Пожвавлення суспільно-політичного життя в УРСР у другій половині 1980-х рр

Після смерті Л. Брежнєва в 1982 р. на вершину влади в СРСР піднявся керівник всесоюзного Комітету державної безпеки Юрій Андропов. Обійнявши посаду Генерального секретаря ЦК КПРС (1982—1984), він рішуче взявся за оновлення партійного та державного апаратів, наведення трудової дисципліни. Внаслідок посилення адміністративного контролю у 1983—1984 pp. в республіці значно скоротилась плинність кадрів у промисловості, майже вдвічі підвищилися середньорічні темпи зростання продуктивності праці. Проте його планам подолання труднощів в економіці країни силовими методами завадила смерть, викликана тривалою і невиліковною хворобою. У лютому 1984 р. очолити партію, а згодом керувати державою було доручено члену Політбюро ЦК КПРС Костянтинові Черненку. Сходження на політичний олімп немічного і недалекого 73-річного партійного функціонера означало подальшу консервацію режиму й продовження панування кремлівської геронтократії. Коротке перебування К. Черненка (лютий 1984-го — березень 1985 pp.) на найвищих партійних та державних постах країни характеризувалося пошуками шляхів удосконалення розвинутого соціалізму, технічного переоснащення народного господарства, зростання ефективності партійного контролю на виробництві. Все це, ясна річ, мало впливало на той критичний стан, у якому опинився Радянський Союз у середині 1980-х pp.

Зміни у внутрішній і зовнішній політиці країни розпочалися після смерті К. Черненка на початку березня 1985 p., коли на позачерговому пленумі ЦК КПРС було обрано нового лідера країни 54-річного Михайла Горбачова. З метою оновлення застарілої тоталітарної системи, поліпшення економічної та політичної ситуації в країні М. Горбачов на квітневому 1985 р. пленумі ЦК КПРС проголошує курс на «перебудову» радянського суспільства, прискорення соціально-економічного розвитку і розширення гласності в СРСР. Складовими цього курсу, на думку «архітектора перебудови», були: науково-технічний прогрес; технічне переозброєння машинобудування; активізація «людського фактора». Проголошення гасел побудови «гуманного, демократичного соціалізму» в СРСР, що мав забезпечити політичний плюралізм, виправлення деформацій у національному питанні, збільшення ролі державних органів в управлінні народним господарством, розширення економічних прав підприємств при збереженні непохитності основ існуючого режиму, стимулювали стрімкий розвиток демократизації суспільного життя в Україні.

Своєрідним поштовхом до зростання громадсько-політичної активності в Україні стала аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 p., причиною якої були прорахунки вчених і фахівців та безвідповідальність представників влади. Спроби керівництва республіки та держави приховати від населення факт вибуху на атомній електростанції та наслідки жахливої катастрофи спонукали багатьох жителів України до переосмислення усталених норм радянської системи, створення відповідних інституцій, що здійснювали громадський контроль за владою.

Початок новому етапові перебудови поклав січневий пленум ЦК КПРС 1987 р., на якому було проголошено політику гласності, а також прийнято рішення про оновлення всієї політичної структури в країні. На перший план висувалася реформа політичної системи, що передбачала відновлення ролі рад як органів соціалістичної влади, проведення альтернативних виборів і дотримання таємного голосування при обранні відповідальних партійних працівників. У процесі загальносоюзної «перебудови у кадровій політиці» та продекларованої кампанії «скидання консервативного баласту» в березні 1987 р. залишають свої посади перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського, Тернопільського обласних комітетів КПУ. На пенсію був відправлений 72-річний Голова Ради Міністрів УРСР Олександр Ляшко, а новим керівником уряду став голова Державного планування Віталій Масол (1987—1990).

Упродовж 1987 р. у республіці спостерігається складний процес суспільно-політичних зрушень, що супроводжується появою руху на підтримку перебудови, виникненням неформальних груп та організацій. У серпні 1987 р. у Києві заявив про своє існування Український культурологічний клуб, заснований дисидентом Сергієм Набокою. На засіданнях клубу обговорювалися «білі плями» радянської історії, зокрема маловідомі сторінки національно-визвольних змагань у 1917—1921 pp., голодомору 1932—1933 pp., політичних репресій. У жовтні 1987 р. у Львові виникло культурно-просвітнє Товариство Лева, що об'єднувало навколо себе творчу молодь, студентів, робітників, які опікувались збереженням історико-культурного середовища рідного міста. Скориставшись проголошеною М. Горбачовим політикою гласності, у Львові в листопаді 1987 р. побачив світ перший машинописний номер позацензурного літературно-мистецького та науково-популярного альманаху «Євшан-зілля» за редакцією Ірини Калинець, а в грудні 1987 р. колишніми політв'язнями В. Чорноволом, І. Гелем, М. Горинем поновлено випуск нелегального журналу «Український вісник». Наприкінці 1987 р. у Києві створено асоціацію «Зелений світ» — дієву альтернативу державному комітетові з питань охорони зовнішнього середовища (на березень 1989 р. в Україні нараховувалось близько 60 тисяч «неформалів», що провели 1200 мітингів, на яких висувалися вимоги щодо поглиблення процесу демократичної перебудови суспільства, відродження української мови, реабілітації національної символіки, легалізації заборонених церков — УАПЦ та УГКЦ, економічного та політичного суверенітету республіки).

Позбувшись пильної опіки органів КДБ, активізувала свою діяльність творча інтелігенція республіки, котра на пленумі Спілки письменників України у червні 1987 р., у виступах на з'їздах учителів, театральних діячів неодноразово звертала увагу політбюро ЦК КПУ, Президії Верховної Ради УРСР на невиправдане звуження сфери застосування української мови, низький рівень мовної культури багатьох засобів масової інформації.

З 1988 р. перебудовчий процес в Україні набув мітингового характеру. У червні — липні у Львові відбулися перші несанкціоновані мітинги, учасники яких вимагали від органів влади реабілітації воїнів УПА, спорудження пам'ятника жертвам сталінізму. Восени 1988 р. у містах Києві, Вінниці, Хмельницькому відбулися масові мітинги, присвячені екологічним проблемам, розширенню прав союзних республік.

У липні 1988 р. на основі Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод було сформовано легальну правозахисну асоціацію партійного типу — Українську Гельсінську спілку (УГС). Головою організації було обрано Л. Лук'яненка, який перебував на засланні. До Виконавчого комітету ввійшли В. Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, С. Хмара, В. Барладяну, О. Шевченко, М. Горбаль. Програмним документом УГС стала її «Декларація принципів», написана В. Чорноволом і братами Горинями. Опублікована влітку 1988 р. «Декларація» вимагала перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав, передачі фактичної влади в УРСР від компартії до обраних демократичним шляхом рад народних депутатів. УГС виступала за легалізацію заборонених УГКЦ та УАПЦ, впровадження ринкової економіки, надання українській мові статусу державної, створення республіканських військових формувань, звільнення всіх політв'язнів. За ініціативою членів Української Гельсінської спілки у березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація, на якій уперше в Україні замайоріли синьо-жовті прапори.

Виникнення та діяльність загальнонаціональної організації УГС започаткували новий етап в українському національному русі в 1980—1990-х роках, заклали основи політичного плюралізму та багатопартійності в Україні. За активного сприяння УГС у 1989 р. створено Товариство української мови імені Т. Шевченка (голова — П. Мовчан), історико-просвітницьке товариство «Меморіал».

Поглиблення демократичних перетворень, формування і розширення соціальної бази перебудови у другій половині 1980-х pp. висунуло на порядок денний створення в республіці широкого демократичного руху на зразок народних фронтів, що виникли у республіках Прибалтики. Серед ініціаторів створення та засновників масового політичного об'єднання Народного руху України (НРУ) були Іван Драч, В'ячеслав Брюховецький, Мирослав Попович, Володимир Черняк, Станіслав Тельнюк та інші. У проекті програми НРУ, опублікованій у лютому 1989 р. у газеті «Літературна Україна», наголошувалося на необхідності економічного та політичного реформування суспільства, національного відродження України. Згодом, 8—10 вересня 1989 р., у Києві відбувся установчий з'їзд Руху, який об'єднав під свої знамена представників різних політичних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів Української Гельсінської спілки. Головою НРУ делегати з'їзду обрали поета І. Драча, керівником Секретаріату — М. Гориня. Одним з перших політичних заходів, проведених НРУ, став «живий ланцюг» у січні 1990 р. між Києвом та Львовом, присвячений проголошенню 1919 р. Акта злуки ЗУНР та УНР.

В умовах наростання національно-демократичного руху в республіці, зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз, Комуністична партія України змушена була вдатися до різких політичних маневрів, внаслідок чого у вересні 1989 р. пішов у відставку В. Щербицький. Першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Івашко, який після обрання його Головою Верховної Ради України (червень 1990 р.) у липні того ж року змінив цю посаду на місце заступника Генерального секретаря ЦК КПРС. Згодом Головою Верховної Ради України був обраний колишній секретар ЦК КПУ з питань ідеології Леонід Кравчук. Комуністичну партію України очолив Станіслав Гуренко (1990—1991).

Запровадження політичного плюралізму та прийняття союзним керівництвом рішення про вилучення зі ст. 6 Конституції СРСР слів про «керівну і спрямовуючу роль КПРС» (березень 1990 р.) поклали початок процесу виникнення нових політичних партій. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена у жовтні 1989 p. у Львові Українська національна партія (голова Г. Приходько), яка заперечувала чинність Конституції і Союзного договору 1922 р. та відкидала можливість реформувати суспільство у рамках соціалістичного вибору. Наприкінці квітня 1990 р. відбувся установчий з'їзд Української республіканської партії, що виникла на базі Української Гельсінської спілки. З'їзд прийняв програму УРП, яка проголосила створення Української незалежної держави. Першим головою партії став Левко Лук'яненко. Відродження і захист природного середовища та людини від згубної дії техногенних факторів проголосила своєю метою Партія зелених України, що була створена на установчому з'їзді у вересні 1990 р. 1—2 грудня 1990 р. у Києві утворилася Партія демократичного відродження України, в якій об'єдналися симпатики соціал-демократії та лібералізму. Всього протягом 1989-го — серпня 1991 р. виникло понад 20 партій загальною кількістю 30 тис. членів.

Після виборів у березні 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради України остання вперше в історії України почала працювати у парламентському режимі. Зі 150 законодавчих актів, ухвалених українськими парламентарями у 1990 p., документом історичної ваги можна вважати Декларацію про державний суверенітет України. Цей політико-правовий документ, затверджений 16 липня 1990 р., проголошував державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в республіці в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

Черговим кроком Верховної Ради на шляху розбудови незалежної Української держави стало прийняття 2 серпня 1990 р. Закону «Про економічну самостійність Української РСР», що передбачав повну господарську самостійність і свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України; введення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу; національну митницю, захищеність внутрішнього ринку.

Проте вже восени 1990 р. опозиція в українському парламенті, що зорганізувалася під назвою Народна рада (голова Ігор Юхновський), звинуватила уряд у тому, що він не дотримується Декларації про державний суверенітет, не створює умови для реформування економіки, і висунула вимоги відставки Голови Верховної Ради Л. Кравчука, Голови Ради Міністрів В. Масола, розпуску КПРС, відмови від підписання нав'язуваного М. Горбачовим нового союзного договору.

Вершиною протистояння комуністичної влади й опозиції стало політичне голодування студентів у жовтні 1990 р. (увійшло в історію як «Студентська революція на граніті»), організоване Українською студентською спілкою та «Студентським братством». Розкинувши наметовий табір на площі Жовтневої революції в Києві, студенти висунули вимоги відставки В. Масола, призначення навесні 1991 р. нових виборів на основі багатопартійності, прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ на території України, відмови від підписання союзного договору та ін. Під тиском опозиційних сил 17 жовтня Верховна Рада прийняла постанову, яка задовольняла основні вимоги страйкуючих студентів: провести на початку 1991 р. референдум про довіру нинішньому складу ВР України і в разі недовіри — організувати до кінця року вибори на багатопартійній основі; забезпечити проходження строкової служби громадян України за межами республіки тільки за їх добровільною згодою; створити комісію Верховної Ради для розгляду питання про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ; вважати передчасним укладання союзного договору до прийняття нової Конституції республіки; прийняти відставку В. Масола.

Із прийнятих рішень було виконане одне — у відставку пішов Голова Ради Міністрів. 14 листопада новим керівником уряду УРСР став Вітольд Фокін (1990—1992), який перед тим працював головою Держплану УРСР.

На кінець 1990 р. в умовах наростання національно-демократичного руху, втрати монолітності в рядах КПРС та посилення кризових явищ у народному господарстві Україна стрімко наближалася до проголошення своєї незалежності.

Поиск по сайту: