В ЛИТОВСЬКИЙ І ПОЛЬСЬКИЙ ПЕРІОДИ

1. Розвиток української мови в умовах литовської і польської колонізацій.

2. Актова мова як основа майбутнього офіційно-ділового стилю.

3. Перший і другий південнослов’янські впливи.

4. Переклад церковних книг староукраїнською мовою.

5. Розвиток вищої освіти й науки в Україні.

6. Концепція літературної мови староукраїнських книжників.

7. Писемні пам’ятки литовського і польського періодів.

1. Міжкнязівські усобиці і монголо-татарська навала в ХІІ ст. значно ослабили руські землі і порушили їх зв’язки в межах Київської держави. Занепадом руських земель скористалися наприкінці ХІІІ ст. сусідні держави, захопивши південноруські (сучасні українські) і західноруські (сучасні білоруські) землі, що призвело до ще більшого роз’єднання князівств.

На початку ХІІІ ст. для протидії завойовникам (німецьким лицарям мечоносцям і тевтонцям) литовці об’єдналися в державу під проводом князя Мендовга. Згодом цей литовський князь підкорив собі значну частину білоруських земель. У 1316-1341 рр. литовський князь Гедемин захопив усю Білорусь, Берестейщину та Волинь (1320 р.), а його син Ольгерд – решту українських земель (Чернігівщину, Київщину, Поділля). У 1363 р. Ольгерд розбив татар під Синіми Водами і став володарем усієї України та Білорусі, хоч у новоствореній державі литовські землі становили тільки десяту частину території. У 1340 р. Польща підкорила собі Галичину, Холмщину і Белзьку землю. З того часу припинила своє існування Україна як самостійна держава. Але, незважаючи на належність південно-східнослов’янської території до різних держав, між її частинами в XІV-XV ст. і пізніше існували тісні культурні, політичні, торговельно-економічні зв’язки.

Провідну роль в розвитку культури й мови українського народу в XІV ст. відіграла Наддніпрянщина, яка разом з Галицько-Волинською землею тоді отримала назву «Мала Русь». До того часу східнослов’янські народи були міцно пов’язані спільністю віри (існувала одна Київська митрополія), культури і старослов’янської мови. Із захопленням України Литвою культура й мова українського народу продовжувала розвиватися в інших обставинах і більш самостійно, з помітним західним впливом.

Литва не перешкоджала розвитку української мови й культури, що й стало основою її політичних стосунків з Україною. За рівнем розвитку Україна навіть перевищувала Литву, тому почала помітно впливати на неї. Своєю культурою Україна стояла вище і Білорусі, яка також ще з часу Володимира Великого входила до Київської держави. Після литовсько-польської унії 1386 р. зберігалося прихильне ставлення до руської мови. Так, королева Ядвіга любила читати слов’янську Біблію та твори святих отців, король Казимир ІІІ видав 1347 р. Вислицький Статут руською мовою, опис бібліотеки Сигізмунда засвідчував, що король мав багато руських книг. У зв’язку з цим руська мова поступово стала офіційною мовою Литовської держави. Нею писалися урядові акти, велися суди, розмовляли навіть в побуті князі. Цією мовою було створено тоді збірник постанов, так би мовити Статут Литовський 1529, перевиданий у 1566, 1588, «Судебник» князя Казимира Ягайловича 1468 р.

2. У литовський період виникають різні урядові, а також єпископські канцелярії, де офіційною мовою була руська. З канцелярій виходило багато різних актів, на мові яких позначився вплив живої розмовної мови. З цього часу і далі мова актів, або актова мова постійно відображала живу народну мову, тому стала провідником живої народної мови в літературну. Найбільш давньою пам’яткою української актової мови є «Книга Кам’янецького міського магістрату» 1519-1520 років та «Кам’янецька земська книга» 1521 р. Литовський Статут 1529 р. наказав завести актові книги по всій Україні, а це збільшило кількість канцелярій і тим самим прискорило розвій української літературної мови.

В основі актової мови, як зазначають учені, лежала північно-західна українська мова. Це пов’язано було з тим, що перші канцелярії почали працювати на поліських землях, де виробилася стара канцелярійна мова, яка згодом злилася з галицькою і створила тодішню українську літературну мову, руську, але не тільки канцелярій, а й мову усієї книжності.

Руську мову вважали спільною для українців та білорусів, як своєрідне «койне» (поєднання двох варіантів літературної мови – українського та білоруського), що існував упродовж XІV-XVІ ст., аж до появи на Україні так би мовити простої мови. У цій мові міцно закріпилися дві північноукраїнські ознаки, характерні і для білоруської мови (вживання е замість я в ненаголошеному складі, напр.: тисеча, десятина; ненаголошеного h через е, напр.: вещуючи, бегутъ). Попри все руська мова – це в основному українська мова, а не білоруська. Доказами цього було те, що культура України була вищою за культуру Білорусі; писарями в литовських канцеляріях були переважно українці; церква для цих народів була єдина і одна вимова богослужбового тексту – українська; у пам’ятках, писаних руською мовою, переважали українські елементи.

У литовський період аж до Люблінської унії українська літературна мова розвивалася в основному на тій основі, яка була створена за княжої доби. Однак з 1340 р., коли Галичина приєдналася до Польщі, вона була відірвана від Волині та Київщини і підпала разом з північноукраїнськими землями, Холмщиною та Поліссям більшим польським мовним впливам. Це було перше розірвання соборності української мови, що й стало причиною подальшого розходження східноукраїнської та західноукраїнської мов. На Наддніпрянщині в кінці XV ст. почався сильний рух населення до півдня на рибальство, полювання, пасічництво і т. ін., хоч там воно було під постійною загрозою татарського нападу. Таке зосередження населення на півдні України дало початок козаччині, яка спричинила нівелювання українських говірок, що й створило умови для закладення в основу української літературної мови східноукраїнських мовних особливостей, сформованих на грунті середньонаддніпрянських говорів.

3. Перший південнослов’янський вплив відбувся в ХІ ст. Унаслідок цього в Київській Русі поширилася запозичена з Болгарії старослов’янська мова, головно в церковно-релігійній сфері. Старослов’янську мову використали Кирило і Мефодій (творці азбуки кирилиці) та інші книжники для перекладу церковних книг з грецької на слов’янську мову.

У ХІV ст. пожвався зв'язок східних слов’ян з південними, де розвинувся великий літературний рух у зв’язку з працею патріарха Тарновського Євфимія та його учнів. Митрополит Євфимій розпочав у Болгарії реформу слов’янського письма, яка була побудована на усвідомленні особливої таємної сили слова і необхідності точного вираження в слові суті явищ. Реформа мала на меті виправити мову церковних книг і зняти розходження в змісті. Результати цієї реформи у ХІV ст. після захоплення Болгарії Туреччиною були перенесені другою хвилею емігрантів до східних слов’ян, що отримала назву «другий південнослов’янський вплив» (перший був пов'язаний із впливом староболгар. мови на літерат. мову Київської Русі). Цей вплив відобразив такі тенденції: прагнення відокремити книжну мову від народної, встановити більш стійкі правила правопису і повернутися до архаїчних мовних рис, наблизити слов’янську мову та орфографію до грецької.

Другий південнослов’янський вплив започаткував на Україні в кінці ХІV – на початку ХV ст. правку церковних книг, якою керував митрополит Кипріан і Григорій Цамблаки – болгарські вчені-емігранти, які прибули на Русь, втікаючи від турецької навали. Він сприяв виробленню штучного пишного стилю, названого «плетінням словес», що характеризувався надмірною кількістю штучних епітетів, риторичних запитань та окликів, ліричних відступів, метафор, порівнянь, що зумовило творення довгих ритмічно організованих періодів, насичених асонансами, внутрішніми римами та іншими словесними «прикрасами». Цей вплив позначився і на граматиці та правописі літературної мови. Зокрема, вживалися займенники і прикметники жіночого роду типу моеа, нашеа, вhчьныа замість моея, нашея, вhчьныя; прикметники чоловічого роду типу добраго, милаго замість доброго, милого; повернулися букви #, @; замість ж і ч писалися жд і щ типу межда, свhща; букви ъ, ь використовувалися як варіанти без правил, писалися після сонорних, а не навпаки, типу плъкъ, тръгъ; поширювалися слова з неповноголоссям типу врагъ, врата, складні слова типу рогоносець, триєдиний; вводилася кома як розділовий знак та інше. Прикладом пам’ятки, на якій відобразився другий південнослов’ян. вплив, є «Пересопницьке Євангеліє» 1556-1561рр.

Другий південнослов’янський вплив виразив прагнення до боротьби за унормування літературної мови у східних і південних слов’ян. Завдяки ньому література східнослов’янських народів збагатилася новими жанрами, а літературна мова – лексичними і синтаксичними та іншими засобами. Цей вплив зблизив східнослов’янські літературні мови з південнослов’янськими, що сприяло уніфікації слов’янського письма. Південнослов’янський вплив виявився переважно в архаїзації орфографії і не зачепив усної розмовної мови, однак він пригальмував розвиток староукраїнської літературної мови.

4. На початку ХVІ ст. в Європі поширюються реформаційні рухи, які були найтісніше пов’язані з тими релігійними вченнями, що йшли від аріанства (течія в християнстві, що заперечувала церковний догмат про єдиносутність Бога-отця і Бога-сина (Христа)). Вселенські збори 325 і 381 років засудили аріанство як єресь. Все ж воно поширювалося і мало своїх прихильників. Зокрема, набуло визнання донесення Божого слова до віруючих їх рідною мовою. Уже в ХІV ст. в Англії багато працює для поширення Святого Письма народною мовою Дж. Віклеф. У Чехії на ідеях Віклефа щодо поширення народної мови в церковно-релігійному житті виріс Ян Гус.

У ХVІ ст. ідеї аріанства проникають і в Україну, причому у вищі соціальні антикатолицьки настроєні сфери. Як і в Польщі, в Україні створюються социніанські школи, у яких велика увага приділяється богословській полеміці з католицизмом, викладанню філософії, математики, латини, риторики та ін. За настановами реформації відбувалося спілкування душі віруючих з Богом без посередництва церкви та її ієрархів. Безпосередня розмова людини з Богом вимагала взаєморозуміння, що можливе було лише при використанні рідної мови. Отож «єресі» мали відношення до проникнення простої мови (а це була мова юридичних документів) у конфесійну, полемічну і художню літературу.

На території України в ХVІ ст. ще панувала руська мова, що стала основою розвитку староукраїнської літературної мови. Нею активно писалися та перекладалися у той час різні за жанрово-стильовими особливостями твори, переважно церковно-релігійного змісту. Так, у 1489 р. було перекладено «Четью Мінею» (місячні читання, що містили 375 аркушів) в Кам’янці Поповичем Берізкою (висловлювалися думки, що Берізка був тільки переписувачем, а пам’ятка походить з галицько-волинських земель). У 1517 р. в Празі було видано Псалтир, а 1520 р. – Біблію у перекладі Ф.Скорини фактично на українсько-білоруську мову. У 1556-1560 рр. архімандрит Григорій і писар Михайло Василевич переклали на староукраїнську мову четвероєвангеліє, яка за місцем написання (м. Пересопниця) отримало назву Пересопницьке. Переклад було здійснено з церковнослов’янської мови, але перекладачі спиралися, крім того, і на польські переклади Євангелія, зроблені С.Мужиловським-Сушинським у 1551-1553 рр. і Н.Шарфенбергом у 1556 р. Особливостями Євангелія є вживання h замість и, змішування ы та и, злиття ы та и в одному звукові, змішування префіксів изъ та съ;перехід е, о в і у новозакритих складах, вживання народнорозмовних слів (криниця, глек, жбан, клуня, рядно, стріла, пашня), народних фразеологізмів (сталося єдиного дня, не будут могли отповhсти тощо), часте використання глосем – пояснювальних перекладів (грецьки слово дидрагма, а по нашему два гроша, бдhти – не спати тощо). Переклад засвідчує значну кількість чехізмів, оскільки польські перекладачі користувалися і чеською версією перекладу Євангелія, та полонізмів.

З середини ХVІ ст. збереглися ще такі переклади євангельських текстів, як Волинське Євангеліє 1571 р., Хорошівське 1581 р., «Крехівський апостол», Нягівські повчання та інші, а також дійшли до сьогодні кілька десятків учительних євангелій (рукописних і друкованих), написаних староукраїнською мовою. Зокрема, «Крехівський апостол» був перекладений у 60-х роках ХVІ ст. з так званої Радзівіллівської польської біблії 1563 р. і знайдений у Василіанському монастирі в Крехові. У ньому відображені такі мовні риси: наявність повноголосних сполучень (оборона, здоров’я, король тощо); перехід е в о після шиплячих (жона, вчора, чорний тощо); твердість і м’якість ц (читець, отець, девицю тощо); подовження голосних у кінці слів, що не характерно було для україн. мови (всякаа, добрааа тощо); поширення закінчення –ови в імен. чол. р. (ангелови, апостолови тощо); регулярне вживання клич. відмінка (брате, доме, голубе тощо); відсутність –ть/-т у третій особі однини дієслів тепер. і майб. часів (буде, може тощо); наявність закінчення –ет у третій особі мн. тепер. і майб. часів (боронет, вчинет тощо); творення першої особи мн. наказ. способу за допомогою закінчень –hмо, -мо, другої особи – закінчень –hте /-те, а третьої особи одн. і мн. – частки нехай (откинмо, важте, нехай бачит тощо).

Незважаючи на значне використання руської мови чи староукраїн. в різних потребах, переважно церковно-релігійних, традиційно у конфесійній, проповідницькій і художньо-панегіричній літературі продовжувала функціонувати і церковнослов’янська мова. Проте україн. книжники послуговувалися нею довільно. До кінця ХVІ ст. простежувався занепад церковнослов’ян. мови. Однак кінець ХVІ ст. і ХVІІ ст. характеризувалися як подальшим розвитком староукраїн. мови, так і значною увагою до церковнослов’янської мови.

5. Після Люблінської унії та об’єднання Польщі і Литви в Річ Посполиту загострилося релігійне, а відтак і культурне протистояння українців і поляків. У зв’язку з пануванням польської шляхти, руська мова починає витіснятися польською мовою, яка в ХVІ ст. у Польщі стає офіційною, а на початку ХVІІ ст. Литовський статут видається уже польською мовою. Для того часу характерним було, з одного боку, інтенсивне проникнення полонізмів в літературну мову, а з іншого – збільшення кількості елементів розм. мовлення в руській літературній мові (у той час посилюється і визвольний рух україн. народу). Ці два процеси породжують полемічну літературу, що являла собою релігійну публіцистику. Ця література була розрахована на широкого читача і вимагала відповідної літерат. мови, якої і стала проста мова. Проста мова була потрібна для поширення догм православної віри. Зародження простої мови було необхідним і для перекладів церк. книг, і для худож. та наук. літератури, яка появлялася в той час. Простою мовою продовжували перекладати релігійні твори.

Проста мова – це видозміна руської мови, яка сформувалася у зв’язку з ускладненням та поширенням функцій старої української літературної мови на новому етапі. Вона повинна була задовільними простих людей своєю доступністю і вчених людей – універсальністю. І була створена внаслідок поєднання живої розмовної основи з руською літературною мовою та церковнослов’янською. Проста мова активно використовувала і полонізми, латинізми та поширювалася на території України та Білорусі у двох варіантах (укр. та білор.). Для того періоду характерні були риси: асиміляція і дисиміляція приголосних, наявність складених описових форм (нехай буде), інфінітивних форм на чи (спечи), перехід синтаксичних форм на розмовні. Та не такі були умови, щоб проста мова могла завоювати собі в релігійній літературі міцну позицію. Однією з найважливіших причин, що стояли на шляху розвитку літературної мови, зближеної з народною, були побоювання у результаті перекладів допустити фактичних помилок; пишучи народною мовою, писали фактично певним місцевим діалектом, в якому не все було зрозуміло жителям інших місцевостей України. До середини ХVІІ ст. церковні переклади перестали використовуватися в церкві і більше того, було заборонено навіть відправляти церковні служби простою мовою. Був допущений своєрідний компроміс, який ніби затвердив в одній зі своїх праць І.Вишенський. Служби він наказав відправляти церковнослов’янською мовою, а пояснювати (проповіді) можна було простою літературною мовою.

Друкарство поклало край псуванню і каліченню текстів книг, що було неминучим при переписуванні книг. У ІІ пол. ХVІ ст. друкарство появилося в Україні. Під польським тиском видатні діячі (Зизаній та ін.) переїжджають в Східну Україну і засновують там друкарні. Але ще в 1491 р. вийшли перші книги, надруковані кирилицею, у Кракові в друкарні Фіоля («Осьмогласник», «Часослов», «Псалтир», «Тріодь Постная», «Тріодь Цвhтная». У Празі 1517-1519 рр. надруковано 22 книги Біблії (Старий завіт), укладеної Франциском (Георгієм) Скориною. На початку 50-х рр. ХVІ ст. засновуються друкарні і Москві. У 1564 р. Іван Федоров надрукував у Москві «Апостол». З Москви Федоров переїхав до Білорусі, в Заблудів до литовського гетьмана Ходкевича, де заснував цілу друкарню і надрукував у ній «Учительне Євангеліє 1568-1569 рр.». У 1572 р. переселився до Львова, де на кошти міщанства й Успенського братства відрив друкарню і видав у ній «Апостол» та «Буквар». Після того на запрошення князя Острозького переселяється в Острог, де надрукував ще одне видання «Букваря», а в 1580 р. – знамениту «Острозьку Біблію».

Центрами шкільної освіти в польський період стали церковні братства, при яких створювалися братські школи. У 70-х рр. ХVІ ст. почала функціонувати Острозька братська школа (її учні М.Смотрицький та П.Сагайдачний). У 1587 р. організовано Львівську братську школу, що стала найпотужнішим закладом того часу (вихідні її – Й.Борецький, Л.Зизаній, П.Беринда). У 1615 р. при Богоявленському монастирі в Києві засновано вищу школу, а в 1631 р. Петро Могила – Лаврську школу. У 1632 р. ці дві школи були об’єднані в Києво-Могилянський колегіум, що в 1701 р. набув державного статусу академії (вихідні її – Ф.Прокопович, С.Полоцький, І.Гізель, І.Галятовський, Г.Сковорода та і.). У школах вищого типу наука викладалася схоластично. Основними мовами були церковнослов’ян., грец., вивчалася і латинська, польська мови. Входила до вжитку і староукраїнська мова. Школи не були вузькорелігійними, а світськими, тому мали церковно-народний характер, а Києво-Могилянська академія була взагалі світською.

Розквіт освіти зумовив і розвиток науки. Освіта й наука розвивалися тоді одночасно. Цей період мовознавці називають ще золотою добою, бо саме тоді дуже активно почали працювати в галузі мовознавства. У 1591 р. у Львові був написаний учителями й учнями братської школи «Адельфотес» (граматика, що в перекладі означала «братство»). Це була граматика церковнослов’янської мови, близької до грецької, джерелами її були грецькі граматики. У граматиці було визначено чотири частини (Орфографія, Просодія, Етимологія, Синтаксис), ліворуч розміщувався грецький текст, а праворуч – руський переклад; далі йшла парадигма грецької словозміни, а в кінці, навпаки, руський текст з грецьким перекладом. У ній проаналізовано вісім частин мови (імен., прикм., артикль, займен., дієслово, дієприкм., прийм., числів.). Граматика була складена для вивчення двох мов, визнавала рівність мов (грец. і словен.), подавала риси руської мови, перекладна частина була насичена фонет., грамат., лексич. елементами живої мови. І за прикладом такої граматики взаємодія народного мовлення та літературної мови відображалася в подальших граматичних працях.

У 1596 р. написана «Граматика словенська» Л.Зизанія, надрук. у Вільно. Складалася так само з чотирьох частин, однак синтаксису в ній не було. Граматика складена як підручних для студентів, містила багато авторських нововведень, текст писався староукр. мовою. У ній було добре подано відмінювання різних частин мови, представлено велику кількість ілюстрацій. Чіткої межі між староукр. та старослов’ян. мовами в граматиці не простежувалося. На цій граматиці позначилося наслідування інших граматик (чужих).

У 1619 р. в м. Ев’ю біля Вільно була видана «Граматика…» М.Смотрицького – найбільш відома і поширена в той час. Розрахована на вчених, викладачів. Відзначалася повнотою викладу усіх чотирьох розділів, включала в себе елементи української мови (чергув. у/в, правильне наголошення слів), за традицією латин. і грец. граматик виділяла часи і способи дієслів. Виклад був у ній катехітичним, подавалися поради щодо дотримання чистоти мови. Вона вперше давала рекомендації щодо вивчення мови, містила питання методики, порушувала питання стилю, подавала правила написання великої літери, удосконалювала граматичну термінологію. Такі риси зумовили її популярність на півтори століття, аж до граматики М.Ломоносова 1755 р., на яку також вона частково вплинула.

Єдиною граматикою, за якою можна було би оцінювати розвиток живого мовлення була «Граматика» І.Ужевича, написана латин. мовою з українськими прикладами. Це єдина граматика ХVІІ ст., яка намагалася вивести правила вживання українських розмовних форм. Вона збережена в двох списках – паризькому (1643 р.) та арраському (1645 р.). І.Ужевич, ймовірно, походив із Західної України, бо в ній відображені західноукраїнські говірки.

Першим словником, що появився в Україні, був рукописний тлумачний словник невідомого автора з останньої чверті ХVІ ст. – «Лексис» (1581 р.). У 1596 р. був надрукований словник Л.Зизанія (1061 слово) як додаток до його граматики. Це перекладний словник (з церковнослов’ян. на просту). Слова розташовувалися в ньому в алфавітному порядку: іменні форми в наз. відм. одн., дієслова в 1 ос. тепер. часу дійсн. способу. Реєстрові слова перекладалися синонімами, деякі з них мали енциклопедичний характер. Вперше вводилася паспортизація реєстрових слів, чітко розмежовувалися церковнослов’ян. і староукр. елементи. Перекладна частина містила власне українську лексику (півень, когут).

У 1627 р. був надрукований в друкарні Києво-Печерської лаври «Лексикон словенороський» П. Беринди. Складався приблизно з 7000 слів (5000 загальних назв і 2000 власних імен та іншомовних слів). П. Беринда використав увесь попередній досвід і працював над словником близько тридцять років. Словник поєднував елементи тлумачного, етимологічного та перекладного. Якщо попередні словники відображали випадкову лексику, то П. Беринда уклав систематичний словник. Велике значення має тлумачна частина, де багато українських слів. (біда, кров, погода, корова, лікар). Слова передавалися через відповідники (жатва – жниво), синоніми (басня, казка, байка, вимисел). Частина слів тлумачилася описово та енциклопедично. Автор не дуже чітко розрізняв церковнослов’янські та українські слова.

7. На Україні в ХІV ст. книжність розвивалася повільно. Книжний запас поповнювався працями місцевих писців, а також перекладами з інших земель, однак художня творчість занепала. І. Франко називав ХІV ст. цілковитою пусткою в історії української літератури, хоч книги писалися, але не було духовного інтересу до творчості. Однак відсутність яскравих витворів письменства не означав цілковитого занепаду культурного життя України. У школах при монастирях і церквах далі навчали грамоти учнів, тогочасна українська (руська) мова обслуговувала потреби вищої держаної влади та місцевого уряду Великого князівства Литовського. Руською мовою писалися грамоти, заповіти, судові записи, листи, відозви тощо. Так що українська мова жила й розвивалася. Щоправда та мова, яка виробилася в Литовській державі ще мало надавалася до самостійної літературної творчості.

Після Берестейської унії (кін. ХVІ ст.) почала творитися полемічна література, яка писалася церковнослов’янською та староукраїнською мовами. Започатковувався публіцистичний стиль. Чітко було відоме авторство полемічних творів, тому розпочиналася традиція авторської творчості. У той час почали розвиватися такі жанри як послання, проповіді, трактати. Навіть у староукраїнських пам’ятках чи полемічних творах великою мірою використовувалася церковнослов’янська мова, бо це зумовлювалося релігійною тематикою, авторитетом церковнослов’янської мови, зрозумілістю її всіма. Однак і староукраїнська мова була представлена в багатьох полемічних творах. У полемічній літературі відображалася не тільки релігійна полеміка, а й погляди на науку, культуру і навіть соціальні проблеми. Значення полемічної літератури було неоднакове: з одного боку, вона розвивала авторську творчість і публіцистичний стиль, виробляла стилістичні засоби та забезпечувала розмежування високого та низького стилів; відстоювали інтереси українського народу; а з іншого, посилювала позиції церковнослов’янської мови. У цей час активізується і поетична творчість в різних жанрах (моралізаторський, панегіричний, ліричний, іронічно-сатиричний). Розвивається народна творчість (пісні, вірні, драми, думи, інтермедії тощо).

До пам’яток ХІV- ХVІІ ст. належать різностильові твори:

– офіційно-ділового стилю: «Грамоти ХІV ст.», «Українські грамоти ХV ст.» та інші короткі ділові документи (угоди, грамоти, заповіти, позови, привілеї тощо), Актова книга Житомирського міського уряду кінця ХVІст. (1582-1588рр.), «Акти села Одрехови» (ХVІ ст.), «Волинські грамоти XVIст.», «Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVIІ ст.», «Книга Київського підкоморського суду (1584-1644)», «Торгівля на Україні. ХIV – середина ХVII століття: Волинь і Наддніпрянщина»;

– церковно-релігійного стилю: Полікарпове Євангеліє 1307 р., Пантелеймонове Євангеліє 1317 р., Путенське Євангеліє поч. ХІV ст., Королівське Євангеліє 1401 р., Євангелія арпакос 1393 р. (Київ), 1477 р. (Львів), Київський псалтир 1397 р., Пандекти Антіоха Чорноризця 1307 р., Мукачівський псалтир поч. ХV ст., Пересопницьке євангеліє 1556-1561рр.;

– світського стилю: «Прогностична оцінка нинішнього 1483 р. магістром Георгієм Дрогобичем», Києво-Печерський патерик (зб. оповід. про заснув. Києво-Печерського монастиря та його ченців) (ХІV ст.), «Ізмарагд» (зб. притч, казань, заповідей, послань, пророцтв, повістей) (ХІV ст.);

– художня авторська творчість: художні твори Ю.Дрогобича, П.Русина (з Кросна), «Хронологія» А.Римші (1621 р.), вірші К.Саковича (1622 р.). «Перло многоцhнное» Т.Ставровецького (1646 р.), твори Д.Братковського, Й.Волковича, вірші І.Вишенського, І.Величковського, Д.Туптала;

– народна творчість: пісня «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» (ХІV ст.), «Пісня про воєводу Стефана» (ХVІ ст.), «Пісня про козака і Кулину» (ХVІ ст.), інтермедії Я.Гаватовича;

– полемічно-публіцистичного стилю: «Антиризис…» Христофора Філарета (1599 р.), «Палінодія» З.Копистенського (1621 р.), «Пересторога». І.Борецького, «Євхаристиріон…» С. Почаського, «Ключ царства небесного» Г.Смотрицького, «Тренос…» М.Смотрицького;

– літописного стилю: «Львівський літопис» (1498-1649 рр.), «Хмільницький літопис» (1636 – 1650 рр.), «Київський літопис» (поч. XVIIст.);

– наукового стилю: «Адεлфотнε. Грамматіка…» (1591 р.), «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто съ предисловіемъ архимандрита Амфилохія», «Лексис» Л.Зизанія (1596 р.), «Лексикон словенороський» П.Беринди (1627 р.), «Синоніма славеноросска#», “Граматика слов'янська” І.Ужевича.

Поиск по сайту: