулички заспівали міліційні сирени. Одразу дві машини підкотили до занедбаної будівлі на Цвинтарній, тринадцять, слідом за ними приїхала “швидка”, санітари винесли мертвого, забувши накрити його простирадлом. Юрась Булочка востаннє подивився на людину, через яку й Орест, і він сам могли загинути, але йому чомусь було зараз зовсім не страшно. Йому було сумно. Від того, що завтра-позавтра треба буде вертатися до Києва, що пригода закінчилась, а далі приходять будні, що найкраща в світі жінка тримає за руку повногубого сіроокого міліціянта, який дурнувато усміхається, незважаючи на всю серйозність моменту...

- Юрасику, - почув він звабливий голос відьми в рожевій блузці. Чорні очі зблискували насмішкувато й у той самий час лагідно, по-домашньому. - Юрасику, життя продовжується, чи не так? - мовила відьма, наче могла читати його потаємні думки. - І тому я маю для вас сюрприз. Я впевнена, що він вам сподобається.

Вона простягнула лотерейний квиток. Газетяр був готовий згорда відмовитися від чаклунського подарунку, бо що таке лотерейний квиток у порівнянні з... у порівнянні з... з усім! - але рука вже сама взяла папірець. Той затріпотів від вітру, і журналіст ледве втримав його.

- Він щасливий, - усміхнулася відьма. - Бери, Юрасику. Бувай!

Юрась Булочка автоматично прочитав цифри на квитку, підвів очі. Вуста його склались у вдячну усмішку, він хотів вимовити слова подяки - але говорити їх не було кому.

Василина плакала Марадоні в плече. Хованець увивався коло Ореста. Повногубий міліціянт на ім’я Валерій Нечипоренко зосереджено збирав речові докази. І тільки тої, що тільки-но говорила з журналістом, не було.

* * *

- Я не відаю, як він здогадався, що я вже знаю, - пояснював Орест. - Допитував мене, тільки дивно якось - наче сам мене боявся...

- Горбун? - перепитала київська журналістка Ліна Оверченко, яка нарешті примудрилася щасливо закінчити затягнуте понад усяку міру відрядження й повернутися до цивілізації. Юрась Булочка не здивувався б, якби в її кишені зараз знайшовся завбачливо ввімкнений диктофон.

- Він, - підтвердив Орест.

У хаті під зеленим верхом зібралася чимала компанія: господар, дві пари - одна подружня й одна просто закохана, столичний журналіст, старший лейтенант міліції, чорний пес і кошеня-недоросток, яке бігало наввипередки з усіма, хто робив необережний рух. Навіть коли хтось просто змахував рукою або ліз почухати потилицю, кошеня зривалося з місця й радісно вчіплювалось у пальці.

Орест зняв зі стіни старий якутський бубон. Шаманський бубон, який ще недавно належав лікарю Святославу Пилиповичу Шапці.

- Бачите, - мовив він, - весь час у мене висів на стіні у вітальні. Ще з тої пори, як мені його в лікарні віддали після батькової смерті...

Хованець лащився до господаревої руки - то лизне, то просто тицьнеться чорним носом. Раз у раз покусував господареві пальці й аж гарчав від задоволення. Мабуть, йому пригадалося, як колись давно-давно, наче в іншому житті, він був загубленим, безпритульним псом, який тинявся вулицями і шукав собі дому. Він сам обрав собі оселю. І нікому більше не дасть скривдити її господаря.

- Я, знаєте, люблю часом брати його в руки. Він такий... як би це сказати... лункий. Стукнеш по ньому - луна йде.

Василина й Ліна Оверченко сиділи на дивані, Орест і Валерій Нечипоренко - в кріслах, але у невеликій Орестовій вітальні місця на всіх не вистачило, і Юрасю Булочці та Марадоні довелося прилаштуватися на килимі.

Юрасик не почувався ображеним: у долоні він тримав високий фужер із шампанським, в голові вже теж шумувало шампанське, щоки Юрасикові розчервонілися, а очі блищали.

Марадона ж цмулив своє шампанське ліниво, він знову набрав вигляду вайлуватого ведмедя, розкошланого, незграбного, з великими синіми наївними очима.

Василина поставила фужер із шампанським на круглу колінку, усміхалась до всіх приязно, відповідала на жарти, але дивилася тільки на дивом воскреслого чоловіка.

- Гадаєте, - казав Орест, - чому вдруге не змогли відтворити винахід мого батька? Здається, я можу відповісти... Якось крутив я бубон у руках, крутив, дивився, як він зроблений...

Ліна Оверченко, вдягнена у довгу сукню, сиділа, закинувши ногу на ногу. Зграбні литки її були обтягнені матовими тонесенькими панчохами, на ступнях - невагомі туфлі на шпильці. Юрась не міг утриматися, щоб не кинути погляд-другий на руду журналістку. Фужер вона відставила на журнальний столик, а на коліна взяла якутський шаманський бубон.

- Отож, - пояснював Орест, - крутив я його в руках, крутив - та й відгорнув оцей вільний край шкіри, що стягнений на жилку...

Ліна теж покрутила бубон. Людська фігурка, намальована на оленячій м’якій шкірі, піднімалася з землі на небо. Журналістка постукала по шкурі, й по хаті прокотився загадковий звук, викликаючи глибинні мрії про подорожі, вогнища в лісовій глушині, зустрічі з невідомим, про все таємниче і незбагненне. Ліна Оверченко легко потягнула кільце-жилку - і вивернула вільний край шкіри назовні.

На внутрішньому боці великого кільця вона вголос прочитала нашкрябаний чорнилом напис: “Страх”.

- Страх? - вигукнув Юрасик. - Отже, прилад читає не майбутнє, а людські страхи? І тоді людина може зробити правильний вибір?..

“Подолавши страх”, - по-суфлерському муркнув хтось у нього над вухом. Він інстинктивно озирнувся. Якась маленька істота в білій, майже прозорій сорочці шугнула в куток і там розчинилась у темряві. Де щойно лежав, розваливши лапи, Хованець, мружило очі дивне кудлате створіння. Журналіст кліпнув. Видиво розсіялось, і все стало на свої місця.

- Подолавши страх, - уголос промовив Юрась Булочка, без жодних докорів сумління присвоївши не знати чию думку.

Людська фігурка на бубні озирнулася через плече, усміхнулась Юрасикові і поманила його за собою.

Літературно-художнє видання

ТИСОВСЬКА Наталя

ОСТАННІЙ ШАМАН

Роман

Дизайн обкладинки Вальтер О., Бридня Н.

Верстка Музичко П.

Коректор Каменських Л.

Здано до набору 12.07.07. Підписано до друку 09.10.07.

Формат 60x84¹/₁₆. Гарнітура Newton. Папір офсетний. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 22,79. Ум. фарбвід. 23,26. Обл.-вид. арк. 20,89.

Вид. № 69. Зам. №.

“Наш час”, 01054, м. Київ, вул. Павлівська, 17, оф. 81

Тел./факс 8 (044) 581-21-31, електронна адреса: nc_prodaja@mail.ru

www.nash-chas.com.ua

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої

справи ДК № 2086 від 3 лютого 2005 року

* Тартак - лісопильня.

* Носатка - чайник.

* Терен – територія.

* Нижник - валет.

** Краля - дама.

*** Дзвінка - бубна.

**** Вино - піка.

***** Жир - трефа.

* Клусом - риссю.

* Рейвах - метушня, галас.

* Лилик - кажан.

* Стрий, стрийко - дядько, батьків брат.

* Штукар - фокусник.

* Безлично - безсоромно.

* Спам - небажана електронна пошта.

* Мейл (mail) - електронний лист.

Поиск по сайту: