УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

1. Загальна характеристика історії розвитку української мови в Галичині.

2. Діяльність Перемишльського культурно-освітнього осередку.

3. Мовотворчі здобутки «Руської трійці».

4. Діяльність наукового товариства ім. Т.Шевченка.

5. Москвофільство й народовство в Галичині.

6. Видавнича діяльність в Галичині.

1. Галицька і Волинська землі входять до зони найдавнішого розселення слов’ян в Європі і творення східнослов’янського етносу. Тут народилися одні з перших осередків суспільної організації: союзи племен, що далі в більшості своїй переросли у княжіння. То були волиняни, дуліби, хорвати, уличі й тиверці. Однак вогнища державності склалися в Галицько-Волинської Русі пізніше, ніж у Наддніпрянщині, через вагомі історичні причини.

У 1202-1205 рр. князь Роман Мстиславич об’єднав Галицько-Волинське князівство та Київську землю, почавши цим творити державу українців на етнічних межах. Земля, на якій на межі ХІІ і ХІІІ ст. виникло Галицько-Волинське велике князівство, простяглися в басейнах рік Сяну, Південного Бугу, Дністра, Західного Бугу, Случі. І Волинська, і особливо Галицька землі сформувалися досить пізно як для Південно-Західної Русі. За часів існування відносно об’єднаної і централізованої монархії на Русі (кінець Х – 1-ша третина ХІІ ст.) обидві землі перебували на периферії давньоруського політичного життя. Волинь у часи свого генезису (середина – 2-га пол. ХІ ст.) почала перетворюватися на домен київських великих князів, у який вона остаточно оформилася під час феодальної роздробленості, коли нею заволоділи нащадки Мстислава Великого – його син Ізяслав, онук Мстислав і правнук Роман. Що ж до Галичини, то політ. життя почалося тут лише в кінці ХІ ст., коли на її майб. держ. території утворилися Перемишльське, Теребовльське і Звенигородське князівства. До 30-х рр. ХІІ ст. Київська Русь була відносно єдиною і централізованою державою з монархічним способом правління. Та незабаром, після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава (1132 р.), Рус. земля наче розділилася на півтора десятка земель і князівств, володарі яких почали змагатися за між собою, навіть із самим великим князем київським.

На 1238-1264 рр. припало князювання в Галичі Данила Романовича (Галицького). Князь переміг боярську опозицію, вигнав з Галичини угорців та поляків, що їх були покликали бояри, 1239 р. приєднав до Галицько-Волинської землі Київ і став князем Київським. За часів його князювання засновано й розбудовано міста Холм, Львів, Данилів, Угровеськ. 1241 р. монголо-татари погромили Галицько-Волинську землю, а в 1253 р. посли римського пами Інокентія ІV коронували князя Данила Галицького королем Русі. У 1340 було отруєно князя Юрія ІІ. Землі Галицького князівства потрапили під польську корону, і впала остання самост. україн. князів. держава. У 1352 відбувся поділ земель Галицько-Волинської Русі між Польським королівством та Великим князівством Литовським. Польща отримала Галичину й частину Поділля, Литва – Волинь та Берестейську землю, а в 1385 Кревська унія об’єднала Польщу та Литву в єдину державу через шлюб пол. королеви Ядвіги та лит. князя Ягайла.

На XIV-XV ст. припало функціонування руської (актової мои), що поєднувала українсько-білоруські риси, це фактично була державна мова та мова правничих документів у Великому князівстві Литовському. 1347 р. король Казимир ІІІ видав руською мовою «Вислицький статут», що був першим повним записом польського звичаєвого права. У кінці XIV ст. на галицьких землях при костелах та монастирях постали латинські школи, при єпископських катедрах дієцезій (Львів, Перемишль, Холм, Кам’янець) створено школи підвищеного елементарного рівня, що згодом перетворилися на міські школи під спільною опікою єпископа й магістрату. У 1439 р. постало перше братство – Львівське (при церкві Успіня Богородиці у Львові). У 1460 р. львівський міщанин С. Дропан подарував ченцям Львівського монастиря Св. Онуфрія друкарню, а в 1469 р. ця друкарня отримала привілей від польського короля Казимира IV (книжки цієї друкарні не збереглися або їх атрибутовано). Аж 1573 р. Іван Федорович заснував у Львові першу відому (через книжки, що дійшли до нашого часу) друкарню в Україні, після його смерті друкарнею опікувалося Львівське братство. Першодруком цієї друкарні був «Апостол» (1574 р.), а згодом і перший «Буквар».

У 1584 р. вийшов декрет С.Баторія, що дозволив віленським міщанам утримувати училища. Від 1585 р. декрет було поширено й на всі православні братства Великого князівства Литовського та Галичини. Почали поставати братські школи, що протистояли римо-католицьким, зокрема єзуїтським; це зумовило зміст програм братських шкіл і навіть їх назву – греко-слов’янські. Значне місце займало вивчення слов’янської мови; вивчення мови грецької було зумовлено належністю української церкви до грецької. У братських школах вчилися діти різних станів: у шкільних статутах зазначено, що багатії над убогими у школі нічим вищі не можуть бути, лише самою наукою, плоттю ж рівні усі. Поступово, під впливом європейських шкіл, у більшості братських шкіл почали викладати латину, а також сім вільних наук (граматику, діялектику, риторику, аритметику, геометрію, астрономію, музику). 1585 р. розроблено статут Успенського братства у Львові, а 1586 р. укладено статут братської школи Успенського братства у Львові (Порядок школьний), що правив за взірець cтатутів інших братських шкіл (цю школу підтримували князь В.Острозький, молд. господар Є.Могила, гетьман П.Сагайдачний). 1 січня 1586 р. патріарх Антіохійський Йоахим IV Доу надав Львівському братству право паріаршої ставропігії (незалежності від місцевої церковної влади) і затвердив його статут, 1593 р. ці права підтвердив Константин. патріарх Єремія. 1591 р. відновила свою роботу братська друкарня у Львові, де було видані граматику грецької мови «Адельфотес», «Просфонима» (гр. – привітання) – перший відомий панегірик, надрукований українською мовою (з нагоди приїзду митрополита М.Рагози до Львова).

Початок XVІІ ст. – час масового постання братств (Рогатинське, Самбірське тощо). Братства засновували друкарні, відкривали школи, забезпечували їх підручниками, утримували свої коштом учителів та найбідніших учнів, надавали їм допомогу на навчання у високих школах, підтримували зв’язки з громадськими та політичними діячами, науковцями, письменниками. Наприкінці XVІ ст. та в першій половині XVІІ існувало 30 великих братств і стільки ж братських шкіл. У 1604-1606 рр. у Стрятині (в Галичині) працює друкарня Федора та Гедеона Балабанів (там видано «Служебник (1604 р.), «Требник» (1606 р.), у 1606 р. друкарню перенесено до Крилоса, де було завершено друкування «Євангелія Учительного», у 1639 р. у Львові працювала друкарня М.Сльозки.

Під час Руїни (1658-1686) грамотою Яна ІІ Казимира львівську єзуїтську колегію реформовано в університет. З 1686 р. за складеним після Андрусівського замирення договором Галичина відійшла до Польщі, а 1696 р. Варшавський сейм прийняв постанову про мову українських канцелярій: Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати. У серпні 1772 р. після першого поділу Польщі Галичину було уведно до нової адміністративної одиниці – «Королівства Галичини і Льодомерії» разом зі значною частиною суто польських краківського і сандомирського воєводств, а таке приєднання спричинило невгасиму національно-соціальну боротьбу між українцями і поляками. У 1776-1783 рр. відбулася шкільна реформа в Галичині з поділом шкіл на нормальні, головні та тривіальні, у 1786 р. в Галичині було 47 шкіл німецього типу: нормальна школа у Львові, 15 окружних, 2 головних, 29 тривіальних, а в 1781 р. в Галичині було заведено обов’язкове загальне навчання (відкрито школи в усіх населених пунктах, де було 90-100 дітей шкільного віку), у 1783 р. засновано Греко-католицьку Духовну Семінарію у Львові, а в 1784 р. імператор Йосиф ІІ засновує Львівський університет – перший в Україні. У березні 1787 р. Австрійський шкільний статут визнав руську (українську) мову в Галичині за крайову, відтоді русини почали домагатися від уряду заснування тривіальних шкіл з українською мовою викладання, але в 1789 р. вийшло розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл руської мови, та згодом цісарський патент у 1792 р. наказав учити українських дітей в Галичині їх рідною мовою бодай двічі на тиждень (вівторок, четвер). Після смерті Йосифа ІІ (1790 р.) під тиском польської шляхти українська мова в Галичині завмирає майже на 40 років.

До 30-х рр. ХІХ ст. Західна Україна в культурному відношенні спала, в небагатьох школах дяки навчали початкам азбуки й арифметики, користуючись зробленими ними самими таблицями. Але наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в Європі під впливом ідей просвітництва пробудився інтерес до народної творчості, а, отже, й до мови, ці ідеї докотилися й до Галичини. У 1816 р. отець І.Могильницький під патронатом єпископа М.Левицького заснував перше в Галичині культурно-освітнє товариство – Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення просвіти і культури серед вірних (головне його завдання – готувати й друкувати шкільні книжки народною мовою), а на 1820-1830-і рр. припала діяльність «Руської трійці», яка в 1837 р. видала в Будапешті альманах «Русалка Дністровая» (1000 прим., 800 конфіскувала львівська поліція). У березні 1847 р. Міністерство внутрішніх справ Австрійської імперії ухвалило друкувати всі закони й оголошення у східних галицьких повітах також і руською мовою, кирилицею.

На хвилі «Вести Народів» 1848 р. створено першу політичну організацію українців – Головну Руську Раду, відкрито катедру української мови й літератури у Львівському університеті (перший керівник її – Я. Головацький), засновано першу газету «Зоря галицька» галицьких українців у Львові, «Галицько-Руську Матицю» у Львові (товариство для просвітньої і літературно-видавничої справи та шкільництва рідною мовою), скликано «Собор Руських Учителів», що накреслив програму організації української науки та народного шкільництва, а в кінці року вийшло розпорядження Міністерства народної освіти Австрії, за яким вивчення русино-української мови визнано обов’язковим у всіх гімназіях Східної Галичини. У 1859 р. розпочалася азбучна війна (рух галицьких українців, спричинений спробою австрійського уряду, за наполяганням галицького намісника графа А.Голуховського, запровадити латинку замість кириличної абетки). З 1862 р. у Львові почав виходити перший друкований орган народовців – літерат. тижневик «Вечерниці» (його заклала так би мовити Друга руська трійця – В.Шашкевич, К.Климкович, Ф.Заревич), з 1867 р. – літерат.-науковий і політичний часопис «Правда», з 1880 р. – часопис «Діло» (перший редактор В.Барвінський). 1893 р. у Львові надруковано підручник С.Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера «Руська граматика», видано 4-й «Словар російсько-український» М.Уманця і А.Спілки, надруковано «Німецько-україн. словар висловів правничих і адміністраційних» К.Левицького. У 1904 р. надруковано у Львові «Руську правопись зі словарцем», схвалену Філолог. секцією НТШ (чимало її правил є чинними до сьогодні).

З початком війни почалося переслідування українців в Галичині і на Закарпатті, заборони друкувати літературу українською мовою, закрито Просвіту, українські школи. Після війни попри заборони радянської влади продовжувалося книговидання, зокремі в Західній Україні 1920 р. було видано «Словник польсько-український і українсько-польський» І.Свєнціцького, 1922 р. – «Правописні правила, прийняті НТШ у Львові» (великий поступ у творенні єдиного правопису). 1924 р. за проектом Ст. Грабського (міністра освіти Польської Республіки 1923-1926 рр.) прийнято закон про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі; українські школи ставали українсько-польськими; вибір між польською та українськими мовами робили на підставі референдумів батьків. Осінню 1930 р. (під час українізації) в Галичині почалася пацифікація (придушення українського національного-визвольного руху за допомогою каральних акцій урядових структур). Польський уряд (Ю.Пілсудський – прем’єр-міністр, В.Савой-Складовський – міністр внутрішніх справ) провадить масові репресії українського населення Галичини, арешти активістів українських організацій і установ, ліквідація філій Просвіти, молодіжних організацій, згортання української шкільної освіти (закрито гімназії в Тернополі, Рогатині, Станіславі). З приєднанням Західної України до СРСР радянська влада почала більшою мірою провадити свою русифікаторську політику в цьому краї, зокрема в січні 1940р. відбулися ліквідаційні збори НТШ у Львові, після чого наукові заклади НТШ реорганізовано у відділи АН УРСР, у березні вийшла Постанова РНК УРСР «Про реорганізацію початкових і середніх шкіл на території західних областей України», де зазначалося, що в школах з неукраїн. мовою навчання запровадити обов’язково вивчення української і російської мов, а в школах з українською мовою – вивчення російської мови.

Наприкінці Першої світової війни почалися масові депортації населення західних областей України (протягом 1944-50 рр. депортовано 140 тис. людей, тільки за 1947 – 78 тис.). У червні 1950 р. вийшла Постанова ЦК КП(б)У «Про стан і заходи поліпшення політичної і виховної роботи комсомольських організацій серед міської і сільської молоді УРСР», де висловлювалося, що у школах західних областей ще недостатньо роз’яснюється учням велике піклування Комуністичної партії та Радянського Союзу про соціалістичну перебудову цих областей, про поліпшення життя трудящих… У 1974 р.вийшла Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя cтворення СРСР», де проголошено створення нової історичної спільності – радянського народу. Затверджено офіційний курс про денаціоналізацію, і з середини 70-х рр. викладання українською мовою майже цілком усунуто з вищих навчальних закладів, наукову періодику переведено на російську мову, практично припинено видання українською мовою підручників, монографій, науково-популярної літератури. У зв’язку з такою політикою українське книговидання шукало підтримки за кордоном. Так, 1979 р. в Америці вийшов «Правописний словник української мови» за ред. Я. Рудницького, у Гейдельбергу – книжка Ю.Шевельова «Історична фонологія української мови» (анг. мовою, укр. видана в Харкові 2002), 1982 р. у США вийшов «Вибірковий англійсько-український словник з природознавства, техніки і сучасного побуту» А.Вовка. Заходами Канадського інституту українських студій, НТШ та Канадської фундації українознавства започатковано видання п’ятитомної англомовної словникової енциклопедії, базованої на гасловій частині «Енциклопедії Українознавства» (вид. завершено 1993 р.). Лише після розпаду Радянського Союзу почала відновлюватися діяльність українських вчених та різних діячів на теренах Західної України. Зокрема, у жовтні 1989 р. установчі збори відновили «Наукове Товариство ім. Шевченка» у Львові (головою обрано О.Романова), відновлено випуск «Записок НТШ»; у вересні 1992 р. у Львові проведено Першу міжнародну конференцію «Проблеми української науково-технічної термінології», що стала регулярною.

2. Епоха національного відродження в Україні на його першій стадії (перша половина ХІХ ст.) породила низку культурних центрів, яким належала визначна роль у згуртуванні інтелектуальних сил для праці на ниві національного самоствердження, і завдяки цьому процес національного відродження став невідворотним. У Наддніпрянській Україні таку функцію виконали Полтава, Харків, а згодом Київ, у Галичині – Перемишль і Львів. Перемишльська земля спричинилася до започаткування процесу національного відродження в Галичині перед тим, як його головним осередком став Львів. На початку ХІХ ст. представники духовної еліти, виступаючи в дусі ідей національного Просвітництва, почали виявляти зацікавлення вітчизняною історією, пробуджувалася їх увага до життя простого народу, до живої народної мови та фольклору, виникали спроби піднести народну освіту, стати на захист національної гідності галицьких українців, відстояти їх національну ідентичність. У 1816 р. культурно-освітній і церковний діяч І.Могильницький зробив спробу заснувати в Перемишлі просвітнє Товариство священиків за підтримки єпископа М.Левицького, опрацював і видав у Відні статут товариства на залучив до участі в його діяльності освічених людей з навколишнього духовенства. На жаль, товариство не змогло розгорнути свою діяльність як організована спілка: затверджений імператором статут через інтриги в колах духовної єпархії не отримав апробації у Ватикані.

Проте його члени фактично працювали в дусі головних засад статуту щодо поширення освіти рідною мовою. Так, І.Могильницький вів енергійну боротьбу за впровадження викладання в народних школах Східної Галичини українською мовою і домігся відповідного урядового декрету (1818). Йому належать праці «Граматика язика славено-руського» (1823) (надрукована у 1910), наукова стаття як передмова до граматики «Відомість о руськім язиці» (надрук. пол. мовою 1829 та неодноразово перевидавалася) (ці праці були були першим у ХІХ ст. і ґрунтовним науковим дослідженням про українську мову в Галичині). Діяльність І.Могильницького всебічно підтримував владика, доктор богослов’я І.Снігурський і немало прислужився українській та слов’янській науці. Підтримуючи взаємини з видатним славістом В.Копітаром, був посередником у його контактах з українськими філологами І.Лаврівським, Й.Левицьким, Й.Лозинським та ін. діячами; сприяв упровадженню до наукового обігу пам’яток давньоукраїнського письменства (напр., Копітар вмістив у своїй збірці «Клоцова глаголиця» календар з Остромирового Євангелія). Культурно-освітній і церковний діяч, ґрунтовний знавець і дослідник української мови І.Лаврівський, представник товариства, вважав українську мову цілком відмінною від російської та спільною для галичан і наддніпрянських українців. У 1815 р. почав укладати підручник з граматики української мови з урахуванням її діалектів, після 1820 р. взявся до його переробки з метою вилучення старослов’янської мови, у 1832 р. підручник під назвою «Бесідослов» був майже готовий, але так і не вийшов друком (опублікував лише уривки М.Возняк). І.Лаврівський був високоавторитетним вченим і педагогом, блискучим проповідником, засновником фундацій свого імені. Відомий філолог, культурно-освітній і церковний діяч, член товариства, Й.Левицький велику активність виявляв на ниві народної освіти, видав «Молитвослов для вигоди парафіян школьских» (1840), «Приручний словар слов’яно-польський» (1830), «Граматику руської або малоруської мови» – перша друкована граматика руської мови в Галичині (нім. мовою, 1834), яка лягла пізніше в основу двох видань його україномовного підручника граматики для народних шкіл. Крім того, виявляв енергійність в літературній творчості (поетичній, перекладній, зокрема писав панегірики, перекладав твори Міцкевича, Шекспіра, Гете), у публіцистичній (автор двох «Листів з приводу руського письменства в Галичині», статті «Доля галицко-русского язика», «Бібліотека бесід духовних» та інших видах діяльності. Помітною постаттю на науковій і культурно-освітній ниві був член товариства Й.Лозинський, який гостро виступав проти «язичія» і відстоював живу народну літературну мову, зокрема у статтях «О образованю язика руского» (1849), «Витяг з рукопису «Критика» (1852). Він розумів вагу народної мови для народної освіти, що й позначилося на його граматичних працях та підручниках «Граматиці» (І ред. 1833, ІІ ред. 1837, ІІІ ред. 1846 опублікована) (написана фонетичним правописом, відповідно до засади «Як мовиш, так і писати повинен», і була найкращою граматикою української мови в Галичині до 1848 р, близька за новаторським духом до «Русалки Дністрової»), «Букварі» (1837) (не вийшов друком), українсько-німецькій граматиці для народних шкіл. Не прийнятим був його проект запровадження в Галичині латинського алфавіту (проект втілив у видання збірки «Руське весілля»). З Перемишльським культурно-освітнім осередком пов’язана була ще діяльність А.Добрянського, Т.Полянського, Я.Досковського. А.Добрянський дебютував виданням пол. мовою «Граматики старослов’ян. мови» (1837), далі видав збірник проповідей «Повісті із Письма Святого» (1848), «Буквар руський» (1849), написав чимало історичних і богословських статей. Я.Досковський уклав і видав тлумачний словник церковнослов’янської мови, де церковнослов’янські слова пояснюються українською мовою. Отець Т.Полянський відомий своїми знаменитими проповідями рідною мовою та активну діяльність розгорнув під час «Весни народів».

Понад 30-річне існування Перемишльського культурно-освітнього осередку – світла сторінка в історії українського національного відродження. З його діяльністю пов’язане заснування на території Перемишльської єпархії сотень народних шкіл, обстоювання засади шкільного навчання рідною мовою та забезпечення кадрами й підручниками, початки наукових досліджень в ділянці історії, народознавства і мовознавства, спроби запровадження в практику усного мовлення, церковні проповіді та в літературу народної мови, започаткування збору пам’яток старовини, заснування єпархіальної бібліотеки, друкарні, музичної школи і церковного хору, іншими словами – створення бази для відродження і самоствердження українства в цьому крайньому західному закутку української землі. Найважливішим наслідком започаткованого Перемишльським осередком національного руху стало наукове обґрунтування окремішності українського народу з його власною мовою та його етнічної, мовної і культурної єдності на всіх просторах української землі, ствердження давньої традиції його власної державності і політичної незалежності, а тим самим доведення «історичного права» цього народу на самостійне існування і культурний розвиток та визнання цього факту європейською наукою (славістикою).

3. На ХІХ ст. припадає два мегаспалахи в Галичині: літературний, тобто альманах «Русалка Дністрова», і лінгвістично-нормативний, тобто хвиля граматик із «непрестижної» мови (І.Могильницького, М.Лучкая, І.Вагилевича, Й.Лозинського, Й.Левицького, Я.Головацького). Теоретичний вибух галицьких граматик і лінгвістичних статей був визначальним для національного відродження Галичини, позаяк уперше в історії поневоленого і розділеного українства мова простого народу стала прапором національних змагань. Він стимулював мовно-літературний розвиток, започаткований в середовищі молодих студентів з абсолютною відкритістю М.Шашкевича. Молоді студенти склали присягу спілкуватися лише руською мовою і творити на благо власного народу, через те «коллеги называли нас в насмешку «русская тройца». Так виник молодий україн. рух на романтично народницьких засадах, на противагу церковно-слов’янщині і полонізації. Його основним засобом і рушієм стала народна мова, і це тоді, коли представники панівної верхівки писали або мертвими мовами – церковнослов’янською і латинською, або мовами панівних націй – польською і німецькою. Головною метою руської трійці було на великому матеріалі довести єдність українського народу і відстояти вільний розвиток української мови від зазіхань на неї з боку офіційних урядових кіл і польсько-шляхетських асиміляторів, так і з боку консервативно-реакційної інтелігенції. Сучасники М.Шашкевича згадували, що його діяльність – і усна, і писемна – «робили дуже велике враження, були немов блискавка серед темної ночі». Феномен цього впливу полягав передусім у промовлянні і написанні рідною мовою, а також, як зауважив І.Франко, у тому, що «він знав ту тугу, ту зневіру, яка тоді мусила нападати кожного русина і чорною хмарою застелювати перед ним небо». На Покрову, 1836р., М.Шашкевич виголосив першу проповідь руською мовою у церкві Св. Юра, його слідом пішли Ю.Величковський у церкві Успення і М.Устиянович в церкві Св. Параскеви. Логічним було засвідчення сили і краси цієї мови в першому друкованому творі поета «Голос галичан», написаному з приводу 67-її річниці уродин австрійського цісаря.

Руська інтелігенція, яка говорила тоді польською, німецькою або «язичієм», вороже зустріла цей народний паросток. Зокрема, граматист і священик Й.Левицький з обуренням писав: «Найперше, що впадає і вражає руське око своєю дикістю, то правопис». Ця «дикість» у тому, що молодь порушує споконвічну традицію, здійснюючи послідовну фонетизацію українського правопису: це означало вилучення графем #, @, ь, ъ, ы; щодо h, то цю букву залишено, але вживано непослідовно: то на місці давніх о, е, що чергуються з і в закритих складах, то замість сучасної ї; під впливом реформи В.Караджича М.Шашкевич увів до правопису нескладотворче ў, що тепер передаємо через в і використав із сербської абетки графему џ для передавання української африкати дж. Однак правопис в альманасі був покликаний сказати правду про рідну мову: «…знати нам конче, яке теперішньому язикові істинне лице. Задля того держалисмо ся правила: «Пиши – як чуєш, в читай – як видиш». Мову «Русалки Дністрової» М.Шашкевич трактував як «найчесніший дар природи», як засіб до піднесення і слави країни, як джерело народ. честолюбства і гордости, як душу народу і мірило його просвіти. Як зауважив Д.Лук’янович, «Він ужив народної мови у тім глибокім переконанню, що іншою писати не можна». Перешкодою до усвідомлення цих понять стало «понехання» мовою через згубний вплив чужинства: «Чужина нас займає, чому ж би нашина не прилягла до серця, не промовила до душ нашим сильним словом?!». Головне, що «Русалка Дністровая» і сама руська трійця звернули погляди галицької інтелігенції на схід, до Наддніпрянської України, до творчості Т.Шевченка, що й спричинило справжній спалах націон. свідомості, бажання працювати для галицького люду і для всієї соборної України.

Мова потребувала граматичної конституції, а не лише широкого літературного поля для розвитку. У лінгвістично-політичній праці «Азбука і абецадло», що мала вирішальний вплив на пробудження національної ідентичності українців, М.Шашкевич сформулював основний принцип граматики, що гарантує свободу мовного ладу: «Вона (граматика – авт.) повинна бути не законодавцем мови, а її найвірнішим відображенням, тому треба учитися своєї мови не з граматики, а з живої мови і її літератури…». Численні лінгвістичні замітки, праця з різними граматиками, словникові записи (укр., рос., пол. мовами) свідчать про поважний задум лінгвістичного дослідження, який він попросту не встиг зробити… Цю царину опановували І.Вагилевич і Я.головацький, одначе їхній світогляд у післяреволюційні події зазнав разючих змін: «один метнувся в один бік і опинився в таборі польської шляхти (І.Вагилевич), другий метнувся в інший бік і опинився в лоні російського царату (Я.Головацький). Останній із них ще й спаплюжив пам'ять святої справи руської трійці, зрікшись творити народною мовою.

1848 рік започаткував «нову добу» – і в цьому чимала заслуга М.Шашкевича: він став його провісником та ідеологічним символом. Невипадково у перший день роботи заснованої «Головної руської ради» понад 300 її учасників читали «Згадку за Маркіяна Шашкевича во вічную єго пам'ять», що написав М.Устиянович. Шашкевичеві слово здійняло другу нову відроджувальну хвилю (М.Устиянович, М.Куземський, Р.Мох, А.Могильницький, І.Гушалевич, І.Борискевич, М.Малиновський, Й.Кобринський та ін.).

4. Останні десятиліття ХІХ ст. означені виходом українського духовного життя на європейські обшири. Центром розвитку української духовної культури у той час була Галичина, головним чином Львів. Тут засновується спільноукраїнський друкований орган «Зоря». У 1873 р. заходами О.Кониського та Д.Пильчикова з пожертви П.Милорадович був створений «Літературний фонд», що став основою Літературно-наукового товариства ім. Т.Шевченка. Ініціаторами створення товариства були громадські та культурні діячі зі східних та центральних земель під проводом О.Кониського, фундаторами – Є.Милорадович-Скоропадська, Д.Пильчиков, М.Жученко, о.С.Качала та інші.

Літературне товариство ім. Т.Шевченка почало працювати з 11 грудня 1873 р. і видавати наукову літературу, фактично виконувало функції української академії наук; особливо плідною робота товариства (НТШ) була тоді, коли його очолював М.Грушевський (1893). Воно видавало «збірники» секцій – історично-філософічної, математично-природничо-лікарської, «Історичну бібліотеку», «Студії з поля суспільних наук і статистики», «Джерела до історії України-Руси», «Українсько-руський архів» та ін. Товариство заклало підвалини вільного розвитку української літератури й науки поза межами дії російської цензури та адміністративних утисків. Його діяльність позначилася на розвитку української літературної мови: у мову східноукраїнських письменників дедалі більше проникали галицизми, особливо наукові терміни і слова з абстрактним значенням. Зокрема, галицизми є у творах В.Мови («тихо чеше довгу косу, ся питаючи»), М.Старицького (най, днина, нім), О.Пчілки (конечно, тручають).

13 березня 1892 р. загальні збори «Літературного товариства ім. Т.Шевченка у Львові» ухвалили перетворити товариство на «Наукове Товариство імені Т.Шевченка у Львові» й ухвалили статут, за яким НТШ складалося з трьох секцій: історично-філософської, філологічної та математично-природописно-лікарської. Першим головою НТШ став О.Барвінський. Тоді ж було започатковано «Записки НТШ», спочатку як неперіодичні збірки, від 1895 – це був квартальник, згодом – двомісячник; першим редактором був О.Барвінський, а з 1894 р. – М.Грушевський. У грудні 1893 р. Філологічна Секція НТШ у Львові склала відозву «До земляків» із закликом збирати народні терміни. 1900 в НТШ було створено «Язикову комісію» для вироблення норм українського правопису, до складу якої увійшли мовознавці зі всіх регіонів України. Коміся уклала «Руську правопись зі словарцем» (видано 1904 р.). У 1907 р. з ініціативи М.Грушевського (і під його головуванням) на взірець львівського НТШ засновано «Українське Наукове Товариство» у Києві, яке мало історично-філологічну і природничо-технічну та медичну й статистичну комісії. З 1908 р. видавало свої «Записки», з 1914р. започаткувало квартальник «Україна», а 1921 р. увійшло до складу УАН.

14 січня 1940 р. на виконання ухваленого в листопаді 1939 р. рішення уряду УРСР відбулися ліквідаційні збори НТШ у Львові. Наукові заклади НТШ реорганізовано у відділи АН УРСР. Аж 1989 р. установчі збори відновили Наукове Товариство ім.. Шевченка у Львові. Головою НТШ було обрано Олега Романова. Відновлено і випуск «Записок НТШ». У 1993 р. НТШ у Львові почало перевидавати гаслову «Енциклопедію Українознавства» (останній 11-й том видано 2003 р.)

5. З середини ХІХ ст. мовна практика в Галичині зумовлювалася часто громадськ-політичною орієнтацією діячів культури. Під впливом російських чинників, які плекали власні політичні плани щодо регіону, опанованому на той час Австро-Угорщиною, в Галичині у середині ХІХ ст. сформувалася так би мовити течія старорусинів, яка орієнтувалася на культурний і політичний союз із Російською імперією. Діячі староруської (русофільської, москвофільської) партії, до якої примкнула значна частина учасників «Весни народів», у конфронтації з польським фактором, що відновлював втрачені позиції в Галичині, хотіли протиставити польській мові не «низьку» народну, а іншу «родовиту» мову, якою їм здавалася церковнослов’янська з етимологічним правописом. На базі «малоруської», церковнослов’янської, польської та «великоруської» мов почали компонувати осібну мову («язичіє»), використовуючи етимологічний правопис, і наближаючи її до російської мови. Від філологічних концепцій вже було близько до політичної доктрини про злиття всіх слов’янських народів під скіпетром російського царя.

Зароджена у 40-роках течія старорусів, що в 50-х переросла в течію москвофілів, стала досить потужною в Галичині. Москвофіли, які у своїх поглядах орієнтувалися на ідеї реакційних російських панславістів, галицьких українців уважали частиною російського народу і літературною мовою для них визнавали російську. Правда, справжньої російської літературної мови вони не знали; іїхньою мовою було «язичіє». Внаслідок своєрідних суспільно-політичних умов прихильниками «язичія» ставали впливові культурні діячі, які москвофілами не були. «Язичієм» користувалися історики Д.Зубрицький, А.Петрушевич, письменники і літератори І.Гушалевич, І.Наумович, Б.Дідицький, О.Духнович. На «язичіє» перейшли автори «Русалки Дністрової» Я.Головацький та І.Вагилевич, прихильником «язичія» став М.Устиянович. Хоч літературну мову на народній основі в 40-50-х рр. ХІХ ст. відстоювала чимала кількість галицьких філологів (Лозинський, Глинський, Верещинський, Булонський та ін.), тривалий час в літературі переважало «язичіє».

Основним органом москвофілів була щотижнева львівська газета «Слово». У Львові москвофіли видавали ще журнали «Дом и школа», «Боян», «Господар», «Русалка», щотижневики «Письмо до громади», «Недhля», часописи «Ластовка», «Учитель»; у Коломиї – часопис «Голос народний», газету «Русская рада», журнал «Кропило»; у Чернівцях – журнал «Буковинская зоря», газету «Свhтъ»; в Ужгороді – газети «Свhт», «Новый свhтъ, журнали «Учитель», «Народное чтеніе», «Сова». У 70-90-х рр. ХІХ ст. кількість москвофільської періодичної преси збільшилася. У Львові почали виходити журнал «Пролом», газети «Новий пролом», «Вhче», «Нове Вhче», «Червона Русь», у Коломиї – журнал «Наука» і газети «Рада», «Весна», в Ужгороді – журнал «Листок». Слід мати на увазі, що у москвофільських виданнях, у «язичії» загалом помітне місце займали фонетичні, граматичні і лексичні елементи народної мови, які, набравши в літературній практиці різних політично-культурних напрямків, ставали надбанням західноукраїнського варіанта літературної мови та й української літературної мови. У 80-90-х рр. мова москвофільських видань поступово позбувалась народнорозмовних і діалектних елементів, чим прирікала себе на відмирання. Процес поступового занепаду «язичія» супроводився засвоєнням ним іншомовних слів відносно вузького поширення, хоч разом з тим у ряді випадків воно уникало широкого вживання запозичень.

У 1908-1909 рр. відбувся розкол у таборі москвофілів на два курси: «старих» (очолювали М.Король, о.В.Давидяк, О.Мончаловський) з традиційною прив’язаністю до «етимології» і «русского имени», і «нових» (очолювали В.Дудикевич та Д.Марков), які визнавали один русский язык, созданный гением русского народа. За «старими» залишився «Галичанин», тижневик «Русское слово», а «нові» почали видавати «Прикарпатскую Русь» та тижневик «Голос народа».

Противників русофільської течії в Галичині називали молодими русинами або, частіше, народовцями, українофілами чи просто українцями. Народовецький рух започаткований у 50-х рр. ХІХ ст., його представники відстоювали права народної мови, боролись за утвердження правопису на фонетичній основі, який на той час активно впроваджувався в Наддніпрянській Україні. Галицькі народовці, діяльність яких особливого руху набула з 1848 р., становили прогресивну суспільно-політичну течію, проте мова, якою вони користувалися, також у ряді випадків була невпорядкованою, але в ній помітне місце займали живомовні, діалектні елементи, інколи вона була чисто народною. Такою мовю були написані, напр., твори А.Могильницького (поема «Скит Манявський, балада «Русин воїн», вірш «Судьба поета»), М.Устияновича (повісті «Страстний четвер», «Старий Єфрем», «Месть верховинця»). Окремі письменники і культурні діячі, що загалом користувалися «Язичієм», як-от І.Гушалевич, О.Духнович, у ряді випадків мовою своїх творів не відрізнялися від народовців. У цих авторів елементи південно-західних говорів (у першого – наддністрянського, у другого – лемківського) постають виразними. У твори названих, як і в багатьох інших авторів, коли вони користувалися «язичієм», нерідко елементи південно-західних говорів також проникають.

Органами народовців були львівські видання – журнал-тижневик «Вечерниці», вісник «Мета», «Правда», журнали «Дуля», «Нива», «Основа», «Газета школьна», «Русалка», газета «Русь». Видання «Вечерниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Русь» публікували твори східноукраїнських і західноукраїнських письменників, певною мірою орієнтувалися на мову петербурзької «Основи». Намагалися зблизити західноукраїнський варіант із східноукраїнським. Не відстоювали зближення із східноукраїнським варіантом літературної мови і орієнтувалися тільки на західноукраїнську мовну практику народовські журнали «Основа», «Правда» і газети «Газета школьна», «Народна школа». Усі народовські видання друкувалися гражданкою. У 70-90 рр. народовська періодика посилила свої позиції. У Львові почали виходити журнал «Правда», «Зеркало», «Нове зеркало», «Дзвінок», «Правнича часопись», «Бескидъ» (народовсько-москвофільське видання), газети «Батьківщина», «Діло», «Зоря», «Школьная часопись», «Учитель», у Станіславі – «Господарь и промишленникъ», у Чернівці – газета «Буковина», «Руска школа». Народовська преса в цей період набирала всеукраїнського значення, оскільки в ній друкувалися твори представників як Східної, так і Західної України. Під впливом мови творів Т.Шевченка, Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, що друкувалися в Галичині в народовських журналах «Вечерниці, «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», виникає тенденція до наслідування наддніпрянської літературної мови, проте загалом у Галичині протягом тривалого часу панувала мовна невпорядкованість. З огляду на заборону української мови в Росії західноукраїнську народну мову народовці розглядали як основу в справі нормування єдиної української літературної мови. Мова народовців ще виразніше наповнюється західноукраїнськими структурними елементами. У народовських періодичних виданнях мова творів письменників зі Східної України редагувалася в напрямку зближення її із західноукраїнською літературною мовою.

Москвофільська і рутенська преси користувалися етимологічним правописом, народовська – переважно фонетичним. Більшість москвофільських видань 60-70-х рр. видавалися уже гражданкою, лише окремі кирилицею, рутенський «Господарь» у різні часи друкувався кирилицею, гражданкою і латинською азбукою; кирилицею продовжували виходити урядові вісники.

6. У першій половині ХІХ ст. в Західній Україні продовжувала функціонувати слов’яноруська літературна мова, доповнена деякими місцевими особливостями. Це засвідчують різні наукові видання, зокрема «Граматики язика словенорусского» (1823) І.Могильницького (у вступі до цієї праці доводиться рівноправність української мови зі всіма іншими слов’янськими і її спорідненість з російською та старослов’янською). 1830 р. видана «Grammatica Slavo-Ruthena» М. Лучкая; 1826 р. звершено шеститомний словник української мови І.Лаврівського (невиданий); 1834 видано працю Й.Левицького «Grammatik der ruthenischen oder kleinrusischen Sprache in Galicien» (аргументовано доводить єдність української мови Наддніпрянщини і Наддністрянщини; 1846 р. опубліковано «Gramatyku języka ruskiego (maloruskiego)» Й.Лозинського (друга за часом появи і більш науково вартісна граматика, порівняно з граматикою Ф.Глинського, західноукраїнського варіанта нової української літературної мови), 1849 р. – «Граматику русского языка» Я.Головацького (містила багатий матеріал, узятий переважно з місцевої народної мови і представляла західноукраїнську мову); 1846, 1847 видані у Відні І.Головацьким два випуски альманаха «Вінок русинам на обжинки» (друкувалися західноукраїн. народнорозм. мовою гражданським шрифтом і містили твори М.Шашкевича, Я.Головацького, І.Вагилевича, М.Устияновича та різні фольклорні матеріали).

Національне відродження в Галичині супроводжувалося заснуванням все більшої кількості шкіл з народною мовою викладання. Для них створюється ряд посібників з української граматики, напр: «Граматика маларуского языка для шкіл парафіальних в Галициї» Т.Глинського (1845 р., перша граматика західноукраїнського варіанта нової літературної мови, але рукописна; об’єктом мала живу галицьку народну мову, в основному наддністрянський говір); «Kurzgefasste Russische Sprachlehre» К. Піхлєра (1849 р., шкільна граматика української мови, написана німецькою); «Граматика руского язика» М.Осадці (1862 р.); «Методична граматика езика мало-руского» П.Дячана (1865 р.) та ін. У 1870 р. вийшли: «Руска читанка для вищої гімназії» О.Барвінського (редакція П.Куліша), у 1873 р. – переклад «Ботаніки» і «Географії», 1879 р. – «Руська читанка для низших кляс середніх шкіл» Ю.Романчука. 1893 р. надруковано у Львові підручник С.Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера «Руська граматика», чотиритомний «Словар російсько-український» М. Уманця й А.Спілки, надруковано «Німецько-український словар висловів правничих і адміністраційних» К.Левицього. Зрозуміло, що вся ця робота закладала певні підвалини для вироблення української наукової термінології. Особливо багато зробив у цій царині І.Верхратський. Він збирав українську народну номенклатуру. 1864 р. вийшов перший випуск його словника наукової термінології під назвою «Початки до уложення номенклатури і термінології природописної і народної». Протягом 1869-1879 рр. було надруковано ще п’ять випусків цього словника, про які схвально відгукнувся Ф.Міклошич. Розвиткові українського мовознавства сприяли праці І.Верхратського з діалектної фонетики, морфології і синтаксису: «Uber die Mundart der Marmoroschen Ruthenen» (1883), ««Uber die Mundart der Calicien Lemken» (1891-1892), «Про говір замішанців» (1894), «Знадоби до пізнання говорів угро-руських» у 2-х томах (1899, 1901).

Видавнича діяльність велася в Західній Україні і в ХХ ст. Так, 1903 р. у Львові було видано український переклад Нового Завіту О.Бачинського (з паралельним слов’янським текстом), 1904 р. надруковано «Руську правопись зі словарцем», схвалену Філологічною Секцією НТШ. 1920 р. видано в Західній Україні «Словник польсько-український і українсько-польський» І.Свєнціцького, в 1921 в Жовкві вийшов «Новий Заповіт і П’ятикнижжя» в перекладі Я.Левицького. 1931 р. у Львові видано двотомний «Українсько-польський і Польсько-український словник» Є.Грицака і К.Кисілевського. 1941 р. у Львові видано «Правописний словник» Овсія Ізюмова за ред. О.Панейка. З 1994 р. виходить «Словник української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст.) за ред. Д.Гринчишина (Ін-т українознавства ім. І.Крип’якевича) (надруковано 13 випусків).

Поиск по сайту: