Естетика раннього західноєвропейського Середньовіччя

ФІЛОСОФІЯ КРАСИ

Зміст

1)Проблема краси в античності. Космічна гармонія і співмірність. Калокагатія. Єдність тіла і духу як ідеал прекрасного.

2)Краса як символ божественного в середньовічній філософії.

3)Принцип естетизму в гуманізмі епохи Відродження. Ідеал гармонійної людини в мистецтві Ренесансу. Душа і дух, природа і людина

4)Розум і почуття в пізнанні краси в добу Нового часу. Творення мистецтва за законами розуму. Принципи симетрії, пропорції, міри, гармонії (класицизм).

5)Творення прекрасного в епоху Модерну. Втілення розмаїття здібностей особистості. Талант і геній, іронія і гра, співпереживання і героїзм.

6)Краса як цінність, вироблена на основі феноменологічного методу, яка виражає єдність людини і твору мистецтва.

7)Сутність твору мистецтва, його відкриття людині в якості істини (герменевтика).

8)Постмодернізм. Уявлення того, що реально не відчувається, але викликає почуття піднесеного.

9)Краса як метацінність у життєдіяльності людини.

Філософія мистецтва Що таке краса Філософія від Гегеля до Ніцше Х

ЗМІСТ:
1. Введення....................................................................................... 2
2. Основна частина.............................................................................. 3
2.1. Філософія мистецтва. Що таке краса?.................................................... 3
2.2. Філософія від Гегеля до Ніцше (ХІХ століття).............................................. 5
3. Висновок............................................................................. 10
4. Список використаної літератури............................................. 11

Введення

2. Основна частина
2.1 Філософія мистецтва. Що таке краса
Багато філософів у різні часи визначали термін «мистецтво» по-різному. Спочатку вони вважали, що мистецтво народжується потребою в наслідуванні, проте пізніше зрозуміли, що це помилково, тому що навіть первісна людина вносив у свій твір фантазію. У ХΥІІІ столітті відбулися зміни, і розуміння мистецтва також стало іншим. Французький філософ Жан Жак Руссо визначав мистецтво не як опис зовнішнього світу, а, перш за все, як вираз людських пристрастей та емоцій. Подібна точка зору була і в німецьких філософів (Йоганн Гердер, поет Йоганн Гете та ін.) Вони вважали, що головна мета мистецтва аж ніяк не відтворення краси і показ зовнішньої реальності, а зображення внутрішнього життя людини.
Призначення твори мистецтва полягає в його функціонуванні як прекрасна, як символ краси. Мистецтво - це засіб, що дозволяє творити світ за законами краси. Мистецтво й краса - це два тісно пов'язаних один з одним поняття.
Ми живемо у світі краси, вона оточує нас. Однак поняття краси більш глибоке, ніж уявляє собі більшість людей. Краса - це щось прекрасне, піднесене, естетичне.
Естетичне - це почуття-цінність, спрямоване на збудник цього почуття і яка досягла необхідного ступеня досконалості.
В епоху Середньовіччя все красиве вважалося відблиском духовної краси Бога, видима краса визнавалася проявом невидимою краси. Метою мистецтва було наближення людини до Бога.
В естетиці Нового Часу (епоха Відродження) зразком краси проголошувався сама людина, її тіло. У той час свого розквіту досяг класицизм, який вимагав гармонійну ясність, логічну простоту і строгість форм, благородство стилю, вірність природі. Представниками класицизму в мистецтві були Шіллер, Гете, Моцарт, Бетховен, Фонвізін, Державін та інші. Їм на зміну прийшли романтики, відкидали прямолінійно-розумове розуміння мистецтва. Це були такі люди, як Гюго, Лермонтов, Вагнер та інші. Вони прагнули до розкріпаченню різноманітних здібностей особистості.
У ХХ столітті відбулися зміни у філософії, і, відповідно, в мистецтві. На зміну романтизму прийшов реалізм. У Росії це був соціалістичний реалізм - переклад на естетичний мова філософії історичного матеріалізму.
В даний час у нашій країні ведеться пошук нових естетичних орієнтирів.
З цієї історії естетики можна зробити висновок, що розуміння краси визначається використовуваної філософією, змінюється філософія, змінюється і уявлення про красу. Краса - це естетична інтерпретація. Як і всі естетичні цінності, вона пов'язана з почуттям, з емоцією. Закони краси диктують напрям мистецтва. Мистецтво ж, у свою чергу, допомагає нам пізнавати світ. Воно дає нам більш багатий, більш живий і барвистий образ реальності. Людина від природи створює різні способи осягнення реальності. У мистецтві він висловлює власну фантазію і глибини людських переживань. Для природи людини як раз і характерно те, що він не обмежується одним-єдиним підходом до реальності, а може вибрати різні точки зору і перейти від одного аспекту реальності до інших.
2.2 Філософія від Гегеля до Ніцше (ХІХ століття)
Філософія ХІХ століття визначається ідеями таких великих філософів як Гегель, Кант, Маркс, Ніцше. Щоб краще її зрозуміти і осмислити, необхідно вивчити детальніше погляди перерахованих вище мислителів.
І. Іммануїл Кант (1724-1804)
Цей філософ народився у Східній Пруссії, в м. Кенігсберзі, у родині простого ремісника. Закінчивши Університет, давав приватні уроки, заробляючи на життя. У 1770 р. Став професором логіки і метафізики.
Нерідко Канта розглядають як найбільшого філософа після Платона і Аристотеля. Його філософія в багатьох сенсах вважається зразковою, але все-таки вона не є істинною в усіх відношеннях.
У своїх переконаннях Іммануїл Кант був твердим прихильником розуму, але, тим не менш, він визнавав важливу роль почуттів у житті людей. За своїми політичними поглядами він був налаштований ліберально. Він вважав, що головною метою людства є досягнення правового громадянського суспільства. Ідеалом державного устрою Кант вважав республіканський лад. Саме він сформулював принцип верховенства моралі над політикою.
Проблеми етики і моральності посіли особливе місце у творчості Канта. У своїх роботах «Основи метафізики моральності», «Метафізика вдач» і т. д. він обгрунтував систему моральності. В основі цієї системи лежить наявність «доброї волі» як сутності моральності. Добра воля - це єдина річ в світі, яка є «безумовним благом», - стверджує Кант. Крім доброї волі основними поняттями моральності є ще моральний закон і обов'язок. Моральний закон містить основні правила поведінки людини в суспільстві. Це закон говорить: «дій лише по такої максими діяльності, щодо якої ти в той же час міг би бажати, щоб вона стала загальним законом». Дана формула закону отримала назву категоричного імперативу Канта. Цей імператив можна переформулювати так: «роби так, щоб звертатися з людством або у власній особі, або в особі інших завжди як до мети і ніколи - як лише із засобом». На думку Канта, без вільних моральних рішень і вчинків свобода і моральність не можуть утвердитися у світі.
Також Кант представив комплекс моральних обов'язків людини, куди входили такі обов'язки, як турбота про своє здоров'я і свого життя. Головними чеснотами філософ вважав правдивість, чесність, щирість, сумлінність.
У соціальній філософії Кант розвивав ідею прогресу в історичному розвитку людства. Він вважав, що історія розвивається за певним планом, але, все ж таки, вирішальне значення філософ надавав діяльності самих людей.
До релігії Кант підходив через моральність, він стверджував, що кожне моральне істота зобов'язана наближати здійснення ідеалу, прагнучи до цієї мети з вірою в те, що Бог існує, і керує природою.

Список використаної літератури:
1. Основи філософії; П. С. Гуревич, Москва, «Гардарики», 2000;
2. Основи філософії; В. А. Канке; Москва, «Логос», Вища школа, 2001;
3. Великі мислителі Заходу; під редакцією Яна Мак-гриль; Москва, «Крон-прес», 1999.

Естетика раннього західноєвропейського Середньовіччя

Теоцентричну філософію репрезентує християнський богослов Аврелій Августин (354-430 рр.). В центрі світотворення, за Августином знаходиться Бог - триєднання абсолютної істини, добра та краси. Бог створив світ за законами краси, тому він є прекрасним. Краса ієрархічна, виступає мірилом усіх речей. Вона втілюється в таких принципах як цілісність, єдність, порядок та форма. Значну увагу філософ приділяв питанню мистецтва, змістом якого виступає краса, насамперед духовна. Пріоритетним є мистецтво, що відтворює саме таку красу: поезія та музика. Всі мистецтва повинні долучати людину до краси та духовних цінностей. Це можливо шляхом прямого емоційно-естеяйчного впливу, чи за допомогою візуальних знаків-символів. Знак у Августина стає універсальною категорією. Знаками виступають різні міметичні зображення, мова, алегорії та ін. Саме знаки натякають на божественну сутність речей, ведуть до розуміння істини, навіть насолоду від сприйняття творів мистецтва; Августин розуміє як знак вищої духовної насолоди. Знаково-символічний характер мистецтва став однією з характерних рис естетичного мислення в Середні віки.

Страх гріха сковує Августина і під час споглядання чуттєвої краси природи. "Мої очі люблять гарні та різні краєвиди, люблять розмаїті принадні барви", — зізнається він [1, с. 200]. Однак таке язичницьке бачення світу лякає філософа, і він виголошує заклинання: "Нехай вони не зачаровують моєї душі! Нехай її зачаровує Бог, який створив усе "дуже гарне" [1, с. 200).

До "язичницького періоду" творчості Августина належить трактат "Про прекрасне і відповідне" (втрачений, про що пише сам Августин у "Сповіді"), присвячений римському ритору Гиєрію. Частини його збереглися в книзі "Сповідь". Задаючись питанням, чому ми любимо красу, він намагається розв'язати питання: що таке краса? Тобто, з'ясовує онтологію краси, а відтак — причини небайдужості під час її сприймання. Августин розрізняє прекрасне та принадне, "Що то таке, що нас манить і притягує до речей, які ми любимо? Коли б вони не мали принади й гарного вигляду, то в жодному випадку не приваблювали б нас" [1, с. 59]. Красу Августин розглядає, по-перше, "результатом гармонії цілості", тобто внутрішньою визначеною життєвістю, що розкривається своєю виразністю, спричиняючи замилування. По-друге, тіла мають "пригожість — наслідок досконалої згоди з іншими речами, так само як частина тіла гармонує з цілістю, до якої належить" [1, с. 59]. Важливою для теорії естетики є думка про "чуттєві образи" — джерело натхнення, а також те, що поняття прекрасного та принадного виникло в його свідомості під впливом споглядання чуттєвого світу [1, с. 61]. Прекрасне постає доцільністю, що відкривається сприйманню, так само як відкривається йому і потворне. Якість цілого в такому випадку визначають не за окремою частиною, а за зв'язком з цілим. У цьому трактаті Августин ототожнює красу з формою, відсутність форми — з потворним. Абсолютно потворне він заперечував, вважаючи, що потворне виявляється стосовно іншого предмета, досконалішого за формою. Августин вводить категорію потворного та визначає її естетичний зміст і обсяг.

Проблему прекрасного в естетиці Августин, християнський філософ, розглядає у зв'язку з християнським символом абсолютної краси — Богом. Краса світу — це відображення "божественної краси". Однак насолоджуватися нею — означає віддалятися від Бога на користь чуттєвих принад світу. "Бог є істина всякої краси і найвища краса". Порядок — це те, завдяки чому здійснюється все, встановлене Богом. Порядок виявляє себе в єдності, мірі та гармонії, оскільки Бог усе "розташував мірою, числом і вагою". Тобто, Августин надає категоріального значення поняттям число, мудрість, краса, а також розглядає їх з оцінного погляду. Основним в естетиці Августина є поняття "єдність": "Форма всякої краси — єдність". На основі цього поняття він встановив градацію геометричних фігур, досліджуючи естетичне враження, спричинене ними.

Августин розрізняв два види краси: красу форм, що сприймаються зором, і красу рухів, що сприймаються зором і слухом. У праці "Про музику" він детально розглянув цей вид краси на основі аналізу довгих і коротких звуків у музиці, поезії, пластиці рухів. Зрештою, основна спрямованість трактату — вчення про ритм. У праці "Про музику" філософ дав унікальне за глибиною визначення музики, характеризуючи її як науку правильних "модуляцій". В естетиці Августина акцентується на питанні ставлення людини до прекрасного та сприймання прекрасного. Він розрізняє безпосереднє чуттєве сприймання й інтелектуальне. Для сприймання прекрасного однаково важливі злагодженість між прекрасним предметом і душею. На його думку, переживання краси має ту саму властивість, що й краса в предметах сприймання, а саме — ритм. Людина володіє вродженим ритмом і головним — ритмом інтелекту, завдяки якому вона здатна сприймати ритми й творити їх. Тобто, основою адекватності переживання краси є гармонійна внутрішня життєвість предметів сприймання та гармонія духовних структур суб'єкта сприймання. Це засвідчує, що філософ обґрунтовує онтологію прекрасного.

Праці Августина впродовж тисячі років належали до основних джерел освоєння античного платонізму та неоплатонізму західноєвропейською середньовічною філософією й естетикою.

Систематизатором середньовічної філософії вважають Фому Аквінського (1225-1274 рр.). Він поєднав християнську філософію, що базувалась на ідеях Платона та неоплатоніків, з раціоналістичною філософією Аристотеля. В естетиці розробляв вчення про форму (ідею) та сутність (матерію), визначаючи прекрасне як сукупність суб´єктивних та об´єктивних характеристик предмета. Ними виступають об´єктивні (пропорційність, духовність, повнота, досконалість) та суб´єктивні (духовна насолода, яку відчуває людина споглядаючи об´єкт) характеристики. Краса оцінюється не як символ божественного, а як природна краса, від споглядання якої людина отримує задоволення. Наголошував на ідеалізаторській функції мистецтва, коли митець робить прекрасне з потворного.

Важливе значення в утвердженні естетики Середньовіччя мали трактати "Про музику" та "Про арифметику" римського неоплатоніка Борція (480—524). Використовуючи античну традицію, він визначає музику як мистецтво звуків і гармонію, розглядаючи органічність безпосереднього чуттєвого сприймання та складність пізнання і творення поняття стосовно "чуттєвих відчуттів" у процесі дослідження їх духом. Боеція цікавить "природа самих почуттів, на основі яких ми діємо... властивість речей, які ми відчуваємо". Цінність становить сформульована філософом ідея відображення світу з допомогою образів. Він розкриває складну природу художнього відображення як такого, що є єдністю образу, мислення про нього та насолоди від сприймання. Відчуття і розум —"знаряддя гармонійної здатності". Почуття приблизно зауважує те, що становить предмет, а розум розглядає ціле і проникає у глибокі відмінності.

Порівнюючи математику та музику, Боецій зазначає: перша зосереджена на пошуках істини, а музика пов'язана і з пізнанням, і з "моральнісною злагодою душі" [7, с. 249]. Вплив різного виду музики на моральні якості людини, розроблений в естетиці піфагорійців і Платона, стає для Боеція підґрунтям власних теоретичних побудов щодо впливу музики на духовний світ особи.

Боецій розрізняв три види музики: "Перший — це музика світова (mundana), другий — людська (humana), третій — заснована на тих чи інших інструментах (instrumentalis)" [7, с. 252]. Музику світову він пов'язує з гармонією руху світил (піфагорійські ідеї), природними циклами, вбачаючи у природі гармонійні взаємодії. У музиці світу, на думку Боеція, "не може бути нічого настільки надмірного, щоб воно своєю надмірністю руйнувало інше" [7, с. 253]. "Людську музику" філософ тлумачить як гармонійну цілісність розумного, душевного і тілесного начал людської природи. "Адже що сполучає безтілесну жвавість розуму з тілом, як не злагодженість і певна темперація, подібна до тієї, яка створює єдину співзвучність з низьких і високих голосів?" — запитує Боецій. Третій вид музики — інструментальна — зосереджує його увагу на зв'язку з пошуком закономірностей творення гармонійної співзвучності музичних звуків.

У трактаті акцентується на здатності відчувати гармонію. Ця здатність вважається наслідком поєднання розуму та відчуттів під час сприйняття й оцінки висотності звуків і злагодженості звучання. Цінне його твердження, близьке до думки Августина, про єдність відчуття і розуму як "знарядь гармонійної здатності". Ця здатність схоплювати гармонію зумовлює судження двоїстого типу: відчуття відкриває гармонію як осягнуту відмінність сприйнятих звуків; розум, осягаючи ці відмінності, розглядає загальний лад і міру [7, с. 257].

Трактат "Про арифметику" присвячений природі гармонії. Гармонію, з посиланням на античних мислителів, філософ визначає так: "Єдність різного і злагода багатоманітного" [7, с. 258]. Красу Боецій розуміє як прекрасну форму з прекрасним співвідношенням частин. Музична теорія Боеція, надзвичайно популярна в добу Середньовіччя, була своєрідним каноном суджень, хоча його не вважали оригінальним мислителем, а переважно систематизатором музичної теорії пізньої античності.

Отже, ранньохристиянська естетика на основі синтезу греко-римської та східної філософії й естетики розробила нові світоглядні засади християнської культури. У ній ідеї віри утверджувалися і ставали здобутком свідомості завдяки розробленій системі творення її чуттєвих образів-символів. Ідеї отців церкви у галузі естетики розгорнуті у візантійській, мусульманській, західноєвропейській, закавказькій, слов'янській культурах Середньовіччя.

Період формування у Західній Європі двох провідних філософських напрямів — схоластики та містики — IX—X ст. Першим схоластом був Скот Еріугена (810—877), автор праці "Про розділення природи", а також перекладів з давньогрецької латинською мовою творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта — християнського мислителя V чи початку VI ст., представника пізньої патристики. Еріугена — творець першої у Середньовіччі пантеїстичної філософської системи. Проблеми його естетики, що формувалася під впливом Псевдо-Діонісія Ареопагіта, пов'язані зі з'ясуванням сутності прекрасного. Він пропонує розглядати окремі вияви якостей у предметах в єдності з цілим, де цілим постає "Всесвіт". У такому випадку, на думку Еріугени, навіть речі потворні (безформні) постануть прекрасними, оскільки "сприяють всезагальній красі". Таке тлумачення пов'язане зі загальною світоглядною позицією автора, що вважає світ символічним втіленням божественності його творення. Немає нічого у матеріальному світі, що не було б виявом розуму, порядку, мудрості, величі, любові, тобто всього, що досконале і божественне. Вияв божественного розуму — краса. Твори мистецтва він вважав такими, що постали з божественних ідей, а тому підносив їх, цінуючи цілісний характер краси. Мистецтво має свої корені в душі, в Богові, а ідеальні прообрази — в божественному Логосі. Звідти вони переходять у душу, а з душі митця — в матерію твору. Наслідуючи Климента Александрійського, Еріугена наголошував на незацікавленому характері споглядання прекрасного. Подібно до Августина, він засуджував тих, хто сповнювалися пристрастями під час сприйняття краси видимих форм.

Велика увага в естетиці Еріугени приділена категоріям "пропорція" та "гармонія**. Остання розглядається як сутність музики: "Музика є наука, що світлом розуму висвітлює гармонію всього, що у пізнавальному русі чи в такій самій пізнавальній нерухомості перебуває" [12, с. 298]. Еріугена був першим ученим, який утвердив музичну поліфонію замість поширеної в Європі григоріанської монодії.

Позицій християнізованого неоплатонізму (в розумінні краси) дотримувався французький філософ і теолог Гуго Сен Вікторський (1096—1141). Його праця "Наставницькі повчання" містить, окрім ідей філософської містики, естетичні ідеї. Подібно до Августина й інших представників патристики, Сен-Вікторський дав ієрархічне розуміння краси. Вища (божественна) краса — незрима, її споглядання можливе лише в розумі з допомогою інтуїції. Краса незримих речей — у самій їх сутності (оскільки в них відсутня різниця між формою та змістом). Зрима краса, в свою чергу, розподіляється на природну та мистецьку. Природну красу він вважав витвором досконалого майстра — Бога, а тому ставив її вище від усіляких видів мистецької творчості, розглядаючи останню лише як недосконале наслідування природи. Зрима краса для нього була складною та різноманітною, виявляючи себе у формі та позначаючи собою незриму (Божественну) красу. Він пише: "Що може бути прекрасніше за світло, яке хоч і не містить колір, однак, освітлюючи, ніби надає забарвлення всім кольорам предметів? Що приємніше для ока, ніж небо, коли воно ясне і сяє, мов сапфір, і певною приємною темперацією зустрічає зір, насолоджуючи очі?" [7, с. 278]. Гуго створює класифікацію форм чуттєвої краси. Остання полягає, на думку філософа, по-перше, в розташуванні; по-друге, в русі; по-третє, у формі; по-четверте, в якості. Він не заперечує краси та корисності у речах і явищах природи й у людській діяльності. Цінність краси він вбачає у духовній насолоді, а можливості природи породжувати її вважає невичерпними. "Настільки численні види гармонії, що ні думка не здатна їх осягнути, ні мова висловити з легкістю, однак усі вони слугують слухові й створені йому на радість" [7, с. 279].

Відомий засновник схоластичного методу П'єр Абеляр (1079—1142) у листах до Елоїзи висловлює негативне ставлення до розкошів і надмірностей, зокрема в церковному мистецтві, а також постає проти надмірностей, афектації у церковних службах, стилі мовлення. Скажімо, у восьмому "Посланні" про церковну атрибуцію він, зокрема, пише: "Хай не буде жодних шовкових обладунків, окрім єпатрихілей та орарій. Хай не буде різьблених зображень, лише хрест дерев'яний хай постане біля олтаря; на ньому не варто забороняти, якщо завгодно написати образ Спасителя. Жодних інших зображень не мають знати олтарі" [7, с. 280]. Зауважимо, що XI—ХП ст. — час інтенсивного розвитку єресей, що набували також характеру боротьби проти "срібло-любивих" церковників, проти надмірних розкошів церкви.

Непримиренним супротивником раціоналізму Абеляра був теолог-містик Бернар Клервоський (1091—1153). Його твір "Апологія до Гвіллельма, абата монастиря св. Теодорика" належить до найцікавіших ораторських творів

Середньовіччя. Бернар викривав розкоші заради вияву краси "неприкрашеної" — мотив ранньохристиянської естетики. Він виступав проти розкоші в церквах і, за свідченням сучасників, звелів у Мілані вилучити всі церковні прикраси — золоті, срібні й ткані. Бернара турбує те, що краса зображень занадто привертає увагу віруючих, відволікаючи їх від розмислів над Законом Божим [7, с. 282—283]. "Апологія" Бернара накреслила програму дій "жебракуючих" монаших орденів, домініканців і францісканців, що виникли у ХIII ст.

"Апологія" Бернара накреслила програму дій "жебракуючих" монаших орденів, домініканців і францісканців, що виникли у ХIII ст.

Як засвідчує аналіз, у філософів раннього Середньовіччя немає спеціальних трактатів, присвячених проблемам естетики. Ідеї естетики, зокрема проблема прекрасного — його сутність, модифікації, особливості сприймання прекрасного та його переживання — розглядаються в теологічних працях з огляду релігійної догматики.

РОЗУМНІ ДУМКИ ПРО КРАСУ

Краса - це пропорційність частин у поєднанні з приємністю забарвлення (Августин Блаженний);

Краса - це витончена пропорційність (Альберт Великий).

Краса - це що піддається розрахунку рівність частин (Бонавен-туру).

Краса - це поняття, що включає три якості: цілісність, пропорційність і яскравість (Фома Аквінській).

У великому тілі укладена краса, а маленькі можуть бути витонченими і пропорційно складеними, але не прекрасними.
Арістотель

У істинної краси завжди є вада.
Френсіс Бекон

У сагайдаці диявола немає кращої стріли для серця, ніж м'який голос.
Джордж Гордон Байрон

Навіть найвродливіша з мавп потворна.
Геракліт Ефеський

Доброта вимагає доказів, краса ж їх не вимагає.
Вольтер

Ідеальна краса, сама чудова зовнішність нічого не варті, якщо ними ніхто не захоплюється.
Оноре Бальзак

Витонченість для тіла - це те ж, що здоровий глузд для розуму.
Франсуа Ларошфуко

Красиве обличчя є безмовною рекомендацією.
Френсіс Бекон

Красиві жінки помирають два рази.
П'єр Буаст

Краса - як коштовний камінь: чим вона простіше, тим дорогоцінніше.
Френсіс Бекон

Краса - це обіцянка щастя.
Томас Гоббс

Там, де середньовічні мислителі знаходили ці якості, там вони і знаходили красу.

Запозичивши визначення краси у античних мислителів, середньовічні філософи по-новому його застосували. Вони стверджували, що гармонія, якою захоплюються люди, зовсім не є характеристикою самих речей, а є віддзеркаленням їх божественного походження. Бог відобразив себе в своїх творіннях. Створений Богом світ багатообразний. Прагнучи до божественної єдності, він набуває гармонії. Гармонія у фізичних предметах прекрасна, бо вона є вищим ступенем богоподібної єдності.

Краса сприймалася як світло, яке було знаком благородства.

Ідеалом в цьому сенсі вважався середньовічний святий, про якого говорили: святий — це істота з світла.

Світло виникає з божественного джерела, і врешті-решт зливається з енергією форми.

Прояв краси як світла — це привабливість яскравих фарб і блиску. І це практичне значення врешті-решт стає частиною філософського значення. Пригадаємо середньовічні мозаїки, рукописи як приклади цього естетичного світла. Але це тільки зовнішні символи потужності світла. Середньовічні мислителі-містики за цим зовнішнім світлом бачили незбагненний, яскравіший, ніж сонце, світло. І концепція Бога як життєдайного світла прийшла до Августина і його послідовників в результаті складної релігійної і філософської історії, і вона сходить до, єгипетського і іранського богів що втілював як сонце і зірки, так і добродійну функцію світла, що дає життя і знання.

Поиск по сайту: