Естетика Просвітництва

Велику увагу мислителі Просвітництва (XVIII - на поч. XIX ст.) приділяли питанням про сутність та функції краси і мистецтва, естетичний смак.

В обґрунтуваннікраси підкреслювали, що її об'єктивні підстави відкриваються тільки активно прагнучій до неї людині, озброєній інтелектом і емоціями. Категорія гармонії стає в цей період характеристикою рівноваги раціонального та емоційного початку в людині, обґрунтуванням можливості зняття соціальних суперечностей. Нового розуміння набуло поняття естетичного смаку. За уявленнями просвітників – це відчуття, яке пронизане думкою. В ньому тісно стикаються культура і природа, штучне і природне. Смак виступає своєрідним посередником між ними.

Вольтер (1694-1778) серед усіх видів діяльності виділяв творчість, вбачаючи саме в ній силу, яка змінює світ. Підкреслював, що мистецтво є похідною людського розуму та волі. Те, що зображається повинне відповідати загальним законам розуму, але одночасно бути тільки подібністю правди, її видимістю. Визначав естетичний смак, як "чутливість до прекрасного та потворного в мистецтві". Гарний смак асоціювався з простотою та природністю, а поганий з надмірністю. Надавав велике значення виховній функції мистецтва. Це проявилося в його розумінні сутності античної трагедії: трагічне видовище повинне викликати почуття жалю, примушувати відчувати страждання інших як власні.

Дені Дідро (1713-1783) розумів художню творчість як свідому діяльність, що спирається на загальні правила та закони мистецтва. Прекрасне повинне мати досконалу форму та зміст. Зовнішньо прекрасне проявляється у порядку, пропорційності, симетрії, гармонії між предметами. Змістовно прекрасним можна назвати лише те, що має в собі глибинну ідею, торкається розуму та серця людини. Тому Дідро велику увагу приділяє мистецтву, де головними є виховна та цінністно орієнтаційна функції.

Найбільш високої оцінки заслуговує демократичне мистецтво, яке звертається до моральності простих людей, тому що саме таке мистецтво найбільш адекватно репрезентує гуманістичну спрямованість.

Олександр Баумгартен (1714-1762) виділив естетику як самостійну науку. Естетика є наукою про чуттєве пізнання, яке пізнає прекрасне, про закони створення на основі прекрасного, творів мистецтва та закони естетичного сприйняття. Естетичне сприйняття за Баумгартеном виступає в ролі самодостатнього споглядання певного об'єкту, усвідомлення його сутності через бачення прекрасного. Людина в такому стані здатна не лише відчути духовну насолоду, але й досягти єднання, духовної гармонії з вічністю.

Естетичні погляди Іммануїла Канта (1724-1804) викладено в його праці "Критика спроможності судження". Естетика за Кантом – це одна з форм пізнання, що поєднує сферу пізнання ("чистого розуму") та духовну сферу ("практичного розуму"). В основі сфери пізнання лежить естетичне судження, яке, на думку Канта, є "судженням смаку". Естетична спроможність судження виявляє суб'єктивну доцільність у мистецтві, котра проявляється у категоріях прекрасного і піднесеного.

Вперше в історії естетичної думки Кант довів, що сфера естетичного базується на людському досвіді, людському дусі, і полягає в безкорисній творчій діяльності. Творцем цього має виступати художній геній, який: "Є абсолютно оригінальнім, його творчість має бути зразковою, геній - це здатність створювати правила, геній є лише в мистецтві". Кант впевнений, що мистецтво, яке нічого не дає для ідеї - деградує.

В творах романтиків з'являється ідея про елітарність культури, яка ґрунтується на протиставленні творця – "генія" та невиразного сірого натовпу. Митець не повинен наслідувати природу та творити за якимись канонами. Романтики розглядали мистецтво як сферу розкріпачення різноманітних здібностей особистості та її вільної самореалізації. Тому романтизм стимулює асоціативність художнього мислення, взаємопроникнення різних мистецтв та жанрів. Були висунуті нові ідеї і в галузі художньої критики. Їх сутність полягала в переході від звичайного споглядання до діалогу з митцем.

Яскравим представником німецької естетики романтизму був Йоган Фрідріх Шіллер (1759-1805), естетичні погляди якого найбільш повно представлені в творі "Листи про естетичне виховання". Критикуючи "грубість" низів та "зманіжемість і спаплюженість" культурних прошарків, Шіллер вбачав вихід з цієї ситуації шляхом звернення до краси, яка, на його думку: "Повинна вивести людей на істинний шлях з цього подвійного хаосу".

Шіллер приділяє значну увагу таким поняттям як " гра " та " естетичнавидимість ". Гра є діяльністю, в ході якої людина здатна найбільш гармонійно себе реалізувати. В ході гри виникає "естетична видимість", котра суттєво відрізняється як від реальності, так і від уяви, а також фантазії.

Надзвичайно важливу роль у розвитку естетики відіграв Георг Фрідріх Геґель (1770-1831). У своїй праці "Лекції з естетики", він зблизив естетику з філософією мистецтва. Гегель вважав, що: "Вищий акт розуму, котрий охоплює всі ідеї, є акт естетичний, і шо істина та добро є родичами лише в красі". Краса, за Гегелем – це чуттєва форма ідеї. Таким чином в його поглядах естетика обмежувалася лише проблемою "прекрасного в мистецтві".

Заслугою Гегеля в розвитку естетики був аналіз розвитку мистецтва з точки зору специфіки форм художнього вираження. Саме Гегелю належить ідея аналізу історичного становлення мистецтва, в контексті концепції естетичного розвитку, його доленосного впливу на суспільство. На його думку мистецтво в своєму розвитку проходить три стадії: символічну, класичну та романтичну.

Символічна форма мистецтва (мистецтво Стародавнього, а частково і Середньовічного Сходу) вирізняється загадковістю, вивищеністю, алегоризмом і символізмом. Їй властиві гротескність, химерність, випадковість зв’язку між ідеєю і образом, їх неспівмірністю.

Класична форма мистецтва (античне мистецтво) є гармонійною єдністю форми і змісту. Головним є образ людини. Геґель вважає це мистецтво неповторною сходинкою в художньому розвитку людства, завдяки його гуманізму та демократизму.

Романтична форма мистецтва (Середні віки – епоха Романтизму) характеризується звільненням духу від чуттєвої оболонки та переходом до нових форм самопізнання – релігії, а згодом філософії. Це вільна конкретна духовність. Романтична форма мистецтва – це стадія розпаду, кінця мистецтва взагалі. Геґель сподівається, що із розпаду романтичного мистецтва народиться нова форма вільного мистецтва, зародок якого він вбачав у творчості Гьоте.

Поиск по сайту: