АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Землях у добу Середньовіччя

Читайте также:
  1. Античні міста – поліси, їх культура в українських землях.
  2. Естетика раннього західноєвропейського Середньовіччя
  3. Загальна характеристика доби Середньовіччя (V – XV ст.)
  4. Зародження соціологічних вчень в добу античності та середньовіччя.
  5. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
  6. Люблінська унія. Початок польського панування на українських землях
  7. Найдавніші хлібороби та скотарі на землях України
  8. Національно-визвольна боротьба на Правобережжі та західноукраїнських землях у середині та другій половині XVIII ст.
  9. Особливості філософії Епохи Середньовіччя .
  10. Політичні вчення епох Раннього християнства і Середньовіччя
  11. Початок і розвиток книгодрукування. розвиток освіти на українських землях 14 — 17 століття

 

Початком українського етногенезу вважаються перші століття нашої ери, коли фіксується перевага слов’ян у північних та північно-західних хліборобських районах України. На ІХ – Х ст.ст. припадає утворення централізованих слов’янських держав. У 882 р. у Східній Європі виникає нова держава, відома в літературі під назвою Київська Русь або Давньоруська держава.

Ця держава не мала ідеологічної єдності: були відсутні офіційна культура, централізована організація релігійного культу, спільна писемна (літературна традиція). У перспективі етнокультурна та чисельна перевага східнослов’янських племен, а також прийняття в 988 р. християнства з Візантії призвели не пізніше половини ХІ ст. до повної перемоги саме слов’янських засад в організації культурного, політичного та суспільного життя Київської Русі.

Як відзначає Степан Сірополко,1 щодо стану освіти в Київській Русі існує три точки зору:

- освіта в Київській Русі була поставлена дуже високо;

- у Давній Русі не було шкіл, а приватні особи відкривали у себе вдома, так звані, публічні читання;

- М.С.Грушевський шукає правду посередині. Може, організованих шкіл і не було, але була ступенева освіта в приватних закладах: уміння читати – писати й рахувати – грецька мова – знання візантійської риторики й стилю. Це підтверджується і в літописаннях.

Як було зазначено, формування системи освіти самим безпосереднім чином пов’язано з появою й розвитком писемності. Численні письмові джерела та археологічні знахідки свідчать, що принаймні з середини першого тисячоліття слов’янські племена користувалися примітивним піктографічним письмом.

Створення слов’янської азбуки пов’язують з іменами Кирила та Мефодія (IX ст.). На зламі IX і Х ст.ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма і глаголиці з’являється більш досконала азбука, що отримала назву кирилиця; нею і написані відомі нам пам’ятки давньоруської літератури. З прийняттям християнства прискорюється розвиток писемної культури. Літературною мовою стає церковнослов’янська, яка прийшла на Русь із Болгарії.

Про розширення освіти серед русичів свідчать численні берестяні грамоти, а також надписи, зроблені на виробах ремісників і на стінах будівель. У літописі від 972 р. вперше згадується про введення Володимиром Святославовичем шкільного навчання на Русі. Ярослав Мудрий під час свого князювання у Новгороді наказав створити школи і навчити грамоті триста дітей.

Як слушно наголошується у навчальному посібнику, виданому за редакцією М.М.Заковича,2 дипломатичні й торговельні зв’язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов’язковим знанням грецької та латинської мов. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав у 1037 р. створює школу, яка, продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Це, за уявами того часу, перший вітчизняний вищий навчальний заклад. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців – претенденти на корони королів. Зокрема, діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці.

Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Вже в ХІ ст. тут виникає центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів. Тільки до монголо-татарського нашестя зі стін монастиря вийшло понад 80 єпископів. Тут з’явився і набув свого розвитку феномен літописання. У цьому монастирі працювали відомі літописці Нестор, Никон, Сильвестр.

Окрім вміння читати й писати на Русі добре знали й арифметику. Окрім знання чотирьох правил арифметики знали тоді й дроби та користувалися ними при найрізноманітніших обрахунках.

На західноукраїнських землях важливими освітніми й науковими центрами були Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих. Вища освіта вимагала не лише досконального знання старослов’янської мови, але й грецької. Митрополит Климентій свідчив, що вже в першій половині ХIII ст. в Русі близько 400 чоловік володіли грецькою мовою.

Культурне та політичне зростання авторитету Галича і Волині в ХІІ столітті втягувало західноукраїнські землі в сферу інтересів європейських держав і висувало потребу в знанні латинської мови. Знали русичі і німецьку мову. Ідеалом тієї епохи була людина “тримовна”, тобто знавець грецької, латинської і однієї з європейських мов.

Грамоті навчалися не тільки хлопці, але й дівчата. У літописі розповідається про школу, відкриту онукою Ярослава Мудрого Ганною (Ганкою) Всеволодівною при Андріївському монастирі у Києві. У школі, крім грамоти, дівчата навчалися співу, шиттю, іншому рукоділлю, що для середньовічної Європи було новизною. Знала “книжне письмо” і сама писала книжки княжна Єфросінья Полоцька.

Багато освічених людей було серед князів. Зокрема, Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші славилися як “книжні мужі”, знавці декількох мов.

У Київській Русі було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя – це прототип державного навчального закладу; школа “книжного вчення”, основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчалися діти ремісників і купців.

Нагадуючи про неоднозначні оцінки рівня освіти в Київській Русі, наведемо й точку зору на цю проблему П.О.Сапронова, який стверджує, що хрещення дало країні писемність на рідній мові, але вона так і не стала мовою науки, філософії, богослов’я. Спадщина, котру передала Русі Візантія, не приналежала до сфери наукової, філософської й богословської думки. Освіта в Київській Русі різко відрізнялася від західної та візантійської, була менш інтелектуальною.3

У часи монголо-татарського нашестя шкільна справа перейшла в руки церкви. У парафіяльних, монастирських та єпископських школах навчання й виховання було, в основному, релігійним. Але ці школи давали елементарні знання й загальні відомості з різних галузей науки, зокрема, мови, арифметики та співів. До вчительського корпусу тоді входило духовенство, дяки (яких називали “дидаскалами” або “майстрами”) та вчителі, яких іменували “бакалярами”.

З XIV століття розпочинається литовсько-польський період української історії. Цей період характеризується наступними історичними умовами та особливостями:

1. З другої половини XIV до середини XVIІ ст. практично всі землі України перебували під владою Корони Польської та Великого князівства Литовського, Російського та Жемантійського, які об’єдналися 1569 р. у Річ Посполиту.

2. Православне населення Польського королівства та Литовського князівства починає відчувати себе окремим етнокультурним цілим – “русинами”, різко відмінними від литовців та поляків, що були католиками та язичниками, і від православних “московитів”, підданих Великого князівства Московського.

3. Етнічна самосвідомість була притаманною виключно представникам вищих, привілейованих верств суспільства: князям, магнатам, шляхті, верхівці міщанства, духовенству.

4. Візантійська (греко-слов’янська, а не римська) традиція превалює в культурі, особливо духовній, художній. Культура русинів надовго стає неспроможною до регенерування нового, виконуючи тільки консервативну, охоронну функцію.

5. Головною зміною в умовах розвитку культури було руйнування князівської держави.

6. Україна всупереч усім складностям напівколоніального становища через польську державність торкалася культурного життя Європи, ознайомилася з її досягненнями та з’єднала їх із своїми самобутніми традиціями.

7. У межах чужої держави, під впливом полонізації та окатоличування аристократії православне духовенство перетворюється на одного з головних носіїв національної спадкоємності та ідентичності.

8. Православ’я стає стрижнем національно-культурного руху, об’єднуючи священників, шляхту, міщан, козаків, навіть селян. Саме тому відбувається сплеск релігійно-культурного життя на Україні другої половини XVI – першої половини XVIІ ст.

9. Ще яскравішої релігійної спрямованості набуває культурна діяльність міського населення – міщан. Зацікавлене у ліквідації правової нерівності серед городян за релігійною ознакою, міщанство створює свої об’єднання – братства.

10. На початку XVIІ ст. Запорізька Січ бере на себе захист православної церкви. Козаки, які воювали найманцями майже в усіх європейських конфліктах, знайомлять українське суспільство із закордонними технічними, виробничими та культурними досягненнями. Верхівка козацтва виступає з планами консолідації кращих національних сил, щедро обдаровує храми, стає заступником мистецтва та активно бере участь в організації освіти. Зусиллями козацтва Київ відроджується як всеукраїнський центр. Тут 1621 року гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, авторитетний військовий та політик, який прагнув мирного розв’язання конфлікту між козаками та шляхтою, всупереч схваленим королем рішенням Брестського собору 1596 р. сприяє відновленню ліквідованої православної митрополії. Усе Військо Запорізьке вступає до Богоявленського братства Києва. При храмах організовуються школи, госпіталі, притулки для козаків похилого віку, кобзарів та ін.. Діє загальне правило: частина військової здобичі – третина “от всякого весла и меча” – віддавалася церкві.

До кінця XVI ст. визначальними у шкільній справі на українських землях залишалися візантійські традиції: школа при церкві (або монастирі), дяк (“дідаскал”, “майстер”, “бакалавр”) – шкільний вчитель, богослужебні книжки – підручники, програма навчання – буквар, церковний спів і письмо, мова навчання – церковнослов’янська.

До появи в Україні власних вищих навчальних закладів, багато заможних українців з XIV ст. отримувало вищу освіту в університетах Європи. Так, лекції Галілея у Подуанському університеті у 1592-1610 рр. відвідувало 52 студенти – українця. У XIV – XVII ст.ст. у Краківському університеті викладали 13 професорів з русинських земель, а у XVI – XVII ст.ст. тут навчалося більше 800 студентів з України. Багато з цих людей стали видатними вченими, культурними діячами, організаторами освіти й науки. Про деяких з них розповідається в навчальному посібнику М.М.Заковича.4

Так, у Болонському університеті, одному з найстаріших, здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450-1494). Юрій Котермак народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ремісника Михайла Доната (Котермака). 1468 року його ім’я було внесене до списків студентів Краківського університету. На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич. Уже в 1470 році він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 р. – магістра. Далі він вирушив до Італії, у Болонський університет – один з найуславленіших у Європі. У цьому університеті Юрій Дрогобич викладав астрономію протягом 1478/79 навчального року, написав у 1480-1482 роках першу наукову працю, став ректором Болонського університету і склав іспит на звання доктора медицини. В Італії Юрій Дрогобич викладав, займався медичною практикою, науковою діяльністю. Зокрема, в його найвідомішій друкованій праці “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету” з точністю до години передбачено затемнення місяця 22 квітня і в ніч з 15 на 16 жовтня 1483 року; визначено географічну довготу багатьох міст, у тому числі, вперше, рідного Дрогобича, а також Москви і Вільно. Зроблено астрологічні прогнози щодо стану справ священної Римської імперії. Складено також метеорологічний прогноз і прогноз епідемій. Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора. Юрій Дрогобич – перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі.

Інший славетний український поет-гуманіст, педагог Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Ця територія в ті часи була заселена лемками. Він вчився і викладав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Він писав власні вірші, займався перекладацькою та видавничою діяльністю.

До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан. Початкову освіту він здобував у Перемишлі, а далі навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на Батьківщину. Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Переважна більшість вчених вважає саме Станіслава Оріховського засновником полемічної літератури.

Поряд зі Станіславом Оріховським працювала ціла плеяда блискуче освічених українських гуманістів. Так, Іван Туробінський-Рутенець зробив значний внесок у розвиток науки правознавства. Отримавши освіту в Краківському університеті, згодом став професором і ректором цього університету.

Григорій Чуй-Русин освіту здобував також у Краківському університеті. Протягом життя працював ректором колегії в Перемишлі, викладав поетику й риторику в Клодавській школі, був професором Краківського університету. Вірші Григорія Чуя набули європейської слави.

На початку XVI ст. на терени України проникає реформаційних рух, направлений прати католицької церкви. Найбільш відчутливими впливи Реформації стають у 50-х роках XVI ст. Реакцією католицької церкви на Реформацію була контрреформація. Зокрема, у 1568 р. в українських землях розпочав діяльність орден єзуїтів (засновано в Парижі у 1534 р.). Ним було засновано ряд шкіл: у Перемишлі, Фастові, Острозі, Львові, Вінниці. В Україні тоді діяли 23 єзуїтські колегії.

Єзуїти відкривали елементарні та середні школи й колегії з двома відділеннями – нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п’ять класів. На вищому відділені три роки вивчалася філософія і чотири роки – богослов’я. Освітні заклади організовувалися на зразок західно-європейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1569 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, яка вважалася найбільшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії папа римський призначив Петра Скаргу – активного діяча єзуїтів.

Єзуїти створили в Європі найпрогресивніші навчальні заклади і за програмою, і за методикою, і за вимогами до педагогів. Вони забезпечували освіту вищого європейського стандарту. Такі школи були спокусливими для шляхти новими предметами, шкільним театром. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національної ідентичності.

На противагу єзуїтській освіті багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577-1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалося з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою “Семи вільних мистецтв”. Тут вивчалися богослов’я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов’янська, польська, грецька та латинська мови.

Острозька академія (1580-1608) протиставила польській експансії вітчизняну систему духовних цінностей. Академія, яку називали “трьохмовним ліцеєм”, “храмом муз”, стала початком реального компромісу між традиціями (“грецьким благочестям”) і новаціями (“латинською наукою”). Вона була навчальним закладом нового типу – слов’яно-греко-латинською академією. З Острозької академії вийшло багато видатних людей: Гаврило Дорофієвич, Йов Княгиницький, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Петро Конашевич-Сагайдачний. За час дії цього навчального закладу його закінчили близько 500 осіб, які стали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками.

Острозька академія залишила по собі значний слід в історії освіти й духовного життя України. Найвагомішою культурною пам’яткою Острозької академії було видання повної художньо ілюстрованої Біблії слов’янською мовою в 1581 році, текст якої вживався при богослужінні у православних церквах. За зразком Острозької академії вищі школи були створені в Турові – 1572 р., Володимирі-Волинському 1577 р., Слуцьку – 1580 р., Львові – 1586 р. Навчання в цих школах було доступне для дітей “всякого стану”, убогих і багатих.5

Окреме місце серед шкіл цього періоду займає польська Замойська академія, відкрита Яном Замойським у 1595 р. в західноукраїнському місті Замостьє. Фундатор академії вилучив із її програми богослов’я. Академія складалася з восьми класів. Бідних студентів не лише звільняли від плати за навчання, але й утримували в бурсі за рахунок фундатора. Студенти поділялися за національністю на п’ять груп: польська, литовська, руська, пруська та чужоземська. У школі вивчалися цивільне і публічне право; філософія; фізика; логіка і метафізика; математика; риторика і динаміка; поезія і синтаксис; антологія та орфографія. Після смерті фундатора Замайська академія встановила чотири факультети: теологічний, правничий, філософський та медичний. Академія перестала існувати з часу першого поділу Польщі (1772 р.). Із Замойської академії вийшли Касіян Сакович, ректор Київської братської школи; Ісая Трофимович-Козловський, ректор Києво-Могилянської колегії; Сильвестр Косів, перший проректор цієї ж колегії.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства – національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Зокрема, у 1585 р. свою школу організувало Успенське братство Львову. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Викладали слов’янську та грецьку мови, а також “вільні науки”. У 1586 р. тут було складено “Порядок шкільний”, у якому, зокрема, викладено педагогічні вимоги до вчителя.

“Дидаскал або вчитель цієї школи повинен бути благочестивий, розумний, смиренномудрий, скромний, не хабарник, не грошолюб, не гнівливий, не заздрісник, не насмішник, не соромітник, не чародій, не казкар, не пособник єресей, а прихильник благочестя, добрих справ, що в них себе проявляє, а не лише в таких чеснотах, то й учні будуть такі, як їх учитель …

Учитель же, взявши доручену йому дитину, повинен навчати її свідомо доброї науки, за непослух карати не по-тиранськи, а по-вчительськи, не надмірно, а посильно, не розбещено, а спокійно й смиренно, не тільки по-світськи, а й вище світських …

Навчати й любити учитель повинен всіх однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих …” 6

На початку XVII ст. активізується рух зі створення братських шкіл у Центральній Україні. У 1615 р. було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором став Іов Борецький. У Київській братській школі вивчали грецьку, латинську, слов’янську, польську мови, а також поетику, риторику, філософію.

Діяльність Київського братства підтримувало Військо Запорізьке. У 1615 р. гетьман П.Конашевич-Сагайдачний з “усім військом” вступив до Київського братства і взяв під захист братську школу. Кожний козак вносив 6 грошів вступних і 1,5 гроша щомісячно, які йшли на потреби братства та розвиток освіти. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській і Луцькій братським школам.

Взагалі, козацтво відіграло значну роль у розвитку освіти в Україні. На думку Д.Яворницького, більшість січового війська за своєю грамотністю і начитаністю стояла так високо, що переважала у цьому відношенні середній, а, може, і вищий стан людей свого часу. На землях Війська Запорізького низового були школи, які поділялися на січові, монастирські і церковнопарафіяльні. У січовій школі навчалися хлопчики, які з різних причин потрапили на Січ. Січові школярі вчилися читати, писати і співати. Вони обирали зі свого середовища двох отаманів – одного для підлітків, другого для малолітніх. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, який, окрім своїх прямих обов’язків наставника, повинен був турбуватися про здоров’я хлопчиків. Про всі надзвичайні випадки у школі він повинен був доповідати кошовому отаману. Школа монастирська існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі й виникла разом з першою його церквою близько 1576 р. Школи церковнопарафіяльні існували майже при всіх церквах у паланках, по слободах, зимівниках і хуторах.

Вагомі здобутки вітчизняної освіти пов’язані з ім’ям Петра Могили, який, будучи митрополитом Київським, у 1631 році заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Через рік він об’єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називатися Києво-Могилянською академією. З її діяльністю пов'язаний особливий період у розвитку вищої освіти в Україні.

Таким чином, у першій половині XVII ст. в Україні вже існувала розгалужена мережа навчальних закладів. Високий рівень культури й освіченості українців у цей період відзначали чужоземці, які побували в Україні. Зокрема, Павло Алепський, який у 1653 році проїздив Україною, відзначав: “Починаючи з Рашкова, по всій козацькій землі дивовижний і добрий факт спостерігали ми: всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх дружин і дочок уміють читати й знають порядок служб церковних і церковний спів, священники навчають сиріт і не дають їм блукати неуками по вулицях.” 7

 

 

Питання для повторення

 

1. Система освіти в Київській Русі та її оцінки в літературі.

2. Здобуття українцями вищої освіти в закордонних університетах у литовсько-польський період.

3. Єзуїтські навчальні заклади на теренах України.

4. Острозька академія як перша вища школа європейського зразка в українських землях.

5. Роль братських шкіл у формуванні національної освіти.

6. Українське козацтво й освітянська сфера.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.008 сек.)