СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Рівень матеріальної та духовної культури суспільства в значній мірі залежить від стану справ у сфері освіти. На цьому наголошували класики суспільно-політичної думки.

Зокрема, при всій справедливості критики на адресу марксистської літератури за її класовий підхід і конфронтаційність, у тому числі і при розгляді проблем розвитку науки і освіти, не можна не побачити багатьох корисних ідей, висловлених представниками вказаного напрямку в цій галузі і підтверджених життям.¹

Так, вони справедливо вважали рівень освіти людей одним з головних критеріїв потенційних можливостей розвитку будь-якого суспільства й підкреслювали, що ці можливості найбільш повно реалізуються за вимогою забезпечення органічного взаємозв’язку освіти, науки, виробництва.

Конкретний історичний досвід підтвердив також марксистську тезу про те, що створення матеріальних і духовних багатств суспільства залежить від загального рівня науки і від прогресу техніки, від застосування цієї науки до виробництва.

Нарешті, беззаперечні висновки про те, що благами науки, освіти і культури повинні мати можливість користуватися всі прошарки населення, що ці сфери повинні бути забезпеченими відповідною матеріально-технічною базою, фінансуванням і т.п.

Наука, техніка, освіта об’єктивно повинні розглядатися в органічній єдності, яка випливає з їх функцій та змісту. Зокрема, як справедливо підкреслював відомий наукознавець Дж. Бернал, наука може розглядатися і як інститут, і як метод, і як накопичення традицій, знань, і як важливий фактор підтримки і розвитку виробництва, і як один з найбільш сильних факторів, що формують переконання і відношення до світу і людини. У свою чергу, техніка являє собою сукупність штучно створених засобів діяльності людей. А сфера освіти є постачальником спеціалістів для різноманітних галузей народного господарства, науки, культури, тут ведеться науково-дослідна робота теоретичного й прикладного характеру, здійснюється перепідготовка й підвищення кваліфікації викладачів і спеціалістів. Як бачимо, призначення й функції вказаних галузей взаємообумовлені та взаємопов’язані.

Не менш цікавими для визначення місця та ролі вищої освіти в соціокультурному розвитку суспільства є ідеї тих учених, організаторів науки й вищої освіти, котрі дотримувалися немарксистських політичних поглядів.

Важливі думки щодо вивчення цієї проблеми містяться у працях М.О.Бердяєва, М.П.Драгоманова, М.С.Грушевського, В.І.Вернадського, А.Є.Кримського та ін. Їх погляди на проблеми розвитку освіти, науки і технічного прогресу базувалися не на класовому підході, а на загальнолюдських цінностях. Тому особливу увагу вони приділяли осмисленню майбутнього всієї цивілізації, вивченню можливостей прискорення економічного та морального розвитку суспільства, обґрунтуванню високої місії й відповідальності вчених за долю людства.²

Для розробки державної політики в освітянській сфері України, на наш погляд, важливі зауваження, зроблені в свій час М.П.Драгомановим і М.С.Грушевським, які багато зробили для захисту національних традицій в організації освіти й науки в Україні. Ці ідеї були пов’язані з їх розумінням суспільного прогресу та ролі в ньому національного фактору, що здійснює могутній вплив на розвиток освіти, науки й культури. У одній з кращих своїх праць “Чудацькі думки про українську національну справу” М.П.Драгоманов підкреслював, що потрібно вивчати історію України в усі періоди, причому на кожному етапі звернути увагу на зростання або занепад людяності, господарства, порядку й думок суспільних і державних, освіту, пряму чи побічну участь українців в європейській історії та культурі.

По-сучасному звучать також слова М.С.Грушевського про те, що межі усіх потреб національного життя потреба рідної школи найголовніша тому, що народ, який не має своєї школи, може бути лише пасинком чужих народів, бо ніколи не виб'ється на самостійний шлях існування. Він вважав, що українці повинні мати свою власну вищу школу, де б усі науки викладалися українською мовою й українськими професорами, щоб різноманітні потреби українських громадян задовольнялися українською наукою, щоб українці жили своїм власним і повним життям. Він закликав “дати українцям повну свободу і можливість розвивати свою писемність, науку і мистецтво, своє життя суспільне”.³

При розробці політики незалежної України у сфері освіти й науково-технічного прогресу важливо враховувати всю гаму поглядів на цю проблему, напрацьованих попередниками. Немає ніяких сумнівів у тому, що незалежна держава Україна повинна мати національну систему освіти й науки, тому що кожна нація, більша чи менша, має свої якісні особливості, свою специфіку, яка належить тільки їй і яка виявляється в національній культурі.

Треба зазначити, що після здобуття Україною державної незалежності не бракувало декларативних заяв керівників країни відносно важливості підтримки та розвитку освітянської та наукової сфер. Не обійшов цю проблему і новий Президент України В.А.Ющенко. Проголошуючи свою інаугураційну промову на майдані, він наголосив, що майбутнє України – найкраща освіта, висока наука, технології завтрашнього дня.⁴

Разом з тим важливо пам’ятати, що освіта, наука, техніка не мають національних меж, вони створюються всіма народами. З розвитком людського суспільства розвивалася й освітянська сфера, культура навчання.⁵ Як відзначається в праці Подольської Є.А., Лихвар В.Д., Іванової К.А., історично першою, найбільш давньою формою навчального процесу було буденно-практичне навчання. Сценарій такого навчання не передбачає якоїсь спеціальної організації навчального процесу. Навчання відбувається стихійно, шляхом залучення підростаючого покоління до трудової діяльності дорослих. Таке навчання було головною формою освіти протягом довгого історичного часу, починаючи з первісного суспільства. У міру ускладнення завдань навчання склалось демонстраційне навчання, яке являє собою особливий процес взаємодії педагога і учня: учитель показує, що і як потрібно робити, учень копіює дії вчителя. У цій формі навчання вперше відокремлюється від інших видів діяльності і стає самостійним, специфічним її видом. Сценарій демонстраційного навчання вимагає від учителя відповідних педагогічних навичок і методичних прийомів: підбору завдань, посильних для учня, послідовного переходу від простих до більш складних завдань. Головним навчальним фактором стає метод повторення. Ще в античні часи виник вислів: “повторення – матір навчання”. У такій формі навчання вчитель ставить учня в позицію пасивного об’єкта навчання. Індивідуальні особливості особистості учня істотного значення для дій вчителя не мають. Учитель і учень тут, на відміну від буденно-практичного навчання, відчужені один від одного, протиставлені один одному як активний суб’єкт і пасивний об’єкт.

Наступною формою навчального процесу, яка виникає в Новий час на основі класичної педагогіки, було розвиваюче навчання. Воно зв’язано з розробкою спеціальних дидактичних прийомів, що активізують учнів. Сценарій навчального процесу тепер орієнтує вчителя не тільки на показ, але і на пояснення, а учня – не просто на повторення і запам’ятовування, а й на розуміння матеріалу і самостійне виконання вправ, що сприяють їх засвоєнню. Центр тяжіння в навчанні переноситься на самостійну роботу учня. Сценарій розвиваючого навчання, на відміну від демонстраційного, передбачає, що вчитель не просто вчить, не просто подає істину, а вчить її віднаходити.

Однак, одним із недоліків як демонстраційного, так і розвиваючого навчання є те, що вчитель залишається центральною фігурою сценарію навчання і саме він несе відповідальність за навчальну діяльність учня.

Лише в ХХ ст. поступово починають зароджуватися ідеї креативного (від англ. сreative – творчий) навчання. Сценарій креативного навчання передбачає індивідуально – орієнтовану роботу педагога з учнями.⁶ Воно передбачає персональний характер навчання з урахуванням індивідуально – психологічних особливостей учнів, бережливе ставлення до їх інтересів і потреб. Прибічники креативного навчання розглядають освіту як гуманістичну у тому смислі, що вона найбільш повно й адекватно відповідає неповторній природі людини, допомагає їй виявити те, що у ній уже започатковано природою. Головним фактором креативного навчання є ініціатива учнів. У креативному навчанні навчальний процес перетворюється на спільну роботу вчителя і учня як повноправних партнерів, зацікавлених один в одному і в справі, якою вони разом займаються. Стосунки між вчителем і учнем набувають характер неформального, особистого спілкування. У цьому спілкуванні відбувається не однобокий рух інформації від вчителя до учня, а двосторонній обмін інформацією. Таким чином, креативне навчання – це, скоріше, самонавчання, навчання творчості, творча діяльність. Найбільш характерне воно поки що для навчання в аспірантурі.

В останній час певного поширення набуває не інституційна модель освіти, тобто освіта за допомогою Internet, дистанційне навчання тощо. Поширюються інноваційні (від лат. In – в, novus – новий) сценарії освіти у вищій школі.

Наводячи цей опублікований в літературі матеріал про еволюцію форм навчального процесу в різні періоди історії людства, автор переслідував такі цілі:

- по-перше, привернути увагу студентів до того, що сьогодні – час креативного, творчого навчання. Тому консервація форм навчального процесу, характерних для попередніх періодів розвитку людства, є кроком назад, погіршує підготовку вітчизняних фахівців, зменшує конкурентоспроможність вітчизняної вищої школи;

- по-друге, показати, що освітянська сфера є важливим чинником, який впливає на розвиток головної продуктивної сили суспільства – людини. Тому прогрес суспільства, прогрес освітянської сфери і прогрес людини – взаємообумовлені процеси.

Кожна з епох, які пройшло людство, по-своєму впливала на розвиток людини, формувала якості, притаманні характеру часу. В одні часи характерною для людини була рабська покірність перед силами природи, існуючими порядками, в інші – прагнення підкорити природні можливості, змінити існуючі обставини з метою покращення якості життя. Одні епохи виховували рабів, інші – зворотливих пристосуванців, треті – людей активних, розумних, духовних. Не остання роль у всьому цьому належала системі освіти.

Проблеми, які постали сьогодні перед кожною країною і перед людством в цілому, вимагають посилення уваги до розвитку культурно-освітньої та наукової сфер. Слушні думки з цього приводу відносно України, на наш погляд, проголошує академік НАН України В.П.Семиноженко.⁷ Він наголошує, що головним ресурсом “постматеріальної неоекономіки” є людський капітал. Господарче зростання набуває нової якості, коли найбільш ефективною формою накопичення стає розвиток людьми власних здібностей, а найбільш вигідними інвестиціями – інвестиції в людину, її знання й таланти. За даними ЮНЕСКО, у двадцяти країнах працює 95% усіх вчених світу, і саме в цих країнах прибуток на душу населення щорічно зростає на 200 дол.; в усіх інших країнах, де працює лише 5% учених світу, щорічне зростання доходів населення складає тільки 10 дол. Експертні розрахунки довели, що одне лише вдосконалення вищої освіти забезпечило чверть усього приросту американського валового продукту в ХХ столітті. І зовсім показово, що в 1997–1999 роках у США на розвиток усіх форм освіти витрачалося у два з лишком рази більше, ніж на військові потреби – 635 млрд. дол. на рік.

Таким чином, науково-інформаційна, культурна та освітня сфери стають сьогодні системоутворюючими і стратегічно важливими факторами розвитку держави. В усьому світі наука, освіта, культура, виробництво високих технологій залежать від бюджетного фінансування. Тому Україна повинна докорінно змінити бюджетну стратегію щодо гуманітарної сфери. Ми маємо відмовитися від фінансування гуманітарних галузей за залишковим принципом.

Сучасна економічна кон’юнктура вимагає зміни бюджетної психології: капіталовкладення в гуманітарну сферу перестають бути ресурсовитратним і нерентабельним соціальним навантаженням на бюджет, а навпаки стають пріоритетною інвестиційно-прибутковою стратегією. Держава має стати основним інвестором, менеджером і фінансистом національної науково-інформаційної, культурної й освітньої структур.

Світ сьогодні поєднаний піклуванням про вирішення глобальних проблем сучасності, зокрема, проблеми гармонійного розвитку людини. Інтенсивно розвивається міжнародний освітній простір. Світова спільнота намагається створити глобальну стратегію освіти людини незалежно від місця її проживання. Усі країни поєднує розуміння того, що сучасна освіта повинна стати міжнародною. Важливі кроки щодо інтеграції вищої освіти України в світовий освітянський простір зроблено на початку ХХІ століття. У травні 2005 року Україна підписала відповідні документи про входження до Болонського процесу – загальноєвропейської спільноти вищих закладів освіти. До 2010 року передбачено провести докорінні зміни в освітянській сфері України і досягти рівня провідних вищих закладів освіти в Європі.

Питання для повторення

1. У якому взаємозв’язку знаходяться вища освіта, наука, техніка та виробництво?

2. Значення національного фактору в розвитку вищої школи.

3. Еволюція форм навчального процесу в системі освіти.

Поиск по сайту: