Вища школа України в 1917-1991 роках: здобутки та втрати

Новий етап історико-культурного розвитку українських земель розпочався в лютому 1917 року, коли внаслідок Лютневої буржуазно-демократичної революції було повалено самодержавство, і цар Микола II зрікся престолу. Розпочинається чотирьохрічна боротьба національних сил України за відновлення її автономії. За ці чотири роки до влади в Україні приходять різні політичні сили: Українська Центральна Рада, гетьман П.Скоропадський, Директорія, Денікінський режим, Радянська влада. Суспільство знаходиться у стані громадянської війни. Кінець кінцем, у 1920 році на українських землях, що входили до складу Російської імперії, встановлюється радянська влада й розпочинається радянський період в історії України, проіснувавший до серпня 1991 року.

Цей період характеризується, з одного боку, низкою позитивних зрушень у розвитку суспільства й української культури, а з іншого боку, трагічними подіями, які призвели до тяжких втрат у сфері національної культури. Зокрема, в цей період відбувається збирання українських земель у межах однієї держави, створюється національна система освіти, Академія наук, система академічної, вузівської та галузевої науки, проводиться українізація, ліквідується неграмотність, Україна виходить на провідні позиції в Європі з промислового, науково-технічного і культурного розвитку.

Але в цей же період, як у цілому в Радянському Союзі, так і в Україні відбувається становлення “тоталітарної культури”, проводяться політичні репресії, направлені, перш за все, проти інтелігенції, діячів освіти, науки, культури. Україна, що стала одним із основних полігонів Другої світової війни, понесла тяжкі матеріальні і людські втрати. Посилюється русифікація на східних українських землях, а на західних – українська культура піддається утиску з боку Польщі та Румунії. Відбувається засихання коріння національної культури. З 80-х років установлюється залишковий принцип виділення коштів на освіту, культуру, науку.

Після Лютневої революції 1917 року створення ефективної системи освіти в Україні стає одним з основних питань у діяльності Центральної Ради. Зокрема, накреслюється:

- створення єдиної безкоштовної школи з наступним продовженням навчання у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах;

- демократизація й українізація системи освіти;

- відкриття гуманітарних вузів і педучилищ для підготовки кадрів педагогів, організація Педагогічної академії, Української Академії наук, бібліотек.

Улітку 1917 р. у Києві був створений перший Український народний університет, тому що в діючому університеті не було українських філологів (!?), позначався опір українізації. Такі ж університети були відкриті у Миколаєві, Харкові, Одесі. За клопотанням Центральної Ради, командувач Південно-Західним фронтом генерал А.А.Брусилов демобілізував з діючої армії 13 тис. українських педагогів.

Багато робилось щодо соціального захисту педагогічних працівників: у разі перекваліфікації вчителі та викладачі отримували матеріальну допомогу (100 крб. на місяць); взимку 1917 р. у зв’язку з ростом цін на продукти харчування всім педагогам видали одноразову грошову допомогу. Працівники системи освіти, в основному, за рахунок держави забезпечувались житлом та паливом. Тижневе навантаження (при заробітній платні 600 крб.) складало 12 годин, а при його перевищенні (але не більше, ніж 24 години) заробітна плата збільшувалася до 1200 крб.¹

Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітянської політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство “Просвіта”. Перші українські школи відкрилися виключно на громадські й народні кошти. У червні 1917 р. було створено Генеральний секретаріат (міністерство) народної освіти, який узгоджував роботу громадських організацій. Очолював його спочатку І.М.Стешенко, а потім В.К.Прокопович.

Відродження української мови без особливих перешкод відчувалося в початкових школах, але в середніх і вищих навчальних закладах чинився значний опір українізації навчання. Зокрема, категорично заперечували необхідність українізації навчання Київський університет і Київський політехнічний інститут, а Одеський університет на запит Генерального секретаря народної освіти щодо українізації відповів: “Просим сноситься на официальном языке”.²

Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських учительських з’їздів (квітень, серпень 1917 р.).

У вищих навчальних закладах, крім 4 кафедр українознавства, які були дозволені Тимчасовим урядом, перший Всеукраїнський учительський з’їзд вважав за потрібне з нового навчального року відкрити ще дві кафедри: історії українського мистецтва та історії української етнографії.

Першу українську гімназію ім. Т.Г.Шевченка було відкрито на кошти Товариства шкільної освіти і пожертвування окремих осіб. Вона працювала у приміщенні іншої гімназії, у вечірню зміну. Таке становище було характерним і для інших українських гімназій, які утворюються пізніше. Всього у 1917 р. в Україні було відкрито 39 українських гімназій: на Київщині – 13, на Полтав-щині –14, на Поділлі – 4, на Чернігівщині – 2, на Харківщині – 1. Більшість цих гімназій були відкриті по селах: 25 з 39.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися двома шляхами:

- українізація історичних університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою;

- заснування нових українських вищих закладів освіти.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. Було відкрито три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний, а також підготовчі курси. На початку листопада 1917 р., після прийому до університету студентів і курсистів, їх загальна кількість складала 1370 осіб, з них на підготовчих курсах – 570, на факультетах – 800 (історико-філологічному – 420; фізико-математичному – 140; юридичному – 240). Як і перші українські гімназії, Народний університет не мав власного приміщення, заняття проводилися в аудиторіях університету ім. Св. Воло-димира.

7 листопада 1917 р. було відкрито Педагогічну академію в Києві. При академії було створено однорічні педагогічні курси для підготовки вчителів українських середніх шкіл. Дійсними слухачами були люди з вищою освітою та випускники педагогічних інститутів, вільними – студенти останніх курсів учительських інститутів та випускники учительських семінарій. На початок роботи академії було зараховано 50 дійсних слухачів з вищою освітою.

22 листопада 1917 було відкрито Академію мистецтв – першу вищу Художню школу в Україні. На утримання Академії передбачалось виділити, починаючи з 1918 р., кошти у сумі 98,2 тис. крб.

21 квітня 1918 р. в Полтаві відбулося відкриття другого Українського Національного університету, в якому було 2 факультети: історико-філологічний і економіко-правовий. Деякі кошти на утримання університету дала “Просвіта”, було зроблено приватні пожертвування, поступала плата від слухачів (30 коп. за лекцію).³

Справу Центральної Ради щодо розвитку української освіти продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського. Намагаючись уникнути конфліктних ситуацій, гетьманське міністерство освіти, очолюване професором М.П.Василенком, за прикладом Міністерств Центральної Ради, вважало за краще засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради у Києві було три українські гімназії (приватні). У 1918 р. їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. У гімназіях з російською мовою навчання введено як обов’язкові предмети українську мову, історію й географію України та історію української літератури. Предметом особливої уваги М.Василенка, як міністра освіти, була вища школа. Тут, так само як і в справі з середніми школами, міністр держався погляду, що треба закладати нові українські вищі заклади освіти, залишаючи тимчасово старі російські університети й заводячи в них поки що кафедри українознавства. З доручення міністра народної освіти при міністерстві заснувалася під головуванням академіка В.Вернадського комісія в справі вищих шкіл і наукових установ. До цієї комісії ввійшли як члени проф. М.Сумцов, проф. Д.Багалій, проф. Шапошників, проф. В.Лучицький, проф. Де-Мети, проф. Спекторський, представник департаменту вищої школи й приват-доцент Личков як секретар. Комісія поставила, перш за все, питання про перетворення Народного Українського Університету у Києві в Державний Український Університет. Вже з 1 липня почала проводитися реорганізація і 17 вересня Рада Міністрів ухвалила Закон про перетворення Українського Народного Університету в Київський Державний Український Університет.

6 жовтня 1918 р. відбулося урочисте відкриття Державного Українського Університету в його власнім помешканні. Як зазначає український історик Дмитро Дорошенко,⁴ це відкриття мало характер великого національного свята. На свято прибули представники Українського Правительства, чужоземних держав, професори високих шкіл, студентство і сила публіки. Свято розпочалося молебнем, відправленим о. В.Липківським. Після молебна прибув Гетьман, зустрінутий співом національного гімну. Він зайняв приготоване для нього місце на окремому підвищенні й прочитав жалувану Грамоту про відкриття Університету й передав її на руки ректорові Т.Сушицькому. Текст грамоти був такий: “Грамотою цією ознаймуємо всім тим, кому про це відати належить, а особливо Пану міністру освіти, панам ректору, професорам і студентам, що Ми визнали за благо для всього люду українського утворити в столиці України, місті Києві, перший Український Державний Університет в складі всіх чотирьох факультетів. Призиваючи Боже благословення на це нове огнище народної освіти, бажаємо, щоб цей Університет, сприяючи широкому відродженню нашої національної культури, виявив усі творчі сили багатого духом та здібностями українського народу”.

Після прочитання Грамоти Гетьман звернувся до присутніх професорів, студентів та гостей з такою промовою: “Панове! В сьогоднішній день, коли ми кладемо найбільшу основу української культури та науки, ми повинні, перш за все, з вдячністю згадати про тих історичних діячів, які у свій час також прямували до цієї високої мети. Імена гетьманів: Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка, а особливо Мазепи, як поборників і заступників народної освіти в Україні, повинні назавжди залишитись на сторінках історії українського національного самопізнання. З свого боку, йдучи тим самим шляхом, я обіцяю доложити всіх сил своїх для того, щоб допомагати розвитку і процвітанню цього нового храму науки. З сердечним привітом звертаюсь до Вас, панове професори і студенти, і од щирого серця бажаю Вам успіху у Вашій роботі.

“Панове професори! В Ваші руки передає правительство Вищу освіту української молоді, цього цвіту нашого народу. В цій великій справі, я певен, Ви будете кермуватись широкими гуманними цілями, пам’ятаючи, що наука єсть всесвітнє надбання всього людського генія, всієї людської культури. Отже тому не повинно бути на цьому полі місця для вузької національної нетерпимості; навпаки – все велике, що зроблено вченими мужами як у західній Європі, так і в Росії і те, що вони зроблять в потомні часи, повинно бути також і Вашим придбанням. Всі здобутки людської думки по всіх галузях науки мають бути прийняті Вами і перетворені в горнилі національної свідомості українського народу. Я певен, що ваш молодий університет зрівняється незабаром за своїми науковими успіхами зі своїми старшими братами на заході і сході.

Панове студенти! Закликаючи Вас до наукової праці, я вважаю своїм обов’язком зазначити одне важне питання: наша доба єсть добою великих соціальних реформ. Але ми бачимо також, як ці ідеї, коли їх фальшиво зрозуміти, ведуть до нечуваних страхіть, до руїни культури та цивілізації, до повного знищення свободи особи. Тільки на основах науки, на основах державності та принципів індивідуальної свободи – можливий соціальний поступ людськості.

Твердо вірю, що в стінах цього університету Ви станете на цих основах і, вступивши в життя, Ви зробитесь оборонцями законності й справжньої свободи особи, і діяльність Ваша послужить для процвітання та добробуту народу українського й нашої дорогої України”

Треба зазначити, що з 300 студентів університету 99% складали українці.

22 жовтня 1918 року було відкрито другий Державний Український Університет у Кам’янці-Подільському.

Ректором Кам’янецького Університету було призначено професора Івана Огієнка. До складу професорів і доцентів Кам’янецького Університету ввійшли українські професори і вчені з різних наукових осередків України: В.Біднов (Катеринослав), І.Любарський (Київ), М.Васильківський (Київ), М.Хведоров (Катеринослав), М.Столяров (Харків), П.Клименко (Київ), П.Клепацький (Одеса), К.Широцький (Петербург), Л.Білецький (Київ), М.Чайківський, М.Плевако (Харків), А.Малиновський (Київ), П.Бучинський (Одеса).

У цей же період засновано: Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, фонд якої в кінці 1918 р. складав понад 1 млн. книг. Вона могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, яка мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він відмовився. Тому першим Президентом академії став 55-річний В.І.Вернадський.

Академік В.І.Вернадський являв собою приклад інтелігента, який став поза політикою й віддавав усі сили служінню науці. Перебуваючи в лавах кадетської партії (він навіть був членом ЦК цієї партії), В.І.Вернадський проте не зайняв по відношенню до Жовтневої революції ворожої позиції. Влітку 1918 року він назавжди розірвав з кадетами і ніколи більше не займався політичною діяльністю.

Створюючи Всеукраїнську Академію Наук (ВУАН), В.І.Вернадський і його соратники Д.І.Багалій, А.Є.Кримський, В.І.Липський визначали для неї наступні цілі:

- національне відродження України, піднесення її науки й культури;

- розвиток економіки та продуктивних сил;

- забезпечення українському народові гідного місця в культурному та науковому житті всього людства;

- інтенсивний обмін науковими досягненнями між Російською й Українською Академіями наук, піднесення культурної єдності українського й російського народів, зміцнення союзу України й Росії в межах єдиної держави.⁵

У контексті створення державної системи вищої освіти в Україні університети св. Володимира в Києві, Харківський і Новоросійський (Одеса) у 1918 р. стали державними університетами. У цьому ж році відкрився університет у Катеринославі. У Сімферополі в 1918 р. починаються заняття в Таврійському філіалі Київського університету, а через півроку при допомозі Київського університету відкривається Таврійський університет.

Після другого приходу Радянської влади в Україну на початку 1919 року й утворення Української СРР було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безкоштовність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалася від держави і школа від церкви, скасовувалася плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалася професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху.

У 1919 р. запроваджується Тимчасове положення про управління вищими навчальними закладами, у відповідності з яким вузам надавалося розпорядження проводити роботу в трьох напрямках: науковому, науково-навчальному, просвітницькому. Керувати університетом повинні були відповідні ради, що складалися з делегатів факультетських рад. Керівництво господарською діяльністю покладалося на господарчий комітет. Посади ректора і проректора скасовувалися, а їх функції виконували комісари вузів, які призначалися Наркоматом освіти й мали надзвичайні повноваження. Тобто була започаткована централізована система управління вищою школою, зокрема, університетською освітою.

Керівництво Наркомату освіти почало будувати систему вищої освіти за зразком професійно-технічних навчальних закладів. Вважалося, що старі університети були відірвані від життя, тому що надавали своїм вихованцям, в основному, теоретичні знання. Особливій критиці піддавалася система підготовки спеціалістів на історико-філологічному та фізико-математичному факультетах. Саме випускники цих факультетів ставали викладачами шкіл, ремісничих училищ, технікумів.

Нова концепція практицизму та професіоналізму знайшла відображення у створенні в вузах вузькоспеціалізованих факультетів з трьохрічним терміном навчання. Це положення поширювалося й на університети: замість філологічного й природничого факультетів повинен був створюватися педагогічний з різними спеціалізаціями. До речі, на початку ХХ ст. педагогічні факультети створювались в деяких американських університетах. У звіті Народного Комісаріату освіти УСРР за 1920 р. відзначалося, що в Україні функціонують: державних університетів – 4; українських – 2; технічних багатофакультетних – 5; технічних однофакультетних – 8; жіночих медичних інститутів – 3; вищих жіночих курсів – 3; комерційних інститутів – 3; сільськогосподарських інститутів – 1; ветеринарних інститутів – 1; народних університетів – 16; однофакультетних вищих навчальних закладів – 7; художніх та музичних навчальних закладів – 7; всього – 60.⁶ Реформування вищої освіти у цей період завершилося немотивованою ліквідацією такого типу вищих навчальних закладів, як університети. Усі вищі навчальні заклади у 1920 році було перетворено в інститути народної освіти (ІНО).

Показово, що в складний період 1917-1920 рр. більшість української наукової інтелігенції займала нейтралітет, заявляла про свою аполітичність. На Україні при всіх владах цього періоду продовжувалися заняття в школах та вищих закладах освіти. Після закінчення громадянської війни українські землі опинилися у складі різних держав: основна їх частина входила до складу Української СРР (площа – 452 тис. км², населення 25,5 млн. чол.), Західна Україна відійшла до Польщі (5,6 млн. українців). Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття – Чехословаччиною.

Після остаточного встановлення на Україні Радянської влади, за всіма негативними наслідками класового підходу, ідеологізації і політизації у системі освіти, злочинних репресивних заходів щодо інтелігенції, не можна не відзначити успіхи нової влади в ліквідації неписьменності у країні, розвитку вищої школи, науки і техніки. Зокрема, всупереч прогнозам західних спеціалістів, які вважали, що на ліквідацію неписьменності у колишній Російській імперії буде потрібно сотні, а то й тисячі (!) років, це завдання фактично було вирішене за 20 років.

Особливо плідними у справі розвитку української освіти, науки та культури були 20-ті роки. Національно – культурне піднесення першого пореволюційного десятиріччя деякі автори називають Українським ренесансом (відродженням). Це відродження пов’язується з проведенням в Україні ленінської політики “коренізаціі” (“українізація”), яка була спрямована на підготовку й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі закладів освіти, культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

Уже до кінця 20-х років політика українізації принесла свої результати. Зокрема, до 1927 року 78% шкіл, 40% технікумів, 33% вузів працювали з українською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і за кількістю назв склав на початку 30-х років 89% від загальної кількості газет. Українізація вийшла за межі республіки. Так, на Кубані, де на той час мешкало 3 млн. українців, діяло 240 українських шкіл, педінститут, видавалися українські книжки.

Рідною мовою могли навчатися й національні меншини, які проживали на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти всіх рангів. За десять пореволюційних років в Україні навчалося грамоті 2 мільйони дорослих.⁷

Ліквідація неписьменності в Україні в 20-х – 30-х роках була важливим чинником державної політики. 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство “Геть неписьмен-ність!”. Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на 2 години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам надавалася 20% знижка для обов’язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських “університетів” для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

Індустріалізація, що проводилася в другій половині 20-х – 30-х рр., вимагала кваліфікованих кадрів, тому в 30-х роках продовжувалася ліквідація неписьмен-ності та розвиток освіти. Внаслідок розвитку системи освіти й діяльності товариства “Геть неписьменність!” у 1933 р. в Україні лишилося тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати і писати. Однак, добре розвивалася лише технічна й природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено.

З 1932 р. встановлювалося три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку навчального року – 1 вересня, тривалість уроку, затверджено п’ятибальну систему оцінки знань. Напередодні війни в межах України в цілому сформувалась система обов’язкової семирічної освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалась у школах з українською мовою навчання. Разом з тим, в Україні на початку 30-х років діяли школи з польською, болгарською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання. Але після телеграми Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою припинити “українізацію” всі ці школи були переведені, в основному, на російську мову навчання. Почала зменшуватись і кількість українських шкіл.

У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Статті декрету РНК УСРР “Про вступ до вищої школи” (2 березня 1919 р.), за якими заборонялося вимагати від вступників дипломи про середню освіту, будь-які посвідчення, крім посвідчення особи та віку, а також проводити вступні іспити, стали поширюватися тільки на вихідців з робітників. Для покращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалися робітничі факультети. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.

Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робіт-факів.

1928–1929 рр. у вищій школі Української СРР було проведено реформу. Позитивним, зокрема, було відкриття низки технічних вищих закладів освіти, відкриття нових спеціальностей, залучення наркоматів та відомств для надання навчальним закладам допомоги у зміцненні їх матеріально-технічної бази, розвитку зв’язку навчання з виробництвом. Набула поширення така форма вищої технічної освіти, як заводи – втузи. У 1930 р. вони були створені при Харківському електромеханічному заводі, Штерівській електростанції, Кадіївській шахті та заводі ім. Леніна в Одесі, а потім і в інших місцях. Внаслідок удосконалення системи вищої технічної освіти вищі навчальні заклади України за чотири роки підготували біля 29 тисяч фахівців для народного господарства.

Але, в цілому, експеримент не удався. Між галузями та відомствами розпочалося змагання за відкриття нових вищих навчальних закладів. За 1928-1933 рр. кількість їх в Україні збільшилася в 4,4 рази. У середньому на один вищій заклад освіти приходилося 300 студентів, навчальні заклади не мали відповідної матеріальної бази й науково-педагогічних кадрів. Уже на початку другої п’ятирічки (1933–1937 рр.) частину з них було закрито.

На початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум, у 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну оцінку знань, обов’язкове складання заліків і іспитів.

У передвоєнне десятиріччя в республіці відбулося злиття близьких за профілем інститутів у багатофакультетні вищі навчальні заклади. Найбільші зміни відбулися в системі індустрійно-технічної освіти. Великі інститути індустріального профілю було створено в Києві, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську. Поширилася мережа вищих закладів освіти в Луганську, Полтаві, Вінниці, Житомирі, Кривому Розі, Маріуполі, Мелітополі, Миколаєві, Херсоні.* Важливе значення для розвитку науки й культури мало відновлення в 1933 році університетської освіти. Університети почали функціонувати в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську й інших містах. У 1938 році було затверджено однотипні для всіх університетів країни навчальні плани. Особливість їх була в тому, що вони відображали риси університетської освіти, яка спиралася на широку науково-теоретичну базу. Остаточно була визначена структура навчального плану: загальнотеоретична підготовка, загально-спеціальна підготовка і на останніх курсах – підготовка з конкретної спеціальності. У планах передбачалися курси за вибором.

На 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи з 197 тис. студентів і 693 середні спеціальні навчальні заклади з 196 тис. учнів. На кінець 30-х рр. в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чоловік.

У передвоєнне десятиріччя було подолано помилкову точку зору значної частини організаторів та працівників вищої школи щодо недоцільності ведення в навчальних закладах науково-дослідної роботи. З цього питання було прийнято декілька постанов уряду, в яких, зокрема, підкреслювалося, що без науково-дослідницької роботи не може здійснюватися підготовка фахівців на рівні вимог сучасної науки, а також неможливі підготовка науково-викладацьких кадрів та підвищення їх кваліфікації.

Проте в кінці 20-х – 30-ті роки ХХ ст. в розвитку освіти в Україні були недоліки й трагічні сторінки. Зокрема, мали місце засилля політичних предметів, виробничий ухил за рахунок загальноосвітніх дисциплін, невисока зарплата вчителів. Адміністративно-командна система втручалася в життєдіяльність вищих закладів освіти: було впроваджено призначення директорів інститутів ї деканів факультетів замість їх виборів. Тематика дослідницьких робіт викладачів, особливо з суспільних дисциплін, усе частіше підпорядковувалася далеким від справжньої науки цілям.

Зміцніла адміністративно-командна система з її репресивним апаратом завдала великих утрат науці й вищій школі. Видатні вчені були відсторонені від справ, засуджені, розстріляні. Хвиля “великого терору” прокотилася Україною. З 1930 по 1941 роки в республіці було “виявлено” майже 100 “небезпечних” для суспільства “центрів”, “блоків”, “організацій”. У республіці було репресовано більше 500 тис. чоловік. Значну частину репресованих складали представники інтелігенції, звинувачені в українському буржуазному націоналізмі. Достатньо сказати, що було репресовано біля 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло.

Політика й практика сталінізму гальмували розвиток науки (наприклад, з природничих наук надовго зникла генетика) й призвели до зниження наукового, культурного й морального рівня науково-педагогічних кадрів. Приниження ролі інтелігенції в розвитку суспільства негативно відбилося на вузівський науці й підготовці кадрів для народного господарства.⁸

Ще гірша ситуація склалася в міжвоєнний період на західноукраїнських землях. На території Польщі українці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова “українці” і “український” (як це мало місце в Російській імперії до 1905 р.), замість них запроваджувалися терміни “русин” і “руський”. У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні (з перевагою польської мови).

Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921–1925 рр.). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Ряд закордонних університетів визнали український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахували студентам навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліцейських переслідувань таємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність⁹.

До речі, з 1921 р. в західних країнах за сприяння діаспори створено мережу українських вищих навчальних закладів та наукових установ. Зокрема, 1921 р. у Відні відкрито Український Вільний Університет (УВУ), який у довоєнний період перебазувався до Праги, а з 1946 р. – до Мюнхену. З 1926 по 1945 рр. в Берліні функціонував Український науковий інститут; з 1928 по 1936 рр. – такий же інститут існував у Варшаві. На жаль, архіви та бібліотека цих установ пропали. З 1945 по 1949 рр. в Німеччині, а потім у Вінніпегу (Канада), Нью-Йорку функціонує Українська Вільна Академія Наук (УВАН). Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка (НТШ) веде відлік своєї історії: з 1873 р. по 1935 р. – у Львові, з 1947 р. по 1951 р. – у Мюнхені, а з 1951 р. – у Марселі (Франція) з відділами в США, Канаді й Австрії. З 1973 р. у Бостоні (США) при Гарвардському університеті функціонує Українській науковий інститут, а з 1976 р. в Едмонтоні (Канада) – Канадський Інститут Українських Студій. З 1979 р. у Торонтському університеті (Канада), а з 1984 р. у Маквері університеті (Австралія) функціонують Кафедри Українських студій.

Дещо зроблено з організації шкільної освіти для української діаспори за роки незалежної України. Зокрема, в 2001-2003 рр. проведено три міжнародні науково-практичні конференції “Освіта в українському закордонні: досвід становлення й перспективи”. За цей же період в Україні відбулися чотири навчально-методичні семінари для вчителів діаспори, які викладають українознавчі дисципліни. Протягом 2001-2002 рр. в школи 21 держави Україна безкоштовно надіслала 12 тисяч екземплярів навчальної літератури. В 2002 році 225 іноземців українського походження, а в 2003 – 338, отримали державні стипендії для навчання в наших вузах.

Українська мова та інші українознавчі дисципліни вивчаються дітьми та учнівською молоддю української діаспори переважно або в середніх школах (гімназіях, ліцеях), або в недільних. У 2002-2003 навчальному році такі школи функціонували в Словакії – 2, в Польщі – 6, Македонії та Чорногорії – 5, Хорватії – 3, Австралії – 11, Латвії, Грузії, Казахстані, Данії, Швеції, Башкортостані, Тюменській області Російської Федерації – по 1. Але цього занадто мало. Адже в інших країнах проживає біля 20 млн. наших земляків¹⁰.

Шовіністична антиукраїнська політика на західноукраїнських землях призвела до того, що з існувавших на Західній Україні в 1913 р. 2800 українських початкових шкіл на 1938 р. залишилося лише 360. Якщо одна польська гімназія припадала на 16 тис. осіб, українська – на 230 тис. Значна частина населення залишалася неписьменною, доступ українцям до вузів обмежувався. Навіть у Львові із дев’яти тисяч студентів у 1936 р. українці складали лише 11,5%, у Чернівецькому університеті у 1939 р. – лише 3,5%. Ні один з вузів не працював з українською мовою навчання.¹¹

Незважаючи на зазначені трагічні сторінки в життєдіяльності вищої школи та наукових установ Української РСР у міжвоєнний період, за це двадцятиріччя було підготовлено нове покоління української інтелігенції та спеціалістів народного господарства, які, використовуючи досвід та потенціал попередніх поколінь, своєю працею створили потужний економічний і науково-технічний потенціал країни. Він дозволив вистояти в першій сутичці з ворогом в роки суворих воєнних випробовувань і одержати перемогу над фашистськими загарбниками.

З початком Великої Вітчизняної війни та загрозою окупації території України німецькими військами було забезпечено перебазування у глибокий тил понад 70 українських вищих навчальних закладів, серед них 3 університети (з 6), 28 індустріально-технічних інститутів (з 34), 18 сільськогосподарських інститутів (з 21), 12 медичних інститутів (з 14), 6 художньо-музичних вузів (з 9), 4 педагогічні інститути (з 74).

В евакуйованих українських вузах при великій допомозі братніх радянських народів відновлювалася навчальна робота. Основними районами розташування вищих навчальних закладів УРСР були Урал, Західна Сибір, Середня Азія, Казахстан та Поволжя.

З числа вищих навчальних закладів України, евакуйованих в тил, повністю відновив роботу і діяв як самостійний 31 вуз, у тому числі 2 університети, 18 індустріально-технічних, 4 сільськогосподарських, 3 медичні, 3 педагогічні інститути і консерваторія. Інші вузи, перебазовані у східні райони СРСР, були об’єднані зі спорідненими інститутами братніх республік, деякі влилися в них і діяли на правах самостійних факультетів або відділень.

Зокрема, у м. Кзил-Орду Казахської РСР перемістилися два найстаріших вищих навчальних заклади України – Харківський і Київський університети. У лютому 1942 р. на їх базі утворився Об’єднаний Український державний Університет (ОУДУ). На кінець 1942 р. контингент студентів цього університету складав уже близько 500 чол. Одеський державний університет готував кадри у м. Байрам-Алі Туркменської РСР.

Швидко відновлювали роботу технічні вузи, які було евакуйовано на Урал, в Сибір, Узбецьку та Киргизьку РСР. Крім навчальної роботи й підготовки кадрів колективи вузів внесли вагомий внесок у перемогу над ворогом своїми науково-технічними розробками. Зокрема, Дніпропетровський металургійний інститут у серпні 1941 р. було евакуйовано на Урал. Науково-педагогічні кадри інституту поповнили колективи Магнітогорського гірничо-металургійного, Сибірського металургійного та Уральського політехнічного інститутів. Ученими-металургами К.Ф.Стародубовим, О.П.Чекмарьовим, С.Т.Ростовцевим та іншими була здійснена відливка виливниць безпосередньо з рідкого доменного чавуну, що сприяло збільшенню виробництва броньової сталі для виготовлення танків. Група вчених ДМетІ спільно з ученими-медиками налагодили виробництво високоефективних лікувальних засобів із продуктів коксохімічного виробництва. Багато вчених інституту ввійшли в організований у 1942 році Комітет допомоги вчених фронту. Колективом інституту було внесено 100 тис. карбованців на виробництво танків, що було відзначено Подякою Верховного Головнокомандувача. За великий внесок колективу інституту у воєнні розробки ректор ДМетІ М.Х.Ісаєнко був нагороджений орденом Червоної Зірки. Подібні приклади можна привести й по інших вищих навчальних закладах. Студенти знайдуть матеріал про це в книгах з історії вищих навчальних закладів.

На території окупованої України фашисти спочатку проголосили про свій намір відновити роботу вузів. Вважалися відкритими університет, “полімедикум”, консерваторія, гідромеліоративний інститут у Києві, сільськогосподарський інститут у Харкові, медінститут у Вінниці.

Однак, уже на початку 1942 р. фашисти скинули з себе маску просвітителів. Ліквідація вищої школи України проводилася двома етапами. У січні 1942 р. імперський міністр окупованих територій Розенберг видав спеціальний указ, яким забороняв діяльність установ вищої школи на захопленій гітлерівцями території. Частину вузів у той час з демагогічною метою окупанти ще не закрили. Але 31 серпня 1942 р. рейхскомісар Кох видав наказ про остаточне закриття взагалі всіх навчальних закладів, які охоплювали учнів віком понад 15 років, у тому числі й “дозволених” вузів. Учні, студенти та викладачі мобілізовувалися на роботи до Німеччини.

Широко застосовували фашисти й масове фізичне знищення кращих представників інтелігенції. Уже у червні – липні 1941 р. у Львові було проведено облаву на вчених. Після нечуваних катувань були вбиті десятки професорів університету, політехнічного, медичного, ветеринарного інститутів, консерваторії та інституту радянської торгівлі. Серед них багато вчених, відомих всьому світу своїми науковими працями. Така ж доля спіткала професорів вищих навчальних закладів в інших тимчасово окупованих містах Радянської України.¹²

Об’єктивності ради слід сказати й про те, що під час окупації України були випадки, коли деякі вузівські керівники й викладачі погоджувалися працювати на окупантів, ставали прямими посібниками поневолювачів свого народу. Але не вони представляли справжнє обличчя вчених українських вузів. Абсолютна більшість викладачів і студентів не тільки бойкотувала заходи ворогів, а й всі сили віддавала боротьбі проти них.

Жахливу картину залишили після себе на окупованих українських землях фашистські загарбники. Достатньо сказати, що матеріальні збитки, нанесені вищій школі України фашистськими окупантами, склали біля одного трильйона карбованців. Тому відбудова матеріально-технічної та навчальної бази вищих навчальних закладів у післявоєнних період стала одним з головних завдань відновлення освітянської сфери в Україні. Ця робота розпочалася ще під час війни, по мірі визволення української території від загарбників. З квітня 1943 р. по квітень 1944 р. на території республіки було відкрито 106 вищих навчальних закладів. Бюджет УРСР по вищих навчальних закладах на 1945 р. становив 305 млн. крб. На початок 1945–1946 навчального року в республіці діяло вже 150 вузів, в яких навчалися близько 100 тис. студентів стаціонару.

Поряд з відбудовою довоєнних вищих навчальних закладів в Україні створюються нові вузи: автодорожний інститут та інститут інженерів цивільного будівництва – у Києві, інженерно-будівельний та технологічний інститут будівельних матеріалів – у Харкові, лісотехнічний – у Львові, вище мореплавне училище – в Одесі, медичний інститут у Чернівцях.

Велику допомогу у відбудові вищої школи України надали братні союзні республіки, особливо Російська Федерація. Активними учасниками відновлення матеріально-технічної та навчальної бази вузів були викладачі та студенти. Відбувалася реевакуація професорсько-викладацького складу вузів із східних областей Союзу. Чимало викладачів було відкликано з армії.

За перше повоєнне п’ятиріччя контингент студентів вузів України мав зрости на 30 тис. чол. у порівнянні з останнім передвоєнним роком. За п’ятиріччя намічалося випустити 120 тис. молодих спеціалістів з вищою освітою. Держава щороку виділяла значні кошти на відбудову та розвиток вузів. Зокрема, у 1948-1953 рр. капіталовкладення вищих навчальних закладів Української РСР становили близько 500 млн. крб., а на 1954-1958 рр. планувалося виділити на утримання вузів 682 млн. крб.

У повоєнні роки відбулося відродження і розширення мережі вузів західних областей України. На початок 1957-1958 навчального року тут налічувалося 22 вищих навчальних заклади. У 1954 р. в зв’язку з приєднанням до України Кримської області у сім’ю вузів республіки влилися три кримські вузи (педагогічний, сільськогосподарський та медичний).

Велика увага приділялася відновленню і розвитку мережі заочної та вечірньої освіти. З 1950 по 1958 рр. кількість студентів заочних відділень зросла майже в 3 рази, а вечірніх – у 7. Таким чином, за перші 13 повоєнних років контингент студентів вузів України збільшився в 2,5 рази. На початку 1958–1959 навчального року в республіці діяло 140 вищих навчальних закладів з контингентом 381,1 тис. чол., з них 221,5 тис. чол. на денних відділеннях.¹³ Головними вузівськими центрами в Україні залишилися Харків, Київ, Одеса і Львів. У цих містах находилося 70 вищих навчальних закладів освіти з 140, навчалося в них 59% від загальної кількості студентів. У Харкові було 24 вузи, у Києві – 18, в Одесі – 16, у Львові – 12 вузів. З 1950 по 1960 рр. кількість вузів в Україні скоротилася зі 160 до 135 при одночасному збільшенні кількості студентів зі 201,5 тис. до 417,7 тис. чол. За цей же час кількість науково – педагогічних працівників вузів збільшилося з 14,5 тис. до 24,7 тис. чол.

У наступне 20-ти річчя (1961–1980 рр.) основна увага вищої школи України була сконцентрована на тих ланцюгах вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес, подальший розвиток культури й добробуту людей. Розпочалася підготовка кадрів з багатьох нових спеціальностей, зокрема, з механізації обліку й обчислювальних робіт, обслуговування приладів точної механіки, електроакустики та звукової техніки, обслуговування електровакуумних машин, оптичних приладів, проектування й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технологій полімерних матеріалів тощо.

Попри всіх погрішностях радянської статистики досягнення розвитку народного господарства, освіти, науки, культури, особливо після спроби проведення економічних реформ, які стартували у 1965 році, були відчутними. Зокрема, за економічними показниками восьма п’ятирічка (1966–1970 рр.) була кращою серед радянських п’ятирічок, що дозволило на ХХІV з’їзді КПРС у 1971 р. висунути завдання “органічного поєднання досягнень науково-технічної революції з перевагами соціалізму”.¹⁴

У другій половині 60-х – першій половині 70-х років відбулися відчутні позитивні зміни в розвитку матеріально-технічної бази вищої школи України, удосконалені навчально-методичної роботи у вузах, активізації вузівської науки.¹⁵

Зокрема, було створено стабільну мережу більше ніж із 140 вищих закладів освіти, добре оснащених матеріально й кадрово (див. таблицю 1).

Розвиток вищої школи України у 1960 – 1990 рр. ¹⁶

Таблиця 1

Як бачимо з наведеної таблиці, кількість вузів в Україні в 1975 р. досягла 142 і в наступні 15 років істотно не змінювалася. Стабілізувалася й чисельність студентів і випускників, причому ці показники майже в два рази перевищили рівень 1960 року.

В організацію навчального процесу у вищій школі було впроваджено низку новацій, які покращували якість навчання, підвищували рівень підготовки спеціалістів. Такі новації особливо характерні для періоду, коли Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти України в 70-ті – початку 80-х років очолював член-кореспондент АН України Г.Г.Єфіменко. Зокрема, на базі діючих навчальних планів у вузах були створені робочі навчальні плани, в яких визначалися обсяги годин, необхідних для самостійної роботи студентів з кожної дисципліни. При цьому враховувалися складність дисципліни, її трудомісткість і значення для спеціалістів даного профілю. Прогресивною тенденцією вищої школи України 70-х років було виділення часу у розкладі занять для самостійної роботи студентів, проведення внутрішньо-семестрових атестацій поточних знань студентів.

Відбувалося всебічне зміцнення зв’язків вищої школи з виробництвом, зокрема, проведення на підприємствах виробничої практики студентів та стажування викладачів, створення філіалів профілюючих кафедр на виробництві, спільних науково-виробничих об’єднань та комплексів тощо.

У післявоєнний період значна увага приділялася розвитку науково-дослідницької роботи у вищих навчальних закладах. Вона набула широкого розмаху, але її питома вага в загальному обсязі досліджень значно зменшилася у зв’язку з дуже швидким розвитком мережі академічних і галузевих науково-дослідних інститутів (НДІ). Інтереси НДІ та вузів стали розходитися все більше і більше. Залунали голоси про те, що наука повинна розвиватися в НДІ, а вищі навчальні заклади повинні займатися підготовкою кадрів. У 50-ті роки було прийнято рішення про обмеження роботи академіків у вузах за сумісництвом. Перед вищою школою постало завдання розгорнути такі напрямки наукових робіт, які недоцільно розгортати в академічних і галузевих інститутах, виключити паралелізм у дослідженнях, розробити більш ефективні форми організації вузівської науки.¹⁷

Поштовхом для цього була постанова Ради Міністрів СРСР (квітень 1956 р.) “Про заходи щодо покращення науково – дослідної роботи у вищих закладах освіти”, у відповідності з яким у вузах створювались проблемні та галузеві науково-дослідні лабораторії, запроваджувалися науково-дослідний сектор, посада проректора з наукової роботи тощо. Цим документом галузевим міністерствам пропонувалося надавати допомогу навчальним закладам у зміцненні матеріально-технічної бази, науково-педагогічним працівникам дозволялося сумісництво в НДІ та на підприємствах. Значно збільшився обсяг фінансування наукових розробок вищої школи, поширилася практика госпдоговорних досліджень.

З другою половиною 50-х років пов’язується розгортання науково-технічної революції в СРСР. У цей період радянська наука займала пріоритетну роль у атомній енергетиці та ракетобудуванні, засвоєнні космосу, створенні лазерів, розвитку біохімії і т.д. Відомо, з яким здивуванням сприйняли в усьому світі запуск нашою країною у 1957 р. першого штучного супутника Землі. А політ Юрія Гагаріна у квітні 1961 р. викликав справжній шок у США. Створена спеціально для пояснення цього феномену президентська комісія дійшла висновку: СРСР перевершив США, над усе завдячуючи високому рівню освіченості населення. За класифікацією ЮНЕСКО цей показник визначається питомою вагою молоді у віці від 17 до 24 років, яка отримує вищу освіту. У ті роки наша країна за цим показником займала третє місце у світі.

У першій половині 60-х років у вузах України було здійснено низку заходів щодо поширення галузевих і проблемних науково-дослідних лабораторій, зміцнилося співробітництво з Академією наук. З’явилися перші спільні дослідницькі лабораторії підприємств і вузів. Значно розширився науковий потенціал вищих навчальних закладів. У системі вузів Міносвіти УРСР у 1966 р. працювало 4 НДІ, 37 проблемних і 68 галузевих лабораторій, обсяг наукових досліджень у всіх вузах України за 10 років збільшився в 12 разів.

Усе це створило сприятливі умови для залучення студентів до наукової творчості. Особливо широкого розмаху студентська науково-дослідна робота отримала в 60-х – 70-х роках ХХ ст. Було створено студентське наукове товариство (СНТ), у вузах працювали студентські наукові гуртки, студенти залучалися до участі у виконанні держбюджетних і госпдоговірних науково-дослідних робіт, виконували замовлення підприємств і установ силами створених студентських проектно-конструкторських і технологічних бюро.

Зацікавлена участь студентів у науково-дослідній роботі привела ректорати вузів до думки про доцільність включення студентської наукової роботи в навчальний процес. Уже в роки восьмої п’ятирічки в Запорізькому машинобудівному інституті щотижнево почали виділяти в розкладі занять по 2 години для обов’язкової науково-дослідної роботи студентів. Цей досвід підтримали технічні й інші вузи республіки. У багатьох з них стали розроблятися комплексні плани організації науково-дослідної роботи студентів (НДРС) на весь період навчання. Ініціатива була підтримана Міносвіти УРСР і особисто міністром Г.Г.Єфіменком. З 1975–1976 навчального року Міносвіти ввело систему організації науково-дослідної роботи студентів денної форми навчання в усіх вузах свого підпорядкування. Координувала цю роботу Республіканська Рада з НДРС. Цей досвід отримав розповсюдження і в інших республіках. З вересня 1979 року комплексні плани організації НДРС стали впроваджуватися в усіх вищих закладах освіти СРСР.

Наведемо деякі приклади активної наукової роботи в студентські роки. Майже за рік до закінчення навчання у Київському державному університеті студент Дмитро Сильверстов на основі своїх досліджень захистив диплом, ще через рік – кандидатську дисертацію, а ще через два роки став доктором наук. Виконану студентом Київського політехнічного інституту Павлом Тривайлом дипломну роботу Вчена рада рекомендувала до захисту в якості кандидатської дисертації, і в рік закінчення інституту він став кандидатом технічних наук. Студент Дніпропетровського металургійного інституту Володимир Шаповалов брав активну участь у науковій роботі. Його було рекомендовано до аспірантури, і за 2 роки він виконав і захистив кандидатську дисертацію (йому тоді виповнилось 25 років). У 34 роки він став доктором наук. І тоді ж він зробив перше за історію інституту наукове відкриття. Наведені приклади служіння студентів науці гідні наслідування.

Незважаючи на безперечні успіхи радянської, в тому числі української вищої школи в підготовці кадрів і розвитку науково-технічного прогресу в 60-ті – 70-ті роки, у цей же період виникає, а на межі 70-х – 80-х років загострюється низка проблем у сфері вищої освіти. Зокрема, традиційно, не менше одного разу в п’ятиріччя, приймалися постанови по вищій школі, в яких, в цілому, правильно ставилися завдання щодо покращення якості підготовки спеціалістів, розвитку матеріально-технічної бази і зміцнення наукового потенціалу вузів, широкого його використання для вирішення народногосподарських проблем тощо. Але здійснення цих рішень було паліативним або взагалі зривалося. Адже вони не підкріплялися відповідними фінансовими ресурсами й організаційною роботою. Був відсутній дієвий контроль за перетворенням накресленого в життя.

У керівництві освітою й наукою, як і іншими сферами суспільного життя, збільшувався розрив між словом і ділом. Застійні явища все глибше поражали науку й вищу освіту. Якщо розвинені капіталістичні країни у порівнянні з 50-ми – початком 60-х років в декілька разів збільшили свої витрати на науку й освіту, здійснили прорив до нових технологій за рахунок потужного розвитку мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, то Радянський Союз топтався на місці, втрачаючи чисельні пріоритети в розвитку науки та освіти. Прогрес науки й вищої освіти стримувався різними перепонами, які створювалися жорсткою централізацією управління, відомчими інтересами, залишковим принципом виділення коштів на освіту, науку й культуру.

Ось чому цілком закономірно, що після зміни влади в СРСР у березні 1985 року, одним із перших питань, націлених на подолання застійних явищ у розвитку країни, було питання про прискорення науково-технічного прогресу, розглянуте у квітні 1985 р. на спеціальному Пленумі ЦК КПРС.

Нові вимоги висувалися перед вищою школою. Були затверджені “Основні напрямки перебудови вищої і середньої спеціальної освіти в країні”, які конкретизувалися в низці окремих постанов щодо вищої школи. У них визначалися конкретні завдання з докорінного покращення якості підготовки та використання спеціалістів з вищою освітою в народному господарстві; удосконалення підготовки та використання науково-педагогічних кадрів; підсилення ролі вузівської науки в розвитку науково-технічного прогресу, забезпеченню високої якості підготовки спеціалістів; підвищення заробітної плати працівників вищих навчальних закладів; покращення матеріальних і житлово-побутових умов аспірантів, студентів вищих і учнів середніх спеціальних навчальних закладів. У вищих закладах освіти розгорнулася робота щодо виконання намічених заходів.¹⁸

До початку 90-х років дещо із запланованого вдалося зробити. Перш за все, автономніше та демократичніше стали система управління вищою школою й організація внутрішньовузівської життєдіяльності, було відроджено багато традиційних і виникли нові науково-педагогічні школи, вирішено деякі соціальні проблеми вузівських колективів, впроваджено сучасні форма та методи навчання. Разом з тим, поглиблення економічної кризи й політична нестабільність у країні так і не дозволили фундаментально зайнятися розробкою та реалізацією державної програми розвитку вищої освіти. Освітянська галузь продовжувала залишатися на узбіччі суспільного життя.

Зокрема, в СРСР частка витрат на освітянську сферу з 1963 по 1990 роки практично не змінилася і складала 5-7% від національного доходу (у 1990 – 6%). У США за цей же період вона зросла з 1,7 до 12,2%, у ФРН – з 3 до 12,1%. Фактично річні витрати на підготовку одного студента були у вузах США в 6,4 рази, у Великобританії – в 4,4, в Японії – 4,7, у ФРН – в 3,4 рази більше, ніж в СРСР.

Таким чином, розвиток вищої школи України в 1917–1991 рр. не може оцінюватися однозначно. Були на цьому шляху беззаперечні досягнення, були й трагічні сторінки. І все ж радянська система вищої освіти була не найгіршою в світі, а багато в чому й перевершувала кращі світові аналоги. Здобуття у 1991 році Україною своєї державної незалежності докорінно змінило подальший процес реформування вищої школи.

Питання для повторення

1. Формування системи національної освіти за часів Української Центральної Ради та Української держави гетьмана П.Скоропадського.

2. Розвиток освітянської сфери в Радянській Україні у міжвоєнний період (1921 – 1939 рр.): здобутки і втрати.

3. Освітянська сфера на західноукраїнських землях у міжвоєнний період.

4. Вища школа України в роки Великої Вітчизняної війни.

5. Післявоєнна відбудова та подальший розвиток вищої освіти в Україні в 1946 – 1991 рр.

Поиск по сайту: