В ДОДЕРЖАВНИЙ І КИЄВОРУСЬКИЙ ПЕРІОДИ

1. Спільнослов’янська мова. Причини розпаду слов’янської мовної єдності.

2. Східнослов’янський період. Мовнотериторіальні регіони східних слов’ян.

3. Українські племена. Становлення державності, виникнення писемності.

4. Старослов’янська мова як перша літературнописемна мова Київської Русі.

5. Формування руської літературнописемної мови та періоди її розвитку.

6. Писемні пам’ятки києворуського періоду, їх стильові особливості.

1. В історії слов ’ янських народів виділяється спільний мовний період розвитку – так би мовити праслов ’ янська мова, яку становили близькоспоріднені слов’янські діалекти. Попередницею спільнослов’янської мови була індоєвропейська в сучасному розумінні. У період свого існування індоєвропейська мова також, очевидно, становила діалект якоїсь мовної групи, яка значною мірою занепала або представлена сьогодні мовами, настільки віддаленими від наших, що тепер важко встановити їх спорідненість.

Індоєвропейська мова існувала близько 5000 років до нашої ери і швидко почала розпадатися на окремі говірки, з яких пізніше витворилися сучасні індоєвропейські мови, в тому числі й слов ’ янські. Зі слов ’ янських діалектів індоєвропейської мови утворилася спільнослов ’ янська, або праслов ’ янська мова, десь за 2000-3000 років до нашої ери, і проіснувала майже до 4-6 ст. нашої ери, тобто до великого переселення народів. За науковими даними, прабатьківщина індоєвропейських народів знаходилася в Європі і займала велику територію, а слов ’ яни жили на тих землях, де й тепер.

Спільнослов ’ янська мова успадкувала з індоєвропейської лексику, фонетичну систему, граматичну будову і разом з тим у період самостійного існування поповнювалася новими словами, виразами, виробляла власні фонетичні й граматичні закони. Однак з початку своєї самобутності вона не була однорідною, бо весь слов ’ янський люд жив тоді родами, а роди почали групуватися пізніше в племена, у результаті чого праслов ’ янська мова стала розпадатися на окремі говірки, які лягли в основу слов ’ янських мов.

Праслов’янська мова розвинулася з індоєвропейської і є спільною для всіх слов’янських народів. Сьогодні немає єдиної думки у мовознавстві щодо прабатьківщини слов’ян. Однак загальновідомо, що слов’янські племена проживали колись на великих просторах від Дніпра на сході до Карпат на заході, від нижньої течії Дунаю на півдні до витоків Вісли та поліських боліт на півночі і розмовляли спільнослов’янською або праслов’янською мовою. Період спільного життя слов’ян тривав десь з ІІІ тисячоліття до нашої ери і до VІ ст. нашої ери.

У своєму розвитку праслов’янська мова пройшла три етапи: виділення з індоєвропейської мовної єдності, розвиток спільнослов’янської мови, розпад і перетворення окремих говорів на слов’янські наріччя. У системі вокалізму ця мова мала монофтонги і дифтонги, які були довгими і короткими; усі склади були відкритими; наголос був музичний; голосні і приголосні поєднувалися за законами сингармонізму. На початковому етапі приголосні не розрізнялися за твердістю і м’якістю. На пізньому етапі розвитку праслов’ян. мови виникли м’які приголосні, серед них і шиплячі, кількість приголосних зростала, виникло протиставлення між твердими і м’якими звуками. Відповідно зменшувалася кількість голосних: зникли всі дифтонги, різниця між довгими і короткими голосними.

Праслов’янська мова вже на першому етапі не була повністю однаковою, бо народ жив певними родами. А пізніше роди почали гуртуватися в племена, і праслов’янсяка мова почала ділитися на окремі говірки. Отже, вже на своїй прабатьківщині спільнослов’янська мова стала виразно розпадатися на дуже близькі між собою говори. Поєднання цих говорів на окремі групи невідоме, бо історія не засвідчує поєднання племен у якісь групи. Розміщені говори були майже так, як і сучасні слов’янські народи. Таким чином, уже під кінець свого розвитку спільнослов’янська мова містила початки майбутніх слов’янських мов.

Причиною розпаду праслов’янської мовної єдності вважають переселення народів, що відбувалася внаслідок руху різних кочових племен (готів, гунів та ін.). У результаті першого переселення (ІV-V ст.) частина слов’янських племен, залишивши свою прабатьківщину, вирушили на захід, зайняла територїї сучасної Полщі, Чехіїї, Словаччини, Угорщини, Австрії, аж до річки Ельби та Шумавських гір сучасної Німеччини і дали початок західних слов’янським народам. Деякі вчені цих давніх слов’ян називали венедами. Внаслідок другого переселення (VІ-ХVІІ ст.) інша частина слов’ян перейшли Дунай, зайняла Балканський півострів, острови Егейського моря та західне узбережжя Малої Азії і дала початок південним слов’янським народам. Таких давніх слов’ян називали славинами. А слов’яни, які залишилися на своїй прабатьківщині дали початок східним слов’янським народам. Їх дехто з учених називали антами, але одностайності щодо вживання цієї назви досі немає.

Одночасно з розселенням слов’ян відбувся розпад спільнослов’янської мови. До цього спричинили порушення контакту між різними групами слов’янського населення, а також нові природні, економічні, культурні та етнічні умови, в які потрапили переселенці. Слов’янські племена, що утворилися внаслідок розселення, були досить близькі між собою, однак основною тенденцією стала мовна диференціація. Розвиток мовної диференціації був викликаний розселенням слов’ян на досить широкий території і тривалим ослабленням зв’язків між окремими племенами. Цей процес готував грунт для остаточного розпаду спільнослов’янської мовної єдності і витворення сучасних слов’янських мов, яке припадає на ІХ-Х ст., а до такого часу слов’янські мови розвивалися за племінними особливостями.

2. Розпад праслов’янської мови на окремі говори відбувався внаслідок переселення слов’ян на захід і південь Європи під впливом кочових племен (готів, гунів, аварів та ін.), які безперервно рухалися через територію давніх слов’ян. Розселення слов’ян спричинило до порушення контактів між різними групами слов’янського населення. До того ж, слов’янські племена в результаті розселення потрапляли в різні природні, економічні, культурні, етнічні та інші умови. З розміщенням їх на великій території поступово посилювалися діалектні відмінності, що призвело до остаточного розпаду праслов’янської мовної єдності та постання окремих слов’янських мов. За спільною територією проживання слов’ян ще в додержавний період простежувалося формування трьох гілок слов’янських мов – східної (української, російської, білоруської), західної (польської, чеської, словацької, лужицьких, мертвої сьогодні полабської), південної (болгарської, сербської, хорватської, македонської, словенської, мертвої сьогодні старослов’янської). Слов’янські мови успадкували з праслов’янської основну лексику, фонетичну систему й граматичну будову та набули в процесі самобутнього розвитку багатьох нових рис. Разом з диференціацією відбувалися й інтегральні процеси, які зумовили об’єднання окремих діалектних масивів, що склали основу сучасних слов’янських мов.

Беручи за основу назви міст-центрів найбільш визначних князівств, за винятком двох назв географічного характеру – Полісся й Поділля, Ю.Шевельов запропонував виділяти у східних слов’ян такі мовнотериторіальні одиниці додержавного періоду: новгородсько-тверський, полоцько-смоленський, муромо-рязанський, києво-поліський, галицько-подільський. Новгородсько-тверський і муромо-рязанський говіркові регіони лягли в основу російської мови, києво-поліський і галицько-подільський – в основу української мови, а полоцько-смоленський і частково києво-поліський – в основу білоруської мови. Процеси переформування п’ятьох мовнотериторіальних регіонів у східнослов’янські мови – російську, українську, білоруську – відбувалися поступово і завершилися приблизно в той час, від якого до нас дійшла значна кількість писемних пам’яток; у незмінності риси цих регіонів збереглися лише в невеликій частині києво-поліської групи.

Носіями мовної групи східного слов’янства були східнослов’янські племена. За переказом “Повести временних леть” у східних слов’ян нараховувалися тринадцять племен (поляни, деревляни, дреговичі, уличі, тиверці, білі хорвати, в’ятичі, радимичі, кривичі, сіверяни, ільменські слов’яни, полочани, дуліби). Ці племена мали спільну територію проживання та деякі інші однакові умови (географічні, економічні, політичні), однак не мали спільної мови та етнічної спільності. Згодом давні родові етнографічні об’єднання зникають і виникають нові, зникають старі племінні відносини, а формуються нові обласні відносини. Тому із давніх племінних назв утворюються назви сучасних областей (Київська, Чернігівська, Переяславська, Смоленська, Муромська, Пінська та ін.). Кожне місто ставало торговельним, промисловим, релігійним, адміністративним центром.

У зв’язку з творенням трьох мовних груп (східної, західної і південної) після розпаду праслов’янської мовної єдності вказані діалекти української мови розвивалися у близькому сусідстві з іншими східнослов’янськими діалектами. Це дало можливість ученим виділити спільний період в історії східних слов’ян, існування якого не викликає сумніву, однак є досить суперечливим, особливо тоді, коли мова йде про добу Київської Русі. В.В.Німчук стверджував, що східнослов’янська мовна єдність зазнала уже тоді виразної диференціації, свідченням чого стали пам’ятки з різних територій Київської Русі і сучасні східнослов’янські говори. Учений запропонував трактувати її двояко: як діалекти однієї мови або як діалекти різних мов.

3. Прабатьківщиною українців, на думку учених, є землі, де й зараз проживають вони. Український народ займав колись розлогу територію, куди входили Галичина, Закарпаття, Південна Волинь, Подоння, Подніпров’я як центр найдавнішої території, де поставала історія і мова нашого народу. Уже в праслов’янський період почали формуватися племена, які лягли в основу українського народу (поляни, древляни, сіверяни, уличі, тиверці, дуліби, волиняни, хорвати, лучани та інші). У період виокремлення і формування українських племен мова українців розвивалася за племінними особливостями. З часом племена утворили два мовнотериторіальні регіони (києво-поліський та галицько-подільський), що лягли в основу української мови. Українцями стали ті русичі, які залишилися на свої батьківщині.

Під кінець першого тисячоліття створилися умови для виникнення держави із центром Києвом. Початок державності дали східнослов’янські племена, які проживали на київській землі. А виникненню Київської держави сприяли хрещення Русі (вперше у 860-ті рр. за Аскольда й Діра, а потім у 988 р. Володимиром Великим), поширення християнства (після хрещення Русі, а далі і всієї Київської держави, християнська віра поступово поширювалася на півдні і на півночі), вплив міцної на той час Хозарської держави (ранньофеодального утворення хозарів (хозарський каганат), що виникло в середині VІІ ст. у степах між Каспійським та Азовським морями і розпалося після розгрому київським князем Святославом 965 р.; Хозарська держава стала в VІІ-ІХ ст. охоронним валом для українських племен, за яким вони змогли об’єднатися і створити свою міцну державу), зміцнення і піднесення Києва, формування сильної княжої влади в ньому і взагалі на руських землях (в особах Кия, Аскольда, Олега, Ігоря, Святослава, Володимира та інших князів).

Формування Київської держави, поширення християнської віри зумовили і розвиток писемності на руських землях. Коріння східнослов’янської писемності сягає ще глибоких доісторичних часів, тому в історії її розвитку слід виділяти додержавний і державний періоди. Тоді як виникнення письма у східних слов’ян пов’язували здебільшого з прийняттям християнства в Київській Русі і з потребою в перекладі церковних книг слов’янською мовою. Однак чимало фактів підтверджують те, що письмо у східних слов’ян існувало задовго до хрещення Русі і створення азбуки.

Розвиток будь-якої мови передбачає і способи закріплення та передачі її з покоління в покоління, засоби мовленнєвого спілкування на певному історичному етапі, тому з упевненістю можна констатувати про використання древніми слов’янами окремих позначок, символів, малюнків під час контактування, аж до звукового письма, і погоджуватися з думкою болгарського ченця Хороброго (ІХ-Хст.), автора твору “О письменах”, що східні слов’яни ще до прийняття християнства “чертами і різами читали й гадали”.

Письмо мусило існувати у східних слов’ян ще до становлення в них державного життя, адже зародження й розвиток Київської держави в усіх її сферах (церковно-релігійній, економічній, політичній та інших) не могли обійтися без документального оформлення. До того ж, Київська Русь протягом кількох століть підтримувала зв’язки з іншими народами, наприклад, вела торгівлю з Візантією, свідченням чого є договори руських князів із греками (907, 911, 944, 945 років). Тому важко припускати, що східні слов’яни, які вже мали власне державне утворення, до другої половини ІХ ст. не мали письма.

Свідченням існування письма у дохристиянський період є напис на посудині для гірчичного зерна з Гніздовського могильника першої чверті Х ст., грамоти, писані на бересті і знайдені при розкопках в Новгороді та інші дані. Особливо цікаві відомості подає грецький рукопис “Житіє Костянтина Філософа”, де зазначено, що під час подорожі до хозар, перебуваючи в Криму, в м.Корсуні (Херсонесі), Костянтин знайшов Євангеліє і Псалтир, написані руськими буквами, а також людину, яка знала руське письмо.

Вироблення нового погляду на історію східнослов’янської писемності зумовлює і формування нового уявлення про слов’янських просвітителів – братів Кирила і Мефодія. У даному випадку вони виступають уже не як основоположники слов’янського письма, а упорядники, творці азбук – глаголиці й кирилиці. Однак питання про співіснування глаголиці й кирилиці та їх авторство залишається донині остаточно не з’ясованим, але висловлюється думка про те, що глаголиця була попередницею кирилиці.

В основу східнослов’янського письма лягла кирилиця, названа в честь просвітителя Кирила (у світському житті Костянтина) як творця слов’янської азбуки. Давня кирилиця охоплювала 24 літери грецького уставного письма (а, в, г, д, є, z, н, і, к, л, м, N, о, п, р, с, т, ф, х, ω, ¼, ө, k, y) та дещо меншу кількість букв для позначення специфічних слов’янських звуків (á, ж, s, ÷, Y, ш, ъ, ь, r, h, #, @, ù, ~, ", \, оу, ю), але точний склад первинної кирилиці до сьогодні не відомий. Спеціальні літери на позначення звуків слов’янської фонетичної системи були взяті з інших писемних систем (ц – з єврейської, ч, ш – з глаголиці), утворені шляхом видозміни грецьких букв (б, #, @) або сполучення кириличних літер (щ, ъ, ь, h, r, ~, ", \, ю тощо).

На українському ґрунті кириличне письмо пройшло кілька етапів. Найбільш давнім типом українського письма був устав (ХІ-ХІVст.). Він являв собою урочисте письмо з прямими, старанно намальованими літерами. З ХІVст. поширився півустав у різних видах (каліграфічному, діловому, біглому тощо). У півуставі букви були менші, ніж в уставі, не завжди прямі, однакові, часто похилені вправо. У кінці ХІVст. на початку ХVст. виник скоропис, досягнувши найбільшого розвитку у ХVІІст. Скоропис був розрахований на швидке писання, а не на збереження геометричності та краси літер.

4. Аналізуючи мовну ситуацію в Київській Русі, Г.Півторак вказував на існування в той час двох форм усної мови (усного народного діалектного мовлення та усно-літературних койне, тобто “спільні діалекти” для багатьох верств населення) і двох писемно-літературних мов – давньокиївської і церковнослов’янської. Більш поширеним, вважав учений, в епоху Київської Русі було усне народне мовлення, що реалізовувалося в різних діалектних варіантах. Крім нього, для києворуського періоду характерними були ще усно-літературні койне наддіалектного типу, які виникали в результаті взаємин різних верств населення й етноплемінних груп. На всій же території Київської Русі поширеними були, твердить професор, писемні церковнослов’янська й давньокиївська літературні мови. Церковнослов’янська мова (старослов’янська за походженням) була запозичена східними слов’янами після прийняття християнства і стала мовою православної церкви, освіти, культури. А давньокиївська мова сформувалася власне у період Кивської Русі на основі місцевих мовних традицій, фольклору, суспільно-політичної практики і дружинного епосу за зразками й мовними моделями старослов’янської мови та використовувалася в юридично-діловому, літописному, світсько-художньому стилях. У різних регіонах Київської Русі ця писемно-літературна мова поступово збагачувалася місцевими мовними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і частково російської писемно-літературних мов.

Існування двох писемних мов у Київській Русі підтверджують й інші вчені. Так, В.В.Німчук зазначав, що мовою Київської церкви у той час була старослов’янська, однак, крім неї, тоді функціонувала ще писемно-літературна мова, яка базувалася на практиці стольного Києва та Київської землі, мала свій правопис та власну орфоепію.

З формуванням Київської держави на Русі запроваджується християнство і писемність. Для перекладу святого письма з грецької мови використана старослов’янська мова, яка стала культовою у більшості слов’ян. Запозичення її зумовлене впливом Болгарії як найбільш розвиненої у той час держави серед слов’янських народів на Київську Русь, під час першого південнослов’янського впливу (ХІ ст.). Таким чином, перший південнослов’янський вплив пов’язують з часом зародження писемної літературної мови у східних слов’ян. Перебуваючи в тісних зв’язках з Візантією, Болгарія накопичила значну кількість творів візантійської та іншої літератур і створила міжнаціональний фонд пам’яток. Візантійське панування на Балканах спричинило еміграцію південних слов’ян в ХІ ст., що й зумовило переселення староболгарських священиків і книжників в Київську Русь. З болгарами були занесені і необхідні слов’янам книги, а з ними прийшла і болгарська літературна мова, яка стала першою писемною літературною мовою (конфесійного характеру) для східних слов’ян.

Потрапивши на східнослов’янські землі, старослов’янська мова увібрала в себе досить численні східнослов’янські елементи, перетворюючись на першу літературну мову східних слов’ян. Старослов’янська мова вживалася переважно в церковно-релігійній сфері, проте нею писали інколи й твори літописного, світського характеру. Загалом з Київської Русі до нас не дійшло жодної пам’ятки, на мові якої не позначився би старослов’янський вплив.

5. Українська мова, як відзначалося, розвивається з VІ –VII ст. н. е. Загальновідомим і доведеним фактом є те, що українська мова походить з праслов’янської мови (ІІІ тисяч. до н.е. – VІ–VІІ ст. н. е.). Праслов’янська мова об’єднувала близькоспоріднені діалекти слов’янських племен, а після розпаду слов’янської територіальної єдності у VІ–VІІ ст. розпалася і єдина праслов’янська мова. Упродовж VІІ-ІХ ст. слов’янські мови розвивалися за племінними особливостями і на цей час припадає формування галицько-подільського та києво-поліського наріч, які лягли в основу української мови.

Князь Володимир Великий політично об’єднав увесь схід в одну державу, поширив християнство і писемність на свої землі. Політична спільність сходу в ХІ ст. зумовила творення і власної культури: віри, письма, літератури, церковної мови.

У Х-ХІ ст. на основі старослов’янської мови з активним використанням місцевих лексичних, граматичних та інших мовних елементів у Київській Русі розвивається власна літературно-писемна мова, яка опрацьовувала і формувала офіційно-ділове спілкування в державі. Найдавніші її пам’ятки дійшли тільки з другої половини ХІ ст., але є всі підстави вважати, що ця мова була в державному вжитку протягом усього Х ст., бо нею написані вміщені в «Лаврентіївському списку» літопису «Повісті минулих літ» договори київських князів з греками 911, 944, 972 рр. та інші документи. Ця мова отримала різні назви в наукових розвідках (руська, давньоруська, слов’яноруська, давньоукраїнська тощо), що зумовлювалося різним трактуванням походження мови цього періоду. Найбільш вдалою можна вважати назву давньоукраїнська, або українська мова приблизно ХІ-ХІІІ ст. У використанні двох типів літературної мови в Київській русі простежувалися такі особливості: чітке розмежування старослов’янської і руської літературно-писемної мови, поєднання в одній пам’ятці рис обох мов, формування традицій руської літературно-писемної мови, використання писемної мови залежно від тематики, жанру пам’ятки.

Після смерті князя Володимира держава занепала як на політичному, так і на культурному рівнях. Тому немає підстав вважати, що слов’янський схід у Х-ХІІІ ст. становив етнічну спільність. Уже тоді жили українці, росіяни, білоруси і розмовляли своїми мовами. Очевидно, таких слов’ян було мало, але три мови сходу мали власні ознаки уже в ХІ ст.

Українська людність на півдні і південному сході часто потерпала від степових кочовиків. 1055 р. тут вперше появилися половці, які з часом почали завдавати руйнівного удару українській землі. Це зумовило еміграційний Рух на захід, Волинь, Підкарпаття, на північ, де було спокійніше. Переселення українців відображалося і на мові, бо витворювалося соборне розуміння мови і згладжувалися гострі відмінності між говорами. У ХІІ ст. українська мова уже помітно виділялася серед інших слов’янських мов. Творцями її були в той час Володимир Мономах, Клим Смолятич, Кирило Турівський та ін. Більш виразною українська літературна мова стала в ХІІІ ст., як засвідчували писемні пам’ятки того часу. Так, у Галицько-Волинському літописі (1201-1292 рр.) представлено було багато народнорозмовних слів та форм.

Спокійний розвиток української літературної мови був затьмарений страшною руїною внаслідок розгрому Києва татарами в 1240 р. Український народ розійшовся по спокійніших землях, що вело до помішання говірок, які вже тоді чітко окреслилися. У період татарського поневолення українські племена перебували у безперервному русі, що призводило до стирання різких мовних відмінностей між ними і до поширення головних мовних ознак по всій українській землі. Татарська навала завдала нищівного удару і пам’яткам писемності (більшість давньоукраїнських творів не збереглося дл сьогодні) та українській культурі взагалі. Отже, українська мова (руська літературно-писемна) повільно розвивалася в Київській державі і за княжої доби (Х-ХІІІ ст.) добре усталилася та набула чітких власних рис. У її становленні можна виділити такі етапи: поширення на руських землях в Х- першій половині ХІІ ст, розвиток під час розпаду Кивської держави в другій половині ХІІ-ХІІІ ст. та занепад і поділ на локальні варіанти в кінці ХІІІ ст.

6. Виникнення писемності в Київській державі засвідчують різні написи на каміннях, предметах. Зокрема, на сьогодні відомий Гнєздовський напис на глиняному посуді з І чверті Х ст., який і став першою писемною пам’яткою української мови. Далі, з ХІ ст.., розвивається книгописання. Воно почалося і набуло найбільшого поширення в Києві. Так, при Софійському соборі ще з першої половини ХІ ст. діяв добре обладнаний, забезпечений великою кількістю книг (950 томів), а також кваліфікованими писарями і художниками, великокняжий скрипторій, з якого вийшли найцінніші пам’ятки руської писемності. Книжкова справа була добре налагоджена і в Києво-Печерському монастирі, особливо після запровадження в ньому 1068 р. Студитського статуту, який зобов’язував ченців постійно підвищувати рівень богословської освіти, читати книги і переписувати їх. Однак доля київської книжкової спадщини була дуже лихою. Ще до татарського погрому через багаторічну міжусобну боротьбу за київський престол вона зазнала розорення і пограбування. Приміром, у 1155 р. князь Андрій Боголюбський вивіз з Києва багато книг, які започаткували збірку рукописів в місті Володимирі на Клязьмі при Успенській церкві.

До пам’яток ХІ-ХІІІ століть належать різностильові твори:

– пам’ятки церковно-релігійного стилю: Остромирове Євангеліє 1056-1057 рр., Архангельське Євангеліє 1092 р., Пандекти Антіоха і Слова Григорія Богослова (ІІ пол. ХІ ст.), Добрилове Євангеліє 1164р., Галицьке Євангеліє 1264-1301 рр., Ізборник Святослава 1073 р., Ізборник 1076 р., Мстиславове Євангеліє до 1117р., Юріївське Євангеліє 1144 р., Євсевієве Євангеліє 1283 р.;

– пам’ятки офіційно-ділового стилю: договори руських князів з греками 911, 912, 945, 971 рр.; «Правда русская» (ХІ ст.); напис на Тмутороканському камені 1068 р.;

– пам’ятки літописного стилю: «Повесть временних лет» (ХІ-ХІІ ст.), Лаврентіївський список літопису (1377 р.), Іпатіївський список літопису (1425 р.); Київський літопис (до 1200 р.); Галицько-Волинський літопис (1201-1292 р.);

– пам’ятки світського стилю: «Слово о полку Ігоревім» (ХІ ст.), «Слово о законі і благодаті» митрополита київського Іларіона (серед. ХІ ст.), «Повчання Володимира Мономаха» (ХІІ ст.), твори Кирила Туровського, Данила Паломника, «Слова» Данила Заточника, Житія Бориса і Гліба та Феодосія Печерського, «Хроніка» Георгія Амартола.

Оскільки письмо з утворенням Київської держави концентрувалося в головних центрах – Києві, Новгороді, Володимирі, Полоцьку, Галичі та інших містах, – то й літературна мова приймала забарвлення тієї території, де писалася пам’ятка, але основа залишалася та сама на всій території держави – києворуська або старослов’янська, залежно від жанру пам’ятки.

Поиск по сайту: