Її еволюційні та організаційні форми

Еволюційний підхід до релігії як соціального ін­ституту знайшов втілення у класифікації світових ре­лігій американського вченого Р. Белла. Ця класифіка­ція, охоплюючи всі історичні форми релігії, виділяє п'ять рівнів її розвитку.

Примітивні релігії. До них належать тотемізм, ані­мізм, табу, землеробський культ, фетишизм та магія. Характерні їх риси — деперсоніфікованість богів (віра в духів, в надістотні сили, а не особу); відсутність посе­редника між надприродним та людиною, релігійних установ (релігія має дифузний, народний характер, все плем'я бере участь у релігійному ритуалі); обмеженість місцерозселенням роду, племені (саме тип релігійного ритуалу є чинником племінної інтеграції, ідентифікації людини зі своїм кланом).

Архаїчні релігії. На цьому рівні виникають шама-нізм, ранні та пізні національні релігії (релігія Давніх Греції, Риму, Китаю, Індії, конфуціанство), їх харак­теризують: персоніфікація богів та перехід від зоомор­фізму (зображення богів у вигляді тварин) до антропо­морфізму (богів уявляють схожими на людей не тіль­ки зовнішньо, а й за поведінкою — наприклад, боги давньогрецького пантеону сваряться, кохають, вою­ють); поява посередника між богами та людьми (шама­ни), професіоналізація та ієрархізація служителів культу; поява релігійних установ (храми рабовласни­цьких держав були осередками не тільки релігійного, а й політичного, культурного життя); космологізм (підпорядкованість богів, людей вищій космічній си­лі), віра в карму (Індія), віра в дао (Китай), віра в рок (слов'яни); політеїзм (багатобожжя), поява держав­них, національних форм релігії та її обмеженість дер­жавними кордонами.

Історичні релігії. На цьому рівні відбувається уск­ладнення релігійних форм, домінують християнство, буддизм, іслам. Характерними рисами стають: моноте­їзм (віра в єдиного Бога); набуття світових рис (ці ре­лігії поширені в багатьох країнах світу, наприклад, іслам є державною релігією в 28 країнах); універсаль­ність (не пов'язані з певною соціальною чи національ­ною групою (брахманізм, культ Діоніса, іудаїзм), відкриті для всіх людей без будь-яких обмежень за націо­нальністю, статтю, професією та ін.); наявність ідеї спасіння душі (різні релігії проповідують досягнення цього різними шляхами: іслам — через виконання релігійного ритуалу, буддизм — через духовне само­вдосконалення, християнство — через виконання за­повідей).

Ранні сучасні релігії. До них належать конфесіона-лізовані (чітко зорієнтовані, віддані певній конфесії) релігії. Визнають секуляризацію суспільства (відме­жування релігії від суспільства) та приватизацію релі­гії (релігія переміщується з публічної сфери в приват­ну), науковий атеїзм як альтернативу релігійному сві­тосприйняттю.

Сучасні релігії. Цей рівень представляють модерні­зовані релігії, неорелігії (сатанізм, неохристиянські се­кти — мормони, свідки Єгови; неосхідні культи -г рух' Харе Крішна, дзен(чань)-буддизм; науково-релігійні об'єднання — церква сайєнтології, вчення Реріхів, ме-дитаційні об'єднання), а й модифіковані варіанти тра­диційних релігій; секуляризація свідомості (у свідомос­ті людини релігія втрачає домінуючу роль та набуває атрибутивного, ситуативного значення); індивідуаліза­ція релігії (у сучасному суспільстві релігійність людини стає її приватною справою, вона має право сама обира­ти, у що і як вірити, до якої релігійної організації на­лежати).

Ці рівні релігійності, на думку Р. Белла, не тільки послідовно змінюють один одного, а й можуть одноча­сно існувати. Так, наприклад, у сучасному релігійно­му світогляді інколи традиційні релігійні форми замі­нюють примітивні (магія, фетишизм тощо).

Істотними компонентами релігії як соціального ін­ституту є релігійні групи та організації.

Релігійна група — соціальна спільнота, що утворюється в про­цесі відправлення релігійних обрядів.

Сукупність таких груп утворює релігійну організацію.

Релігійна організація — форма соціальної організації, об'єд­нання послідовників певного віросповідання.

Її характеризують ієрархічність соціальних стату­сів учасників. Так, у православній церкві клір (духо­венство) поділяється на нижчий, що не має сану («цер­ковнослужителі»), і вищий, що має сан («священно служителі»). Для вищого духовенства встановлені три ступені священства: диякони, священики, архієреї.

Соціологія релігії надає важливого значення типо-логізації релігійних організацій. М. Вебер, зокрема, наголошував на розходженні між церквою (групою ві­руючих, яка тяжіє до універсальності, інституціаліза-ції) і сектою (нечисленною релігійною групою, часто опозиційною щодо певної релігії, в якій домінують безпосередні особисті стосунки між віруючими).

Дерква як релігійна організація дотримується єди-ного символу віри (віровчення), що визначає ре­лігійну етику та діяльність, систему управління життєдіяльністю, поведінкою віруючих. Церковна громада складається із священства та мирян. З інституціалізацією релігії церкви перетворюються на еклесію — релігійну організацію, що охоплює все су­спільство. Вона не конфліктує зі світськими аспекта­ми життя, намагається встановити контроль над окремим індивідом, членство у ній вважається з на­родження. Однією з історичних форм еклесії є уні­версальна церква.

Церква як тип релігійної організації сформувалась у процесі розвитку певного віровчення, регламентації відносин всередині релігійних спільнот, їх стосунків зі світськими групами, організаціями та державою. Вона задовольняє більшість особистих запитів індивідів на всіх соціальних рівнях, тому є універсальною, має багатоманітні відносини із соціальними світськими си­стемами — політикою, ідеологією тощо, їй властива бюрократична організаційна структура, адміністра­тивний тип лідерства. Належати до неї може будь-яка людина будь-якого віку.

Секта виникає як опозиція щодо панівної церкви чи релігійного напряму. Вона є організацією меншос­ті, засновується на авторитеті харизматичного лідера, претендує на винятковість свого віровчення. У сектах сильні настрої вибірковості, прагнення до моральної досконалості, у них, на відміну від церкви, підкреслю­ється рівність усіх, інститут священства не відіграє та­кої ролі, як у церкві. Нерідко він взагалі відсутній. Релігійне сектантство характеризують:

—претензії на винятковість віровчення, культу, ор­ганізації;

—самоізоляція, замкнутість усередині релігійних громад;

—відмова від багатьох аспектів суспільного життя;

— психологія вибраності, непримиренності щодо іна­кодумця;

— сувора дисципліна у виконанні всіх розпоря­джень секти;

— категоричні претензії' керівників на роль «небесних обранців» —«вчитель», «гуру», «месія», «живий бог» та ін.

Одні секти некритично, без опору сприймають со­ціальну дійсність (Оксфордський рух), інші виявля­ють щодо неї агресію, протиставляють своє вчення офіційній ідеології (анабаптисти) або сповідують еска­пізм, тобто знецінення земного життя, орієнтацію на потойбічний світ (Біле братство). Сектантська громада є відособленим об'єднанням з певними психологією і способом життя, із суворою дисципліною, індивідуаль­ним членством, їй не властивий організаційний бюро­кратизм.

Розвиваючи ідеї М. Вебера, відомий соціолог Г. Бек-кер ввів до типології релігійних організацій два нові елементи — деномінацію і культ. Деномінацію він роз­глядає як секту на одній з вищих стадій її розвитку, здатну до компромісів щодо прийняття нових членів, яка намагається вбудуватися у соціальну систему. Вона обмежується класовими, національними, расовими, іноді регіональними кордонами, перебуває у відносній гармонії з офіційною світською владою (конгрегаціона-лісти, лютерани). Як релігійна організація сучасного типу, вона виникла внаслідок поширення ідей релігій­ного плюралізму, відрізняється віротерпимістю, від­сутністю твердої дисципліни, тиску догматики, розпо­ділу на священство і мирян. Деномінація є проміжною ланкою між церквою і сектою. Іноді деномінація фор­мується на основі сект і може згодом перетворитися на церкву. Але якщо церква вимагає безумовної віддано­сті своїх прихильників, то сучасні деномінації реалізу­ють прагнення різних віровчень завоювати побільше прихильників, незалежно від «чистоти» їхньої віри. Найбільше розвинулися деномінації в США, де їх більше двохсот. До протестантських деномінацій в Ук­раїні належать євангельські християни-баптисти, хрис­тияни віри євангельської, адвентисти сьомого дня, свід­ки Єгови, лютерани та ін.

Протилежним щодо деномінації є культ — група, згуртована навколо харизматичного керівника. Упер­ше це поняття в сучасному значенні застосував

Е. Трельч, який поділяв релігійні групи на церкви, се­кти і культи. Богослов'я трактує культ як єресь, релі­гієзнавство — як групу людей, об'єднаних навколо конкретної інтерпретації віросповідних джерел, соціо­логія — як відокремлену релігійну групу, що не від­повідає нормам даного суспільства. Культ лише зовні нагадує релігійне утворення, а зсередини є штучною релігією. У ньому відсутні структура, зв'язок між ві­руваннями та іншими галузями життя.

Одним з різновидів культу є таємні товариства — асоціації, мета, порядок членства, ритуали і навіть іс­нування яких законспіровані та розкриваються тіль­ки посвяченим.

Американський соціолог релігії Ч. Глок запропону­вав узагальнений варіант теорії розвитку релігійних груп, вважаючи передумовою їх виникнення стан де-привації, який породжує в індивіда (групи) почуття власної знедоленості порівняно з іншими індивідами (групами), а також намагання подолати її. Інколи, правда, депривація виправдовується системою ціннос­тей суспільства (кастова система в Індії). Виділяють п'ять типів депривацїї:

- економічна — виникає через нерівномірний роз­поділ доходів у суспільстві та обмежене задоволення потреб індивідів (груп);

- соціальна - - зумовлена схильністю суспільства оцінювати якості, здібності деяких індивідів (груп) ви­ще, ніж інших;

—організмічна — пов'язана з індивідуальними недо­ліками людини — фізичними вадами, каліцтвом тощо;

— етична — спричинена ціннісним конфліктом, що виникає через суперечність з ідеалами суспільства ідеалів окремих індивідів (груп);

— психічна — постає внаслідок утворення в інди­віда (групи) ціннісного вакууму — відсутності значу­щої системи цінностей, відповідно до якої вони могли
б організувати життя.

Виникненню релігійних організацій передують пе­реважно відчуття етичної або психічної депривації, ін­ші її види породжують світські форми протесту.

Функціонування релігійних організацій пов'язане з різноманітними типами релігійної поведінки: по­клонінням, ритуалом, молитвою. Поклоніння є релі­гійною поведінкою, спрямованою на встановлення і підтримання зв'язку між людиною та священиком.

Типологічне воно може виявлятися як корпоративно-ексклюзивним (здійснюється тільки учасниками кон­кретної групи), корпоративно-інклюзивним (виявля­ється в належності індивідів до певних релігійних спільнот з народження), індивідуальним (здійснюєть­ся окремою людиною).

Ритуал постає як система символічних актів, зумовлених певними правилами і пов'язаних з конк­ретним релігійним вченням. Разом з віровченням ритуали е основою будь-якої релігії, їх поділяють на імітативні (відтворюють міф), позитивні та негативні (раціоналізують символічні дії), жертвопринесення (повне або часткове руйнування структури жертви), життєві кризи (перехід з одного стану в інший), риту­али ініціації (посвячення).

Одним з елементів ритуалу є молитва — акт, в якому здійснюється комунікація людини з сакраль­ним (священним). Вона є найчистішою формою вияву сутності релігії; поділяється на прохання, сповідь, за­ступництво, вдячність, схвалення, екстатичне поєд­нання з Богом, може мати індивідуальний чи колек­тивний характер.

У функціонуванні релігії як соціального інституту важливе значення мають духовно-моральні феномени (релігійна свідомість, релігійна психологія, морально-етичні правила), а також релігійна діяльність.

Релігійна свідомість — сукупність вірувань (віросповідань), що встановлюють зв'язок між людською натурою, навко­лишньою природою і надприродними силами, яких віруючі вважають священними.

Наприклад, буддисти вірять, що душі людей мо­жуть досягти досконалості шляхом безупинних вті­лень, тому в буддистській системі світобудови жук не менш важливий, ніж людина. А християнство ставить людину над створеним світом, тому що тільки вона створена «за образом і подобою Божою».

Релігійна свідомість функціонує на ідеологічному і соціально-психологічному рівнях. Ідеологічний рівень (спеціалізована свідомість) містить у собі певну сукуп­ність теолого-філософських теорій (догмати, тверджен­ня про світ, природу, суспільство і людину), а також релігійне орієнтовані філософські, економічні та со­ціально-правові доктрини. Носіями цієї свідомості є спеціально підготовлені люди: богослови, священики. Психологічний рівень (рівень повсякденної свідомості) є своєрідним синтезом релігійних образів, розрізнених ідей, уявлень, екстатичних бачень, емоцій тощо. Вели­кою при цьому є роль традицій і звичаїв.

Релігійна психологія — своєрідна спрямованість психічних проце­сів (пізнавальних, емоційних, вольових) віруючих людей, їх почут­тів, очікувань, надій на надприродні об'єкти — Бога, духів тощо.

Вона спрямована на об'єкт поклоніння, в центрі якого — ідея надприродного. В її системі домінуючу роль відіграють емоційні елементи — почуття, наст­рої, установки, переживання. На ній позначаються ре­гіональні, вікові та статеві ознаки.

Релігійна діяльність — це реальна поведінка віруючих, у якій реалізується релігійна свідомість.

Існує вона в культовій і позакультовій формах. Мо­же бути груповою та індивідуальною, за участю пред­ставників кліру та мирян.

Соціологічний аналіз релігії не може обійтися без відповідної інтерпретації. Специфіка функціонування релігії виявляється у релігійних відносинах, що скла­даються в процесі релігійної діяльності людей відпо­відно до їх релігійної свідомості. Вплив і поширеність їх у системі суспільних відносин залежить від місця релігії серед інших соціальних інститутів суспільства, від її впливу на суспільне життя. Тому найважливі­шою характеристикою релігійних відносин у суспільс­тві є релігійність населення — ступінь засвоєння релі­гійних ідей, цінностей, норм та їх вплив на поведінку віруючих релігійної спільноти. Соціологія релігії виді­ляє три фактори, що характеризують даний феномен: релігійна віра (ідентифікація себе як віруючої люди­ни), релігійна поведінка (відвідування богослужінь, участь у здійсненні обрядів і таїнств); належність до певної релігійної конфесії. Справді віруючою може вважатися людина, що виявляє стійкі ознаки всіх складових релігійності. Ступінь релігійності характе­ризує вплив релігії на індивіда чи групу; рівень релі­гійності — на те, яке співвідношення релігійних і не-релігійних індивідів у соціальній групі; характер релі­гійності виявляє специфіку і відмінності релігійної свідомості і діяльності певних соціальних груп.

Стан, рівень та інтенсивність релігійності визна­чається за результатами соціологічних досліджень (контент-аналізу документів, даних статистики, спо­стережень, інтерв'ювання експертів і окремих груп ві- руючих, масових опитувань населення). Дослідження останніх років свідчать про бурхливе зростання релі­гійності, руйнування атеїзму в пострадянському прос­торі. Найрельєфніше цей процес виявляється у знач­ному зростанні релігійних об'єднань.

В Україні спостерігається відносно швидкий розви­ток протестантських громад (п'ятдесятників). Усупе­реч твердженням, що на сході України переважає пра­вослав'я, а на заході — католицизм, виявилося, що за­хід ще й вірний служитель православ'я, оскільки пра­вославних парафій удвічі більше, ніж католицьких. Тому точнішими є твердження про релігійний захід і атеїстичний схід України. Останнім часом в Україні виникли нові, екзотичні для неї, релігійні громади (кришнаїти, бахаї, мормони, дзен-буддисти). У Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі існують незареєстрован-ні секти сатаністів.

Проголосивши себе незалежною державою, Украї­на конституційне гарантувала своїм громадянам сво­боду совісті та віросповідань. Це створило широку правову основу для плюралізації духовного життя, сві­тоглядних позицій і настанов, сімейних, територіаль­них, етнонаціональних соціальних спільнот. Посили­лися активність і вплив релігійних організацій. До ідей вищого суду, істини, добра, викорінювання зла, бездуховності (необов'язково в ортодоксальному цер­ковному трактуванні) звертається значна частина гро­мадян, у тому числі творчої інтелігенції. Зростає рівень довіри до церкви, релігійних організацій, відбу­вається переорієнтація значних мас населення з атеїс­тичного світогляду на релігійний чи еклектичний. Час­то цей процес пов'язаний не з глибоким усвідомленням «новими віруючими» сутності релігійних повчань, а з прийняттям зовнішніх форм релігійності (носіння хрес­тиків, придбання релігійних книг, ікон, відвідування богослужінь, вінчання, хрещення дітей, поховання по­мерлих тощо). Релігійна віра сприймається багатьма як реабілітаційний засіб впливу на людей в умовах соці­ально-економічної кризи і нестабільності.

По-справжньому віруючу людину характеризують єдність віри, культової поведінки, належності до пев­ної конфесійної громади. Така людина не просто заяв­ляє про свою віру в Бога, а й веде діалог з об'єктом своєї віри за допомогою культових дій. Водночас, як відзначають американські дослідники в середині XX ст. у багатьох розвинутих країнах намітився розрив між особистою вірою в Бога як станом свідомості і культовою поведінкою віруючих. Так, наприкінці 80-х років у СІЛА вважали себе віруючими 94%, а церк­ву відвідували лише 40% американців. В Україні на по­чатку 90-х років віруючі становили 40% населення, а регулярно відвідували богослужіння не більше 8%.

Релігійна поведінка відтворюється в релігійності населення, яка традиційно є предметом соціологічних досліджень. В Україні релігійність часто змінювала свої параметри, що зумовлено політичними процесами в XX ст.

Останнім часом основні релігії світу зазнали поміт­них змін, оскільки стійкі релігійні форми, що існува­ли протягом століть, вже не задовольняють духовних потреб сучасної людини. Криза світових релігій супро­воджується виникненням осколкових, фрагментар­них, локальних релігійних форм з одного боку, і спро­бами зблизити не тільки близькі «Мойсееві релігії» (іудаїзм, християнство та іслам), а й об'єднати в еку­менічне ціле релігії далекі (християнство, індуїзм, бу­ддизм, даосизм). Нові, нетрадиційні релігії найчасті­ше виникають не на гуманістичній, а на авторитарній основі.

Ще один аспект своєрідності сучасних вірувань по­лягає у зростанні кількості людей, які схиляються до прийняття віри як такої, «вірять» не в Бога, а в над­природні сили. Багато з них ідентифікують себе з пра­вослав'ям, католицизмом, іншими християнськими конфесіями, але найчастіше їх світогляд характеризу­ють невизначеність, еклектизм, підвищений інтерес до східних релігійних вчень, спіритизму, сучасної пара-наукової та парарелігійної міфології, що вибудовуєть­ся навколо парапсихології, астрології, непізнаних лі­таючих об'єктів тощо.

Цей тип свідомості зумовлений потребою масової свідомості вірити «хоч у що-небудь», високими патерналістськими очікуваннями, звичкою покладати надії на вищі сили, що незримо керують людськими доля­ми, а також процесами секуляризації та дедогматизації свідомості. До квазірелігійної віри схильні люди, чия свідомість не сприймає закостеніння будь-якої догматики — ні комуністичної, ні християнської, ні ще якоїсь. Особливості нової релігійності пов'язані з поши ренням нетрадиційних релігійних вірувань, які розви­ваються за такими напрямами:

— неохристиянство, новий орієнталізм — нетради­ційні культи східного походження, що укоренилися на Заході й поширюються в пострадянських країнах;

— нетрадиційні окультні секти, що тяжіють до мі­стики та магії;

— теософічні товариства, що визнають існування прихованих сил у людині та космосі, пізнання яких доступне тільки обраним («посвяченим»), що пройшли
спеціальну психічну підготовку;

— сатанізм (дияволоманія), прихильники якого обожнюють зло, вдаються до екстремізму.

Останнім часом заявили про себе релігійні секти тоталітарного типу («Аум Сенрике», «Біле Братство» та ін.), які своїм віровченням та особливою культовою (обрядовою) діяльністю вчиняють психічний тиск на людину, домагаються розчинення її свідомості у ко­лективній свідомості секти, повного підпорядкування її особистості керівникам і вождям. Зростання чисель­ності таких організацій пояснюють тим, що в сучасно­му суспільстві поряд з процесом індивідуалізації буття людини діє і контртенденція до масовизації соціально­го життя, посилення взаємозалежності між людьми.

В Україні в останнє десятиліття XX ст. намітилася тенденція зростання релігійності серед молоді. Фахів­ці твердять про появу так званих «молодіжних» релі­гій, зорієнтованих на 18—24-річних людей. Саме цієї пори трансформується внутрішній світ людини, насту­пає криза ідентичності, за якої відбувається вибір «дорослої» системи цінностей, що часто зумовлює «релігійний вибух», пов'язаний з психічними зрива­ми, пошуками «сильної руки», «авторитету».

На рубежі II і III тисячоліть більшість громадян українського суспільства переживає кризу ідентичнос­ті, потребуючи допомоги і підтримки держави, нації, партії, спільноти тощо. Авторитарні релігії виникають не за бажанням «апостолів зла», а у зв'язку із захво­рюванням соціального і культурного організму, особ­ливо в умовах соціальної аномії, реорганізації соціаль­них інститутів, зниження інтеграційних процесів у су­спільстві.

Помітний інтерес виявляє соціологія релігії до проблеми впливу конфесійної належності віруючих на ціннісні орієнтації та соціальну поведінку. У СІЛА ще в 50-ті роки XX ст. досліджували розходження у со­ціальних цінностях протестантів, католиків та іудаїстів, які зафіксували істотні розбіжності у тлумаченні представниками різних конфесій цінності «свобода слова», у їх ставленні до азартних ігор, уживання спиртного, абортів, розлучень.

Проведені в Україні дослідження відмінності цінні­сних орієнтацій віруючих різних християнських кон­фесій виявили їх соціальне-демографічну диференціа­цію. Кожна з конфесій залучає і задовольняє потребу у вірі зовсім різних людей. Так, зростання протес­тантських (особливо неопротестантських) громад від­бувається, в основному, за рахунок молодих, освіче­них людей, які успішно адаптувалися в новій соціаль­но-економічній реальності, уміють вирішувати свої матеріальні проблеми і схвально ставляться до ре­форм. У їх психоемоційному стані домінують почуття впевненості й бажання діяти. Більшість жінок, які належать до православних конфесій, переборюють ма­теріальні труднощі, з острахом і недовірою ставлять­ся до нововведень.

Соціологічні дослідження свідчать, що протягом останніх 80-ти років у нашій країні відбулося два про­тилежних процеси розвитку релігійності. У 20-ті роки XX ст. стався масовий відхід різних груп населення, особливо молоді, від релігії та церкви. Такий процес називають секуляризацією, а пов'язане з ним руйну­вання релігійних вірувань і поширення атеїзму — атеїзаціею населення. Наприкінці XX ст. окреслився зворотний рух «світоглядного маятника», що втілило­ся в наростанні масштабів і ступеня релігійності. Цей процес називають сакралізацією. Він пов'язаний зі збільшенням кількості віруючих, релігійних громад.

У сучасному суспільстві особливим соціальним процесом стає екуменізм — спроби деяких християн­ських церков усвідомити свою сутнісну єдність, при­йти до нової згоди та зближення. Усвідомлюючи, що центральною проблемою християнства є загальна проблема всіх вищих релігій світу (проблема спасін­ня), сучасні християни дотримуються однієї з трьох позицій щодо інших релігій:

— ексклюзивізм — концепція спасіння і вічного життя виключно християн;

— інклюзивізм — впевненість, що спасіння досяж­не для всіх людей, незалежно від релігії, яку вони спо­відують;

плюралізм — позиція, згідно з якою всі світові релігії надають рівні можливості до спасіння, оскільки всі вони сприяють трансформації людського існування та розглядаються як самостійні шляхи до спасіння.

Отже, з урахуванням особливостей сучасного світу, соціологія релігії зосереджується передусім на проце­сах секуляризації, зростання динаміки релігійності населення, появи нетрадиційної релігійності, індиві­дуалізації та приватизації релігії, розвитку екуменістичних тенденцій.

Поиск по сайту: