ВСТУП. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ КУРСУ

ЛЕКЦІЙНЕ ЗАНЯТТЯ 1

1. Предмет, завдання і значення курсу історії української літературної мови.

2. Методологічні засади оцінки мовноісторичних явищ. Поняття історичного розвитку та його чинників щодо мови.

3. Теорії виникнення мов. Вплив геополітичних факторів на долю мов.

4. Походження назв „Україна”, „Русь” та похідних від них утворень.

5. Етапи становлення української літературної мови. Періодизація історії розвитку української мови.

6. Основні джерела вивчення історії української мови. Найважливіші наукові праці з історії української мови.

1. Історія української літературної мови належить до історичних мовознавчих дисциплін і займає важливе місце у підготовці спеціалістів з філології.

Предметом курсу є пізнання загальних процесів розвитку, вдосконалення і збагачення української літературної мови, формування стилів мови, фонетичних, граматичних, лексичних, правописних норм протягом усього її історичного існування у взаємодії з живою народною мовою та іншими мовами.

Курс історії української літературної мови становить перед собою завдання дати знання студентам про розвиток української літературної мови з часу її виникнення до сьогодні в руслі історичних та соціальних процесів, функціонування її в різні історичні періоди, про основні тенденції становлення української літературної мови та її сучасний стан, специфіку мовноісторичних процесів, основних її чинників і типових наслідків, про вироблення різних підходів до розв’язання історичних проблем, вплив позамовних факторів на формування української літературної мови.

Курс історії українскої літературної мови забезпечує орієнтацію в загальному процесі історичного розвитку української мови, еволюції її стилів, лексичного складу і граматичної будови, норм у зв’язку з історією українського народу та його культури, боротьбою різних суспільно-політичних течій в різні історичні періоди. Він визначає рівень професійної підготовки і взагалі світоглядної, забезпечує засвоєння інших мовознавчих дисциплін.

Цей курс пов’язаний насамперед з мовознавчими дисциплінами (історичною граматикою української мови, старослов’янською мовою, порівняльною граматикою слов’янських мов, загальним мовознавством, сучасною українською літературною мовою), з історією української літератури, історією українського народу, етнографією, етнологією, археологією та іншими науками.

2. В умовах руйнування й переосмислення ідеологічних та методологічних стереотипів у підходах до визначення й розуміння історичних процесів становлення української мови виняткової ролі набуває неупереджений та об’єктивний аналіз мовних явищ, а також даних історїї, археології, етнографії та інших.

Основними методологічними засадами, які визначають погляд на історичний шлях розвитку української мови є усвідомлення того, що мова є визначальним критерієм етнічного розмежування; зі всіх історичних процесів мовні зміни відбуваються найповільніше; мові постійно властиві диференціальні та інтегральні процеси; будь-яка мовна диференціація чи інтеграція є тривалою, а не одноактною; межі між мовноісторичними процесами є умовними, а становлення фактів з історії мови здійснюються на основі комплексної оцінки всіх історичних чинників.

Про історію мови слід говорити з часу виділення її з групи споріднених мов та формування специфічних рис мови. Літературна мова бере свій початок з моменту виникнення її писемного варіанта та досягнення нею статусу літературної. В історичному відношення мова є надсуспільним явищем. Суспільство може змінюватися, зникати, а мова залишається (напр., латинська мова). З іншого боку, суспільні зміни призводять до витіснення мови – мова гине, суспільство залишається (напр., старослов’янська мова).

Історію мови спричинюють факти загальної історії (утворення чи розпад держав, колонізація земель, соціальні та суспільні зміни тощо). Попри все, мова є насамперед духовним явищем, яке визначається світобаченням та ментальністю її носіїв.

3. Різні погляди на час, умови, характер постання мов зумовили виникнення певних теорій щодо походження мов. Відомими є родослівна, теорія хвиль, ступенева, біблійна теорії постання мов світу.

Родослівну, або генеологічну теорію висунув німецький учений Август Шлейхер. Він добре знав природничі науки і в 1865 році застосував природничий розвій до постання людської мови. Учений вважав, що мова – живий організм, який народжується, живе і зникає; як розвивається покоління за поколінням, так і постають мови з мов. Згодом дослідження показали, що ця теорія немає підгрунтя, а в своєму продовженні довела до виникнення чисто розумових теорій про промови, не опертих ні на чому конкретному.

Теорія хвиль, чи групова теорія обгрунтована німецьким ученим Йоганом Шмідтом у 1875 році. За цією теорією всі мови розвиваються спільно, рівнорядно і кожна мова непомітно переходить в іншу мову, тому чіткої межі між сусідніми мовами немає, вони близькі між собою. Таким чином, сусідні мови завжди мають багато спільного між собою, наприклад, західні українці наближаються своєю мовою до поляків, а східні – до росіян і навпаки, східні поляки мовно – до західних українців, а росіяни – до східних українців. Теорія Й.Шмідта суперечила будь-якому поділу слов’янських та інших умов на групи, чим наука займалася до того часу.

Ступенева теорія висунута Ю.Шевельовим. Учений твердив, що мови виникають і розвиваються внаслідок накопичення спільних і відмінних рис між ними. Завдяки спільним рисам і виділяються мови як індивідуальні, неповторні. А завдяки відмінним рисам можна провести межі між мовами, між групами та сім’ями мов.

За біблійною версією мови є Божим даром. З метою дотягнутися до Бога нащадки Ноя почали зводити вежу. А Бог, бачачи їхні старання, вирішив, що, коли вони хочуть досягнути до Бога, то можуть і самостійно жити по всьому світу. І так Бог розвів усіх Ноєвих нащадків по світу, наділивши їх різними мовами. Це відомо з Біблії як Вавилонська вежа чи стовпотворіння (Вавилон – у перекладі «помішання).

4. У процесі довготривалого розвитку української мови простежувалися значні труднощі у формуванні та використанні самої її назви – українська мова. Зрозуміло, що сполучення українська мова пов’язане з назвою держави – Україна. Однак слово Україна і похідні від нього утворення пройшли складний шлях розвитку, поки закріпилися у вжитку.

Стосовно походження найменування Україна в науковій практиці висловлювалися різні думки і на сьогодні ще немає загальноприйнятої теорії про виникнення слова Україна. Так, професор С.Шелухин простежував творення цього слова від загальної назви україна і пов’язував його зі словами край, країна, вкраїна. Ці іменники, на його думку, мають в своїй основі старослов’ян. слово кра, що виражає значення “одрізаний шматок землі, уділ, який має свої межі, окраїни”. Тому слово Україна означає “край, земля, область, країна” і пов’язане виключно з поняттям про землю, територію, а не з пограниччям чиєїсь держави.

Учений Г.Півторак, услід за професором В.Скляренком, стверджував, що процес становлення поняття Україна був тривалим і пройшов кілька етапів. У праслов’янській мові слово украй, як і слово край, означало “відрізок, шматок землі”. Після розпаду праслов’янської мови за допомогою суфікса - ін-а виникло слово україна “відділений шматок землі” або “відділена частина території племені”. З перетворенням окремих племен та племінних груп у князівства слово україна набуло значення “відділена частина території феодального князівства”, а з утворенням Київської держави – значення “відділена частина території Русі”. У період феодального роздрібнення Київської Русі (з ХІІст.) слово україна набуло значення “князівство”. Однак писемно назва україна вперше була зафіксована в Іпатіївському списку “Повісті минулих літ” за 1187р.

З часу виникнення слово Україна та похідні від нього утворення вживалися непослідовно на позначення відповідних понять. Первинними назвами української держави і її мови були найменування Русь, руська мова. Слово Русь пов’язують з роси (руси) – назвою одного з іраномовних сармато-аланських племен Середньої Наддніпрянщини, яке могло входити в антський племінний союз; під час слов’янізації іраномовного населення етнонім рос (рус, русь) разом з іншими мовними рисами був засвоєний слов’янами.

У ранній період становлення Київської держави назва Русь поширювалася тільки на Київщину, Чернігівщину та Переяславщину, що склали основу держави, а потім і на інші землі. Жителі Київської Русі називали себе руськими, руссю або русинами, а мову – руською. Слово руський у значенні “український” та інші пов’язані з ним етноніми (русь, русин, русинський) зберігалися протягом кількох століть в українців. Крім етнічного, політичного значення, термін Русь набув і церковного значення: глава руської православної церкви отримав титул “митрополита Київського і всія Русі”, який зберігся в Україні до сьогодні. У 1303 р. при розгляді питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії на Синоді константинопольського патріарха було ухвалено називати Київ і Галицько-Волинське князівство Малою Росією, тобто старшою Руссю, а Залісся і Новгородщину – Великою Росією, тобто молодшою Руссю. Так з канцелярій візантійського патріарха вийшли поняття Росія, Малоросія, Великоросія та похідні від них слова.

Одночасно з поняттям руська мова на території України почав використовуватися термін малоруська мова. Царський уряд в ХІХ ст. закріпив назву малоруський як офіційну назву всього українського народу, однак вона сприймалася українцями образливо. Назва малоруська мова вживалася здебільшого в Східній Україні, аж до Жовтневої революції, а назва руська мова – в Західній Україні, до початку ХХ ст.

У період козацьких повстань та війн термін Україна почав вживатися на позначення наддніпрянських земель. Мова населення цієї території називалася українською, руською або козацькою, тоді як у західних українців мова називалася тільки руською. Назва Україна щодо Наддніпрянщини, а згодом і Слобожанщини вживалася до кін. ХІХ–поч.ХХ ст. А як офіційна назва держави закріпилися з часу виникнення Української Народної Республіки в 1918р.

5. Історію української мови слід вести ще від слов’янських діалектів праіндоєвропейської мови, оскільки серед слов’янських рис тоді могли простежуватися й такі, що стали згодом надбанням української мови. Однак реконструювати індоєвропейську прамову, щоб виявити у ній риси майбутньої української мови, дуже важко. Більш прозорою і доступною щодо вивчення стала спільнослов’янська мова, що дало можливість науковцям обґрунтувати постання української мови на праслов’янській основі і розвиток її специфічних рис з розпадом спільнослов’янської мовної єдності.

З метою хронологізації основних етапів у становленні української мови з часу виділення її з праслов’янської мови Ю.Шевельов запропонував дотримуватися такої схеми: найдавніші процеси виокремлення з праслов’янської мови та початок творення галицько-подільського й києво-поліського говіркових регіонів (VI-VIIст.); можлива взаємодія галицько-подільського й південних києво-поліських рис на території Південної Волині; політична й мовна експансія Києва на захід і північ; втрата степу, експансія Криму і спустошення південно-, східно- і центральноукраїнських земель (до середини ХІІІст.); змішування говірок на південь і схід від Києва, творення на козацьких землях синтетичних південно-східних говірок і тим самим осередку сучасної української мови. Для переконливого сприйняття цієї схеми учений наводив риси української мови, що постали в доісторичні часи і творилися, на його думку, тисячу, а то навіть і півтори тисячі років тому, зокрема зміна дй на дж (ходжу, пряджа), перехід кв перед h у цв або збереження кв (цвіт, квіт), депалаталізація пом’якшеного р΄ (градоуща, Горуня), збереження твердості приголосних перед е і пом’якшення їх перед і та h (игоумене, донєл h), деналізація ę в а у києво-поліському регіоні під наголосом (п’ятий, але пети), зміна праслов’янських ŭ, ĭ перед й не в ъ, ь, ав у (мию, Київ, шия), втрата інтонаційних і часокількісних розрізнень в галицько-подільському та києво-поліському регіонах ще в дописемний період, початок переходу о в і ще у дописемний період. Отже, основу української мови склали києво-поліські та галицько-подільські діалектні риси дописемного періоду.

У Х-ХІ ст. на основі старослов’янської мови з активним використанням місцевих лексичних, граматичних та інших мовних елементів у Київській Русі розвивається діловий стиль літературної мови – літературнописемна мова. Ця мова була державною в Київській Русі аж до ХІV ст. З часом вона розвинулася в староукраїн. літерат. мову, яка відображала значні зміни у лексичному складі, фонетичній системі та граматичній будові україн. мови. Староукраїн. літерат. мова функціонувала з ХІV до ХVІІІ ст. Вона розвивала різні стилі україн. мови і використовувалася як державна в Україні, а також у Литві та Молдові. Продовженням староукраїнської мови стала нова україн. літерат. мова, яка творилася за зразками усної народно-розмовної мови Наддніпрянщини, Поділля, Галичини, Волині, Слобожанщини. Її формували не лише майстри худож. слова, а й науковці, публіцисти, педагоги. Завершальним етапом є сучасна україн. мова, яка функціонує в усн. і пис. формах, має територіальні різновиди – наріччя (північне, південно-східне і південно-західне).

Тривалий шлях розвитку української мови зумовив виділення різних історичних періодів у її становленні. Однак у сучасний лінгвістиці немає загальноприйнятої періодизації історії української мови через неоднозначність поглядів мовознавців на процес виникнення і формування української мови. На сьогодні відомі спроби періодизувати історію української літературної мови чи взагалі слов’янських мов О.Шахматова, А.Кримського, Л.Булаховського, М.Бойчука, Г.Півторака, Ю.Шевельова, О.Горбача, В.В.Німчука та інших учених. У виділенні періодів розвитку української мови вони одностайні щодо існування староукраїнської мови, нової української літературної мови та сучасної української мови. Значні розбіжності пов’язані з визначенням часу постання української мови та раннього періоду її існування. Найбільш давній період по-різному визначається у наукових колах (руський, давньоруський, спільносхіднослов’янський, що зумовлюється впливом різних теорій про походження української мови, висунутих ще в радянські часи, наприклад, теорії про “спільну колиску трьох братніх народів ”. У роботі на позначення періоду ХІ- ХІІІ ст. в розвитку української мови обрано термін “давньоукраїнська літературна мова”, що відображає найбільш давній період розвитку української писемної літературної мови.

Сучасне розуміння історії виникнення і становлення української літературної мови відображають періодизації Ю. Шевельова, О.Горбача, Ю.Карпенка, В.Німчука та інших учених. Зокрема, Ю.Шевельов виділив такі періоди розвитку україн. мови: 1) протоукраїн. (до серед. ХІст.); 2) давньоукраїнський (від серед. ХІст – до ХІVст.); 3) середньоукраїнський: ранній середньоукраїн. (від XVст. – до серед. XVІст), середньоукраїн. (від серед. Хвіст. – до раннього ХVІІІст.), пізній середньоукраїн. (решта ХVІІІст.); 4)сучасний (з кін. XVІІІ ст).

О.Горбач визначив два етапи становлення української мови з різними періодами в них: А. Виникнення української мови серед інших слов’янських: 1) праіндоєвропейська доба (2000р. до н.е.); 2) балтослов’янська доба (1500 – 1300 р.до н.е.); 3) праслов’янська доба (1300 р.до н.е. – 500/ 800 н.е.): а) старший період порівняно небагатьох змін (до 200/300 н.е.); б) молодший період більших змін (200/300-800 н.е.); 4) протосхіднослов’янська доба (500/800- 900-1000 н.е.). Б. Виникнення української мови в її двох діалектах – південно-західному і північно-східному – з їх системами (ХІ /ХІІ – ХV ст.).

В.Німчук запропонував також періодизацію розвитку української мови:
1) праслов’янська мова з протосхіднослов’янськими діалектами в її складі (до VІ / VІІст.);
2) прасхіднослов’янська мовна єдність з протоукраїнськими діалектами (VІІ/VІІІ–Х ст.);
3) давньорусько-українська мова (ХІ –ХІІІ ст.); 4) середньоукраїнська, або середньоукраїноруська мова (ХІV / ХV-кінець XVІІ ст.): а) рання середньоукраїнська мова (ХІV / ХV – перша половина XVІ ст.); б) пізня середньоукраїнська мова (друга половина ХVІ – кінець ХVІІ ст.); 5) новоукраїнська мова (від кінця ХVІІ ст.).

У роботі при розгляді історії української мови посилання зроблено на періодизацію Ю.Шевельова та на історичні періоди в розвитку української мови (києворуський, литовський, польський, московський, сучасний). Крім того, підтримано думку Ю.Шевельова про те, що історію власне української мови слід починати з часу виявлення таких її рис, що не властиві інших слов’янським мовам, навіть найбільш спорідненим з нею російській та білоруський чи їх говорам (тобто з праслов’янської мови).

6. Історія української мови постає у всій виразності й доступності за сприяння різних історичних та наукових джерел. До історичних джерел належать живе розмовне мовлення, свідчення різних мов, писемні пам’ятки.

Українська мова розвивалася в тісному сплетінні з живим народним мовленням. Особливості мовнотериторіальних одиниць додержавного періоду лягли в основу української мови. І в подальшому розвитку територіальні діалекти поповнювали українську мову новими явищами. Особливу цінність становлять факти народної мови дописемного періоду. Проте й за наявності писемних пам’яток дані народної мови можуть послужити досить цінним джерелом у характеристиці мовних змін. Так, жива народна мова засвідчує походження звука і у словах на зразок біль, сіль, кінь; шість, сім, сільський; ліс, сніг, вітер іншими формами таких слів або спорідненими словами, зокрема з о (болі, солі, коня), з е (шести, семи, села), з h, що перейшов у незмінне і (ліси, сніжний, вітерець). Втрачені присвійні прикметники на -вль на зразок Ярославль, Святославль жива народна мова відображає у таких самих назвах міст.

Становлення української мови відбувалося і в нерозривному зв’язку з різними слов’янськими та неслов’янськими мовами. Тому часто свідчення інших мов сприяють розкриттю українських мовних явищ. Так, у з’ясуванні походження українського и допоміжним засобом можуть послужити факти російської мови, де зберігається розрізнення ы та и, тоді як в українській мові давні ы та и(і) злилися в одному звукові и. При характеристиці звукового значення старослов’янських юсів як носових голосних о, е цінними є факти пол. мови, де збереглися до сьогодні носові о, е. Як свідчення іншомовних джерел можуть виступати лексичні запозичення з різних мов, і навпаки, з україн. в інші мови. Так, засвоєні україн. мовою слова варяг, угри у ІХ ст. є доказом наявності ще в той час носових голосних о, е (давньоукр. варęгъ, Qгърє). А фін. слово kuantalo (кужіль) є прикладом запозичень з україн. мови тоді, коли у ній ще були носові голосні о, е.

Цінним джерелом вивчення історії української мови є пам’ятки писемності. Перешкодою у визначенні мовної належності києворуських пам’яток є те, що вони збереглися переважно у пізніших списках, часто на багато років віддалених від оригіналу. А списки створювалися на різних територіях, тому й висновки вчених про оригінальне походження якоїсь пам’ятки бувають часто суперечливими. Однак українські риси, відображені у пам’ятці, дають можливість вважати її українською. Таких пам’яток відомо небагато. В описі українських пам’яток наступних періодів, починаючи з ХІV ст., значних труднощів не виникає, оскільки вони відображають в основному або більшою мірою розвиток української мови. Пам’ятки характеризуються неоднаковими мовними, структурними, стильовими ознаками, але певною мірою відображають риси української мови від найбільш давнього писемного періоду її розвитку.

Найбільш давньою пам’яткою української писемності є гніздовський напис на глиняному посуді з першої чверті Х ст., далі йдуть пам’ятки з ХІ ст. За стильовими особливостями пам’ятки української писемності можна поділити на такі групи:

– пам’ятки церковно-релігійного, або конфесійного стилю: Остромирове Євангеліє 1056-10570 рр., Галицьке Євангеліє 1144р., Добрилове Євангеліє 1164р., Галицьке Євангеліє 1266-1301рр., Євсевієве Євангеліє 1283р., Четья Мінея 1489 р., Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр., Житомирське Євангеліє 1571р. та ін.;

– пам’ятки юридично-ділового стилю: “Правда русская” (ХІ ст., за списками 1282р., ХІV ст.),”Грамоти ХІV ст.”, “Українські грамоти ХV ст. ”, “Волинські грамоти ХVІ ст. ”, “Книга Київського підкоморського суду (1584-1644рр.), ”Ділова мова Волині і Наддніпрянщини ХVІІ ст. (збірник актових документів)”; ”Ділова документація Гетьманщини ХVІІІ ст.”, ”Ділова і народно-розмовна мова ХVІІІ ст. (матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України)” та ін.;

- пам’ятки полемічного та публіцистичного стилю: “Ключ царства небесного” Г.Смотрицького (1587 р.), ”Апокрисис” Хр. Філарета (1598 р.), “Пересторога” І. Борецького (1605-1606 рр.), “Тренос, альбо плач...” М.Смотрицького (1610р.), ”Палінодія ”3.Копистенського (1621р.), ”Посланіє до всіх обще в Лядскои земли живущих” (1596 р.), “Ключ розуміння” І. Галятовського (1659р.) та ін.;

- пам’ятки історико-мемуарного, або літописного стилю: “Ізборник Святослава” 1073р., “Повесть временних лет” (ХІ – ХІІст.) за Лаврентіївським списком (1377 р.) та Іпатіївським списком (1425р.),”Київський літопис” (до 1200р.); Галицько-Волинський літопис (1200-1292рр.) як продовження “Повісті временних лет”, Хмільницький літопис середини ХVІІ ст., козацькі літописи Самовидця, Величка, Граб’янки (поч. ХVІІІст.) та ін.;

- пам’ятки наукового стилю: “Адельфотес. Граматіка…” (1591р.), “Лексис” Л.Зизанія (1597 р.), “Граматіка” Л. Зизанія (1596р.), “Грамматіки словенское правилное синтагма” М.Смотрицького (1619р.), ”Лексіконь словеноросскій” П.Беринди (1627р.), “Граматыка словєнская“ І.Ужевича (1643р.,1645р.),”Лексикон латинський ”Є.Славинецького і “Лексикон словено-латинський” Є. Славинецького та А.Корецького-Сатановського (ХVII cт.) та ін.;

– пам’ятки художнього стилю: “Моління Данила Заточника”, “Слово о полку Ігоревім” (1187р.), “Слово” (ХІVст.), ”Хронологія” А.Римші (1581р.), “Імнологія…” ІІ.Беренди і І.Земки (1630р.), ”На жалостный погребъ Петра Конашевича Сагайдачного” К.Саковича (1622р.), ”Розмышляниє…” Й. Волковича (1631р.), ”Вірші. Приповісті посполиті” К.Зіновіїва (ХVІІст.), ”Слова Григорія Богослова”(ХІст.) та ін.;

- пам’ятки епістолярного стилю: “Повчання Володимира Мономаха”, листування Богдана Хмельницького тощо;

- пам’ятки народнорозмовного стилю: інтермедії Якуба Гаватовича, Кониського, Довгалевського, вірші, пісні, приповісті тощо.

Значну вагу для дослідження української мови становлять і наукові джерела (навчальні видання, монографічні роботи, публікації пам’яток, лексикографічні праці). Структура української мови частково висвітлюється ще у граматиках і словником ХVІ- ХVІІ ст., де переплітаються українські та церковнослов’янські риси. Значно більше відображає структуру української мови рукописна “Грамматика словєнськая” І. Ужевича. Однак ці праці послужили лише мат-лом для подальшого вивчення історії української мови. Перші згадки про історію української мови містяться у працях М.В.Ломоносова. Велика заслуга у вивченні історїї української української мови належить М.Максимовичу, в описі пам’яток писемності – О.Востокову. Значний внесок у вивчення історії української мови зробив видатний український мовознавець О.О.Потебня. Деякі його праці (“Заметки о малорусском наречии” (1870р.), “Очерк звуковой истории малорусского наречия” (1878р.)) спеціально присвячені історії української мови, а в інших він відтворював історію української мови у зв’язку з дослідженням історії російської та білоруської мов. У становленні науки про історію східнослов’янських мов важливе значення має його праця “Из записок по русской грамматике” в 4 част. (1876р., 1889р., 1941р.). Основи вивчення історії української літературної мови заклав П.Г.Житецький у працях “Очерк литературной истории малорусского наречия в ХVІІ в.” (1889р.) та “Энеида” Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литератури ХVІІІ в.” (1900р.).

Помітне місце в дослідженні історії української мови посідають праці О.Соболевського (“Очерки из истории русского языка” (1884р.), “Опыт русской диалектологии. Наречие малорусское ”(1892р.)), А Кримського (“Филология и погодинская гипотеза ” (1904р.), ”Деякі непевні критерії класифікації українських говорів ”(1906р.), “Древнекиевский говор”(1907р.)). Нову сторінку в історії української мови, як і російської та білоруської відкрили праці О.Шахматова (“Очерк древнейшего периода истории русского языка (1915р.), “Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка (1916р.), ”Древнейшие судьбы славянства” (1919р.)). Визначними творами про розвиток української мови стали праці Л.А.Булаховського “З історичних коментарів до української мови”, “Питання походження української мови (1956р.), “Курс історії української літературної мови” у 2 т. за ред. І.К.Білодіда (1958р. 1961р.), “Історична морфологія української мови” С.П.Бевзенка (1960р.), “З історичної морфології української мови” (у 2т.) С.П.Самійленка (1964р., 1970р.), колективні праці “Історія української мови” (у 4т.) за ред. В.В.Німчука, М.А.Жовтобрюха, В.М.Русанівського (1978р., 1979р., 1983р.), “Питання історичного розвитку української мови” (1962р.), “Історія української літературної мови” І.Огієнка (1995р.), ”Історія української літературної мови ” В.М.Русанівського (2001р.) та ін.

Вивченню історії україн. мови сприяють і видання та аналіз писемних пам’яток. На сьогодні відомі такі опрацювання пам’яток, як публікація Ю.Карського “Русская Правда по древнейшому списку” (1930р.), ”Лексис” Л.Зизанія і ”Синоніма словенороська ” (1964р., підготував В.В.Німчук), ”Акти села Одрехови” (1971р., підготував І.М.Керницький), “Слово о полку Ігоревім” за ред. О.Мишанича (1986р.), “Пам’ятки книжк. мистецтва: україн. рукоп. книга” Я.П.Запаска (1995р.), “Євсевієвє Євангеліє” за ред. В.В. Німчука (2001р.), “Галицько-Волин. літопис. Дослідж. Текст. Коментар” за ред. М.Ф.Котляра (2002 р.) та ін.

Лексичне опрацювання пам’яток та мови кожного періоду взагалі відображають історичні словники “Словарь древнерусского языка (ХІ-ХІVвв.)” в 10-ти т. за ред. Р.І.Аванесова (1988-1991рр.), “Словарь древнерусского языка. Репринтное издание” у 3-х т. І.І.Срезневського (1989р.), “Історичний словник українського языка” за ред. Є.Тимченка (1985р.), “Словник староукраїнської мови ХІV-ХV ст.” у 2 т. за ред. Л.Л.Гумецької та І.М.Керницького (1977-1978рр.), “Матеріали до словника писемної та книжкової української мови ХV-ХVIII cт.” Є.Тимченка у 2 т. (2002р., 2003., підгот. до видання В.В.Німчук, Т.І.Лиса), ”Словник української мови ХVІ – першої половини ХVІІІ ст.” за ред. Д.Г.Гринчишина (1991-2008 рр.,), «Словарь української мови» в 4 т. за ред. Б.Грінченка (1996-1997рр.), «Словник української мови» в 11 т. за ред. І.К.Білодіда (голова), А.А.Бурячка, Л.Л.Гумецької, Ф.Т.Жилка та ін. (1970-1980).

Поиск по сайту: