Предмет, об'єкт та історія розвитку етносоціології

Кожна людина ідентифікує свою належність до певної спільноти. Етнічна самоідентифікація є однією І п о.зових Ідентифікаційних практик. Почуття етнічної спльності у давніх суспільствах було першим у «межуванні на «своїх» і «чужих». Етнічне самовизнання людини є значно суттєвішим за усвідомлення територіальної відокремленості. В етнічності відобра­жаються особливості соціальних практик, культурної спадщини тощо. Феномен етнічного, національного ють етнографія, соціальна антропологія, історія, філософія, політологія та ін. У просторі соціологічної науки проблемами етнічного та національного займається етносоціояогія.

Етносоціологія – галузь соціології, що досліджує суть і функції різних етнічних спільнот (рід, плем’я, народність, нація) з метою з’ясування загальних закономірностей їх взаємодії та вироблення механізмів включення в існуючу систему відносин.

Як наукова дисципліна, вона існує на стику соціо­логи, етнографії та історії. Предмет її - взаємозв'язок соціальних явищ і процесів з явищами та процесами етнічними. Об'єкт - особливості етнічних виявів соціального. До найважливіших проблем які вона досліджує, належать:

— етнічна зумовленість характерних рис культури та побуту соціальних спільнот;

— етнічні впливи на формування ціннісних орієнтацій;

— зв'язок національних чинників із особливостями соціальної структури; міграційної і трудової мо­більності, урбанізації тощо;

— соціальна детермінованість національної само-відомості, міжнаціональних відносин;

— сутність міжнаціональних конфліктів;:омовні процеси (білінгвізм тощо).

Етносоціологія зосереджує на вивченні етнічної специфіки загальних соціальних явищ, дослідженні проблем — національної самосвідомості, мови, звичаїв та інших елементів культури. В Україні як окрема дисципліна вона почала фор­муватися на межі 50—60-х років XX ст. Однак її заса­ди були закладені раніше, сформувавшись у лоні етно­графії, історії, фольклористики та інших наук, які ці­кавилися особливостями національної культури, тра­диціями народу.

В українських землях, що перебували на той час під владою Російської та Австро-Угорської імперій, сві­доме зацікавлення народними традиціями та фолькло­ром почалось за часів розквіту романтизму (перша тре­тина XIX ст.). Саме на тоді випала діяльність видатних учених та збирачів фольклору І. Срезневського, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Гнатюка, Ф. Ко-лесси та ін. Етнографічні описи та роздуми про націо­нальні особливості історичної долі українського народу почали вписувати у формат викладання суспільних ди­сциплін. Подальший розвиток суто етнографічних дос­ліджень (наприклад, діяльність Відділення етнографії при Російському географічному товаристві) давав бага­тий матеріал для наукових узагальнень у цій галузі.

Не залишилась осторонь цього процесу і соціологі­чна наука. Стараннями Максима Ковалевського (1851—1916) (робота Російської вищої школи суспіль­них наук у Парижі), а згодом М. Грушевського, який створив Український соціологічний інститут у Відні, етнографічні дослідження тогочасного та минулого становища українського народу набули системного ха­рактеру. Помітне місце посідали вони і в діяльності Всеукраїнської академії наук. Наприклад, функціону­вання Кабінету примітивної культури при науково-до­слідній кафедрі історії України, як і видання друкова­ного органу цього наукового підрозділу — «Первісне громадянство», цілком відповідали тогочасним стан­дартам етнографічних та етносоціологічних дослід­жень.

Щоправда, згодом і до кінця 50-х років XX ст., вивчення етнографічних і національних аспектів сус­пільного життя було унеможливлене у зв'язку із за­грозами бути звинуваченим у «буржуазному націона­лізмі». Тому проблеми, які досліджує етносоціологія (феномен етносу, нації тощо), в Україні значилися як «ризиковані».

Певні зміни у ставленні до етносоціології, як і що­до можливості досліджень етнічних аспектів соціаль­ного, відбулися у другій половині 60-х років. Безумовно, і тоді наукові пошуки не могли бути очищеними від ідеологічних нашарувань, зосереджувалися насам­перед на «національних особливостях соціалізму», «поліетнічності в умовах соціалізму» тощо. Останньою проблемою переймалося навіть вище партійне керівни­цтво колишнього СРСР (окремий розділ доповіді М. Хрущова на XX з'їзді КПРС).

Радянська наука етносоціологічні проблеми розгля­дала здебільшого на межі між соціологією та етногра­фією, історією тощо. Помітну роль у становленні проб­лематики етносоціології відіграла діяльність Інституту етнографії АН СРСР, особливо з середини 60-х років, коли його очолив видатний етнолог Юліан Бромлей (нар. у 1921 р.).

У пострадянський час етносоціологія здебільшого переймалася соціальним розвитком етнічних груп у процесі трансформації політичного, економічного і со­ціального середовища.

Класичним зарубіжним дослідженням з етносоціо­логії вважають працю Ф. Знавецького та У. Томаса «Польський селянин в Європі та Америці», видану в 20-ті роки XX ст. Але принциповий інтерес до пробле­ми етнічності, національності зафіксований у 50— 60-ті роки, що пов'язувалося з активним розпадом ко­лоніальних володінь європейських держав в Африці та Азії, посиленням еміграційних хвиль з країн «третього світу» до Європи та Сполучених Штатів Америки. Тамтешні дослідження зосереджувалися на міжгрупових взаєминах, соціально-психологічних проблемах міжнаціональних конфліктів, етнічній дис­кримінації тощо.

Як і кожна молода наукова галузь, етносоціологія особливу увагу зосереджує на з'ясуванні сутності й специфіки наукового апарату, базових понять («ет­нос», «народність», «нація» тощо), формуванні мето­дології досліджень. У цьому процесі конкурують різні концептуальні підходи, розмаїття яких ілюструє бага­тогранність предмета дослідження. Особливо це стосу­ється одного з базових понять — «етнос», тлумачення якого є своєрідним ключем до розгляду всіх інших.

Найпоширенішими є так звані примордиалістські концепції, що поділяють думку про первинний (при-мордиальний) характер етносу, які окреслюють два ос­новні підходи до сутності етнічності як суспільного явища.

Поиск по сайту: