Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії в другій половині XIX ст

Соціально-економічне становище. Формування ринкових відносин. Українські землі, що знаходилися під владою імперії Габсбургів, були в ній справжнім «ведмежим кутом» і поступалися за рівнем розвитку тим, що опинилися під владою Росії. Тут домінувало сільське господарство, яке за недовгий час після падіння кріпацтва та ще й в умовах іноземного панування не могло належним чином розвиватися. Безземелля, малоземелля, злидні були характерними для тодішніх підавстрійських земель України. Після падіння кріпацтва у 1848 р. становище селянської маси (селяни становили 95 % західних українців!) суттєво не поліпшилося. Майже половина придатної для обробки землі належала поміщикам, у їхніх же руках знаходилися ліси та луки. Збільшення селянського населення призводило до земельного голоду, а звідси — низький життєвий рівень (80% селян належали до бідняків), хвороби, висока смертність, вимушена еміграція...

Значною підмогою, особливо для гуцулів та лемків, були карпатські ліси. Тут досить інтенсивно розвивалася традиційна деревообробна та соледобувна промисловість. У зв'язку з прикордонним становищем краю виникла потреба і в залізниці. Так, Перемишль став однією з найбільших у Європі фортець, десятитисячна залога якої дорівнювала кількості її тогочасних мешканців у 60—70-х роках XIX ст. Тому в 1859 р. залізниця пройшла від Кракова до Перемишля, а вже через два роки звідси пролягла колія і до Львова. У 1872 р. через Перемишль був налагоджений залізничний зв'язок із Будапештом.

У цьому регіоні ще в першій половині XIX ст. знайшли нафту і добували її з ручних «шибів». Перше свердлування було здійснене в Бориславі 1862 p., і через деякий час тут розгорнувся справжній нафтовий бум. Крім нафти в місцевостях поблизу Борислава та Дрогобича видобували озокерит (земний віск) та газ. На рубежі XIX—XX ст. ці родовища стали головними в Австро-Угорщині й давали 5% світового видобутку нафти. Це сприяло піднесенню краю, поклало початок принциповим змінам в його соціально-економічному житті.

Але ця сировина з української землі потрапила до чужих загребущих рук і не вплинула суттєво на зростання добробуту українців, стала причиною нових трагедій та поневірянь. Драматичні події, пов'язані з виникненням перших шахт і рафінерій — нафтопереробних підприємств на Галичині, формування робітничого класу, тяжкі умови його існування і боротьба проти експлуататорів, були з фотографічною точністю віддзеркалені Іваном Франком у його класичних творах («Борислав сміється», «Boa constrictor» та інших).

Все ж розробка родовищ нафти, інших багатств краю сприяли розвитку промисловості у регіоні, створенню тут залізничної мережі та формуванню місцевого робітничого класу. Так само суперечливі, але швидше негативні наслідки мало для українства проникнення в регіон іноземного капіталу. Тяжкі умови існування робітників та селян змушували їх ставати до боротьби за свої права, використовуючи страйки та бойкоти, вступати до лав політичних партій. Дуже важливою та ефективною формою протидії іноземному капіталу став український кооперативний рух, який сприяв також економічному піднесенню нації та її політичному гуртуванню.

Суспільно-політичне життя західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. Під впливом революційних подій другої половини XIX ст. в Європі, а також у зв'язку з конституційними реформами початку 60-х pp. загострилося політичне становище в тій частині України, яка перебувала у складі Австро-Угорської монархії (Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті, Пряшівщині, Мараморощині). Виразниками суспільно-політичного руху в краї стали течії москвофілів (русофілів) і народовців (українофілів), які сформувалися ще наприкінці XVIII ст.

Москвофіли об'єднували частину греко-католицького духівництва й консервативної інтелігенції Галичини й Закарпаття. Порятунок від гніту імперії Габсбургів (не тільки австрійського, а й польського, угорського, румунського) вони хибно вбачали у Російській імперії, не розуміючи, що там існували ще гірші умови для українського народу, не було й елементарних норм європейської демократії. Такі тенденції, наскрізь просякнуті ідеями панславізму та реакційного слов'янофільства, були поширені й серед чехів, словаків та ін. слов'янських народів. На західноукраїнських землях вони знайшли ширше коло прихильників, які безнадійно заплуталися в термінах «руський» («русинський»), та «російський», помилково вважали їх тотожними, закликали західноукраїнців йти під оборону російського «білого царя». Ці заклики щедро оплачувалися російським урядом, який планував у майбутньому поширити свої впливи в Карпатському краї, а потім і приєднати його до Російської імперії. Така діяльність москвофілів, отримані ними російські гроші, навіть факти явного шпигунства на користь Петербурга значно шкодили українству, оскільки австрійський уряд нерідко переносив свої підозри щодо москвофілів на все українство Галичини, Буковини, Закарпаття й Пряшівщини та чинив усілякі перепони на шляху його розвитку. Такі лідери москвофілів, як Д. Зубрицький, Б. Дідицький, А. Добрянський, І. Наумович та ін. пропагували ідеї російських слов'янофілів й намагалися замість живої народної української мови запровадити у школи та органи влади штучне «язичіє» (суміш старослов'янської, російської, української, почасти польської мов), навіть вперто трималися за відмерлі літери («ять», «іжиця», «омега», «кси», «пси», тверді знаки наприкінці слів тощо), оголосивши справжню «азбучну війну» тим, хто хотів і говорити, і писати живою українською мовою; скажімо, на позначення звуку «о» вживати літеру «о», а не дві літери («о» і «омегу»). Цю їхню війну проти прихильників народної мови і фонетичного принципу блискуче висміяв І. Франко в одному зі своїх сатиричних віршів:

Москвофіли на словах дуже вболівали за долю русинів-українців, а на ділі були справжнім гальмом на шляху їхнього розвитку. Це саме «язичіє» відштовхувало частину українців від рідної мови і полегшувало завдання тим, хто хотів їх денаціоналізувати (онімечити, полонізувати тощо). Парадоксально, але факт: лідери москвофілів часто перероджувалися у мадярофілів (мадяронів) у Закарпатті та Пряшівщині, хрунів (полонофілів) — у Галичині. Це видно хоча б на прикладі заснованого Духновичем ужгородського «Общества св. Василія Великого», яке задумувалося з метою оборони українських національних і церковних традицій від мадяризації, але стало на шлях москвофільства, а потім і мадяронства, внаслідок чого в 70-х роках XIX ст. занепало. У москвофілів були свої установи й культурно-освітні товариства, вони видавали газети й журнали. Заснована ними 1870 р. громадсько-політична організація Руська рада претендувала на роль основного представника українського народу Галичини.

Народовці являли собою суспільно-політичну течію, яка органічно продовжувала традиції українського національного життя на західноукраїнських землях, її представники прагнули в ідеалі до відродження самостійної соборної Української держави. Виступаючи проти іноземного панування, вони змушені були чимало енергії віддавати й боротьбі проти реакційної діяльності москвофілів. До народовців належали в першу чергу молоді українські письменники, вчителі, юристи (О. Барвінський, Ю. Романчук, К. Левицький, С. Смаль-Стоцький, К. Климкович та ін.). Вони успадкували національно-визвольні ідеї Руської трійці та великого Кобзаря і своєю культурницькою діяльністю обстоювали самобутність українського народу.

У січні 1861 р. у Львові було засновано перше в Галичині культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Згодом такі товариства виникли в інших містах Галичини. Вони утримували клуби, театральні трупи, читальні зали та бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори. У Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда» 1864 р. виник перший український театр на західноукраїнських землях. Силами народовців така ж організація виникла 1869 р. і в Чернівцях. Її активними членами, зокрема, були письменники Юрій Федькович, брати Сидір та Григорій (?) Воробкевичі, Наталя Кобринська, Осип Маковей та ін. У 80-х pp. у Чернівцях було створене Руське літературно-драматичне товариство. Його очолив український письменник і композитор С. Воробкевич.

Важливим суспільно-політичним і національно-культурним заходом народовців було проведення щорічних ювілеїв Т. Шевченка. Роковини Кобзаря стали в Галичині правдивим народним святом. З ініціативи народовців у Львові були створені Літературне товариство ім. Т. Шевченка (1873), пізніше реформоване в Наукове товариство їм. Т. Шевченка (НТШ), яке на чолі зі своїм головою — М. Грушевським протягом десятиліть видало понад сотню томів цінних праць, переважно в галузі гуманітарних наук. Було створено також товариство «Просвіта», яке видавало популярні українські книжки, відкривало читальні й охоплювало своїм впливом селян. Перше товариство з такою назвою було створено у Львові 8 грудня 1868 р. За кілька років з'явились його філії та читальні у повітових містах і селах по всій Галичині й Буковині. Основним у діяльності «Просвіти» було поширення писемності, освіти в широкому розумінні цього слова, національної свідомості. Утворена з малого гуртка однодумців, «Просвіта» охопила всю Галичину, пізніше й Буковину, змінивши на краще характер просвітнього товариства «Руська бесіда», заснованого у 1861 p., перекинулась на землі Східної України (з 1905 р.). У 1914 р. у Буковині діяло вже 9 просвітянських філій і 150 читалень.

На противагу москвофільській «Руській раді» народовці створили свою політичну організацію «Народна рада» (1885) на чолі з Юліаном Романчуком.

У другій половині 70-х pp. у громадське життя Галичини прийшло нове покоління діячів. Його очолювали студенти Львівського університету Іван Франко та Михайло Павлик. Притаманний молоді радикалізм, а також вплив Михайла Драгоманова зумовили критичне ставлення цих діячів не тільки до москвофільства, а й до народовства. Молоді радикали, захоплені соціалістичними ідеями, робили наголос насамперед на соціальних проблемах, прагнули надати українському національному рухові нового, європейського характеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ» вони прагнули залучити до політичної діяльності народні маси Галичини та Буковини. У жовтні 1890 р. радикали утворили першу в Україні політичну партію — Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Засновниками й лідерами новоствореної партії були І. Франко, М. Павлик, В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М. Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула обстоювати соціальні інтереси українських селян Галичини й водночас захищати національні права українського народу. РУРП належала першість в аргументації вимоги політичної самостійності України. Сам Франко написав ще у 1880 р. вірш «Не пора», якому судилося стати фактично другим національним гімном після «Ще не вмерла Україна...» Павла Чубинського. Мислячи загальнолюдськими категоріями, Франко водночас кидає патріотичний клич:

Один із молодих членів радикальної партії Юліан Бачинський видав свій публіцистичний твір «Україна ірредента» (1895), в якому з позиції соціалістичних ідей обґрунтовував історичну правомірність домагань українців на окрему самостійну державу. Але бідою радикалів було їхнє негативне ставлення до Церкви, певна недооцінка першорядності національних проблем, що зрештою було пізніше усвідомлено Іваном Франком. Власне й ідеї соціалізму він розумів інакше, ніж Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, і далекоглядно побачив у теоретичних проектах нового ладу основоположників марксизму страхітливі обриси поліцейської держави.

Відзначимо, що політичний світогляд Івана Франка формувався під впливом М. Драгоманова. Одначе згодом Франко відмовився від соціалістичних і федералістських ідей свого вчителя, віддавши перевагу ідеям національної самостійності. «Все, що йде поза рами нації, — підкреслював І. Франко, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». Критикуючи українських соціал-демократів в огляді марксистського журналу «Вільна Україна», він дорікав їм передусім за те, що «вони не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи; трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі».

Творення українських політичних партій стало важливою ознакою нового етапу національного руху на західноукраїнських землях. Прикметно, що відбувався цей процес легально. На відміну від східноукраїнських, західноукраїнські політичні організації були масовішими. Щоб утримувати своїх прихильників і мати можливість діяти згідно з чинним законодавством Австро-Угорської монархії, вони були досить поміркованими щодо соціальних проблем. Що ж стосується національного питання, то всі українські політичні організації підавстрійської України наголошували на своїй беззастережній відданості українському народові, вимагали повної рівності з поляками, вбачаючи кінцеву мету своєї діяльності у створенні самостійної Української держави.

Не поділяючи соціалістичних ідеалів молоді, народовці прагнули досягти піднесення українського руху легальним способом, тобто діючи в межах законів Австро-Угорщини. Так, 1890 р. лідери народовців О. Барвінський, Ю. Романчук, галицький митрополит С. Сембратович за підтримки В. Антоновича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, яка дістала назву «нової ери». Від імені уряду намісник Галичини граф К. Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті українцям, запровадити українську мову в судах та адміністративних органах, відкрити ще одну українську гімназію, створити кафедру української історії та другу кафедру української літератури у Львівському університеті, дозволити видання українською мовою урядової газети «Народний часопис» тощо. За ці поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики Австрійської держави, проголосив «нову еру» в польсько-українських відносинах у Галичині. Внаслідок політики «нової ери» й справді певною мірою було легалізоване українське культурне життя, були виконані всі обіцянки уряду. Активно впроваджувався фонетичний правопис, що дало можливість розвивати живу українську мову, розгорнуло свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке видавало цінні «Записки НТШ» тощо. Одначе про жодне задоволення суттєвих політичних прав українців не йшлося. Власне, тому «нова ера» у відносинах з австрійськими урядовими колами тривала недовго: її не підтримували в народі, багато критиків було й серед народовців. Це змусило Ю. Романчука й «Народну раду» вже 1891 р. відмовитися від новоерівської політики. Вони зблизилися з тим крилом радикальної партії, яке поступово відмовлялося від соціалістичних ідей на користь національної ідеї, і, отже разом стали на єдино вірний шлях здобуття власної незалежної держави. Наслідком такої плідної співпраці було створення у 1899 р. Української національно-демократичної партії (УНДП), яка стала головною політичною силою українства у краї. Утворення УНДП засвідчило перехід української громадськості до нового, вищого етапу політичного розвитку.

Певне коло прихильників мала й соціалістична течія суспільно-політичного руху Галичини. Щоб посилити свої позиції, вона також почала спиратися на українську національну ідею. Програма новоутвореної Української соціал-демократичної партії (УСДП), заснованої 1899 р. Миколою Ганкевичем, навіть твердила про «вільну державу українського люду, вільну республіку», але на практиці члени цієї партії дбали насамперед про вирішення соціальних питань. До чого це призвело, видно з подальших подій. Ганкевич був також членом Польської партії соціалістичної (ППС) і в критичний момент визвольних змагань 1918 р. замість організації боротьби за незалежну Україну і проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) висунув утопічне гасло союзу з польськими робітниками, розколов єдиний український фронт борців за незалежність. За іронією долі керівник ППС Юзеф Пілсудський став батьком відродженої Польської держави у 1918 р. і активно підтримував територіальні претензії Польщі на Західну Україну, послав на Галичину армію генерала Галлера (1919), яка довершила придушення ЗУНР.

Формуванню політичної свідомості галицьких українців сприяли масові заходи, першими з яких були урочистості в пам'ять 50-річчя «знесення панщини» 19 травня 1898 р. Тоді у Львові відбулося велике всенародне віче. Від імені політичних партій та українського населення Галичини віче проголосило самостійність українського народу. Українською національною маніфестацією стало і святкування у жовтні — листопаді того самого року у Львові 100-річчя від дня виходу в світ «Енеїди» Івана Котляревського. Ці заходи остаточно утвердили вживання в суспільно-політичному, культурному та громадському житті західноукраїнських земель термінів «український», «українець», «Україна» замість «руський», «русин», «Русь», що сприяло поступові в напрямку українського національного відродження. Гігантське значення у цій справі мала діяльність класика української літератури, вченого й громадського діяча Івана Франка (1856—1916), роль якого можна порівняти тільки з роллю Тараса Шевченка на Наддніпрянщині. «Великий Каменяр», «титан праці й велет духу» — так називаємо Івана Франка, віддаючи належне його самовідданій діяльності задля поступу рідного народу.

Іван Франко народився в селі Нагуєвичах Дрогобицького повіту (тепер Львівська обл.) в сім'ї коваля. Навчався спершу в школі села Ясениця-Сільна, потім у школі при василіанському монастирі у Дрогобичі та Дрогобицькій гімназії. Восени 1875 р. став студентом філософського факультету Львівського університету (загалом Франко навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах). Увійшов до складу редакції студентського журналу «Друг». Під впливом Драгоманова Франко разом з друзями-однодумцями Михайлом Павликом, Іваном Белеем, Володимиром Левицьким та ін. став змінювати напрям часопису, виступати за заміну штучного «язичія», яким він друкувався, живою українською мовою. Був членом студентської організації «Академічний гурток». У 1878—1881 pp. входив до складу редакції першої в Галичині соціалістичної газети «Рчаса» та організованого навколо неї польсько-українсько-єврейського соціалістичного комітету. Вів соціалістичну пропаганду серед робітників Львова, Борислава, Дрогобича та селян Галичини. За це чотири рази заарештовувався і відбував тюремне ув'язнення. Проте переслідування не зламали політичної волі Франка. У жовтні 1890 р. разом із М. Павликом, В. Будзиновським, Є. Левицьким та ін. він створив першу українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію. Був її першим головою (до 1898 р.) та одним із головних ідеологів. На сторінках партійного друкованого органу — двотижневика «Народ» Франко друкував матеріали просвітницького характеру. Перехід на самостійницькі позиції зумовив вихід Франка з радикального табору. У 1899 р. він вийшов зі складу РУРП, мотивуючи своє рішення тим, що чує себе «насамперед русином, а потім радикалом», і приєднався до Української національно-демократичної партії. Перехід Франка у національно-демократичний табір був пов'язаний також зі змінами у проводі українського національного руху в Галичині, зокрема з приїздом до Львова М. Грушевського. Завдяки підтримці М. Грушевського Франко 1899 р. став дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. У 1898—1901 і 1903—1912 рр. був на чолі філологічної секції, а в 1898—1900 і 1908—1913 pp. — етнографічної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка; був редактором багатьох видань товариства, зокрема в 1898—1907 pp. разом із М. Грушевським і В. Гнатюком редагував видатної мистецької ваги «Літературно-науковий вісник». Глибоко вболіваючи за долю рідного народу, Іван Франко саме йому присвятив свій визначний твір — своєрідний підсумок багатолітніх ідейних шукань — поему «Мойсей». У цій поемі в поетичній формі сформульовано кінцеву мету українського національного руху. Обґрунтуванню й популяризації національної ідеї як рушійної сили визвольних змагань, а також її утвердженню серед народного загалу Іван Франко віддав усе своє життя, залишаючись вірним самому собі й своєму credo: «Тільки... всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів». Вражає творчий доробок митця-мислителя: близько 4000 художніх, публіцистичних і наукових творів. І то в умовах постійних житейських негараздів, злиднів і нестатків, в умовах активної громадської діяльності й переслідувань упередженої влади. Наприкінці життя І. Франко тяжко захворів, через що значною мірою відійшов від громадської діяльності, але залишався світочем розуму й незаперечним авторитетом серед західноукраїнців. І. Франко благословив створення Легіону українських січових стрільців. Він був переконаний, що Перша світова війна неминуче закінчиться крахом імперій і Україна здобуде свій шанс для незалежності, яку можна буде вибороти тільки зі зброєю в руках.

Поиск по сайту: