Класичний період у розвитку світової соціології

На початку XIX ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, набувають розвитку емпіричні соціальні дослідження. Французький мис­литель К.-А. Сен-Сімон запропонував вивести науку про людину на рівень знань, які ґрунтуються на спо­стереженні, зайнятися «встановленням послідовних рядів фактів». Він виробив концепцію «соціальної фі­зіології», в якій раціоналістичні погляди XVIII ст. по­єднував з історизмом у дослідженні суспільних явищ, зробив перший крок до вивчення суспільних явищ як елементів цілісного організму.

Методологічні розробки Сен-Сімона сприяли фор­муванню позитивізму як напряму в філософії та соціо­логії (від лат. розвуиз — заснований на досвіді, фак­тах, реальний). Головне спрямування позитивізму полягало у відмові від абстрактних міркувань про суспільство, у створенні «позитивної» соціологічної теорії, яка повинна була стати такою ж доказовою і за­гальнозначущою, як і природничі теорії.

Родоначальником позитивізму вважають Огюста Конта. Спочатку він був домашнім учителем матема­тики, потім працював секретарем у Сен-Сімона, напи­сав з ним кілька наукових праць. Однак розбіжності з принципових теоретичних і політичних питань (Конт не визнавав сен-сімонівського соціалізму) призвели до розриву їх творчих взаємин.

Основна наукова розробка О. Конта «Курс позитив­ної філософії» у 6 томах була опублікована у 1830— 1842 рр. Створюючи свою позитивістську концепцію, Конт спочатку наводить визначення суспільної науки як «соціальної фізики», а відтак — як «соціології». Цей термін у наукових колах було зустрінуто скептич­но, але згодом він прижився. Розвиток суспільства, за Контом, підлягає тим самим законам, що й природа, тому соціологія є частиною природознавства.

Контівська соціологія ґрунтувалася на законах біо­логії, але й передбачала ймовірність змін впливу цих законів внаслідок взаємодії індивідів, яка дедалі уск­ладнювалася через вплив кожного покоління на на­ступне. На той час це була новаторська думка, як і вимога до соціології вивчати існуючі закони, а не шу­кати трансцендентних (апріорних) причин, обґрунтовувати достовірність своїх висновків фактами та їх взаємозв'язками, а не філософськими інтерпретаціями сутності історії.

Істотними у контівській соціології є методи дослі­дження суспільства. Виступаючи проти умоглядності, крайнощів емпіризму, Конт обґрунтував застосування в соціології методу спостереження, а також експери­ментального й історичного методів. Основним методом дослідження в соціології вважав спостережений, а найбільш адекватним природі соціальних явищ - іс­торичний метод, тобто історичне порівняння різних послідовних станів людства.

О.Конт поділяв соціологію на дві частини: соціаль­ну статику, яка розглядає суспільство як єдине органі­чне ціле, вивчає умови його існування, закони функціонування, і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем. Соціальна статика - це теорія суспільного порядку,
організації, гармонії. Така концепція спрямована проти індивідуалістичних теорій, спроб розглядати суспільство як продукт договору між індивідами. У со­ціальній статиці головним є питання природи соціаль­ного зв'язку, взаємодії елементів соціального організ­му, що існують за всіх історичних умов. Тут у Конта
на передній план виходить органічно пов'язане з ідеєю еволюції поняття «система», яке дотепер е одним з центральних із соціології.

У розумінні закономірностей розвитку природи ^ суспільства О. Конт виходив із закону трьох стадій розвитку пізнавальної діяльності, суспільної свідомості людей:

1. Теологічна — домінує релігійна міфологія, яви­ща природи і життя людей пояснюються впливом над­природних сил. Відбувається перехід від політеїзму монотеїзму.

2. Метафізична — місце релігійного уявлення займає дослідне знання про явища світу і життя лю­дей, але за слабкого розвитку науки поняття, що відображають ці явища, досить абстрактні.

3. Позитивна — на зміну теологічним і метафізич­ним підходам приходять наукові дослідження законів довкілля і життя людей.

Закон трьох стадій О. Конт застосував і для пояс­нення еволюції суспільства. Кожна з цих стадій роз­витку людського інтелекту створює основу соціальної організації, пронизує всі сторони суспільного життя.

Інтерес до позитивізму пожвавився вже після смер­ті його автора, починаючи з 60-х років XIX ст. Ідеї Конта були уточнені, поглиблені й розвинуті англійсь­ким філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820—1903). Ним залишена величезна наукова спад­щина. Його праця «Основи соціології» (1877 р.) була однією з перших спроб побудови цілісної соціологічної системи на етнографічному матеріалі. Загальновизна­на заслуга Спенсера полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.

Соціальна еволюція, за Спенсером, — це прогре­сивний розвиток суспільства по шляху його усклад­нення і вдосконалення діяльності соціальних інститу­тів. Основними складовими еволюції, в тому числі соціальної, є: інтеграція - - перехід від простого до складного; диференціація — перехід від однорідного до різнорідного; зростання порядку — перехід від невизначеного до визначеного.

Г. Спенсер за аналогією між суспільством і живим організмом твердив, що розподіл функцій між органа­ми — спільна риса як суспільства, так і живого орга­нізму. Але він бачив і суттєві відмінності між ними. Еволюцію пояснював як реалізацію принципу «інтег­рації матерії» і джерело руху. Відносини суспільства з довкіллям, на його думку, регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в бо­ротьбі за існування між суспільством і навколишнім середовищем, між різними типами суспільств, між ін­дивідами. Джерелом класових відмінностей вважав за­воювання: переможці утворюють панівний клас, пере­можені стають рабами чи кріпаками.

Кожне розвинуте суспільство, на думку Спенсера, має три системи органів: виробничу, розподільну і ре­гулятивну. Як специфічні частини суспільства виділяв соціальні інститути: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні та промислові, розглядаючи їх як продукти повільної еволюції. Г. Спенсер виокремив два типи суспільства: війсь­кове та індустріальне. Військове суспільство характе­ризується централізованим контролем та ієрархічною системою влади, в ньому понад усе ціниться дисциплі­на, а церква схожа на військову організацію. В ін­дустріальному суспільстві переважає промисловість і торгівля, з'являється політична свобода, стає гнучкі­шою соціальна організація. Головною ознакою сус­пільного розвитку Спенсер вважав розподіл праці, який веде до становлення індустріального суспільства.

Соціологія Спенсера підкреслено індивідуалістична: «Суспільство існує для блага своїх членів, а не члени його існують заради суспільства». Він сформулював закон «рівної свободи», за яким усі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава — вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Вона не повинна займатися комерційним законодавством, керувати релігійними установами, благодійними това­риствами. Головне завдання держави — здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності гро­мадян від пограбування і війн.

У теоретичному аспекті заслуга Спенсера у спробі сформулювати структурно-функціональний підхід до вивчення суспільства як соціального явища. Своєю концепцією структурної диференціації, розумінням суспільства як саморегульованої системи, аналізом взаємозв'язку соціальних функцій зі структурою сус­пільства Спенсер передбачив багато положень струк­турного функціоналізму в соціології та етнології. Він першим почав систематично використовувати у соціо­логії поняття «система», «функція», «структура», «ін­ститут».

Мислителів другої половини XIX ст. приваблювали впевненість у нездоланності соціальної еволюції, ви­знання закономірності всього існуючого, точність висновків. Західна соціологія цього періоду розвивала­ся під впливом двох основних концепцій, органічно пов'язаних з позитивізмом, — еволюції та натуралізму. Теоретична соціологія прагнула реконструювати голов­ні фази історичної еволюції, описавши одночасно струк­туру суспільства. Розвиток суспільства соціологи-позитивісти розглядали як прямолінійну еволюцію, а його структуру зводили до механічного підпорядкування різних елементів. Залежно від того, що висували вони на передній план — природні чинники, рушійні сили соціального розвитку, методологічні зразки певної природничої науки, формувалися певні натуралістич­ні школи в соціології.

Географічна школа. Вона охоплювала натураліс­тичні вчення, які головну роль у розвитку суспільств, народів відводили їх географічному положенню і при­родним умовам. Розгорнуту соціологічну систему в руслі географічної школи створив англійський історик Томас Бокль (1821—1862), який обґрунтовував меха­нічний географічний детермінізм, проповідував майже повну зумовленість діяльності людини природним се­редовищем.

Школа німецької геополітики. Найяскравіший її представник — Карл Хаусхофер (1869—1946). Визна­чальними вважала суто природні причини, географічно детерміновані тенденції політичного розвитку та експансії держав-організмів. З арсеналу геополітики були почерпнуті сумнозвісні аргументи щодо дефіциту «життєвого простору» і неприродності політичних кордонів Німеччини для виправдання фашистської аг­ресії. За сучасних умов поняття «геополітика» має і позитивне тлумачення. Це — міждисциплінарний на­прям, що вивчає залежність зовнішньої політики дер­жав, міжнародних відносин від системи політичних, економічних, військових взаємозв'язків, зумовлених географічним положенням країн, кліматом, природни­ми ресурсами, розселенням тощо. Геополітика у тако­му розумінні передбачає вироблення геостратегії дер­жави, основних напрямів її зовнішньополітичної ді­яльності.

Расово-антропологічна школа, її представники інтерпретували суспільний розвиток у поняттях спад­ковості, «расового добору», боротьби «вищих» і «ниж­чих» рас. Зародження її пов'язане з іменем Жозефа-Артюра де Гобіно (1816—1882), французького філосо­фа, письменника, дипломата, одного із засновників ідеології расизму.

Органічна школа. Розглядала суспільство як живий організм, а соціальну диференціацію суспільс­тва — аналогічно до розподілу функцій між різними органами. Скажімо, німецький соціолог Альберт Шеф-фле (1831—1903) економічне життя суспільства отото­жнював з обміном речовин в організмі.

Соціал-дарвіністська школа. Започаткована напри­кінці XIX ст., спиралась на вчення Г. Спенсера, зводя­чи закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції і принципів при­родного добору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих організмів. Відповідні детермінантні чинники застосовувались і щодо суспільного життя. Найвідомішим представником цієї школи вва­жають польсько-австрійського соціолога Людвіга Гумпловича (1838—1909).

Спроби звести соціальне до біологічного, властиві позитивістській соціології, виявлялись неспроможни­ми. А наприкінці XIX ст. призвели до кризи біолого-натуралістичних теорій, посилення психологічних тенденцій у соціології. Соціологи, незадоволені примі­тивними біоорганічними аналогіями, виявляли зроста­ючий інтерес до проблем мотивації та психологічних механізмів соціальної поведінки. З іншого боку, заро­дження експериментальної психології та її інституціа-лізація як самостійної дисципліни високо піднесли її науковий престиж, сприяли «експансії» психологізму в інші галузі знань. Внаслідок злиття цих двох зустрі­чних рухів і склався ще один напрям у соціології — психологічний.

Психологічна соціологія не була єдиним цілим. Ос­новне, на чому вона трималася, — прагнення зводити соціальне до психологічного. Але ці спроби реалізову­валися не однаково, та й розуміння психологічного бу­ло різним.

У психологічній соціології помітними є такі концепції:

—психологічний еволюціонізм;

—інстинктивізм;

—«психологія народів» (тісно пов'язана з етногра­
фією);

—інтеракціонізм.

Психологічне тлумачення соціальних процесів не вимагало негайного розриву з ідеями біолого - еволюційної школи. Спочатку йшлося про доповнення ево­люціоністської схеми вивченням психологічних меха­нізмів розвитку і функціонування суспільства. Най­більшого поширення психолого - еволюціоністська соціологія, пов'язана з позитивістською традицією, набула в СІЛА. Засновник психологічного напряму в американській соціології Лестер-Френк Уорд (1841— 1913) стверджував, що з виникненням людства єдина до тих пір еволюція роздвоюється, і спонтанний розви­ток стихійних сил (генезис) доповнюється свідомими діями людини, що ставить перед собою певні цілі. Цей свідомий аспект еволюції Уорд називає телезисом. Первинною соціальною силою вважає бажання (голод, спрага тощо), пов'язані з підтриманням життя індиві­да, сексуальні прагнення, що забезпечують продов­ження людського роду, тощо. На основі первинних бажань формуються складніші — інтелектуальні, мо­ральні та естетичні, за допомогою яких Уорд намага­ється пояснити поступальний розвиток суспільства, його меліорацію (поліпшення). Крім індивідуального, він визнає існування й «колективного телезису».

Інший американець Франклін-Генрі Гіддінгс (1855—1931), засновник першої в США кафедри со­ціології у Колумбійському університеті, вважав, що суспільство — це психічне явище, зумовлене психіч­ним процесом, а тому соціологія повинна поєднувати як суб'єктивне, так і об'єктивне бачення соціального світу. Сам він зосередив увагу на суб'єктивному, пси­хологічному аспекті. Первинний та елементарний суб'єктивний соціальний факт, за Гіддінгсом, — це «усвідомлення роду», тобто визнання себе й інших причетними до одного роду.

Конструюючи суспільство за зразком індивіда, пси­хологи XIX ст. прагнули віднайти внутріособистісну психологічну детермінанту чи кілька детермінант, які б могли одночасно пояснити індивідуальну і групову поведінку. Експериментальні дослідження показали наявність у людській психіці потужних неусвідомлених процесів (гіпнотичних станів, психопатології). Це сприяло тому, що й соціальні явища почали інтерпре­тувати в термінах неусвідомлених «інстинктів», «прагнень», «імпульсів», називаючи їх соціальними. Видатним представником інстинктивізму вважається англійський психолог Вільям Мак-Дугал (1871 — 1938), який останні 17 років життя працював у США. Кожне суспільне явище він розглядав як певний ін­стинкт чи низку інстинктів. Так, війни пояснював схильністю людей до забіякуватості, а нагромадження суспільного багатства — скупістю й корисливістю. Найбільшого соціального значення Мак-Дугал надав стадному інстинкту, який утримує людей разом і є в основі більшості інстинктів суспільства.

Наприкінці XIX ст. посилюється інтерес до вивчен­ня безпосередніх явищ групової поведінки людей.

Будь-який масовий рух почали ототожнювати з ірра­ціональним і руйнівним натовпом. Так, на думку французького лікаря, антрополога, соціолога Гюстава Лебона (1841—1931), європейське суспільство вступає в новий період свого розвитку — в «еру юрби», коли розумне критичне начало, втілене в особистості, при­душується ірраціональною масовою свідомістю. За Ле-боном, юрба — зібрання індивідів, незалежно від їх національності, професії чи події, що зумовила це зібрання. Психологічні риси зібрання відмінні від рис, що характеризують окремих індивідів. У зібранні ви­никає колективна душа, завдяки цьому воно стає ор­ганізованою, одухотвореною юрбою, єдиним творін­ням, підкоряється закону духовної єдності. Порушені Лебоном теоретичні проблеми анонімності, психоло­гічного зараження і навіювання «людини натовпу» да­ли поштовх відповідним соціально-психологічним до­слідженням.

Французький юрист і соціолог Габріель де Тард (1843—1904), автор праць із соціальної психології, вважав, що суспільство — продукт взаємовідносин ін­дивідів. Відповідно до цього він трактував громадську думку і «психологію натовпу». Аналізуючи натовпи і злочинні секти, підкреслював ірраціональність, спад­ковість поведінки, загострену потребу у вождях. Го­ловну увагу звертав на процес диференціації громадсь­кої думки і формування на цій підставі інтелектуаль­ної спільноти, зцементованої єдності думок. Однак звертання соціології до «інтерментальної психології» призвело до того, що поза його баченням опинилася макросоціальна структура, в межах і під впливом якої формуються міжособистісні стосунки.

Подолати цю слабкість шляхом поєднання психо­логізму з органіцизмом спробувала інтеракціоністська орієнтація в соціології, що зародилась у США. В центрі її уваги — процес взаємодії індивідів (звідси і назва). Але сама особистість, будучи суб'єктом цієї взаємодії, усвідомлюється не як абстрактний індивід, а як соціальна істота, що належить до певних соціаль­них груп і виконує певні соціальні ролі.

Один з найпомітніших представників релятивізму (вчення, яке абсолютизує відносність людських знань, заперечує об'єктивну істину, пізнаваність світу) німе­цький філософ, соціолог Георг Зіммель (1858—1918) сформулював оригінальне для того часу бачення предмета, методу і завдань соціологічної науки. Вона, на його думку, повинна конституціюватися не традиційно для соціальних наук (зосереджуючись на одному пред­меті дослідження), а як метод, що застосовується в усіх науках, предметом яких є явища суспільного жит­тя. Завдання соціології — виділити та охопити законо­мірності, які неможливо проаналізувати засобами ко­жної з цих наук.

Специфічною щодо пізнання соціальних явищ у Зіммеля є теорія історичного розуміння. Згідно з нею будь-який вид діяльності можна вважати зрозумілим, коли психічні процеси, на основі яких склалася певна усвідомлена соціальна дія, викликають в інтерпрета­тора ту саму реакцію, що й у самого діяча. Таке розу­міння — розуміння «об'єктивної» дії, а не діючої осо­би — перший етап процесу. Наступний — розуміння мотивів і відчуттів діючого індивіда. Будь-яке соціологічне судження повинно бути сформульоване в межах загальновизнаних цінностей. Результатом розуміння є при цьому не усвідомлення причини чи наслідку, а усвідомлення сутності дії, тобто логіки зв'язку цієї дії з уявленнями, потребами, інтересами людей. Ця тео­рія, на думку Зіммеля, мала стати інструментом кри­тики: вона піддавала сумніву те, що в соціологічних дослідженнях сприймалось як очевидне. Одночасно розуміння повинно було служити засобом контролю за суб'єктивним компонентом пізнання. Теоретична спадщина Зіммеля містить ґрунтові дослідження ро­льової теорії, динаміки соціальних груп, соціології влади, соціології конфлікту.

Одним з творців соціології як науки, професії та навчального предмета є французький філософ, соціо­лог Еміль Дюркгейм (1858—1917). Найважливіші про­блеми теоретичної соціології, які він розробляв, — природа суспільства, інтегративна основа, «здоровий» і «паталогічний» його стани, методи соціологічного дослідження, статус соціології як науки. У 1896 р. в університеті міста Бордо він очолив першу у Франції кафедру соціології. З 1898 по 1913 рік редагував жур­нал «Соціологічний щорічник» (12 томів). Співробіт­ники журналу, прихильники дюркгеймівських ідей, створили наукову школу, яка отримала назву фран­цузької соціологічної школи.

Е. Дюркгейм продовжував традиції позитивізму, вважаючи соціологію близькою до природничих наук з характерним для них індуктивним методом і прин­ципом об'єктивного спостереження. У своїй книзі «Метод соціології» він формулює правила соціологіч­ного пізнання, які мали гарантувати об'єктивність та ефективність наукового пошуку. Основне з них: соці­альні факти потрібно розглядати як предмети. Згідно В ним суспільство як реальність слід вивчати ззовні, об'єктивними методами. Досліджувати потрібно не по­няття про соціальну реальність, а її безпосередньо. Звідси ще одне правило: соціальні факти слід поясню­вати іншими соціальними факторами.

Основними ознаками соціальних фактів є:

— об'єктивне існування щодо окремих індивідів;

— примусовий вплив на індивідів.

Соціологія, за Дюркгеймом, є наукою про соціаль­ні факти — ідеї, норми, цінності, вироблені колектив­ною свідомістю людей, їх вплив на людей здійснюєть­ся через соціальні інститути (правові, релігійні та ін.).

Е. Дюркгейм активно займався аналізом змін у су­спільстві, особливо розвитком розподілу праці у про­цесі індустріалізації. Він вважав, що розподіл праці значно послаблює роль релігії як основи соціального зв'язку. З посиленням розподілу праці люди набува­ють більшої взаємозалежності, бо їх • потреби задо­вольняються внаслідок праці багатьох людей, а про­цеси і зміни у світі настільки стрімкі та інтенсивні, що не всі здатні включитись у них. Внаслідок швид­кого оновлення соціального життя розривається тра­диційний порядок і моральні устої, підтримувані ре­лігією. У суспільстві стає дедалі більше людей, які живуть без усвідомлення мети, сенсу, відчувають свою непотрібність і незатребуваність. З цим проце­сом Дюркгейм пов'язував виникнення та існування явища «аномії».

Аномія — стан соціальної системи, за якого значна частина громадян, знаючи про існування обов'язкових норм, ставиться до них негативно або байдуже.

Велику увагу приділяв проблемам самогубства, розглядаючи його як дію людини, невдоволеної жит­тям (нещастям), як соціальний факт, породжений со­ціальним середовищем, — теж своєрідна аномія.

Науковий доробок Е. Дюркгейма справив значний вплив на розвиток соціології. Вплив його ідей у всю її галузь — від загальної соціологічної теорії до при­кладних досліджень.

Окремий напрям у соціологічній науці представляв німецький філософ, економіст Карл Маркс (1818— 1883). Його соціологічна теорія стала наслідком засто­сування філософського матеріалізму і матеріалістич­ної діалектики до вивчення суспільства, розуміння іс­торії людства. Монізм (філософське вчення, яке осно­вою всього сущого визначає одне начало — матерію або дух) матеріалістичного розуміння історії полягає у тому, що Маркс розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи єдиного цілого, підвладного дії пев­них об'єктивних закономірностей соціального розвит­ку. Визначальними серед них вважав економічні зако­номірності, відокремивши із сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Саме їх сукупність поряд з виробничими відносинами, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на який опи­рається юридична, політична, ідеологічна надбудова.

У дослідженні суспільних явищ це дало змогу ви­користати критерій повторюваності, завдяки чому ста­ло можливим виділити спільне в соціальному устрої різних країн, застосувати поняття «суспільно-економічна формація» — історично окреслений тип суспіль­ства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Спосіб виробництва — це єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Зміна різних епох в історії люд­ства розглядалась як закономірний процес зміни про­гресуючих з кожною епохою способів виробництва. В основі їх зміни — постійна суперечність між рівнем продуктивних сил і певними виробничими відносина­ми, яка виявляється у боротьбі антагоністичних класів і вирішується соціальною революцією. Пролетаріат, вважав Маркс, саме той клас, який здобуде перемогу в соціалістичній революції, приведе до звільнення су­спільства від усіх форм експлуатації, до безкласової, комуністичної формації.

Марксизм відрізняється від інших суспільних тео­рій претензіями на єдність теорії і практики. Якщо ін­ші соціальні теорії, як правило, не претендували на їх практичне втілення, не ставили за мету змінити світ, задовольняючись його поясненням, то марксизм був насамперед програмою суспільного перестрою. Твердження Маркса про месіанську роль пролетаріату ви­явились утопічними.

Значний внесок у соціологію кінця XIX — початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864— 1920), автор праць з економіки, права, філософії, істо­рії та соціології. Найвагоміша його заслуга полягає у розвитку методологічних аспектів соціології. Він є ос­новоположником так званої «розуміючої соціології», теорії соціальної дії. Відкидаючи натуралізм позити­вістської соціології, Вебер запозичив з позитивізму ідею емпіричного дослідження соціальних явищ. Сус­пільство та його індивіди трактувались Вебером як та­кі, що виявляються в процесі інтеракції, а не як пев­ні «готові факти». Вебер віддавав пріоритет індивіду, фактором розвитку суспільства називав культурні цін­ності, вірив в інтелігенцію. Вважав, що тільки індивід володіє мотивами, цілями, інтересами і свідомістю. Колективна свідомість — скоріше метафора, ніж точ­не поняття. «Клас», «капіталізм», «християнство» •— такі самі узагальнені поняття. Поняття «підприє­мець», «робітник», «король» позначають середньо типового представника конкретної соціальної верстви. Але ці поняття — абстракція, створена для того, щоб одним іменем позначити сукупності людей, фактів, явищ. Вебер називає їх «ідеальними типами». Отже, ідеальний тип, за Вебером, — не мета, а засіб, методо­логічний інструмент дослідника, застосовуваний для впорядкування хаотичної соціальної дійсності та її ро­зуміння. Його створюють з метою зіставлення з конк­ретною емпірією, визначення ступеня відхилень емпі­ричних фактів від своїх еталонів — ідеальних типів.

М. Вебер вважав, що соціологія повинна брати за вихідний пункт своїх досліджень поведінку індивіда. Соціологію він визначав як науку, яка прагне зрозумі­ти «соціальну дію і таким чином казуально пояснити її процес і дію». Саме необхідність розуміння дій пред­мета свого дослідження відрізняє соціологію від при­родничих наук. На відміну від Дюркгейма, Вебер твер­див, що ні суспільство в цілому, ні форми колектив­ності не слід розглядати як суб'єкти дії: ними можуть бути тільки окремі індивіди. Соціологія досліджує ус­відомлену, зорієнтовану на інших людей поведінку особистості. Такі дії називає соціальними, виділяючи чотири ідеальних їх типи:

— цілераціональна дія — людина виразно уявляє мету і засоби її досягнення та зворотну реакцію інших людей на свої дії; критерієм раціональності є успіх;

— ціннісно-раціональна дія — виконується на осно­ві свідомої віри в етичну, естетичну, релігійну цін­ність певної поведінки;

—афективна дія — здійснюється на основі неусвідомлених психологічних імпульсів, почуттів;

— традиційна дія — відбувається на основі звички.
Два останні типи дії не є, за Вебером, соціальними, оскільки виражають усвідомлений і покладений в основу дії смисл. Найважливішою є цілераціональна дія. Вебер впевнений, що раціоналізація соціальної дії — тен­денція історичного процесу: раціоналізується спосіб гос­подарювання, управління, спосіб мислення людей і спо­сіб їх життя в цілому. Все це супроводжується зростан­ням соціальної ролі науки, яка, за Вебером, є втіленням принципу раціональності.

Капіталізм як соціально-економічна формація, навколо якої наприкінці XIX ст. точилися гострі нау­кові дискусії, розглядався Вебером як певна форма економічного раціоналізму. Він не заперечував основ­них моментів марксового розуміння капіталізму як системи об'єктивно діючих економічних законів. Але його цікавив не об'єктивний, а суб'єктивний аспект економічного раціоналізму, певні нахили людей до ра­ціональної економічної поведінки. Саме це становило стрижень його найвідомішої праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905).

На відміну від Маркса, Вебер не вважав організа­цію економіки основою соціальної стратифікації сус­пільства, виокремивши три основних компоненти не­рівності, які, на його думку, водночас взаємопов'яза­ні й незалежні. Багатство означає значно більше, ніж зарплата. Багаті часто взагалі не працюють, проте одержують великі прибутки за рахунок власності, ка­піталовкладень, нерухомого майна, акцій, облігацій. Представники різних соціальних класів — селяни, робітники, купці — мають неоднакові можливості для одержання прибутків і придбання товарів. Цим теорія Вебера близька до теорії Маркса. Однак, за Ве­бером, не все залежить від багатства. Оскільки різні групи людей користуються різною повагою, мають неоднаковий престиж, він впровадив поняття «статусні групи», яке виражає другий компонент нерівності. Члени статусних груп ведуть тільки їм власти­вий спосіб життя (використання вільного часу, за­няття елітарними видами спорту, вживання певного класу напоїв тощо). Статусні групи не обов'язково складаються з багатих, до них належать люди різно­го достатку.

На статус людини впливає кілька чинників. Багат­ство відіграє важливу роль, але не менш вагомим є престиж, який може зовсім не залежати від багатства. Так, професор коледжу, священик престижніші, ніж власник порнографічного театру, який має значно ви­щі доходи.

Окрім багатства і престижу, Вебер окреслив третій тип стратифікації — владу — здатність людини чи групи людей реалізовувати плани, здійснювати певну політику, долаючи опір інших людей або груп. Інко­ли можна не володіти багатством і не бути престиж­ним, але мати владу.

Суттєвим є внесок Вебера у соціологію релігії. По­рівнюючи провідні релігійні системи Індії, Китаю з ре­лігійними системами Заходу, він дійшов висновку, що деякі аспекти християнської віри мали великий вплив на розвиток капіталізму.

Окремим напрямом його наукових досліджень була соціологія політики і права. Метод розуміючої соціо­логії дав змогу по-новому оцінити зміст і механізми влади. Легітимне (ненасильницьке) панування люди­ни над людиною можливе, за Вебером, лише тоді, ко­ли підлеглі усвідомлюють користь того, що ними ке­рують інші люди. Беручи до уваги три підстави для такого розуміння, він відповідно виділяє три чистих типи панування:

1. Традиційне — базується на звичаях, традиціях певної поведінки, певного типу підкорення. Найбільш чистим його типом є панування патріархальне: батька
родини, царя.

2. Харизматичне —. опирається на безперечну дові­ру до лідера. Харизматичний лідер — не просто стар­ша за посадою людина, а обов'язково вождь, за яким ідуть послідовники. Харизмою (Божим даром) наділе­ні великі полководці, видатні політики, пророки, за­сновники держав.

3. Легальне — ґрунтується на довірі до права, за­кону, згідно з яким підкоряються не особистості, а чинним законам. Розглядаючи систему легального панування, М. Ве­бер значну увагу приділяє аналізу апарату влади — бю­рократії, вбачаючи в ньому технічно найчистіший тип легального панування, найраціональнішу форму здійс­нення влади.

Веберівські дослідження започаткували концепції наукового управління суспільством. Проблеми, які він розглядав, є і нині провідними в соціології. Обґрунто­ваними ним базовими соціологічними поняттями і тепер керуються фахівці при вивченні соціальної структури, процесів соціальних змін, при аналізі соці­альних диспозицій особистості, її мотивів і ціннісних орієнтацій, поведінки у виробничій, політичній, куль­турній сферах.

Відомий італійський соціолог Вільфредо-Федеріко Парето (1848—1923) вважав соціологію синтезом різ­них суспільних дисциплін, а її метою — вивчення су­спільства в цілому. Під час дослідження загальний принципів організації, функціонування і зміни сус­пільства намагався застосовувати так званий логіко-експериментальний метод. Пропонував користуватися емпірично обґрунтованими судженнями, суворо дотри­муватися логічних правил при переході від спостере­жень до узагальнень. Ціннісні, в тому числі етичні, елементи теорії, на його думку, завжди спричиняють викривлення, фальсифікацію фактів, і тому не варто їх використовувати.

В.-Ф. Парето прагнув пояснити природу, особли­вості та соціальні функції ідеології, вважаючи її сло­весним покровом, демагогічним хитруванням. А тео­ретична форма надана їй для маскування нелогічного характеру дії. Ідеологію створюють для прикриття справжніх спонукальних мотивів дій.

Суттєвий елемент соціальної системи — соціальна гетерогенність (неоднорідність), зумовлена довічною психологічною нерівністю індивідів. Еліту і нееліту утворюють відповідно вища і нижча верстви суспільс­тва. Найобдарованіші представники низів «підійма­ються нагору», поповнюючи ряди правлячої еліти, найслабші представники якої, деградуючи, «опуска­ються донизу», у маси. Відбувається циркуляція (кру­гообіг) еліт. Якщо вона відбувається повільно, у ви­щих сферах нагромаджуються елементи, які уособлю­ють безсилля і занепад. Серед нижчих зростає кіль­кість індивідів, наділених рисами, необхідними для управління суспільством. Настає епоха революції, сутність якої, на думку Парето, полягає в оновленні скла­ду правлячої еліти, поповненні необхідних для управ­ління психологічних сил і відновленні завдяки цьому суспільної рівноваги. Суспільну рівновагу може забез­печити тільки рішуча, здатна до насилля, здобуття ко­ристі від влади, не гребуючи жодними засобами, еліта.

Поиск по сайту: