Протосоціологічні погляди епохи Просвітництва

У XVIII ст. продовжують побутувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму Жана Мельє (1664— 1729), Мореллі, Леже-Марі Дешан, які своєрідно трак­тували природне право, заперечували суспільний дого­вір і вважали необхідною народну революцію для змі­ни існуючого державного устрою.

Тоді ж виникли концепції філософії історії, у лоні яких формувалися теорії про державу, право, суспіль­ство, відображався історичний процес через поєднання аналізу суспільних явищ, подій, фактів історії культу­ри та їх філософське узагальнення у працях Франсуа Гізо (1787—1874), Огюста Т'єррі (1795—1856), Луї П'єра (1797—1877), Томаса Джефферсона (1743— 1838), Олександра Гамільтона (1737—1804), Джамбаттіста Віко (1668—1754).

Помітними в соціологічній спадщині минулого є і погляди англійського медика, філософа Бернарда Мандевіля (1670—1733). Він вважав, що в суспільне життя людина перейшла зі стадії дикості. Але ця ста­дія не була гоббсівським «природним станом» війни всіх проти всіх. Навпаки, Мандевіль стверджував, що людина від природи не хижак. Вона боязлива, любить мир і спокій, ніколи не вступала б у конфлікти, якби могла мирно одержувати те, що їй необхідно. У цих якостях людини Мандевіль вбачав запоруку і переду­мову їх суспільного існування, вважаючи, що грубо помиляються ті, хто способи збагачення, досягнення благополуччя і щастя приватних родин бачив такими ж, як і суспільства в цілому. «...Під суспільством я ро­зумію державу, в якій людина або скорена переважа­ючою її силою, або виведена зі свого дикого стану шляхом переконання, стала слухняним створінням, яке може знайти мету, працюючи на інших, і де під владою одного керівника держави або якоїсь іншої форми правління кожний член суспільства підкоря­ється цілому, а всіх їх завдяки хитромудрому керуван­ню змушують діяти заодно». Щодо форм правління, історично першою, на думку Мандевіля, була монар­хія, а двома різними протилежними спробами випра­вити її недосконалості — аристократія і демократія. Подальший розвиток державного управління відбував­ся завдяки поєднанню цих форм.

У соціальній історії людства Мандевіль виділив два типи суспільства. Перший — малочисельні, невеликі землеробські суспільства з натуральним господарст­вом, примітивним ремеслом і нерозвинутою торгівлею. Там не розвивались науки, мистецтво, а бідні, неосвічені люди були майже цілком позбавлені життєвих благ. Вони помірні у своїх потребах, одностайні в по­клонінні Богу, в усьому підкоряються урядові і дуже впливовому в справах державного управління духів­ництву. Другий тип — великі, густонаселені, багаті, могутні суспільства, в яких розвиваються численні ре­месла і виробництва, торгівля з іншими країнами, науки і мистецтва, існує регулярна армія і флот. Тут живуть ділові, обізнані люди, власність і права яких гарантується законом; вони за будь-якої форми прав­ління не пасивні виконавці волі влади, а громадяни, які мають власні думки, у тому числі й у питаннях ві­ри. До першого типу Мандевіль відносив, зокрема, фео­дальне суспільство, а свої уявлення про значення поро­ків для загального добробуту пов'язував з утворенням та існуванням саме багатих і могутніх держав.

Перспективи подальшого суспільного розвитку він убачав у буржуазному способі життя — кращому з усіх існуючих на той час. Водночас тверезо оцінював сучасне йому буржуазне суспільство, не маючи ілюзій щодо можливості його організації як суспільства загальної зайнятості. Мандевіль відстоював право на Свободу совісті, принцип відокремлення церкви від держави. Переосмислюючи теорії Гоббса і Локка, дійшов до висновку, що природний стан людини не є анти суспільним, хоча спочатку людина народжується асоціальною.

На цій думці наполягав і його сучасник, англійсь­кий філософ Антоні Шефтсбері (1671—1713), вважаю­чи «війну всіх проти всіх» протиприродним станом, оскільки моральні почуття зумовлюють суспільний стан як природний для людини. Тому, на відміну від Мандевіля, він заперечував природну асоціальність людини.

Зовсім інакше розумів суспільство агностик суб'єк­тивно-ідеалістичного складу Дейвід Юм (1711—1776), що жив в Англії в роки великого промислового пере­вороту. Передусім він заперечує поділ історії людства на періоди природного і суспільного становища люди­ни. У «Трактаті про людську природу» Юм стверджує, що перехід до політичної організації людського су­спільства пройшов крізь посередництво інституту родини. До потреби людей «приєднується ще одна по­треба, яка по праву може вважатися основним і пер­винним принципом людського суспільства, оскільки засоби її задоволення наявні і очевидні. Ця потреба — не що інше, як природний потяг один до одного різ­них статей, потяг, що з'єднує їх та охороняє зазначе­ний союз до тих пір, поки їх не зв'яжуть нові узи, а саме турбота про їх спільного нащадка. Ця нова тур­бота стає також принципом зв'язку між батьками і на­щадками і сприяє утворенню численнішого суспільст­ва; влада в ньому належить батькам у силу володіння ними більш високим ступенем сили і мудрості, але в той же час авторитет зменшується внаслідок тієї при­родної прихильності, яку вони відчувають до своїх ді­тей. Через якийсь час звичка і звичай впливають на ніжні душі дітей і пробуджують у них свідомість тих переваг, що вони можуть одержати від суспільства; поступово та сама звичка пристосовує їх до останньо­го, згладжуючи шорсткості і норовистість, що заважа­ють їх об'єднанню».

Так, на думку Юма, вже в устрої життя нерозвину­тих племен з'явилися елементи суспільного стану у вигляді родини. Від влади голови родини через безупинне військове командування до політичної вла ди — таким, на його думку, є шлях становлення і роз­витку державності. З приводу подібної схеми виділен­ня влади уряду з сімейних відносин Ж.-Ж. Руссо за­значав, що тільки в громадянському суспільстві з уже розвинутою політичною владою вітчизняна набуває усталеності і постійної сили, яких на зорі суспільного розвитку в неї не було.

Концепції Юма щодо походження держави властиві:

— розмежування сімейно-суспільного і суспільно-державного станів;

— влада з самого початку наділена монархічними, а не республіканськими рисами;

— влада зобов'язана гарантувати природні закони суспільства: недоторканість приватної власності, пере­дачу її від однієї особи до іншої тільки на основі вза­
ємної згоди, суворе виконання будь-якою особою узя­тих на себе зобов'язань;

— громадяни звикають підкорятися досить довгоіснуючій владі як цілком законній і вважають себе зо­бов'язаними це робити.

Зовсім добровільної передачі нацією свого сувере­нітету новоствореному уряду не буває, завершує Юм. Така передача відбувається внаслідок швидкої або поступової узурпації. Майже всі уряди європейських країн у минулому утверджувалися завдяки насильст­ву, завоюванням, і тільки звичка змусила з часом під­даних примиритися з ними.

Тогочасна суспільно-політична наука започаткову­вала традиції політичної економії. Найбільше прислу­жилися цьому концепції англійців Вільяма Петті (1623—1687), Давида Рікардо (1772—1823), шотланд­ця Адама Сміта (1723—1790). А. Сміт, розвиваючи думки Юма про те, що необхідність політичної влади в державі сформувалася з накопиченням суспільного багатства, виділяє два види суспільства за типом влас­ності — варварське та цивілізоване. Він розглядає форми спілкування залежно від класових розбіжнос­тей у суспільстві, передбачаючи цим класову теорію Маркса. Неабиякого значення для формування соціо­логії релігії мали його роботи про релігійні секти, які випередили праці Вебера, про значення протестантсь­кої етики для розвитку економічних форм суспільства. Під впливом ідейної боротьби у Франції у XVIII ст. як ідейний рух формується Просвітництво, представ­лене у творах видатних французів, письменників, філософів Вольтера (1694—1778), Шарля-Луї Монтеск'є (1689—1755), Дені Дідро (1713—1784), філософа Поля-Анрі Гольбаха (1723—1789), філософа, психолога Клода-Адріана Гельвеція (1715—1771). Ці вчені кри­тикували деїзм (вчення, згідно з яким Бог є першо­причиною світу, але не втручається у процеси і явища, що відбуваються в ньому) і пропонували управлінські інститути, що відображали б інтереси суспільства.

Вольтер викривав католицьку церкву, вважаючи її оплотом релігійного фанатизму і мракобісся. Вважав, що на зміну деспотичній монархії повинне прийти су­спільство розуму і свободи, де кожна людина матиме природні права — на особисту недоторканість, приват­ну власність, свободу совісті, свободу преси тощо. Сво­бода, за Вольтером, полягає у залежності тільки від Законів. Його вчення відкрило прогресивний етап у розвитку суспільної думки.

Ш.-Л. Монтеск'є у трактаті «Про дух законів» вів мову про дві гарантії захисту від диктатури і свавілля Влади: громадянське суспільство і поділ влади. Він об­ґрунтовує принцип верховенства права, будучи пер­шим теоретиком концепції правової держави. Монтеск'є формулює поняття волі, тобто права робити все, що дозволено законом. Громадянське суспільство, згідно з його вченням, є четвертим щаблем людської історії після природного стану, родини, суспільства ге­роїчного часу, взаємної ворожнечі людей, що й спри­чиняє його перетворення на державу — орган насиль­ства для запобігання ворожнечі між громадянами.

ІП.-Л. Монтеск'є не ототожнює громадянське су­спільство з державою, як це робить Т. Гоббс. Відкидаючи раціоналізаторські конструкції утворення держа­ви і не сприймаючи поняття суспільного договору, він розрізняє цивільні й політичні закони. Політичні ста­ють такими завдяки трансформації цивільних законів у державні — такі, що дають людям державну волю, обмежуючи їх волю природну. Цивільні — це закони, не трансформовані у державну волю. У діалектиці ци­вільних і політичних законів Монтеск'є розглядає су­перечливу єдність політичних законів і законів влас­ності (громадянського суспільства). Зникнення однієї зі сторін призведе, за його теорією, або до анархії (при зникненні політичних законів), або до тоталітаризму (при порушенні законів власності, цивільних законів). Закономірності суспільного життя він розкриває через поняття спільного духу нації, на який впливає багато фізичних і моральних чинників. Фізичні чинники — розміри і місце країни, чисельність населення та ін.; моральні — вступають у дію пізніше, з розвитком ци­вілізації, та об'єднують політичний лад, релігійну сві­домість, моральні переконання, норми, звичаї тощо.

Історичний розвиток суспільства, на думку Монтеск'є, є результатом складної взаємодії об'єктивних і суб'єктивних причин. Проблему раціональної органі­зації суспільства він розглядає не з соціальної, а з політико-правової точки зору. Ідеал повної свободи обґрунтовується історичними формами держави: рес­публіка (демократія та аристократія), монархія, деспо­тія. Вони базуються на власних принципах, які харак­теризують державну владу, її взаємовідносини з гро­мадянами. Визначаючи політичний режим, Монтеск'є вважає республіку державою, у якій влада належить або всьому народові (демократія), або його частині (аристократія). Монархія — одноосібне правління, яке спирається на закони, деспотія — одноосібне правлін­ня, в якому не діють жодні закони. Він виокремлює три форми влади у державі: законодавчу, виконавчу і судову, підкреслюючи, що для забезпечення законів Д свободи необхідний розподіл влади.

Учення Монтеск'є було прогресивнішим порівняно з ученням його попередників і справило відчутний вплив на подальший розвиток соціально-політичної думки, заклавши основу для формування географічно­го напряму соціології XIX ст.

Один з найвпливовіших діячів французького Про­світництва, соціолог, політик, мораліст, психолог і пе­дагог Жан-Жак Руссо (1712—1778) визнавав, що соці­альна нерівність зумовлена нерівномірним поділом майна і знарядь праці. Самі люди призвели себе до не­щасть і страждань. Справжнім засновником сучасного громадянського суспільства став, за Руссо, той, хто першим відгородив ділянку землі, сказавши: «Це — моє». При цьому знайшов людей, досить простодуш­них, щоб йому повірити.

У трактаті Руссо про походження нерівності його соціальний протест звучить дуже різко. На його дум­ку, цілісність людини була зруйнована поділом праці, майновою нерівністю. Земельна власність, з'явившись внаслідок насильницьких дій, стала джерелом супе­речностей між бідністю і багатством, а поява держав ної влади тільки загострила їх. У праці «Суспільний договір» Руссо доводив, що єдиним коригуванням іс­нуючої соціальної нерівності повинна бути свобода і безумовна рівність юридичних прав усіх людей. Він виокремив такі види відчуження людей: політичне, соціально-економічне, моральне, психологічне, загаль­нокультурне, вважаючи, що будь-яке з них може бути проявом загальної суспільної кризи. На відміну від Гоббса, він заперечував тезу про «війну всіх проти всіх», виправдовування абсолютної монархії і вислов­лювався за демократичні перетворення в суспільстві. Саме в цьому полягає історичне значення праць Руссо, їх вплив на сучасників, незважаючи на певну їх ідеа­лістичність.

Д. Дідро, слідом за Вольтером,- розглядає поняття природи людини у дусі концепцій природного права. Природна рівність людей, яка існувала у первісному суспільстві, зникає з появою приватної власності, при­зводить до поляризації суспільства. Державна влада є продуктом суспільного договору, який люди уклада­ють між собою з метою забезпечити своє щастя і доб­робут. Це не позбавляє їх природної свободи і рівнос­ті, а лише частково передає державі свою природну незалежність з метою забезпечення інтересів та об'єд­нання волі й сили всіх. Дідро виступає прихильником ідеї приватної власності у невеликому обсязі. Головну мету держави вбачав у забезпеченні свободи, щастя, природних прав громадян.

Послідовник теорії конституційної монархії П.-А. Гольбах зовсім інакше розмірковує над устроєм влади і держави. В його вченні можна знайти джере­ла концепції соціального обміну — люди взаємодіють у суспільстві, надаючи взаємну допомогу один одному внаслідок природної неоднаковості та обмеженості ін­дивідуальних можливостей. Під впливом особистої ко­ристі люди створюють державу і закони, причому вирішальна роль в історії віддається діяльності зако­нодавства. Суспільство, за Гольбахом, — це царство розуму. Найважливіші принципи суспільних відносин складають природні закони і природні права людини, до яких належать свобода, власність і безпека людини. Закони створюються для того, щоб обмежити владу го­сударя і визначити взаємовідносини між ним і наро­дом відповідно до суспільного договору.

Інший французький матеріаліст К.-А. Гельвецій, висуваючи гасла свободи совісті, друку, слова і думки, виступав за політичні свободи, рівність усіх перед за­коном. Він твердив, що люди, народжуючись рівними за здібностями і нахилами, набувають відмінностей між собою під впливом соціально-культурного середо­вища, виховання, сім'ї. Це і зумовлює відмінність у законах і звичаях різних суспільств і різних країн. Однією з передумов виникнення держави і законів, за Гельвецієм, є суспільні інтереси.

У XVIII ст. продовжують існувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства у теоріях уто­пічного соціалізму Жана Мельє, Мореллі, Леже-Марі Дешан, які заперечували суспільний договір, вважали за необхідне здійснити народну революцію для зміни існуючого державного устрою.

Анн-Робер-Жак Тюрго (1727—1781) започатковує теорію соціального прогресу, підкреслюючи його обо­в'язковість, різноманітність форм і загальність, виок­ремлює прогрес цивілізації (акцентуючи на технологіч­ному прогресі) і прогрес культури (духовної). Методо­логічно його роботи демонстрували перехід на позиції соціологічного реалізму.

Теорію Тюрго розвинув Жан-Антуан Кондорсе (1743—1794). Рушійними силами соціального прогре­су він вважав людський розум, знання, здібності, по­діл праці у суспільстві. Кондорсе виділив 10 епох в історії суспільства залежно від рівня праці та інших ознак. Він застосував принцип історизму для аналізу суспільного прогресу, працював над виробленням його теорії, а соціальними ідеалами вбачав свободу, рів­ність, братерство, віру в справедливість, торжество ро­зуму.

Йоганн-Готфрід Гердер (1744—1803) рушієм про­гресу вважав культуру, творцем світу визнавав Бога, погоджуючись із думкою, що людина самопороджена природою, є її вершиною. Суспільство розглядав як со­ціальну спільність, яка існує внаслідок взаємодії і вза­ємозв'язків між індивідами та спільнотами. На основі аналізу різних етапів світової історії, Гердер сформу­лював ідею суспільного прогресу.

Засновник класичної німецької філософії Іммануїл Кант (1724—1804) створює окремий напрям теорії дер­жави і права, поділяючи методи пізнання на емпірич­ний та апріорний. Природним правом людини Кант вважав свободу морального вибору, з якої випливають моральні якості людей: рівність, здатність ділитися своїми думками тощо. У додержавний період, згідно з його концепцією, діють і суб'єктивні природні права: На життя, приватну власність. На думку Канта, суспі­льний договір є лише ідеєю розуму, яка має безпереч­ну практичну діяльність, риси регулятивного принци­пу, що дозволяє судити про справедливість конкретних законів. Державу Кант визначає як поєднання бага­тьох людей, підкорених правовим законам, а ознакою держави вважає верховенство закону. І ідеальна дер­жава повинна будуватися на засадах суспільного дого­вору і народного суверенітету, забезпечувати чисті принципи права і гарантувати стійкий правопорядок.

Ідеї, що значно вплинули на формування сучасної проблематики громадянського суспільства, висунув Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831). Він вва­жав громадянське суспільство сферою приватного життя громадян. Воно є складною системою інтересів приватних осіб, класів, різноманітних груп та інститу­тів, взаємодія яких регулюється правом. Громадянсь­ке суспільство, будучи етапом у розвитку держави, безпосередньо від неї не залежить. Основу його скла­дають приватна власність, спільні інтереси та фор­мальна рівність громадян. Особливо важливу роль ві­діграє приватна власність, без якої неможлива люди­на як елемент цього суспільства. У «Філософії права» Гегель зазначав, що правовими засадами громадянсь­кого суспільства є рівність людей як суб'єктів права, їх юридична свобода, індивідуальна приватна влас­ність, непорушність договорів, охорона права від пору­шень і зловживань, упорядковане законодавство й ав­торитетний суд, у тому числі суд присяжних. Під гро­мадянським суспільством Гегель розумів сучасне йому буржуазне суспільство: «Громадянське суспільство створено, втім, лише в сучасному світі...».

Гегель розмежовує громадянське суспільство і дер­жаву, окреслює його стани — субстанціональний, про­мисловий, загальний — і визначає його як систему ма­теріальних потреб. Він твердив, що людина здобуває свободу тільки у державі, заперечував природно-пра­вову теорію держави. Ідеальними передумовами дер­жави (як ідеї розуму, свободи і права) вважав народ­ний дух, основною формою якого є релігія.

Політичне вчення Гегеля, що базувалось на ідеї держави як організації свободи, стало основою лібе­ральних і радикальних концепцій, джерелом форму­вання соціально-економічного вчення марксизму. Загалом концепції першої половини XIX ст. мож­на розділити на три напрями: консерватизм, який критикував зміни у суспільстві з позиції минулого (Едмунд Берк (1729—1797), Л. Бенальд, французький політичний діяч Жозеф-Марі де Местр (1753—1821) та ін.), лібералізм, що відстоював принципи буржуаз­ного активізму та раціоналізму (А. Сміт, англійський філософ Ієремія Бентам (1748—1832), англійський фі­лософ, психолог, соціолог, економіст Джон Мілль (1806—1873), французький письменник Бенджамен-Анрі Констан (1767—1830) та ін.) та утопічний соціа­лізм, заряджений на пошук нового справедливого сус­пільного ладу (французький філософ Клод-Анрі Сен-Сімон, англійський економіст Роберт Оуен (1771

1858), французький соціолог Франсуа-Марі Фур'є (1772—1835) та ін.). Ці напрями соціальної думки кінця XVII — початку XIX ст. ще не можна віднести до соціології. Але їх представники порушили чимало проблем, які пізніше потрапили у коло її інтересів.

Поиск по сайту: