Впровадження християнства як державної релігії. Князь Володимир Святий (980—1015 pp.)

Ставши великим князем, Володимир заходився послідовно приєднувати до Києва нові території. Вони втрачали племінні назви, натомість їх поступово починали називати землями за головним містом: Київська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля, Новгородська земля тощо.

Протягом володарювання Володимир підкорив Києву велетенські території, встановивши кордони своєї держави вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги — на сході, Чудського, Ладозького та Онезького озер і фінської затоки — на півночі, Причорномор'я та Приазов'я — на півдні. З огляду на територіальний поділ і скасування місцевої племінної влади це вже була не намріяна, а цілком реальна імперія — найбільша держава тогочасної Європи.

Отже, за правління Володимира відбулася заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний.

Великі обшири держави Володимира свідчать, що важливу роль з-поміж заходів князя відігравали військові походи. Літопис і справді наводить їх чимало, датуючи, щоправда, переважно першими роками Володимирового князювання. Сучасні ж дослідники схиляються до думки, що тих походів мусило б бути значно більше й, очевидно, відбувалися вони впродовж усього правління князя Володимира.

На об'єднаних Володимиром землях мешкали різні племена й народи. Усі вони дотримувалися своїх споконвічних звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші — й способом життя. Зрозуміло, що за таких умов територіальна єдність держави, підтримувана лише силою зброї, була досить примарною. Щоби виплекати могутню імперію — а саме такий намір мав Володимир, він мусив поклопотатися про ідеологічне обґрунтування свого володарювання.

Крок Володимира видається значно послідовнішим, якщо зважати на глибокі корені християнського віровчення на руських землях. Щоб підтвердити давню належність слов'янських теренів до християнського світу, літописець, зокрема, навів легенду про подорож Дніпром учня Ісуса Христа — апостола Андрія Первозванного. Знання про віру в Христа слов'яни, предки українців, могли отримувати від сусідніх народів — греків Північного Причорномор'я, підкорених Римом, візантійців, готів, які вже були християнами, коли їхня держава утвердилася в Причорноморських степах. Важливим етапом поширення нової віри стала перша християнізація Русі за часів Аскольда. Позиції християнства зміцніли, коли київським князем став Ігор. Часи його правління відзначалися певною віротерпимістю. Наступниця Ігоря — княгиня Ольга, яка сама була християнкою, доклала багато зусиль задля поширення нової релігії. Отож, князь Володимир для такого важливого внутрішньополітичного заходу, яким було впровадження християнства як державної релігії, мав добре підготовлений ґрунт: традиції християнської віри на руських землях налічували вже кількасот років. Важливість цієї події добре усвідомлювали сучасники. Недарма про неї є стільки свідчень у літописах. У «Повісті минулих літ» уміщено, зокрема, легенду про вибір віри.

Під 986 р. літописець розповів про відвідини Києва волзькими болгарами «віри магометанської», «німцями з Риму» та іудеями. Володимир Святославич вислухав промови послів, але всім їм відмовив. Останнім з'явилося посольство з Візантії. Навіть після яскравої промови грецького «філософа» Володимир виявив витримку, сказавши: «Пожду ще трохи», бо «хотів він розізнати про всі віри».

Літописна легенда, точніше напівлегенда, як вважають сучасні історики, свідчить не стільки про вагання Володимира (він їх просто не мав, давно зробивши вибір на користь візантійського християнства), скільки про зваженість зовнішньої політики й тонку дипломатичну гру. Переговори, до яких, за літописом, вдався Володимир, мали продемонструвати вищість візантійського варіанту християнства над усіма іншими релігіями і тим підтвердити правильність Володимирового рішення, з одного боку, а з іншого — вказати візантійським володарям, що Візантія — не єдина країна, від якої Русь може сприйняти нову релігію.

Впровадження християнства літописець пов'язав із візантійським походом Володимира на грецьке місто Херсонес (Корсунь) у Криму. Змусивши мешканців міста відчинити браму, Володимир звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру. Шлюбові перешкоджало поганство київського князя. Охрестившись у Херсонесі і прийнявши у хрещенні ім'я Василь, одружившись із Анною — так звали візантійську принцесу, Володимир повернувся до Києва. З собою київський князь привіз корсунське духівництво, книги, ікони, хрести, мощі папи римського св. Климента. По тому він вдався до рішучих заходів щодо охрещення киян. Великий князь розіслав по місту гінців із розпорядженням наступного дня всім жителям прибути до Дніпра. Більшість киян разом із дітьми прийшли до річки та увійшли у воду. У присутності Володимира священики їх охрестили. Це сталося у 988 р.

Навернення до християнства киян започаткувало охрещення всієї країни. Одначе не всі давньоруські землі було цілком християнізовані за правління Володимира Святославича. Впровадження нової віри потребувало часу.

Значення впровадження християнства як державної релігії. Безпосередні наслідки запровадження в Київській державі християнства дослідники витлумачують як результат політичного заходу князя Володимира. До них відносять у царині внутрішньої політики — зміцнення влади київського князя, тісніше згуртування навколо Києва різноплемінних територій, подолання породжених місцевими язичницькими віруваннями настроїв замкнутості й відокремленості від інших територій. У міждержавному житті наслідки впровадження християнства — у встановленні рівноправних відносин із християнськими країнами, передусім із Візантією, поступовому відживанні військових походів як головного способу здійснення зовнішньополітичних намірів. Натомість дедалі більше зростала вага дипломатії.

Налагодження добросусідських відносин із християнськими державами сприяло пожвавленню господарського життя, зокрема торгівлі, й було потужним джерелом розвитку культури.

До безпосередніх наслідків впровадження християнства як державної релігії належить заснування Володимиром церковної організації, якій судилося бути протягом століть активним учасником усіх найважливіших подій. Як свідчать джерела, князь Володимир привів за собою із Корсуня чимало священиків, привіз церковні книги й заходився будувати храми в Києві. На прохання князя приходили священики-чужинці (греки, болгари, серби та ін.) і в наступні роки. Та їхніх зусиль для поширення християнства на велетенських Володимирових територіях, вочевидь, було недостатньо. Князь це добре розумів і тому подбав про створення в Києві першої школи. «І почав Володимир, — свідчить літописець, — посилати забирати дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне».

Наслідки заходів Володимира щодо поширення освіти були безпосередньо пов'язані із впровадженням християнства, проте яскраво виявилися через кілька десятиліть, коли на наших теренах розквітла книжна культура. Так само віддалені у часі були розвиток мистецтва, архітектури й живопису, золотарства й музики, без проявів яких годі уявляти службу Божу у християнському храмі.

Найбільш віддаленими у часі від переломного 988 р. є наслідки впровадження християнства у царині людських відносин. Адже й сьогодні не втратили свого значення настанови Ісуса Христа: його 10 заповідей є основою сучасної цивілізації. Наше розуміння добра й зла, милосердя й жорстокості, вірності й зради, честі й ганьби, працелюбності й лінощів, сумлінності й безвідповідальності, справедливості й беззаконня ґрунтується на християнських цінностях.

З утвердженням християнства на наших землях зміцнилася сім'я, закріпилося шанобливе ставлення дітей до батьків, великої пошани набула жінка-матір. Поступово люди вчилися бути відповідальними за свої вчинки, адже кожен згідно з християнським ученням даватиме звіт про своє життя перед Богом.

Могутня Київська імперія, прилучена до Христового вчення, за задумом Володимира мусила мати й відповідну столицю. Отож розгорнув він у Києві небачене будівництво.

Про розмах будівельних робіт промовисто свідчить такий факт: головний храм Русі — церква Пресвятої Богородиці (Десятинна) — займав площу, що трохи не дорівнювала укріпленому місту Володимирових попередників. Київський дитинець зріс у кілька разів. Його захищали міцні стіни, вал і рів. Поряд із церквою Богородиці — головним і першим кам'яним храмом Київської Русі — розташовувались розкішні князівські палаци. Саме тут Володимир справляв гучні бенкети, пам'ять про які й досі живе в билинах. На дитинці мешкали й найбагатші київські можновладці. «Місто Володимира» мало кілька вулиць, які пролягали від воріт до центральної площі — Бабиного торжка. Та хоч як зріс дитинець за часів Володимира, він все одно був лише частиною Києва — нехай і центральною, проте аж ніяк не найзаселенішою. По-справжньому вирувало життя на київському Подолі. Археологи встановили, що з-поміж його мешканців були купці та майстровий люд — гончарі, кожум'яки, ювеліри тощо. Велику частину Подолу займало київське торговище, де з'їжджалися гості, тобто купці, з різних куточків світу. Саме на Подолі швартувалися їхні кораблі, бо тут розташовувалася київська гавань.

Про далекоглядні державотворчі наміри князя Володимира свідчить і те, що він почав карбувати перші руські монети. Археологи знайшли Володимирові монети зі срібла — срібники та із золота — златники. На монетах Володимира з одного боку зображено Христа, а з іншого — самого князя, який сидить на троні, тримаючи царські відзнаки. Зображення підсилює напис. «Володимир на столі» або «Володимир на столі, а се його срібло». На деяких монетах як герб Володимира було викарбувано тризуб.

Зовнішня політика Володимира Святого. В особі князя Володимира бачимо державного діяча, внутрішньо- і зовнішньополітичні заходи якого надзвичайно тісно переплетені. Такими були його військові походи, здійснені з метою розширення територіальних меж Київської держави. Адже землі часто-густо доводилося відвойовувати у сусідів. Безперечно, переслідував зовнішньополітичну мету й найвагоміший крок Володимира — впровадження християнства.

Уже йшлося, що прилучення Київської держави до християнського світу сприяло налагодженню тісніших стосунків з багатьма державами. Крім Візантії, до партнерів Русі тоді належали Чехія, Угорщина, Польща, Німеччина, Болгарія. Дослідники твердять, що жваві відносини зав'язуються із Римом як центром християнської церкви.

Розвитку взаємин із Заходом сприяли шлюби дітей Володимира з представниками королівських династій окремих європейських країн. Наприклад, Святополк був одружений з донькою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав — з донькою шведського короля Олафа, одна донька була дружиною угорського короля, друга — польського, третя — чеського.

Отже, Володимир прилучив Русь до європейського політичного й культурного життя, зробивши її невід'ємною складовою процесу формування європейської цивілізації. Багатогранна діяльність Володимира прислужилася розбудові й утвердженню Київської держави. Видатні здібності державотворця, талант полководця й політика, здатність до самовдосконалення, глибока мудрість, а також подвижницька діяльність, спрямована на поширення християнства, належно пошановані йменням Великий. Православна церква канонізувала Володимира. Він справедливо належить до найвизначніших постатей в історії людства.

Поиск по сайту: