Правобережна та Лівобережна Гетьманщина в 60—80 роках XVII ст

Гетьман Петро Дорошенко і його боротьба за об'єднання України. Гетьманство Петра Дорошенка (1665—1676 pp.) на Правобережжі розпочалося за надзвичайно складних умов. Козацьку Україну було поділено на дві Гетьманщини. Особливо страхітливого спустошення зазнало Правобережжя, де внаслідок воєнних дій і громадянської війни було знищено 65—70% населення. Тому Дорошенко, подолавши свого головного конкурента — Степана Опару, засланого пізніше поляками до Мальборка, насамперед удався до заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища. Він усіляко заохочував заселення спустошених південних районів Правобережжя, послідовно захищав інтереси козацького стану. Щоб позбутися залежності гетьмана від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Створив постійне наймане військо сердюків або серденят, яке налічувало близько 20 тис. Великою духовною підтримкою став для гетьмана приїзд до Чигирина православного київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського, палкого поборника самостійності України і збереження незалежного від Московської патріархії статусу Української православної церкви. Він був у цьому відношенні продовжувачем традицій своїх попередників, київських митрополитів XVII ст.— Йова Борецького, св. Петра Могили, Сильвестра Косова та Дионісія Балабана. Не маючи змоги через переслідування московським урядом жити у Києві, він влаштував свою митрополичу резиденцію в столиці Української гетьманської держави.

Та головний сенс власної діяльності Петро Дорошенко вбачав у зміцненні своєї влади на Правобережжі та поступовому об'єднанні всіх українських земель у межах однієї держави. Через це дійшло до війни між Річчю Посполитою та Україною. У лютому 1666 р. Старшинська рада підтримала політичну програму, висунуту Дорошенком. Було ухвалено вигнати поляків з України, укласти союз із кримським ханом, виступити на Лівобережжя, щоб об'єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана — Дорошенка. У грудні 1666 р. Дорошенко разом із загонами татар знищив 6-тисячний польський загін під Браїловом на Брацлавщині. Одначе той вдалий виступ не поклав край розбрату в Україні, а лише пришвидшив її поділ.

Звістка про підписання Московією та Польщею Андрусівського договору боляче вразила правобережного гетьмана і спонукала його до відновлення воєнних дій проти Польщі.

Проголошення Петра Дорошенка гетьманом усієї України. На початку 1668 р. на Старшинській раді в Чигирині правобережний гетьман знову порушив питання про об'єднання Гетьманщини, цього разу під протекторатом Туреччини. Таке саме рішення ухвалила й рада на Лівобережжі.

Лівобережну Україну, а також Слобожанщину охопило антимосковське повстання. Цікаво, що очолив його Брюховецький, який намагався в такий спосіб утримати владу. На початку березня 1668 р. московські залоги було вигнано з більшості міст Лівобережжя. Іван Сірко очистив від московитів усю Слобідську Україну, крім Харкова. Це спонукало Дорошенка виступити в похід із надією на возз'єднання українських земель. У червні 1668 р. він переправився через Дніпро й вирушив назустріч Брюховецькому. 8 червня в таборі під Опішнею, що на Полтавщині, козаки зчинили бунт, вбили Брюховецького, а Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра.

Щоб контролювати ситуацію на Лівобережжі, Дорошенко розташував у найбільших містах свої залоги. Вся Україна опинилася в його руках. Та закріпити владу новообраному гетьманові на Лівобережжі не поталанило. З півночі загрожувала Московія, на заході пішли в наступ війська Речі Посполитої. До того ж запорожці висунули свого претендента на булаву — племінника Брюховецького — Петра Суховія (Суховієнка). Все це змусило Дорошенка повернутися на Правобережжя. На лівому боці Дніпра наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний.

Гетьманування Дем'яна Многогрішного (1669—1672 pp.). Тільки-но Петро Дорошенко восени 1668 р. з військом залишив Лівобережжя, на Сіверщину (Ніжин і Чернігів) рушила московська армія на чолі з воєводою Ромодановським. Становище Многогрішного було складним, оскільки Дорошенко не міг надіслати допомоги. Тиск промосковської частини старшини змусив Многогрішного вдатися до переговорів із царським урядом.

Переговори тривали всю осінь 1668 р. Врешті Многогрішний погодився на повернення під зверхність царя за умови виведення московських залог з українських міст. Козацька Україна знову розпалася на дві Гетьманщини. Переговори між московським урядом і Многогрішним завершилися укладенням Глухівських статей і проголошенням 9 березня 1669 р. на Генеральній раді в Глухові Многогрішного гетьманом Лівобережної України.

За Глухівськими статтями 1669 p., що складалися з 27 пунктів, московські воєводи лишалися тільки в п'яти містах, причому вони не мали права втручатись у справи місцевого управління. Встановлювався козацький реєстр чисельністю 30 тис. Гетьман також мав право утримувати наймане військо — 1 тис. компанійців. Податки мала збирати тільки старшина. Такі поступки з боку Москви були зумовлені її прагненням запобігти новим проявам козацького невдоволення. Проте деяке пом'якшення було тимчасовим і досить обмеженим. Адже й ця угода забороняла гетьманові вступати в зносини з іншими державами; крім того, ускладнювався перехід селян до козацького стану.

Обраний гетьманом, Многогрішний намагався захищати державні інтереси України, прагнув об'єднати українські землі під однією гетьманською булавою. Виступаючи проти рішень Андрусівської угоди, він домігся, щоби Київ із передмістями залишився у складі Лівобережної України. Одним із напрямів діяльності Многогрішного було зміцнення гетьманської влади й поступове ослаблення ролі козацької старшини. Саме з цією метою й було створено наймане військо.

Дем'ян Многогрішний обстоював автономію України, намагався подолати промосковські настрої серед козацької старшини. З цією метою вдався до заміни ненадійних полковників вірними собі людьми. Так, старшинський уряд очолив брат Дем'яна Многогрішного Василь. Це не могло не викликати невдоволення козацької старшини. Обурювало передусім надмірне прагнення гетьмана до особистого збагачення, а також те, що він не рахувався зі Старшинською радою — сам вів переговори з московськими послами, без військового суду карав навіть полковників, роздавав урядові посади своїм родичам. У березні 1672 р. генеральна старшина таємно схопила братів Многогрішних у Батуринському замку, звинуватила їх у дружніх стосунках із Дорошенком і в зраді цареві та відправила до Москви. Звідти після тортур і короткочасного слідства їх разом із сім'ями заслали до Східного Сибіру. Лише через десяток років колишній гетьман вийшов із в'язниці й доклав значних зусиль для освоєння Сибіру, навіть брав участь в укладенні першого в історії російсько-китайського (Нерчинського) договору 1689 р. На схилі життя Многогрішний постригся в ченці і помер бл. 1707 p., а його діти й онуки вже як російські дворяни продовжували свою військово-адміністраційну діяльність у Східному Сибіру.

Внутрішня і зовнішня політика Івана Самойловича. 16—17 червня 1672 р. в Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем відбулася Генеральна військова рада. На раді за згодою московського князя Григорія Ромодановського гетьманом було обрано генерального суддю Івана Самойловича. Крім того, в Козацькій Діброві провели переговори гетьманський та московський уряди, уклавши угоду, відому під назвою Конотопських статей 1672 р.

10 пунктів нової угоди доповнювали Глухівські статті й порівняно з ними ще більше обмежували владу гетьмана. За Конотопськими статтями гетьманові заборонялося без царського указу та Старшинської ради висилати посольства до інших держав, а також підтримувати відносини з Дорошенком. Нова угода не дозволяла гетьманові позбавляти старшину посад, карати без згоди Старшинської ради або вироку військового суду. Козацькі посли не мали права брати участі в переговорах із представниками польського уряду в Москві у справах, дотичних до України.

Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. Шлях до здійснення своєї мети він убачав в обмеженні права козацьких низів втручатися в державні справи. Саме тому Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою. Формуванню аристократії сприяло започатковане Самойловичем бунчукове товариство. То була особлива привілейована група козацької еліти, до складу якої входили сини старшини. Бунчукові товариші, перебуваючи в гетьманському оточенні, з юнацьких років готувалися обійняти керівні військові та адміністративні посади. Самойлович обстоював старшинські інтереси, сприяв зростанню старшинського землеволодіння. Усупереч намаганням старшини й Конотопським статтям, для забезпечення порядку в Гетьманщині він утримував наймане (компанійське та сердюцьке) військо, а з часом сформував іще кілька охочих полків. Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади. Тут гетьман дбав про своїх синів, яким надавав найвпливовіші посади в гетьманському уряді та великі маєтності. Самойлович рішуче протидіяв спробам запорожців здобути політичну окремішність, намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, не випускав з уваги й західноукраїнські землі.

У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Москву та вороже ставився до Польщі й Туреччини, був противником московсько-польської згоди на основі поділу України. Водночас прагнув порозуміння Московської держави й Гетьманщини з Туреччиною та Кримом.

Підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові. Після смерті 1675 р. митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського через втручання Москви тривалий час не могли швидко провести вибори на митрополичу кафедру. Царський уряд прагнув використати ситуацію для досягнення своєї мети: вивести Київську митрополію з-під підпорядкування Константинопольському (Вселенському) патріархові, встановивши над нею зверхність патріарха московського.

Справу підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові можна було б уладнати швидше, якби до неї прихильно ставився київський митрополит. Ось чому на митрополичу кафедру шукали претендента, вигідного Москві. Нарешті, такого знайшли (ним виявився родич Самойловича, луцький єпископ Гедеон Четвертинський, котрий у своєму житті зазнав тяжких поневірянь від Польщі, після чого з особливою ревністю став служити Москві). 29 червня 1684 р. зібрався церковний собор. За сприяння Москви єпископа Гедеона було обрано митрополитом. У жовтні того самого року новообраний митрополит поїхав до Москви, де патріарх Йоаким 8 грудня 1685 р. в Успенському соборі урочисто висвятив його. Тим часом московська дипломатія шукала засобів впливу на константинопольського патріарха, аби той дав згоду на перехід Української православної церкви в підпорядкування Московському патріархатові. У травні 1686 р. константинопольський патріарх під тиском турецького уряду і до того ж за гроші з Москви погодився на відокремлення Української православної церкви від константинопольського престолу. Так, попри церковні канони, Київську митрополію було підпорядковано московському патріархові.

Підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові стало тяжкою поразкою визвольних змагань українців — адже від 1686 р. церква більше не надавала ідеологічної підтримки в боротьбі за державну незалежність України, а навпаки, — поступово ставала слухняним знаряддям загарбницької політики царату, перетворювалася на засіб русифікації українців, позбавлення їх національної державницької ідеї. До того ж московська патріархія буквально в перші ж роки стала грубо порушувати ту широку автономію УПЦ, яку їй обіцяла під час переговорів 1685—1686 pp. і врешті звела її нанівець. Київська митрополія була значно скорочена, обмежена в правах і перетворилася в рядову єпархію РПЦ, навіть певний час було заборонено вживати титул митрополита керівнику Київської митрополії.

Військово-політичний союз гетьмана Петра Дорошенка з Туреччиною. Нова політична ситуація вимагала від Дорошенка рішучих дій. Втрата гетьманства на Лівобережжі й послаблення впливу на Правобережній Україні, боротьба за гетьманську булаву з Суховієм, а також загроза з боку Польщі й Криму спонукали його до тіснішого зв'язку з Туреччиною. Саме за допомогою Туреччини він сподівався відкинути умови Андрусівської угоди й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім об'єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну козацьку державу. У березні 1669 р. гетьман скликав під Корсунем Старшинську раду. Окрім представників правобережних полків, у ній взяли участь козаки Лівобережжя й Запорожжя. Рада ухвалила прийняти турецький протекторат, але присягнути відмовилася.

Одначе не все козацтво й не всі селяни Правобережжя підтримали таку угоду. Рішення старшини засудили й запорозькі козаки. Противники Дорошенка поширювали чутки, що він «запродав Україну в турецьке ярмо».

Боротьба за гетьманство між Дорошенком, Петром Суховієм та Михайлом Ханенком. За таких умов Дорошенко спромігся утримати гетьманство на Правобережжі. Гетьманську булаву він мусив виборювати, долаючи, з одного боку, зазіхання Суховія, а з іншого — «новообраного гетьмана», уманського полковника Михайла Ханенка, владу якого визнали кілька правобережних полків і Січ.

Обрання Ханенка загострило ситуацію на Правобережжі. Розпочалася кривава війна між прихильниками Ханенка й полками Дорошенка. На початку серпня 1671 р. польська армія під орудою коронного гетьмана Яна Собеського розгорнула воєнні дії проти України. На середину жовтня Річ Посполита встановила своє панування майже над усією територією Брацлавщини, а наприкінці жовтня король Михайло Вишневецький офіційно затвердив правобережним гетьманом Михайла Ханенка.

Похід султанського війська в Україну. Наприкінці травня 1672 р. 100—120-тисячна армія, очолювана султаном Мухамедом IV (до речі, його мати була українкою), рушила в похід на Брацлавщину. Так на Правобережжі розпочалася ще одна війна. Найстрашнішим було те, що українці брали в ній участь у складі обох армій: Дорошенко зі своїми військами воював на боці Туреччини, Ханенко — на боці Польщі. Петро Дорошенко, дочекавшись татар, перейшов у наступ і 8 липня під Четвертинівкою розбив підрозділи польського війська та загони Ханенка. 18 серпня 1672 р. об'єднані турецько-татарсько-українські сили здобули потужну Кам'янець-Подільську фортецю і рушили на Галичину. На початку вересня було обложено Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 жовтня 1672 р. уклав у Бучачі мирний договір.

За цим договором Річ Посполита віддавала Османській імперії все Подільське воєводство з Кам'янцем. Брацлавщиною й Південною Київщиною мав опікуватися Дорошенко під протекторатом Туреччини. У складі Польщі лишалися Галичина, Волинь та Північна Київщина.

Бучацький договір не приніс Правобережжю бажаного миру, оскільки Польща не збиралася відмовлятися від українських земель і шукала приводу, аби повернути їх собі. Водночас Московія сприйняла Бучацький договір як зречення Польщею прав на Правобережну Україну.

Походи проти Дорошенка московської армії та полків лівобережного гетьмана. Царський уряд вирішив скористатися можливістю, не порушуючи Андрусівського перемир'я, захопити Правобережжя. Переговори з цього питання успіху не мали, і цар наприкінці 1673 р. наказав Ромодановському й Самойловичу розпочати воєнний наступ проти Дорошенка. До початку березня 1674 р. війська московського воєводи й нового лівобережного гетьмана оволоділи основними містами Правобережної України. 16—17 березня в Переяславі відбулася рада, на яку прибула старшина 10 правобережних полків. На раді Ханенко склав гетьманську булаву, Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом обох боків Дніпра проголошено Самойловича. Це означало державне об'єднання обох частин України під однією булавою. Проте вдалою цю подію назвати не можна, оскільки вона спричинила турецьку агресію, внаслідок якої населення Правобережжя зазнало нових страждань та лиха.

Петро Дорошенко з кількома тисячами сердюків знаходився в Чигирині. У липні місто оточили війська Московської держави та лівобережного гетьмана Самойловича. Облога тривала два тижні. Та звістка про те, що на допомогу Дорошенкові вирушила турецька армія, яка на своєму шляху вигубила Ладижин та Умань, змусила противників Дорошенка зняти облогу й повернутися на Лівобережжя.

Ціною надзвичайної жорстокості Правобережжя було повернено під владу Дорошенка. Проте ситуація в краї залишалася складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста й села на правому березі Дніпра в суцільну руїну. Турецькі залоги, що розмістились у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували й захоплювали в полон населення.

Зречення Петром Дорошенком гетьманства. Такі обставини не додавали популярності Дорошенкові. Його покинули навіть сердюки та найближчі родичі. Аби повернути втрачену довіру, Петро Дорошенко вирішив відмовитися від турецького протекторату. Після тривалих вагань гетьман з усіх бід обрав тоді московську. 10 жовтня 1675 р. на козацькій раді в Чигирині в присутності представника Запорожжя Івана Сірка він присягнув цареві. Але московський уряд не визнав тієї присяги та зажадав від Дорошенка зректися булави і присягнути на лівому березі Дніпра у присутності Ромодановського й Самойловича. Кілька посольств, що їх надсилав гетьман протягом року до Москви, не змінили рішення московського уряду. Врешті, Дорошенко змушений був погодитися з вимогою московитів. Коли у вересні 1676 р. московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин, він виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, 19 вересня здав клейноди й присягнув на вірність цареві. Москва ж всупереч умовам капітуляції не дала колишньому гетьманові жити на Лівобережній Гетьманщині й заслала аж до Вятки. Пізніше він дістав дозвіл жити у Москві. У 1698 р. помер і був похований у Підмосков'ї. Цікаво, що з його роду походять і знаменитий письменник Микола Гоголь, і дружина О. Пушкіна Наталі Гончарова, і ряд інших визначних особистостей української та російської історії.

Зречення Дорошенком гетьманства Туреччина сприйняла як подію, що суперечила її політичним планам, бо розраховувала на значну частину України. Вихід із такої невигідної ситуації султан знайшов у особі Юрія Хмельницького. У зв'язку з подіями в Україні його було звільнено зі стамбульської в'язниці Єдикуле та проголошено «князем Сарматії», під якою розумілася Україна. Навесні 1677 р. Юрій Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на батьківщину. Зупинившись у Немирові, він почав розсилати універсали з вимогою визнати його владу. Такі дії Хмельниченка перешкоджали намірам Самойловича об'єднати обидва береги Дніпра під своєю булавою. Центром військового протистояння двох гетьманів стала колишня гетьманська столиця Чигирин.

Чигиринські походи. У 1677 р. відбувся перший чигиринський похід 60—90-тисячного турецько-татарсько-ногайського війська. Свій загарбницький похід проти України Туреччина виправдовувала прагненням повернути землю та булаву Юрію Хмельницькому. Турецький уряд намагався використати популярність імені Богдана Хмельницького, аби прихилити на свій бік українську людність і нейтралізувати козацтво. Перший удар турки вирішили завдати саме Чигирину, бо місто мало важливе стратегічне значення: було гетьманською резиденцією та найміцнішою фортецею на перехресті важливих шляхів у глиб України, Польщі та Московії. У Чигирині стояла численна козацько-московська залога. Власне, вона захищала фортецю протягом кількатижневої облоги. Коли ж до міста підійшли головні об'єднані українсько-московські сили на чолі з Ромодановським і Самойловичем, турки були змушені відступити.

Невдале завершення походу 1677 р. не змінило намірів турецького султана оволодіти Чигирином та всією Правобережною Україною. Це добре розуміли Самойлович і московські воєначальники. Проте якщо для українців оборона Чигирина була справою честі, то в Москві до неї поставилися байдуже. Як доведено сучасними істориками, московський уряд за спиною України розпочав таємні переговори з турками про припинення війни. Саме тому головнокомандувач московського війська боярин Ромодановський, вирушаючи в Україну, отримав таємну інструкцію: в разі неможливості втримати Чигирин — зруйнувати його укріплення та вивести військові сили з фортеці.

8 липня 1678 р. 200-тисячна турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи обложила Чигирин. Загарбники вели неперервний гарматний обстріл, вдавалися до численних штурмів. Більше місяця, відчайдушно захищаючись, чигиринська залога чекала на прихід сил Ромодановського, одначе той до козацької столиці не квапився. Врешті, московські війська підійшли до Чигирина. Проте, так і не надавши його захисникам потрібної допомоги, почали готуватися до відступу. Начальникові чигиринської залоги наказали підпалити порохові склади і прориватися з оточення. Тож коли турецькі війська вдерлися до міста, пролунав вибух. Чигирин перетворився на руйновище. Відбиваючи шалений натиск турків і татар, об'єднане московсько-українське військо відійшло до Дніпра.

Втрата Чигирина унеможливлювала для Самойловича утримання Правобережжя. Щоб уникнути загрози нападу турків на Лівобережну Україну й перешкодити Юрію Хмельницькому збільшувати лави його прибічників за рахунок правобережних мешканців, Самойлович віддав наказ силоміць перегнати (звідси й «згін») населення, що залишилося, на лівий берег. Знелюднена Середня й Південна Київщина фактично перетворилася на пустку.

Отже, влада Хмельниченка поширювалася лише на сплюндроване Поділля. Там він панував, але невдало. Турки стратили його в Кам'янці наприкінці 1685 р.

Бахчисарайський мирний договір 1681 р. Війни 70-х pp. між Московією, з одного боку, і Туреччиною та Кримським ханством — з другого, за володіння землями Правобережної України завершилися підписанням у Бахчисараї 13 січня 1681 р. мирної угоди між цими державами. За Бахчисарайським перемир'ям, кордон між Туреччиною та Московською державою встановлювався по Дніпру. Туреччина приєднувала Північну Київщину, Браплавщину й Поділля, а Московія — Лівобережну Україну і Київ. Протягом 20 років територія між Бугом та Дніпром (тобто Середня й Південна Київщина) мала залишатися незаселеною.

«Вічний мир» між Польщею та Московією. Бахчисарайське перемир'я між Московією й Туреччиною не було остаточним, бо не відповідало інтересам Речі Посполитої. Скориставшись поразкою численного турецького війська від сил країн Священної ліги під Віднем 1683 p., Польща відновила своє панування над більшою частиною Правобережної України.

6 травня 1686 р. в Москві між Польщею та Московією було укладено новий договір — «вічний мир», тобто такий мир, який не передбачав конкретних обмежень у часі, Польща визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Крім того, польська сторона відмовлялася від зазіхань на Київ, за що отримувала відшкодування. Отже, договір 1686 р. закріплював за Московією право на володіння Лівобережною Гетьманщиною. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між двома державами. До Польщі відходили Північна Київщина, Волинь і Галичина. Поділля лишалося під владою Туреччини, щоправда, ненадовго, бо 1699 р. також було приєднане до Польщі.

«Вічний мир» набагато ускладнював ситуацію в Україні, послаблюючи національно-визвольний рух, оскільки утверджував насильницький поділ українських земель між кількома державами.

Перший Кримський похід 1687 р. Уклавши «вічний мир» із Польщею, Московія приєдналася до держав, які вели боротьбу проти Туреччини та її васала — Кримського ханства. Зобов'язання перед антитурецькою коаліцією — Священною лігою у складі Австрії, Венеції та Речі Посполитої, а також власні плани, що передбачали ліквідацію турецько-татарських володінь на Чорному й Азовському морях та отримання в майбутньому виходу до Чорного моря, спонукали Москву до війни. У травні 1687 р. 100-тисячна московська армія рушила на Крим. Похід очолив фаворит цариці Софії, найвпливовіша людина в Московії — Василь Голіцин. Дорогою до армії Голіцина приєдналося 50-тисячне військо українських козаків на чолі з Самойловичем. І хоч які великі надії покладалися на цю воєнну кампанію, об'єднане українсько-московське військо не спромоглося навіть досягти Криму. Через пожежу в степу, підпаленому татарами, нестачу продовольства, води й корму для коней Голіцин наказав війську повернути назад.

Не визнаючи власних прорахунків, Голіцин шукав винуватців невдалого походу, а тому легко переклав відповідальність на Самойловича. Адже гетьман критикував царициного фаворита за неправильне здійснення походу, та й взагалі виступав проти укладення московським урядом «вічного миру» з Польщею й союзу з нею проти Туреччини й Криму. Становище Самойловича стало непевним. Воно ускладнювалося ще й позицією козацької верхівки, яку відштовхували від гетьмана його зарозумілість, необмежене самозбагачення і прагнення зробити гетьманську булаву спадковою. Ось чому особиста зацікавленість Голіцина і невдоволення старшини привели до усунення Самойловича від влади. У липні 1687 р. в таборі на р. Коломак Івана Самойловича було заарештовано та разом із сім'єю відправлено до Сибіру (Тобольськ). Сина гетьмана — полковника Семена Самойловича, було неправдиво оскаржено і страчено, а його величезне майно було переділено між московськими воєводами. (Це й було причиною страти гетьманича!)

25 липня 1687 р. відбулася козацька рада, яка обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу.

60—80-ті pp. XVII ст. — надзвичайно складний період в історії України: доба Руїни. Позбавлена територіальної цілісності, знесилена й спустошена тривалою громадянською війною та воєнними операціями інших держав, Україна всупереч прагненням лівобережних і правобережних гетьманів лишалася роз'єднаною й дедалі більше підпадала під владу сусідніх країн. При цьому і Річ Посполита, і Московія, і Туреччина разом із залежним від неї Кримським ханством прагнули будь-що перешкодити Україні здобути самостійність. Отож, сподівання українських гетьманів на щиру підтримку когось із сильних сусідів виявилися марними. Відносна стабілізація ситуації на Лівобережній Україні за гетьмана Самойловича аж ніяк не означала зміцнення незалежності, бо наступ на суверенні права України з боку царату посилився. Наміри ж правобережного гетьмана Петра Дорошенка вибороти Україні незалежність у спілці з Туреччиною та Кримським ханством стали для українців справжньою трагедією. Квітучий край перетворився на пустку. Десятиліття відчайдушної боротьби за об'єднання України під однією гетьманською булавою виявилися безрезультатними.

Поиск по сайту: