У XVIІІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ

1. Розвиток української мови в умовах російської колонізації.

2. Початки власне українського мовно-літературного процесу.

3. Розвиток української барокової мови. Творчість Г.Сковороди.

4. Творчість Івана Котляревського.

5. Мовотворчі здобутки поетів-романтиків.

6. Роль Т.Г.Шевченка в розвитку української мови.

7. Писемні пам’ятки московського періоду.

1. У 1654 р. козацька влада підписала військовий союз із Москвою (Переяславська угода). Однак після цього війни не припинялися на українських землях. 1658-1686 рр. – це період Руїни в Україні, українські землі було поділено вздовж Дніпра на дві частини (Лівобережну і Правобережну), які постійно ворогували між собою. 16 жовтня 1658 р. на козацькій раді під Гадячем складено Гадяцькі пакти, і саме в Гадяцькому трактаті вперше сказано про академічний статус Києво-Могилян. колегіуму й дано дозвіл відкрити ще одну академію, дозволено заводити колегіуми та засновувати друкарні й писати про справи віри. Так, 1661 р. грамотою Яна ІІ Казимира Львів. єзуїтську колегію реформовано в ун-т. З 1677р. пов'язаний початок цензури україн. книжок в Москов. державі. 1685 р. Україн. Правосл. Церкву перепідпорядковано із юрисдикції Константин. патріарха до Москов. патріарха. 6 травня 1686 р. підписано складений за Андрусів. замиренням договір про поділ України (Лівобер. Україна та Київ – Росії; Київщ., Волинь, Галичина, а з 1699 р. і Поділля – Польщі).

У ХVІІІ ст. умови розвитку української мови й української держави стали більш жорсткими: занепала і зросійщилася інтелігенція; за 1701-1762 рр. в Росію було відправлено до ста викладачів і студентів Києво-Могилянської Академії; кращі українські книги й пам’ятки вивезено в Росію; з боку Росії чинився політичний, моральний тиск; українство зневажалося; зближувалися й асимілювалися мови; 1708 р. Петро І наказав використовувати в друкарнях нову абетку – гражданку; у 1720 р. вийшов указ Петра І про підпорядкування усіх друкарень цензурі Духовної колегії та заборону друкувати книги слов’янською мовою, крім церковних; 1721 р. вийшов маніфест Петра І про підпорядкування церкви монархові та скасування патріаршества, а також розпорядження Синоду ввести мовну цензуру; 22 жовтня 1721 р. Сенат проголосив Петра І імператором, а Московську державу – Російською імперією; 1731 р. імператриця Анна наказала замінити церковні книги російськими виданнями і ввести викладання російською мовою в колегіумах; 1759 р. Св. Синод розпорядився вилучити зі шкіл українські букварі; 1772 р. відбувся перший поділ Польщі (Східну Білорусь приєднано до Росії, Галичину – до Австрії); 1775 р. указом Катерини ІІ знищено Запорізьку Січ; 1782 р. заборонено навчання українською мовою в народних школах; 1784 р. викладання в Києво-Могилянській академії переведено на російську мову; у 1793 р. відбувся другий поділ Польщі (до Росії відійшла Правобережна Україна), а в 1795 – третій поділ Польщі (до Росії – Західна Волинь, Західна Білорусь, Литва та Курляндія); 1796р. вийшов указ Катерини ІІ про закриття друкарень, крім урядових і тих що, мали царський дозвіл. Ю.Шевельов назвав ХVІІІ ст. «білою плямою» в історії української мови, але цьому періоду можна завдячувати внутрішнім розвитком народної мови у фольклорі.

На початку ХІХ ст. дещо послабилися заборони української мови та всього українського. Олександр І зняв заборону ввозити іноземні книжки, дозволив відкривати приватні друкарні. У 1802 р. було сформовано Міністерство Народної Освіти (ініціатор В.Каразин, близький до молодого царя Олександра І), а при цьому міністерстві – Головне управління школами (керманичем справ управління був В.Каразин), яке встановило три типи шкіл (гімназії, повітові, парафіяльні). Але у 1804 р. запроваджено обов’язкову попередню цензуру книжок і Статут Мініст. освіти нав’язував систему рос. освіти. 1805 р. засновано Харк. ун-т з власною цензурою, завдяки чому протягом пешого десятиріччя тут було оприлюднено 210 видань, серед яких і книги українською мовою, що зробило полтавсько-харківську мову основою літературної (саме тут на початку ХІХ ст. назви Україна та український народ набули загальнонаціонального змісту). У 1817 р. Св. Синод закрив Києво-Могилянську академію (замість неї – Київ. Дух. Академія). У 1826 р. прийнято другий цензурний статут (чугунний), а в 1828 Микола І затвердив третій статут про цензуру. (чинний упродовж всього царювання Миколи І). 1833 р. міністр освіти С.Уваров виголосив, що всю освітню діяльність треба будувати на формулі «православие, самодержавие, народность», яка й стала гаслом до кінця існування Російської імперії. 1840 р. Микола І скасував Литовський статут, і в Україні в повному обсязі набрали чинність російські загальноімперські закони. Попри все, в галузі україн. освіти, культури, науки, мови простежувалися певні зрушення. У 1830 р. було засновано першу в Україні міську загальнодоступну бібліотеку в Одесі, 1834 р. відкрито університет св. Володимира в Києві (перший ректор – М.Максимович), 1835 р. – друкарню ун-ту св. Володимира в Києві; 1843 р. П.Білецький-Носенко уклав «Словник української мови»; з ініціативи М.Максимовича в Києві створена Временная Комиссия для разбора древних актов (друкувала (в друкарні ун-ту св. Володимира) багато матеріалів з україн. археології, історії тощо і в 1921 р. була приєднана до УАН), та всі успіхи українського народу були затьмарені розгромом Кирило-Мефодіївського товариства в березні 1847 р. і вилученням творів його представників.

Руйнівний вплив Росії на українську мову і культуру був зумовлений такими причинами: сповідуванням Росією великодержавної ідеї, Росія вважала себе спадкоємицею Київської Русі і не мислила права українців на самостійний розвиток, вважала українців народом з порівняно близькою мовою до російської, і при спільній церковній мові не розрізняла власне української та російської літературної мов; належність до православ’я не викликала спротиву в державній і церковній політиці; політичні орієнтації спричинювали розкол української нації. Внаслідок впливу Росії Україна втратила самостійність, а з 1689 р. опинилася під владою Росії. Мова діловодства залишалася ще українською, але в західному варіанті було багато полонізмів, а в східноукраїнському – церковнослов’янізмів. Документи писалися українською, польською, латинською мовами.

2. У період ІІ пол. ХVІІ ст. – ХVІІІ ст. зменшується польський вплив на розвиток української мови, але посилюється російський вплив. З тогочасних книг вилучаються польські слова, знижується вага латинської мови, українська мова починає засвоювати російські мовні риси. Російська мова витісняє староукраїнську і є одним із чинників її занепаду. Створюється мовний вакуум в окремих стилях функціонування літературної мови. Це ставить потребу пошуку способів і форм висловлення необхідних суспільних потреб. З ІІ пол. ХVІІ ст. продовжує розвиватися церковнослов’янська (слов’яноруська) мова, яка більшою мірою ввібрала розмовні елементи, ніж в попередні часи. Поширеною була і проста мова, до літературну вжитку поступово входило живе народне мовлення. Таким чином, тоді уже простежувався глибинний, внутрішній розвиток нової літературної мови.

ХVІІІ ст. характеризувалося переходом від старої літературної мови до нової. Цей період виявився в позитивному проникненні народної мови до літературної сфери, а з другого боку, з занепаді старої літературної мови. На долі староукраїнської мови кінця ХVІІІ ст. позначилися російсько-українські мовні зв’язки. Вже на початку ХVІІІ ст. почалися обмеження, що стосувалися друкованих українських творів. Російське духовенство вважало, що в тих творах багато єресі (богохульства). Українські книги за наказом Філарета спалювали. Патріарх Іоаким видав на церковному соборі в 1690 р. наказ про прокляття українських книг Ставровецького, Могили, Полоцького. Після дій Мазепи Петро І з підозрінням ставився до всіх українців. Петро І здійснює різні реформи. Так, уведена ним «гражданка» мала негативний вплив на українську мову, бо заслонила українські мовні риси. Незадовго вийшов указ про повну заборону українських книг. Дійшло до того, що Києво-Печерська лавра, яка мала дозвіл на власну друкарню від константинопольського патріарха змушена була подавати українські книги на російську цензуру. Посилився московський тиск у часи Катерини, яка ввела кріпацтво.

Засоби релігійного просвіщення змінилися, бо з об’єднанням української та російської православної церкви вона у ХVІІІ ст. перейшла на російський варіант церковної мови. Шкільні заклади, насамперед Києво-Могилянська академія за наказом Катерини перейшли на російську мову. У світському житті проста літературна мова стає непотрібною: для дворянських і козацьких кіл вона була зайвою, а для середніх і вищих – малозрозумілою.

До кінця ХVІІІ ст. твори простою літературною мовою перестали писатися. Тому були певні підстави говорити про те, що нова українська літературна мова розвинулася не на основі давньої літературної мови, а на новій основі – на базі живого народного мовлення. Однак не слід ігнорувати того, що до ХVІІІ ст. в давній українській літературній мові розвивалися певні жанри, які були передвісниками нової літературної мови (пісні, вірші, думи, інтермедії, ділові папери, віршована поезія в дусі народної творчості). Перехідним етапом між простою і народною мовою вважають твори мандрівних дяків, які писали ліричні і сатиричні поезії, різдвяні і великодні вірші. У 1792 р. була надрукована «гражданкою» «Вірша» А.Головатого (запоріз. старшини), яку вважають першим історичним фактом нової української літератури. Саме така література єднала стару і нову україн. літературну мову.

Стара книжна мова фактично перестала існувати в кінці ХVІІІ ст., її остаточно заступила в усіх формах суспільного життя російська мова. Той процес характеризувався занепадом культурних сил України та процесом денаціоналізації. Однак серед народу та близьких до нього кругів не переривалися нитки літературного розвитку, та під тиском російської держави українською мовою «книг никаких не печатать» ці літературні спроби залишилися маловідомими і тон у письменстві задавали ті, хто «свою воду погнали на чужий млин». Рос. держава дивилась на українську мову, яка живе тільки в устах народу, та ще й недовчених і малоосвічених людей, тільки через те, що інакше вони не вміють говорити. Українська мова ставала синонімом неуцтва, до неї прикріплювали епітет «мужицька».

Попри все українська літературна мова ІІ пол. ХVІІ ст. – ХVІІІ ст. набула широкої жанрово-стильової палітри. На розвиток української мови і писемності того часу мала великий вплив теорія трьох стилів (високого, середнього і низького), викладена М.Ломоносовим у «Граматиці» (вперше цю теорію виклав латинською мовою Ф.Прокопович в Києво-Могилянській академії). За цією теорією була розмежована церковнослов’янська і староукраїнська мови, духовна і світська літератури розійшлися, світська визволилася з-під впливу духовної. Таким чином, на московський період припадає початок нової літературної мови і розвив між книжною та живою розмовною мовою.

3. Внаслідок Європейського Відродження виникло бароко. Воно мало місце в реліг. напрямах, культурі, літературі, мові. Розрізняли високе і низьке бароко. Бароко було зароджене в Польщі в кінці ХVІ ст., в Чехії – у серед. ХVІІ ст., в Сербії – в ІІ пол. ХVІІ ст., в Болгарії – в кінці ХVІІІст. В Україні бароко існувало у ХVІІІст. Воно вплинуло і на мову.

Бароко формувало тенденцію до оригінальності, побудованій на контрастності як наслідок осмислення роздвоєння особистості. Бароко будувалося на протиставленні методів, прийомів, раціонального і містичного. У ньому поєднувалася надмірна чутливість з вишуканістю, претензійністю, оригінальністю.

В українській літературі цей стиль спирався на філософську основу пантеїзму, в ньому перепліталися міфологічні і біблійні образи, християнські і язичницькі уявлення, межувала фантастика і правда, були представлені філософські узагальнення, натуралізм, аскетизм й емоційна чутливість. Сюжети будувалися навколо понять «життя та смерть». Використовується багато символіка, алегорія. Зразками барокової мови є творчість І.Величковського, М.Довгалевського, Ф.Прокоповича («Володимир», «Олексій – чоловік Божий»), І.Галятовського, Л.Барановича («Меч духовний»). Елементи барокової мови помітні в творчості Величка, Котляревського, Сковороди. Зокрема, у творах Л.Крщоновича трапляється чимало барокових рис, напр.: у присвяті гетьманові Мазепі до видання «Молитвослова» (1691 р.) Л.Крщонович вміщує вірш, який, за поширеною практикою в добу бароко, присвячувався меценатові видання; в основу присвяти І.Обидовському, вміщеної в другому виданні «Молитвослова» (1697 р.), покладено три камені (один з основних елементів герба Обидовських), і саму присвяту скомпоновано ніби з трьох частин, при цьому в кожній частині використано багато символів, порівнянь, епітетів (напр., символ змії-кільця, який був досить популярним тоді в бароковій літературі; порівняння Ісуса з коштовним каменем, яке також було популярним в часи бароко тощо).

Певною мірою барокова мова представлена і в творчості Г.Сковороди. Г. Сковорода своє життєве кредо утверджував мовою. За визначенням Ю.Шевельова, Сковорода витворив нетипову супермову, яка була спрямована на осібність. Це була барокова мова, макаронічна, мішанина рос., укр., церковнослов’ян. слів із власними новотворами. Найбільш наближеними до народної мови є його твори «Сад божественних пісень», «Ой ти птичко жовтобока».

4. Народна розмовна мова у ХVІІІ ст. закріпилась офіційно тільки в низьких жанрах, а І.Котляревський не тільки продовжив і розвинув початий у ХVІІст. – ХVІІІст. процес входження народної мови в літератур, а й закріпив в літературі народну мову як основу літературної форми. Мова «Енеїди» І.Котляревського позначилася на історії розвитку всієї української літературної мови. Талант І.Котляревського полегшив працю Г.Квітки-Основяненка, Гулака-Артемовського, Т.Шевченка. І.Котляревський загалом користувався правописом, побудованим на етимологічному принципі і звичним для народнорозмовного варіанта староукраїнської літературної мови ХVІІІст., хоч послуговувався ним непослідовно. Він застосовував алфавіт, що графічно був спільним з російським, але в багатьох випадках виражав відмінну вимову відповідних звуків.

Історична роль «Енеїди» з’ясовується перш за все у зв’язках народної мови цього твору з народним мовленням того часу і творів давньої української літератури. Якщо відношення «Енеїди» до народного мовлення є довить зрозумілим, то її зв’язки з давньою літературою, написаною на основі народного мовлення, не такі прості. Професор Петров вважав, що в «Енеїді» використана та мова, що і в творах ХVІІІст., тільки облагороджена впливом російського класицизму. За словами Петрова, І.Котляревський зробив сміливу спробу поєднати малоруську мову з тогочасними формами пануючої російської літератури, і дати, таким чином, цій мові великий поштовх і можливість для подальшого розвитку; він утримав у своїх творах малоруську мову ХVІІІ ст., але очистив її від грубих макаронізмів і підкорив вимогам та формам сучасної російської літератури.

Отже, роль І.Котляревського полягала насамперед в тому, що він вибрав для літературного обробітку саме ту частину української літератури, яка мала певні традиції розвитку (тобто комічну літературу), але підкреслив її зв’язком з тогочасною російською літературою. Мовний матеріал в «Енеїді», на відміну від інтермедій, використовувався не як низький, а як матеріал, придатний для важливого, серйозного твору, хоч і написаного в жартівливому тоні. Якщо в інтермедіях така мова використовувалася тільки для того, щоб показати в смішному тоні нижчу соціальну верству, то в «Енеїді» – в зниженому, пародійному тоні змальовані ті образи, до яких застосовувався тільки високий стиль. До того ж, в «Енеїді» є багато місць, які можна віднести до середнього і високого стилів. Таким чином, «Енеїда» втратила вузькожанрові ознаки, відійшла від низького спрямування і набрала форм, властивих літературним мовам. Погляд на народну мову як на невичерпне джерело влучних і дотепних характеристик зумовив своєрідне і, порівняно з попередньою літературою, набагато різноманітніше та повніше використання народної мови. Намагаючись найповніше і всебічно описати дію чи стан, автор подавав ряди синонімів, показуючи таким способом багатство української лексики. А початок ХІХ ст. – це був той час, коли рівень розвитку мови визначали насамперед за лексичним багатством.

Діяльність І.Котляревського викликала до життя чимало зразків обивательської, часто анонімної літератури на всякі буденні проблеми. Про українську літературу почали говорити як про мову, якою можна писати лише бурлескні твори. Не зрозумівши духу і напряму «Енеїди», не маючи літературного хисту, копіюючи зовнішню сторону творів І.Котляревського, письменники складали такі твори, із-за яких на українське письменство витворився погляд як на просторікувату забавку, або пристановище малоросійських жартів. А справжні письменники змушені були доводити, що українська мова здатна до серйозних творів та поважних тем. Вперше «Енеїду» згадав О.Павловський у своїй граматиці, де висловив думку, що хоч «Енеїда» і була зустрінута із захопленням публікою, все-таки показала український народ грубим, ревним, забобонним. Навіть україн. критики до середини ХІХ ст. підкреслювали її негат. значення. Так, Куліш негативно оцінив саму поему, бурлескно-травест. жанр, вважаючи, що в ній зібрано все, що могли знайти пани карикат., смішного й безглуздого в гірших зразках простої людини, що там видно тільки бажання познущатися над народом, розважити панів, і оголосив її шкідливою для україн. літератури.

Позитивні моменти «Енеїди» вперше були визначені Максимовичем у середині ХІХ ст. Він довів закономірність появи творів І.Котляревського на межі між давньою та новою українською літературою, назвав І.Котляревського зачинателем нової української літературної мови. Максимович підкреслив, що І.Котляревський не тільки не сміявся над народом, а заговорив разом з народом його мовою, і якщо й сміявся, то не над народом, а разом з ним, бо використав його бачення, відобразив його внутрішній і зовнішній світ. Максимович вперше підкреслив зв'язок «Енеїди» з народними традиціями і вказав на характер зображення внутрішніх почуттів у драматичних творах І.Котляревського.

5. У 20-х рр. ХІХ ст. на Україну прийшов романтизм з Польщі та Росії. Він посилив інтерес до народності, що проявився насамперед в історичних та етнографічних працях. Цей процес був складовою європейського руху Відродження, тобто часу, коли визнання отримувала не тільки окрема людина, а й нація. Зокрема, як захопленням історичними дослідженнями була «Граматики…» О.Павловського (написана в 1805р., а видана в 1818 р.), де автор висловлював суперечливі погляди: вважав українську наріччям рос. мови, яке необхідно вивчати, і твердив, що українська мова придатна для літератури і може розвинутися до самостійної мови (на основі мови міської середньої верстви та мови народної пісні). У граматиці обґрунтовано властивості української мови як літературної, описуються основні фонетичні і граматичні риси нової української літературної мови, подано короткий її словник, наведено текстові зразки її, при тому застосовано правопис, оснований на фонетичних засадах. До основних рис фонетичного правопису О.Павловського належать: вживання [і] незалежно від походження (дідъ, вілъ, шість, дощі), позначення звука [и] буквою ы (дымъ, быты), позначення звука [е] після м’яких приголосних та [й] буквою h (немаh, знаньh), передача проривного [ґ] сполученням кг (кграти, кгуля), позначення африкатів [дж], [дз] сполуками дж, дз (джміль, дзвінъ), передача твердої вимови губних приголосних перед йотованими літерами ъ (възати) та ь (пьять), передача дієслівних особових форм та інфінітива на –ся з літерами сс та цц (сміhсся, здаhцьця), передача звука [о] після мяких приголосних та [й] сполученням іо (сіого, іого) (як ы в І.Котляревського), написання літери ъ після твердих приголосних (вілъ, дубъ). Загалом цією граматикою О.Павловський започаткував дослідження україн. народної мови і спричинився до усталення фонет., лекс. і грамат. норм україн. мови. Фонетичний правопис О.Павловського використовували в основному П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-основяненко, Є.Гребінка, С.Писаревський. Найбільш поширеним був у Харкові, тому його звали «слобожанським».

Під впливом романтичних ідей в Україні пожвавлюється літературний рух, осередком якого став Харків. Там виходили журнали «Харьковские известия», Украинский вестник», «Украинский журнал». Окремі твори в цих виданнях друкувалися українською мовою. Членами харківської літературної групи були письменники М.Петренко, В.Забіла, О.Афанасьєв-Чужбинський, М.Костомаров, А. Метлинський, Щоголів, Л. Боровиковський, С.Писаревський, та інші, а душею її – І.Срезневський (він надавав харківській пресі цілком українського обличчя щодо змісту). Меншою була київська літературна група у складі з Т.Шевченком, Стороженком, М.Вовчком, Кулішем та ін. Поети-романтики створили поетичну мову відносно високого рівня, що базується на мові фольклору. Відповідно до настанов романтизму поети-романтики формували погляд на українську людину як таку, яка здатна до високих внутрішніх почуттів і переживань, продовжували традицію уснопоетичної творчості, яка була важливою естетичною передумовою бурхливого розвитку романтизму, підносили ідею народності літератури як основну естетичну категорію, цінували і використовували фольклор, бо в ньому, на думку Боровиковського, рідна мова збереглася у всій своїй чистоті, непідробності, світлості, силі, красі і багатстві. Романтикам належать перші спроби теоретичного обґрунтування потреби фольклоризації красного письменства. Тому вони постійно доводили високу художню значущість українського усного слова. Саме романтикам належить заслуга в тому, що вони розширили межі використання україн. народної мови й україн. літературу почали сприймати не тільки як бурлескно-травестійну. Поети-романтики поповними українську літературну мову багатьма абстрактними словами культурного вжитку, історизмами та церковнослов’янізмами

Поети-романтики розширили жанрові межі української літератури, збагачуючи тим самим лексичний та синтаксичний склад літературної мови. Це казки Білецького-Носенка та Бодянського, балади Боровиковського, Срезневського, байки Боровиковського, імпровізація народних пісень Срезневського, ліричні вірші Писаренка, Забіли, Петренка, роман Куліша «Чорна рада», повісті М.Вовчка. Деякі з творів поетів-романтків стали народними піснями, напр.: «Недоля (Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» М.Петренка, «Гуде вітер вельми в полі…» В.Забіли. Однак стильова романтична вузькість обмежувала використання розмовно-побутової мови, що в тих умовах була головним джерелом літературної мови. В українських романтиків спостерігалося намагання створити особливу поетичну мову зі словником, далеким від побутових понять. Інтереси романтиків були скеровані переважно на фольклорну мову і рідше на прозаїчну мову тих казок, переказів, в яких домінував фантастичний елемент. З лексичного погляду найчастіше вживалися слова, що передавали відчуття, настрої і навіть чисто предметні значення використовувалися для передачі настрою. Письменники наслідували фольклор, але взяли тільки чуттєвість і відмовилися від реальності оспівування. Орієнтуючись на народність в літературі, вони хотіли скласти літературу, яку б могли зрозуміти всі чи більшість, але творити могли би тільки одиниці.

6. Поява геніального письменника Т.Шевченка була найвизначнішою подією в історії української літератури. З іменем Шевченка пов’язана як попередня дошевченківська література, що підготувала прихід нової великої сили, так і наступна, бо дотепер зберігає кращі традиції великого слова Шевченка.

Роль Шевченка як основоположника української літературної мови може бути представлена в усій своїй значущості, якщо оцінити з погляду самого Шевченка все попереднє письменство і проаналізувати вплив Шевченка на мову всієї наступної літератури. Т.Шевченко своєю творчістю поєднував в мові високий поетичний стиль, характериний для мови поетів-романтиків, з розмовною мовою, властивою творчій манері Г.Квітки-Основяненка. У 20-40-х рр. ХІХ ст. в Україні вже була досить значна художня література на живомовній основі.

Становище поетів передшевченківської доби, здебільшого епігонів (наслідувачів) романтизму, дуже добре визначив Гребінка на закінченні свої «Ластівки»: «Полюбіте ж, земляки, нашу ластівку. Читайте її швидше, бо незабаром, може, прилетять солов’ї, тоді хто буде слухати ластівку». Генії не можуть появитися без попередньої роботи цілих поколінь, що прочищають дорогу одному обранцеві. З другого боку, не можуть рядові робітники обійтися без того синтезу їхньої роботи, який здійснює геніальна людина. З цього погляду Шевченко появився якраз у пору, коли треба було синтезувати роботу попередників і утвердити позиції української мови, щоб назад не було вже вороття.

Шевченко високо оцінював діяльність своїх попередників і бачив їх недоліки. Так, у передмові до «Кобзаря» 1847 р. Шевченко зазначав, що Квітка-Основяненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до його мови, бо, непевно, не чув її від народження, а Гулак-Артемовський хоч і чув, але забув, бо постригся в пани. Різниця між попередниками Шевченка і Шевченком полягала насамперед в тому, що нова українська для Шевченка була рідною, материнською, а всі його попередники вивчали цю гарну, мелодійну, співучу мову, виховуючись і розмовляючи зовсім іншою мовою.

Шевченко вважав свою мовну діяльність одним із найголовніших завдань. Старому Шевченко протиставляв нове, не тільки використовуючи народну мову як основу літературної, а й знижуючи літературні вимоги до рівня селянства. Цей демократизм і визначив подальшу дорогу україн. літерат. мови. У всіх попередників Шевченка літературна творчість українською мовою була здебільшого спробами. Тільки для Шевченка вона стала вираженням власних думок і почуттів. Наступниками Шевченка його мова оцінювалася як така, що втілила в собі можливості для дальшого розвитку і тому стала зразком. Слід зазначити, що Т.Шевченко не дотримувався суворо якоїсь однієї правописної системи, його правопис був до певної міри індивідуальним і непослідовним. За відсутності остаточно усталеної графічної системи і при прагненні запроваджувати максимально фонетизоване написання Т.Шевченко часто допускав графічні паралелі – ы та и, и та і, е та и, о та і.

Шевченко був нормалізатором української мови. Його творчість не тільки стихійна і самобутня, як говорив про це Куліш, а й свідома колосальна мовотворча робота. Шевченко не залишив безпосередніх згадок про творчий процес. Однак про це є багато опосередкованих матеріалів (журнали, щоденники, листи письменника). Слід враховувати, що Шевченко усвідомлював різницю між літературною мовою і народним мовленням. Він багато їздив Україною, мав змогу вивчати різні діалекти і вибирати з них те, що найбільше підходило для мовно-літературної системи. Крім того, Шевченко був досить освіченою людиною, спілкувався з різними людьми і використовував разом з усним народним мовленням і мову фольклору, запозичення з інших мов, цілком правомірно вважаючи їх допоміжними джерелами української літературної мови. Порівняно зі своїми попередниками Шевченко змінив тематику української літератури. Це призводило до того, що за об’ємом використання української лексики, за морфологічним та синтаксичним складом української мови можна було говорити про певну стійку основу, яку вже треба було тільки розвивати, а не створювати заново.

7. На московський період припадає найбільше, порівняно з іншими періодами, жанрово-стильове розмаїття української мови. Відповідно до теорії трьох стилів пам’ятки поділяли на твори високого стилю (написані слов’яноруською мовою, напр.: Логос» і «Оборона вірному кождому чоловіку» М.Андрелли, «Житія святих», проповіді, притчі, повчання, «Літопис Граб’янки»), середнього (написані староукраїн, або простою мовою, напр.: переклади «Римських діянь», «Олександрії», докум. твір «Урбар», «Літопис Самовидця»), низького стилю (написані розмовною, або діалектною мовою (рукою. Переклад Псалтиря на лемків. говірку, збірник апокриф. легенд Т. Поповича, книги практ. характеру «Книжниця для господарства», «Політика світськая», «Лохвицька ратушна книга ІІ пол. ХVІІІст.). А з урахуванням стилів україн. мови, що беруть початок з глибок. писем. часів, пам’ятки україн. мови ХVІІІ ст. – І пол.ХІХ ст. можна поділити на твори:

– офіційно-ділового стилю: «Лікарські та господарські порадники» (XVIII ст.), «Описи Київського намісництва 70-80 років XVIII ст.», «Описи Лівобережної України кінця XVIII – початку XIX ст.», «Опысь… Кіево-Софhйской митрополитанской ризницh вещамú 1785 года октября», «Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст.: Описово-статистичні джерела», «Приватні листи XVIII ст.», «Протоколи Полтавського полкового суду, ч. 1-3, 1747-1757 рр.», «Лохвицька ратушна книга ІІ пол. XVII ст..»;

– літописного стилю: «Сказаніє о войнh козацкой зъ поляками» С. Величка, «Летопись Григория Грабянки», «Літопис Самовидця» (1702 р.), «Густинський літопис» (1670 р.);

– художнього стилю: оповідання А.Радивіловського (ХVІІІст.), «Русалка Дністровая» (1837 р.), твори Г.Сковороди, «Українська література XVIII століття», «Вірші. Приповісті посполиті» К.Зіновіїва, переклади «Римських діянь», «Александрії»;

– полемічного стилю: «Синопсис» І. Гізеля, «Ключ розуміння» І.Галятовського, «Меч духовний», «Служебник»(1665)Л.Барановича, «Огородок»А.Радивиловського;

– наукового стилю: «Граматика…» Я.Головацького (1849 р.), «Грамматика…» О.Павловського (1818 р.), «Вhдомhсть о Рускомъ Языцh» І. Могильницького;

– світського стилю: «Книжиця для господарства» (1788 р.), «Книга описная Стаvропігіалного Кіево-Межигорского монастыря… совершенна 1777 года»;

– народно-розмовного стилю: драма „Милость Божая” (I пол. XVIII ст.), «Українські інтермедії XVII-XVIII ст.», «Угрорусский песенник начала XVIII века», «Їхав козак за Дунай» С.Климовського, збірник поезій З.Дзюбаревича, «Вірша» А.Головатого;

– церковно-релігічного: «Рукописний збірник проповідей XVIII ст.», «Ірмологіон» (1682, Львівщина), «Ірмологіон» (поч. XVIII ст., Івано-Франківщина).

Поиск по сайту: