В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XІX І В ХХ СТ

1. Загальні історичні умови розвитку української мови.

2. Заборони української мови в Російській імперії та боротьба з ними.

3. Дискусія про щляхи розвитку української мови та її наслідки.

4. Розвиток української мови під час революційних подій.

5. Мовні здобутки періоду українізації.

6. Правописне унормування української мови.

7. Мовотворення в другій половині ХХ ст.

1. З другої половини ХІХ століття розвиток української мови відбувається в умовах бездержавності української нації, територіального й політичного розмежування українських земель, жорстокої цензури друку та заборони українського слова, відсутності єдності в українських колах щодо шляхів розвитку літературної мови, відсутності освіти рідною мовою, суспільної неписьменності, поділу України між різними державами. Загалом друга половина була часом застою в розвитку української мови. Українське слово зовсім мовчало, або тулилося по провінційних російських часописах. Твори Шевченка, Куліша, Костомарова були заборонені. Заборонено було писати чи друкувати статті про Україну навіть російською мовою. Самі слова «Україна», «гетьманщина» вважалися нелегальними. З будь-яких причин російська цензура затримувала або відмовляла в друкові україн. творів. Так, збірник пісень Метлинського пролежав у цензурному комітеті сім років. Щоправда і рос. література періоду 1848-1855 рр. утискалася настільки, що той час був названий «епохою цензур. терору».

Тільки після сметрі царя Миколи (у другій половині 50-х рр.) настало деяке полегшення. У світ вийшли твори Куліша, народні оповідання М.Вовчка. У кінці 50-х рр. в пресі появлялися статті про можливість розвитку української літератури. За цей короткий період почала розвиватися українською мовою навчальна література. Один і з найбільших тоді магнатів Катков збирав гроші на видання українських книжок. Український переклад «Євангелія» був схвалений Російською Академією наук. У Петербурзі 1855 р. видано «Словарь малорусского наречия» О.Афанасьєва-Чужбинського. У кінці 50-х рр. в Петербурзі створено першу Громаду (Костомаров, Шевченко, П.Куліш, Білозерський та і.), а згодом Громади і по всіх містах України, які в 1897 р. об’єдналися в Загальну українську безпартійну демократичну організацію. 1859 р. в Києві відкрито першу недільну українську школу, таких шкіл було 68 до 1860 р, але за розпорядженням міністра освіти були закриті 1862 р. П.Морачевський 1860 р. зробив переклад Євангелій українською мовою, який був однією з причин видання циркуляру міністра внутрішніх справ Росії Валуєва про обмеження українського друкованого слова рамками художньої літератури (переклад Морачевського вийшов друком в 1906-1911 рр., проте використовувати його в церковних відправах дозволено лише в часи Укр. Центр. Ради). У 1861 р. вийшов «Словарь малороссийских идиомов» М.Закревського, а Петербурзі вийшло перше число україномовного журналу «Основа», який започаткували В.Тарновський і Г. Галаган (проіснував 22 місяці); у цьому журналі було надруковано першу (в Східній Україні) статтю з української термінології – «Заметку о русинской терминологии» М.Левченка. У 1862 р. розпочалася видавнича діяльність київської Громади, напр., вишла друком книжечка з географії «Дещо про світ Божий, Таблицы для первоначального чтения, Арифметика популярная».

2. Однак ліберальна пора тривала недовго, і український мовно-літературний рух був швидко перерваний. Спочатку в польських газетах, а потім і в російських все частіше писали про український сепаратизм. У 1863 р. той самий Катков зазначав, що український рух внаслідок послаблення української цензури зайшов так далеко, що уряд трохи не визнав простонародне, грубе, необроблене українське наріччя законним, загальновживаним і літературним. У 1862 р. міністр освіти видав указ закрити всі українські недільні школи.

У 1863 р. вийшов таємний Валуєвський циркуляр, що забороняв видавати українською мовою релігійні, навчальні та призначені до початого навчання книги, дозволялися лише твори красного письменства. І протягом семи років після циркуляру вийшло тільки 20 укр. книг (така сама кількість, як за 1862 р.). 1864 р. російський уряд прийняв новий статут про початкову школу, згідно з яким навчання наказано проводити лише російською мовою, 1865 р. видав «Временные правила о печати», згідно з якими керувати цензурою та наглядати за друкарнями має створене при Міністерстві внутр. справ Головне управл. у справах друку. 1868 р. було затверджено 13 тимчас. цензурних правил.

Через заборону українського слова видавнича діяльність зміщується в Західну Україну або за кордон. Так, у 1867 р. у Львові надруковано перший великий (двотомний) «Німецько-руський словар» О.Партицького (бл. 50 000 слів) (містив галицькі регіоналізми і народні слова); почалося видання літературно-наукового і політичного часопису «Правда»; 1873 р. засновано Літературне товариство ім. Т.Шевченка у Львові, що заклало підвалини вільного розвитку укр. літератури й науки поза межами дії рос. цензури та адміністративних утисків. У 1869 р. І.Пулюй в книжці «Молитовник для руського народу» (друге вид. 1871 р.) оприлюднив у Відні свій переклад молитов та низки літургійних текстів (це був перший крок до запровадження нової української літературної мови в церкві); П.Куліш надрукував книжечку «Святе Письмо або вся Біблія старого Завіту. Русько-українською мовою переможена», що містила «Пятикнижжя Мойсееве». У 1870 р. вийшов перший на Буковині укр. часопис «Буковинська Зоря». У 1871 р. у Відні П.Куліш та І.Пулюй вперше оприлюднили новоукраїнський переклад Євангелій. 1876 р. М. Драгоманов створив Українське вид-во в Женеві, яке друкувало позацензурні твори україн. літератури і пересилало в Російську імперію.

На початку 70-х рр. дещо послабився тиск на українську мову і в Східній Україні. У 1872 р. продовжила свою видавничу активність київська Громада (цензура дозволила перевидати збірку «Дещо про світ Божий»); 1873 р. було видана «Словниця українськоі або юговоі-руськоі мови» Ф.Піскунова (8000 слів), 1873 р. в Києві засновано урядовий «Юго-Западный Отдел Императорского Географіческого Общества», що став осередком українського наукового життя; 1874 р. видано «Опыт русско-украинского словаря» М.Левченка (7600 слів) (довго був єдиним підручником української лексики); 1876 р. в Києві видано «Очерк звуковой истории малорусского наречия» П.Житецького. Однак уже навесні 1876 р. імператорське «Особое Совещание для пресечения украинофильской пропаганды» під головуванням міністра внутр. справ зпропонувало особливі заходи проти українофілів. На підставі цих пропозицій сформульовано Емський указ (імператор Олександр ІІ підписав в німец. місті Емсі таємний цензурний указ, тобто до пунктів Валуєвського циркуляру додано заборону сценічних вистав і читання на малоросійському наріччі, а також друкування на такому ж текстів до музичних нот; окремим пунктом заборонено видавати газету «Кіевский телеграф». На підставі цього указу закрито Юго-Западный Отдел Императорского Географіческого Общества. Але в 1881 р. після перегляду Емського указу дозволено було друкувати словники і тексти до пісень при условии соблюдения общепринятого руського правописания, а театральні вистави укр. мовою мали отримувати дозвіл генерал-губернатора. Олександр ІІІ 1884 р. затвердив новий університетський статут про підпорядкування університетів міністерству освіти. 1890 р. Міністерство внутрішній справ видало Правила для народных библиотек, за якими право дозволу відкривати бібліотеки належало місцевому губернаторові, він же призначав доглядача. 1896 р. в Києві видано перший том «Русско-малороссийского словаря» Є.Тимченка, другий том вийшов друком 1899 р. Однак уся навчально-наукова видавнича діяльність аж до початку ХХ ст. провадилася переважно за межами Східної України. Так, 1904 р. в Чернівцях було надруковано «Русько-німецький словарь» О.Поповича (бл. 25 000 слів). І тільки в лютому 1905 р. загальні збори Імператорської Акад. Наук схвалили записку «Об отмене стеснений малорусского печатного слова» (її склали Ф.Корш та О.Шахматов); на Радах Київ. та Харк. ун-тів затверджено висновки про скасування утисків укр. мови. У вересні 1905 р. рос. уряд заявляв «о несвоевременности» скасування Емського указу, та 17 жовтня було оприлюднено Жовтневий маніфест Миколи ІІ, де було обіцяно правдиву свободу слова.

3. Внаслідок розірваного співіснування Східної і Західної частин України простежується формування двох варіантів української літературної мови – східноукраїнського і західноукраїнського. На східноукраїнському варіанті літературної мови загалом позначився вплив російської мови, оскільки у великих містах Східної України мовою повсякденного вжитку була російська, українська творча інтелігенція була двомовною. Західноукраїнський варінт нової літературної мови виникає з появою альманаха «Русалка Дністрова», виданого в Будапешті 1837 р., він започатковується діяльністю «руської трійці». Основною ознакою західноукраїнського варіанта літературної мови була відчутність у ньому місцевих говіркових елементів. Усі видатні західноукраїнські письменники ХІХ, ХХ ст. більшою або меншою мірою в мові своїх творів відображали особливості рідного їм говору. Аналогічно особливості рідних говорів відбивали класики української літератури і в Східній Україні, проте внаслідок діалектної уніфікації південно-східного наріччя говіркові відмінності в мові їх творів відчуваються слабше.

Нова українська літературна мова на народній основі в Західній Україні розвивалася повільно. Після «Русалки Днісрової» в белетристиці і публіцистиці вона до певної міри виявлялась, проте в усіх інших жанрах, у школі, в науці переважала стара книжна мова. З середини ХІХ ст. мовна практика в Галичині зумовлювалася часто громадсько-політичною орієнтацією діячів культури. У 50-х рр. ХІХ ст. формується «москвофільський» напрямок, представники якого визнавали російську мову своєю літературною, хоч їх мовою було «язичіє»; у цей період виникає в Галичині і народовський напрямок. Обидва угруповання мали свої видання, при цьому москвофільська і рутенська преси користувалися етимологічним праописом, а народовські – фонетичним, але як москвофільські, так і народовські видання були насичені виликою кількістю діалектизмів. Між москвофілами й народовцями постійно велися суперечки навколо мовних питань: москвофіли відстоювали переважно «язичіє», а народовці – літературну мову на народній основі. У 80-90 рр. мова москвофільських видань поступово намагалася позбутися народнорозмовних і діалектних елементів, чим прирікала себе на відмирання. Тоді як позиції народовської преси стали міцніти, в народовських журналах простежувалася тенденція до наслідування наддніпрянської літературної мови, проте в Галичині загалом протягом тривалого часу панувала мовна невпорядкованість.

Наприкінці ХІХ ст. між західноукраїнськми та східноукраїнськими письменниками зав’язалася дискусія щодо діалектної основи розвитку української мови. У 1878 р. Нечуй Левицький в журналі «Правда» вмістив статтю «Сьогочасне літературне спрямування», де висловлював своє розуміння розвитку української мови, стояв на консервативних позиціях, виступав проти іншомовних запозичень, проти галичанізмів, які відділяють мову від народної основи; в інших же статтях «Сучасна часописна мова на Україні» та «Криве дзеркало української мови» критикує галичан які стали на оборону своє мови. З критикою на ці статті виступив І.Франко у статті «Література і її найважливіші віхи». Це спричинило розкол україномовної інтелігенції в межах питання мовотворення.

У дискусії східноукраїнські письменники (Б.Грінченко, А.Кримський) дотримувалися думок про те, що Галичина не може творити мову, бо є малою частиною України, галицька книжна мова – це макаронічне язичіє, ця мова відійшла від Шевченка і Котляревського. В 1891 р. в часописі «Правда» була опублікована стаття Б.Грінченка «Галицькі вірші», де автор різко, однозначно і негативно оцінив діяльність галицьких письменників. Аналізуючи в основному твори західноукраїнського поета Д.Млаки він заперечував літературну вагу творів усіх галичан, зазначаючи, що в І.Франка є великий літературний талант, але його твори не читаються і не будуть читатися східними українцями, бо мова цих творів абсолютно незрозуміла східнякам. Незважаючи на те, що письменники не могли змінити раптово ні стиль письма, ні літературної мови Б.Грінченко радив їм почати писати так, як Т.Шевченко, Г.Квітка-Основ’яненко чи І.Котляревський. Мову галичан Б.Грінченко назвав «язичієм», гіршим від того «язичія», яким писали москвофіли.

У свою чергу галичани вважали, що всі говори мають право творити українську мову. Лишень Галичина має умови для розвитку української мови, бо на Східній Україні Російська імперія заборонила українську мову, а на заході такої заборони немає. На їх думку, українська мова в Галичині була мовою всіх верств суспільства. Галичан не міг не образити зневажливий і різкий тон статті. У відповідь на статтю Б.Грінченка І.Франко виступив зі статтею «Говоримо на вовка, скажімо і за вовка», І.Верхратський зі статтею «Замітки язикові». Всі вони вказали на те, що підхід Б.Гінченка до історії розвитку української мови в Галичині є суб’єктивним, бо особливості галицького діалекту виникли в результаті відокремленого розвитку галичан від зазбручанської України, що тривав майже шість століть. До того ж, не всі форми, які Грінченко описував як ненародні, штучні, були такими насправді. В запалі полеміки Франко висловив думку, що, коли роз’єднані державним кордоном українці хочуть мати єдину літературну мову, повинні допустити всі діалекти до тієї літературної мови. І.Верхратський висловив пропозицію в граматичному плані орієнтуватися на східноукраїнські діалекти, а до лексичної системи допустити слова з різних діалектів української мови, поки не унормується лексична система. З часом всі дослідники дещо змінили свої погляди. Східноукраїнські письменники погодилися визнати, що галичани в основному є авторами української наукової мови. Західні ж українці визнали пріоритет східної діалектної основи на всіх мовних рівнях. У 1901 р. І.Франко відзначив, що основою літературної мови стали східноукраїнські говірки. На що Б.Грінченко задекларував, що українська мова утворилася на основі середньонаддніпрянських говірок з необхідними додатками західноукраїнського мовлення.

Визначними представниками Західної і Східної України були І.Франко і Б.Грінченко. І.Франко перші свої твори писав у москвофільному часописі «Друг», а його мова, за визначенням дослідників, була мішаниною російської, української та польської мов. А згодом приєднується до народовського руху, що творили українську мову на народній основі. Мова його творів була далекою від тієї, що усталилася на Надніпрянщині – це була мова його села з багатьма діалектними словами і формами (шматє, газда, п’ясть, гаюкати, цвілити, добов, руков, тривкіший, добріший, розкажи єму, повідж ми, мя, му, тя, ся схилити, му ходити). Взявши участь у мовній дискусії 1891-1893 рр., І.Франко спершу виступав проти надання переваги східноукраїнській літературній традиції. Але, вступивши в ХХ вік, він змінив свою думку, зрозумівши, що без оволодіння мовою Котляревського, Шевченка жоден письменник не ввійде в нову українську літературну мову. Як пише В.Чапленко «у практиці мовотворення І.Франко став систематично наближати свою мову до наддніпрянської. А робив він це не тільки в тих творах, що були написані після дискусії, а й при перевидаванні своїх давніших творів...». На кінець ХІХ ст. після створення Русько-української радикальної партії у західноукраїнському варіанті літературної мови набрав сили радикальний напрямов на чолі з І.Франком і М.Павликом, який прокладав шляхи до зближення із східноукраїнським, відстоював дуику, що в основі загальноукраїнської літературної мови повинна бути жива мова Східної України. Мовна дискусія дала можливість І.Франку визнати, що в мові І.Котляревського, Г.Квітки-Основяненка, М.Вовчка лежить основа української літературної мови.

Б.Грінченко, за висловом Єфремова, був вартовим української мови. Грінченка вважали збирачем й охоронцем українського слова. У своїй художній мові він був представником степової України. Мова його творів відзначалася багатьма специфічними особливостями (їй, але в неї, виходе, виносе, засвітю, од учителів, але відразу, цікавіший тощо). У творах використовував усі можливі різновиди мови селян (поважний, гумористичний, жіночий, дитячий); у творах про міське життя багато запозичень, і зорема західноукраїнських слів (повітря, життєпис, зацікавлювати тощо). Щодо мовотворчої діяльності Б.Грінченка слід відзначити його нормалізування української мови, вміле використання мовних запозичень, стилістичну доречність його мови, великий авторитет мовотворця, правильне ставлення до мови. Чимало уваги Б.Грінченко приділяв перекладам з інших мов (російської, німецької). Найбільшою заслугою Б.Грінченка перед українською культурою є, безперечно, «Словар української мови», який без цього справжнього подвижника, мабуть би, ніколи не побачив світу або ж був би виданий далеким від досконалості. Цей словник справив колосальний вплив на процес нормування української літературної мови, хоч такої мети упорядник перед собою і не ставив.

4. Кінець ХІХ ст. – перші два десятиліття ХХ ст. багаті знаменними подіями, які сприяли розвиткові і зміцненню соціального престижу української мови. Роки від утвердження реформованого українського правопису 1918 р. розглядаються як досить бурхливий і водночас досить плідний період в історії української мови. Наукове товариство ім. Шевченка після 1893 р. значно активізувало видавничу діяльність: воно видавало «записки», збірники секцій, етнографічні збірники та ін. На цей період припадає і російська революція 1905 р., наслідком якої стало тимчасове ослаблення урядових обмежень щодо вживання української мови, а також перенесення діяльності НТШ на чолі з М.Грушевським до Києва і видання зредагованого Б.Грінченком «Словаря україн. мови» в 4-х т. 1907-1909 рр. До цього періоду належать і три роки відносної самостійності української держави.

У 1905 р. було створено перші товариства «Просвіта» в Центральній та Східній Україні (близько 40 товариств). 1906 р. в Києві створено Всеукраїнську Учительську Спілку (засновники Б.Грінченко, С.Єфремов, В.Доманицький таін.) з метою змагатися за українську школу та народну освіту. Цього року вийшов перший український словник чужих слів В.Доманицького «Словарик пояснення чужих і не дуже зрозумілих слів». У 1907 р. на взірець львівського НТШ з ініціативи Грушевського засновано в Києві Українське Наукове Товариство. Цього року розпочато видання «Словаря…» Грінченка (68000 слів із тлумаченнями; крім літературних джерел, великою мірою використано суто народний матеріал з етнографічних записів і збірок зі всієї української території), а в Москві – «Украинскую грамматику» А.Кримського. Пожвавлення українського життя викликало насторогу в російської влади. 1910 р. міністр внутрішніх справ Росії П.Столипін своїм циркуляром наказує губернаторам не дозволяти створювати инородчиские товариства, в том числе украинские и еврейские, не зависимо от преследуемых ими целей. Після цього практично всі Просвіти було закрито. 1914 р., в лютому, надійшов таємний лист Полтавського губернатора Боговута міністрові внутрішніх справ з пропозиціями заходів до боротьби з українським рухом. А на липень 1914 р. припав початок війни та переслідування українців в Галичині й Закарпатті. У Російській імперії було закрито всі українські газети та журнали, регіональні осередки, українські видавництва, заборонено український друк, багатьох діячів вислано за межі України. Польська адміністрація Галичини звинувачувала українців у зраді, нібито вони таємно симпатизували і допомагали росіянам. І внаслідок цього було розпочато кампанію терору проти українського населення. Російські війська розпочали успішний наступ в Галичині, Буковині та Лемківщині. Генералом губернатором Галичини було призначено графа Г.Бобрінського. В окупованих російською армією Галичині й Буковині заборонили друкувати книги, газети і журнали українською мовою, закрили Просвіту і знищили її матеріали, закрили всі українські школи, почалися утиски Української Греко-Католицької Церкви, але польських закладів ці заборони не стосувалися. Почалися труси, арешти галичан, багатьох було вивезено до Сибіру (лише через київські в’язниці пройшли 12000 осіб). Міністр закордонних справ С.Сазонов висловився цілком відверто, що тепер нарешті настав вдалий час позбутися українського руху. У квітні 1915р. почали наступ німецько-австрійські війська на галиц. фронті. Відступаючи, рос. війська примусово вивозили людей на територію Рос. імперії, а села палили, щоб залишити ворогові пустелю.

У лютому 1917 р. в Росії повалено самодержавство і влада перейшла до Тимчасового уряду. У березні була створена Українська Центральна Рада, яка ухвалила на своєму засіданні, що мовою, якою Рада має звертатись, є мова українська; у Києві була відкрита перша українська гімназія. Цього ж місяця засновано Товариство Шкільної Освіти (перший голова – І.Стешенко), Тимчасовий уряд ухвалив дозволити викладання української мови в школах Київської навчальної округи. Згодом були засновані видання газет «Нова рада», «Робітнича газета», «Народна воля», «Боротьба» та інші. У 1917 р. на Наддніпрянщині і Кубані було 78 укр. видавництв, у 1918 – 104 видавництва. У липні 1917 р. був створений Генеральний Секретаріат, секретарем освіти став голова Товариства Шкільної Освіти І.Стешенко, який доручив професорові Київ. ун-ту І.Огієнку скласти короткі правила укр. правопису, а осінню мовознавцю Олені Курило доручено впорядкувати матеріали до шкільної термінології. 24 березня 1918 р. опубліковано закон про запровадження української мови в діловодство. 29 квітня 1918 р. Центр. Рада затвердила Конституцію УНР (написана була українською мовою, але в ній нічого не було сказано про права української чи інших мов) й обрала президентом М.Грушевського, була проголошена Українська Держава під проводом гетьмана П. Скоропадського. У травні 1918 р. міністр освіти проф. М.Василенко подав план роботи Міністерства, що передбачав українізацію школи, заснування Української Академії Наук і Національної бібліотеки (ці два заклади були створені в кінці 1918 р.), Міністерство освіти затвердило «Найголовніші правила українського правопису», які запропонував І.Огієнко та схвалила правописна коміся (правопис І.Огієнка був надрукований в журналі «Вільна укр. школа» в 1919 р. та окремою відбиткою); 1918 р. були засновані Київський і Кам’янець-Подільський українські університети. Наприкінці гетьманського правління – в Східній Україні діяло близько 150 укр. гімназій, а в Західній Україні в цей час було 2510 народних укр. шкіл, 8 гімназій, кафедри українознавства при Львівському та Чернівецькому університетах. Українська мова стала державною, знаряддям дипломатичних відносин та міждержавних дипломатичних актів. Гетьман П.Скоропадьский в грудні 1918 р. зрікся влади і УНР було знову відновлено, але під проводом Директорії, яка в січні 1919 р. видала закон про державну українську мову в УНР та про обов’язкове вживання її в діловодстві Укр. Акад. Наук., міністр освіти проф. І. Огієнко запровадив до шкільного вжитку в усій Україні «Головніші правила українського правопису», ухвалені спеціальною комісією (А.Кримський, Є.Тимченко, О.Курило, М.Грунський та ін.). У грудні 1919 р. прийнято резолюцію ЦК РКП(б) і VІІІ конференції РКП (б) Про радянську владу на Україні. Основою цієї постанови були Тези з українського питання Х.Раковського, де обґрунтовано неодмінність дальшого існування УССР як формально незалежного державного утворення, проте за умови об’єднання в одному центрі оборонного й господарського апарату. Ленін виніс тези на розгляд від свого імені. Документ містив пункт, від якого пізніше почалася політика коренізації: «Члени РКП(б) на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою».

Однак єдності літературної мови в період існування УНР ще не було: Наддніпрянщина користувалася літературною мовою Шевченка, Куліша, Грінченка; Галичина й Буковина – галицьким варіантом, насиченим полонізмами та регіоналізмами; Закарпаття – «русинською» мовою, що базувалася як на місцевих говірках, так і на москвофільському варіанті рос. мови. У 1920 р. землі України було розділено – Наддніпрянщина стала УРСР фактично в складі нової «соціалістичної» Рос. імперії, Галичина й Волинь опинилися під Польщею, а Буковина – під Румунією. Російські більшовики одразу ж забули не зовсім щирі вказівки В.Леніна про дбайливе ставлення до національних мов і культур. Їх політика на початку звелася до ліквідації національно-культурних здобутків укр. народу в часи укр. незалежності 1917-1920 рр. Другий секретар КП(б)У Д.Лебідь висунув теорію «боротьби двох культур» (тобто укр. та рос.), за якою перша має поступитися другій; доповідаючи у вересні Й.Сталіну, В.Куйбишеву та В.Молотову про арешти української інтелізегції, що її належало вислати за кордон, він писав, що висилати за кордон недоцільно, бо там і так склалося досить потужне емігрантське угруповання і звертався з пропозицією обмежитися засланням у віддалені райони федерації (так в СРСР залишилися українські інтелектуали, які були репресовані після процесів 30-40-х рр.). Від укр. гімназій та двох університетів, заснованих в укр. незал. державі, не залишилося і сліду. Українізація декларувалася, але не здійснювалася. У 1921 р. при УАН був створений Інститут укр. мови, але коштів на його утримання не було виділено. Упало видання укр. книжок: якщо в 1917 р. укр. мовою видано 747, а рос. 452, то в 1922 р. це співвідношення мало такий вигляд: укр. 186, рос. 491.

5. Після створення СРСР у 1922 р. і проведення ХІ зїзду РКП було взято курс на зміцнення довіри національних республік до центральної влади. З цією метою виявлено далеко більшу увагу до національних мов і культур. Ще в 1921 р. Сталін на Х зїзді РКП(б) говорив про те, що й міста в національних республіках повинні «націоналізуватися». У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) прийняв резолюцію з національного питання. Проголошено політику коренізації партійно-державного апарату в неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми українізації. У липні 1923 р. вийшов Декрет РНК УРСР Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ, а в серпні – Постанова ВУЦВК та РНК УРСР Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови. А в березні-квітні 1924 р. відбувся відкритий судовий процес у справі Київ. Обласного центру дії – перший політичний процес проти науковців в Україні (серед 18 підсудних був і президент ВУАН 1921-22рр. М.Василенко).

На початковому етапі українізації, а саме у 1924 р. вийшов друком І том «Російсько-українського словника» за ред. А.Кримського (ІІ т. у 1929 р., ІІІ у 1927); перше видання книги О.Курило «Уваги до сучасної української літературної мови» (ця книга мала великий вплив на розвиток української літартурної та науковї мови); у 1925 р. видано «Український правопис» (містив «Найголовніші правила», видані Акад. наук, із деякими додатками М.Грунського та Г.Сабалдиря); у Харкові відбувся перший Всеукраїнський Учительський з’їзд; Раднарком України ухвалив створити Комісію для впорядкування українського правопису під головуванням наркома освіти О.Шумського (до Комісії залучено 36 осіб, наступником Шумського був М.Скрипник, науковим керівником та головою авторського колективу був О.Синявський); Ін-т Укр. Наук. Мови продовжував видавати «Матеріяли до української природничої термінології та номенклатури» (1933 – ост. том); 1927 р. видано «Курс українського язика. Вступ і фонетика» Є.Тимченка (2-ге вид. – 1930 р.), почато видання повного академічного зібрання творів Т.Шевченка за ред. С.Єфремова.

У квітні 1925 р. Сталін призначив на посаду Першого секретаря ЦК КП9б)У Л.Кагановича і доручив йому спеціальну місію: просувати нову політику і водночас дбати, щоб не вийти поза межі, визначені партією, тобто відвернути сепаратизм у політиці чи навіть питаннях культури. У лютому 1926 р. Політбюро ЦК КП9б)У знову порушує питання Про настрої серед української інтелігенції, в червні – ухвалено резолюцію пленуму ЦК КП(б)У Про підсумки українізації, що протягом п’яти років правила за політичну директиву. У лютому 1927 р. Політбюро ЦК КП(б)У звільнило О.Шумського з посади Народного комісара освіти, почалася боротьба з націоналістичним ухилом Шумського, Хвильового та Волобуєва, що призвела до самогубства Хвильового, вислання Шумського та Волобуєва з України; в березні Президія ВЦВК УСРР призначила Наркомом освіти М.Скрипника; у квітні вийшла постанова ЦК КП(б)У Про підсумки українізації (у ній проголошено тверде та рішуче переведення українізації роботи всіх установ на території України, обов’язкове знання української мови всіма службовцями установ); в липні вийшла Постанова ВЦВК та РНК УСРР Про забезпечення рівноправності мов та сприяння розвиткові української культури; а в листопаді – Резолюція Х зізду КП(б)У на доповідь М.Скрипника Про завдання культурного будівництва на Україні. У 1928р. почалася колективізація та «розкуркулювання» в Україні, розкуркулених засилають до Сибіру та на Далекий Схід. У другій половні 1929 р. почалися арешти інтелігенції та діячів Укр. Автокеф. Правосл. Церкви за справою Спілки Визволення України (СВУ), що стала сигналом до масовго наступу на національне відродження в Україні. Заарештовано, зокрема С.Єфремова, В.Ганцова, Г.Голоскевича, А.Ніковського, працівників Інституту Укр. Наукової Мови на чолі з Г.Холодним; 1 березні 1930 р. ліквідовано Інститут Укр. Наукової Мови, комісії (для складання словника живої укр. мови, історичного словника укр. мови, етимологічного словника, нормативної граматики укр. мови, діалектологічну, історії укр. мови), на їх руїнах створено Науково-Дослідчий Інститут Мовознавства (після чисток до нього увійшла половина старого складу на чолі з директором Г.Ткаченком, а потім Н.Кагановичем (до 1937 р.)).

Попри все мовотворча діяльність продовжувалася: у вересні 1928 р. нарком освіти М.Скрипник затвердив Укр. правопис, надав йому статус обов’язкового (вийшов у 1929 р.); у 1930 р. видано «Правописний словник» Г.Голоскевича (40000 слів), «Правописний словник та првила переносу й розділових знаків» (25000 слів) Г.Сабалдиря; у Львові започатковано видання «Укр. Загальна Енциклопедія. Книга знання» в 3 томах; 1931 р. в Харкові видано «Правописний словник» О.Ізюмова (60000 слів), «Підвищений курс укр. мови» за ред. Л.Булаховського; нерепресовані працівники ІНУМ та Історичного-філологічнго відділу АН УРСР продовжували справу видання термінологічних словників у відділі термінології та номенклатури Науково-Дослідчого Інституту Мовознавства (згодом – Інститут Мовознавства); започатковано нову нумерацію серії «Матеріяли до української термінології та номенклатури» Інститут Мовознавства.

У грудні 1932 р. вийшла Постанова СНК СРСР і ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлю в Україні, на Півн. Кавказі та в Західних областях. Водночас документ вимагав правильного проведення українізації в Україні й поза її межами в регіонах, де компактно мешкали українці. Документ містив також вимогу боротися з петлюрівськими та іншими контрреволюційними елементами; 15 грудня Сталін і Молотов підписали телеграму-директиву аналогічного змісту до місцевих керівників; у січні 1933 р.вийшла Постанова ЦК ВКП(б), де українську парторганізацію суворо картали за невиконання плану заготівель. Проведено серйозні кадрові зміни і в керівництві України. На посади ІІ секретаря ЦК КП(б) та І секретаря Харк. обкому КП(б)У призначено П.Постишева, одночасно він залишався і секретарем ЦК ВКП(б). Постишев мав великі повноваження від Сталіна і міг контактувати безпосередньо з ним, не повідомляючи І секретарю ЦК КП(б)У С.Косіору. З Постишевим приїхали на Україну й інші більшовицькі функціонери, зокрема В.Балицький, що став головою ГПУ УССР. У лютому 1933 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило зняти М.Скрипника з посади Наркома освіти; на початку квітня за наказом нового керівництва Наркому УСРР організовано комісію для перевірки роботи на мовному фронті (голова коміся – А.Хвиля, члени – М.Наконечний, О.Синявський, К.Німчинов, Н.Каганович, Грищенко); а в кінці квітня А.Хвиля подав доповідну записку до Політбюро ЦК КП(б)У, звинувачуючи М.Скрипника, що він не тільки не вів боротьбу проти… буржуазно-націоналістичної лінії у питаннях створення української наукової термінології, а й сприяв цьому викривленню партійної лінії на фронті мовознавства; цього ж місяця відбулося засідання комісії для перевірки роботи на мовному фронті, з доповіддю «Націоналістична безпека на мовному фронті й боротьба проти неї» виступив А.Хвиля, резолюції на цю доповідь стають засадничими у знешкодженні словників і правопису 1928 р. та відкиданні штучного відмежування української мови від російської. 26 квітня 1933 р. на нараді в ЦК КП(б)У з питань національної політики виступив А.Хвиля, доповіді якого стали основою статті «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті», що вийшла оремою брошурою (60000 прим.), де вкаувалося: а) припинити негайно видання всіх словників; б) переглянути словники і всю термінологію; в) провести уніфікацію технічної термінологі з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні; г) переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи; д) переглянути український правопис; е) змінити Настанову щодо мовного оформлення УРЕ; є) видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, так як цьому вчив Ленін, як цьому вчить нас тов. Сталін. Наприкінці червня Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову «Про зміни в українській науковій термінології, граматиці та правописі», що подала комісія у складі М.Попова, С.Косіора, П.Постишева, В.Затонського та А.Хвилі (після цієї постанови правопис зазнав кардинальних змін, внесено 126 поправок). У другій половині 1933 р. Науково-Дослідчий Інститут Мовознавства почав виконувати ухвали мовної комісії НКО, а у вересні 1933 р. народний комісар освіти УСРР В.Затонський затвердив правопис комісії Хвилі (це був єдиний правопис без складу правописної комісії). До того, на квітень-травень 1933 р. припав пік голодомору (за півроку від голоду померли кілька мільйонів людей). У листопаді 1933 р. відбувся об’єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, де проголошено кінець (формальний) українізації.

6. В українській мові графіка традиційно базована на кирилиці (походить від грецького письма, як і латинська графіка). Церковнослов’янська мова була записана на письмі кирилицею, а оскільки кирилиця мала грецьке походження, то в своєму первинному варіанті не відображала всього звучання слов’янських мов. Правопис за етимологічним (історико-етимологічним) принципом безпосередньо пов'язаний із кириличним церковнослов’янським письмом (слова пишуться незалежно від їх звучання в живій мові), а правопис за фонетичним принципом передбачав відображення на письмі всіх змін у звучанні живої мови (згодом став домінувати в більшості європейських мов).

Перший правописний узус ґрунтувався на Кирило-Мефодіївській традиції церковнослов’янської мови, заведеній на сучасних укр. землях грецькими книжниками синхронно із запровадженням християнства. Він був кінцево пристосований до вимог східнослов’янських мовних систем уже в кінці ХІ ст., поступово наближався до тогочасної розмовної мови і набув ознак своєрідного письмового суржику церковнослов’янської мови та місцевих діалектів (так би мовити «проста мова», або староукраїнська); використовувався в релігійній та світській практиці упродовж ХІІ-ХVІ ст. (ним написаний Галицько-Волинський літопис). Другий етап розпочався з кінця ХІV ст., відколи київський митрополичий престол зайняв болгарин Кипріян Цамблак (другий південнослов’янський вплив на руські землі). Існуючі на той час відхилення від церковнослов’янського канону були усунуті і мова конфесійних книг знову наблизилася до староболгарських взірців (так звана тирновська орфографія, від назви м. Тирново – духовної і політичної столиці Болгарії). Для обидвох цих етапів характерним було те, що правописні норми вироблялися стихійно під значним старослов’янським впливом. Уже третій етап розвитку української орфографії, пов'язаний з «Граматикою» М.Смотрицького (1619 р.), позначений виразною самобутністю, адже то був уже результат інтелектуальної праці вчених Львівської та Київської братських шкіл. Ця тенденція витримана в «Лексиконі» П.Беринди (1627 р.) і суть її полягала в продовженні попередньої традиції та кодифікації канцелярської («простої») мови. Лінгвістичні норми староукраїнської «простої» мови були чітко опрацьовані, тому досить швидко набули всеукраїнського визнання, і застосовувались у світській літературі (Універсали Б.Хмельницького, коз. Літописи Самовидця, Г.Грабянки. С.Величка). А заборони царського режиму (1720, 1784 рр.) прискорили виведення староукраїн. канцелярської мови з ужитку.

Найдраматичнішим виявився четвертий період, що розпочався в першій чверті ХІХст., коли відбувалося становлення нової української літературної мови на народній основі в умовах бездержавності нації. Відповідно до територіального розрізнення творилися дві правописні системи – галицька і наддніпрянська. Першу спробу створити правопис, пристосований до звукової системи укр. мови (на фонет. принципі) зробив у Наддніпрянщині О.Павловський (1773-1822 рр.), намагаючись укр. слова передати на письмі максимально наближеними до їх вимови. У своїй граматиці зробив спробу записати живу укр. мову літерами «гражданки». Натомість М.Максимович (1804-1873) у працях «Думка про малоросійську мову і правопис її» (1830), «Про правопис малоросійської мови. Лист до Г.Ф.Основ’яненка» (1841) запропонував свій правописний варіант, базований на етимологічному принципі, вироблений на основі старослов’янської орфографії, який зберігав в укр. мові давнє історичне написання слів, наближаючи при цьому їх зовнішню форму до рос. мови. Однак ця орфографія була досить складною і незручною в користуванні.

Реформу О.Павловського в Галичині репрезентували діячі «Руської Трійці», які ввели до літературного вжитку народну мову, збірник «Русалка Дністровая» (1837) уклали «гражданкою», використовуючи фонетичний принцип правопису, що викликало обурення серед галичан, які користувалися етимологічним письмом (напр., І.Могильницький у своїй граматиці). Так розпочалася «азбучна війна» в Галичині, що тривала від 1830-х рр. до початку ХХ ст. Пропонувалися різні версії руського правопису: Й.Левицький – етимологічний, М.Шашкевич – фонетичний, Й.Лозинський – латинську графіку. До «Весни народів» 1848 р. правописне питання в Галичині набуває особливої гостроти і в запрошеннях на Собор руських учених (жовтень 1848 р.) зазначалося, що за програмою перш за все слід сформувати однакові правописні норми, враховуючи відмінність руської від російської, польської, старослов’янської. Але й після цього до єдиної думки не зійшлися в Галичині: староруси, а далі москвофіли використовували етимологічний правопис, наближаючи його до рос. мови, а народовці – фонетичний правопис, але в ХІХ ст. в Галичині панувало все ж етимологічне письмо. Москвофіли користувалися «язичієм», навіть народовські газети «Діло», «Батьківщина» та інші видання перейшли на «максимовичівку».

Розвиток ук. письменства у Наддніпрянщині вимагав реформи правопису в дусі будови самої ук. держави, і за це реформування взявся П.Куліш (1819-1897). Засади свого фонетичного правопису він виклав у вступі до «Записок о Южной Руси», популяризував їх у численних виданнях (напр., часописі «Основа»). Найбільш досягненням «кулішівки» було усталення літер і, и для передачі звуків [і], [и] будь-якого походження. Цей правопис поширився в усій Наддніпрянщині і вплинув на становлення правоп. системи в Галичині. У кінці 1870-х рр. появився фонетичний правопис М.Драгоманова (1841-1895), який відрізнявся від попередніх тим, що з абетки було усунено літери я, ю, є, ї, щ, ъ, бо кожному звукові мав відповідати один знак на письмі; не здобув поширення через радикалізм.

Проте з початку 1880-х рр. у наукових колах почала здобувати поширення орфографічна система Є.Желехівського (1844-1885), викладена у «Малоруско-німецькому словарі», яка відіграла вирішальну роль в боротьбі проти «рутенства» і панування етимологічної орфографії. Вона охоплювала чимало правописних правил (буква ї для позначення ї та і (після м’яких приголосних) (їхав, цїна), м’якість приголосних перед наступними м’якими приголосними (світ), відсутність подвоєння в іменниках середнього роду (знанє), відсутність м’якого знака в суфіксах ськ, цьк (українский), написання окремо частки ся від дієслів (учить ся), відсутність апострофа після губних (імя), м’якість л в іншомовних словах (зоольогія)). Правопис Желехівського став переломним до усталення фонетичної орфографії в Галичині 1893р., коли «желехівка» набула статусу офіційної в руських школах. Проте перехід від етимологічного правопису до фонетичного в Галичині відбувався на тлі мовної дискусії між східними і західними українцями щодо роздвоєння укр. літературномовного процесу, яка вилилась на сторінки тодішньої преси. На той час потужну і прогресивну діяльність в цьому напрямі зосередило в собі Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Для укладання єдиних орфографічних правил у НТШ було створено «язикову комісю» у 1900 р., у 1907-1908 рр. ця коміся уклала правопис, який ґрунтувався на нормах «желехівки» (написання і, ї, після з, с, ц, д, т, н, л; відсутність апострофа; написання частки ся окремо з дієсловами; позначення мякості с, з, ц перед наступними пом’якшеними губними; закінчення -и в род. відм. імен. жін. роду; в іншомовних словах – м’який л, звук ґ; з невелик. змінами він вживався в НТШ до 1922 р.). Цей правопис був неприйнятним у Наддніпрянщині і викликав нову дискусію, тому в 1918 р. НТШ створило спеціальну «правописну комісю для реформи та очищення мови», а після тривалого обговорення комісія подала проект до НТШ для перегляду й ухвали Крайовою шкіл. радою.

У той час у Наддніпрянщині ВУАН у 1920 р. були затверджені «Найголовніші правила укр. правопису», що змусило галицьку «правописну комісю» НТШ переглянути власний проект. Унаслідок чого появився правопис НТШ 1922р. («переходовий до єдиного українського» (К.Кисілевський (1890-1974)), який мав суттєві відмінності від наддніпрянського). Однак «Правописні правила» НТШ не розв’язували повністю правописної проблеми в Галичині, а «Найголовніші правила укр. правопису» відзначалися неповною і стислістю, тому в 1925 р. при Народному комісаріаті освіти України, коли наркомом був О.Шумський, було створено Державну правописну комісію, якій доручалось на основі чинних правил виробити більш узагальнені й узгоджені норми. Після неодноразового обговорення нового проекту правопису завершальним етапом стала «Всеукр. конф. у справі упорядкування укр. правопису», яку скликав М.Скрипник в травні-червні 1927 р. (було подано 60 проектів правопису, а з них 37 з Галичини). Конференція ухвалила кодекс нового правопису, який вийшов друком навесні 1929 р. (одним із його упорядників був О.Синявський, а внаслідок тривалих дискусій принцип соборності став керівним для укладачів правопису і в ньому було враховано східний і західний варіанти української орфографії). Проте цей загальноукр. правопис був чинним тільки до 1933 р. Українська ідентичність сама по собі, а укр. мова й правопис – як головні вияви цієї ідентичності, дуже часто розглядалися в русифікаторських середовищах як потенційно небезпечні, тому ставали об’єктом для репресій. За часів радянської влади в Україні правопис 1929 р. зазнав редакції 1933 р., 1945 р., 1960 р. Можливість звернення до питання функціонування укр. мови появилася в кінці 1980-х рр. і громадське обговорення цієї проблеми почалося саме із правописних питань, яке продовжується до сьогодні

7. Після українізації поступово втрачалася тяглість розвитку укр. мовознавства, почалася деукраїнізація. Уся мовотворча діяльність в Україні полягала в пристосуванні до радянських постанов і наказів, та в ліквідації мовознавчої еліти. Кампанію проти «шкідників на мовному фронті» перебрав на себе журнал Мовознавство в 1934 р., новозаснований орган Інституту мовознавства. У квітні цього року вийшла Постанова ВУЦВК УСРР про безпосереднє підпорядкування докорінно перебудованої Академії наук Раднаркомові УСРР з метою досягти повнішого зв’язку Всеукр. Академії наук з практикою соціалістичного будівництва, у листопаді ліквідовано видавництво Українська Радянська Енциклопедія. До 1935 р. було видано п’ять репресивних бюлетенів, на засадах яких протягом 1934-1935 рр. видано десять шкільних словників обсягом від 35 до 212 сторінок. Реорганізовану 1934-1935 рр. ВУАН перейменовано на Академію наук УСРР, а в лютому 1 936 р. Раднарком УСРР затвердив новий статут Академії наук. У 1937 р. Інститут мовознавства видав «Російсько-український словник» С.Василевського та Є.Рудницького (автори дбали, аби вилучити «класово ворожі» слова (українські) та ввести «революційні». У серпні 1937 р. відбулося фізичне знищення і заслання працівників Інституту мовознавства (зі старого складу залишилися П.Горецький, І.Губаржевський та І.Кириченко), а в жовтні-листопаді – масовий розстріл «соловецького етапу» в місцевості Сандармох під Медвежегорськом (Карелія) укр. письменників, науковців, артистів (про місце цього розстрілу стало відомо лише 1997 р.). У 1939 р. Західна Україна була приєднана до СРСР.

Із нападом Німеччини на Радянський Союз уряд УРСР в червні 1941 р. прийняв ухвалу про евакуацію АН УРСР в Уфу, а у внутрішньому дворі публічної бібліотеки АН УРСР спалено спецфонд (близько 100 тисяч книжок). У Львові 30 червня 1941 р., на наступний день після відходу радян. частин, проголошено створення самостійної Української держави, однак провідників проголошеної держави німецька влада заарештувала і відправила до Берліна (серед них і С.Бандера), вимагаючи відкликати Акт 30 червня, однак вони відмовилися це зробити і відправлені були до табору Заксенхаузен. У 1942 р., на початку німецької окупації України, місцева українська адміністрація багато працювала в галузі культурного відродження: ремонтували і відкривали школи, почато написання нових підручників, влітку засновано 115 укр. газет, відкрито Просвіти й кооперативи. Проте від початку зими 1941 р. було встановлено жорсткий окупаційний режим. Пригнічене все національне життя: усі громадські організації розпущено; закрито більшість драматичних театрів, хорів, опер; із 115 газет у квітні 1942 р. лишилося 40; усі школи понад четвертий клас закрито; заборонено друкувати книжки та журнали. У 1944 розпочаті масові депортації населення Захід. України (за 1944-1950 депортовано 140 тис. людей, лише за 1947 – 78 тис.).

У післявоєнні роки стала пожвавлюватися видавнича діяльність, хоч постанови КП(б) й далі наголошували на політиці русифікації. У 1948 р. вийшов «Орфографічний словник укр мови» І.Кириченка для середніх шкіл (понад 20000 слів), 1949 р. в Мюнхені – Сарселі започатковано видання статейної Енциклопедії Українознавства за ред. В.Кубійовича та З.Кузелі. У 1953 р. в Києві започатковано видання шеститомного академічного «Українсько-російського словника» за ред. І.Кириченка (близько 122 тис. слів). У 1956 р. Рада міністрів СРСР і ЦК КПРС затвердили постанову про повноваження Вищої Атестаційної Комісії. У 1957 р. створено Словнику комісію АН УРСР, сформовано авторські колективи, що видавали протягом 1959-1972 рр. 23 російсько-українські термінологічні словники з точних, природничих і технічних наук; Постановою ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР відновлено видавництво УРЕ (ліквідоване 1934 р.) під новою назвою «Головна редакція Укр. Рад. Енцикл.», а в 1958 р. започатковано видання «Укр. Рад. Енцикл.» у 17 т. У 1959 р. вперше після 1936 р. видано кілька термінологічних словників (фізичний, геологічний, гірничий, з машинознавства та машинобудування). У 1961 р. набув чинності «Укр. правопис» 1960-1961 рр. (4 ред.) (голова правоп. комісії Л.Булаховський), цього року відбувся Світовий Конгрес Укр. Науки в Нью-Йорку і Торонто. У 1962 р. розпочато видання першого етимологічного словника Я.Рудницького; надруковано повний переклад Біблії (зроблений 1921-1940 рр. І.Огієнком (1943 – митрополит Іларіон)). У 1966 р. вид-во УРЕ започаткувало перше видання «Укр. радян. енциклопедичного словника» в 3 томах (заверш. в 1968 р.). У 1970 р. Інститут мовознавства О.Потебні почав видавати 11-том-й «Словник укр. мови» (заверш. в 1980 р.).

Процес російщення усіх народів СРСР продовжувався, що й відзначалося на з’їздах КПСС. 1972 р. вийшла ухвала Політбюро ЦК КПСС про початок кампанії проти дисидентства та самвидаву, а через два тижні почалися масові арешти укр. інтелігенції (протягом 1972-1973 заарештовано від 70 до 100 осіб, незрівнянно більше зазнали позбавлення роботи, заборони друкувати свої твори, а репресії 1970-х рр. дістали назву великого погрому). Але й ці репресивні дії не зупиняли мовотворчої діяльності в Україні. У 1974 р. в Києві вийшов друком «Словник іншомовних слів» за ред. О.Мельничука (близько 25000 слів) (2-ге вид. 1985р.); почато друк 2-го вид. УРЕ у 12 томах (завершено в 1985 р.); у 1975 р. Інститут мовознавства видав «Орфографічний словник укр. мови» за ред. С.Головащука та В.Русанівського (відповідав духові русифік. правопису 1961 р.); 1982 р. Інститут мовознавства почав видавати семитомний «Етимологічний словник укр. мови». У жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила закон «Про мови в Українській РСР», де укр. мові надано статус державної, а в листопаді затверджено «Укр. правопис» 1989 р. (5 ред. правопису 1933 р.), оприлюднений 1990 (повернено деякі правила, напр. літеру ґ). У липні 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла «декларація про державний суверенітет України». 17 січня 1991 р. Президія Верховної Ради УРСР затвердила постанову «Про статус Академії наук УРСР», вона отримала статус самоврядної організації, 24 серпня Вер. Рада УРСР майже одноголосно прийняла «Акт про Незалежність України», 7 жовтня НАН України заснувала на базі трьох відділів Інституту мовознавства ім. О.Потебні Інститут укр. мови (директором став О.Тараненко, від 1998 р. В.Німчук, а від 2008 р. – П.Гриценко; 1 грудня Всеукр. референдум підтвердив «Акт про Незалежність України». 1994 р. видано «Орфогр. словник укр. мови» (120000 слів); 1996 Верх. Рада України прийняла Конституцію України, у якій мовну політику держави визначає стаття 10; 2000 р. видано «Енциклопедію укр. мови», 2001р. – «Великий тлумачний словник сучасної укр. мови» за ред.В.Бусла (170000 гасел); 2003 р. видано «Український правопис, проект» (керівник В.Русанівський); 75 примірників, текст мало чим відрізняється від редакції правопису 1993 року.

Поиск по сайту: