Предмет і об'єкт соціології екології

Соціологія екології — галузь соціології, яка досліджує специ­фічні зв'язки між людьми та навколишнім середовищем, особ­ливості розвитку і функціонування соціальних спільнот, со­ціальних структур та інститутів в умовах впливу на їх життє­діяльність антропогенних екологічних чинників.

Вона вивчає також закономірності соціальних дій і масової поведінки в умовах соціально-економічної на­пруженості, механізми розв'язання конфліктів на фоні екологічної кризи. Головні її завдання полягають у вивченні закономірностей взаємодії суспільства і при­роди, досягненні збалансованості цієї взаємодії, отри­манні достовірної соціально-екологічної інформації, з'ясуванні громадської думки щодо екологічних проб­лем та чинників, що їх породжують. У сфері її науко­вого інтересу — вплив довкілля на суспільство, фор­мування екологічної свідомості, забезпечення участі громадян у реалізації державної екологічної політики тощо. До предметної сфери соціології екології нале­жать і проблеми взаємодії суспільства зі штучним се­редовищем проживання людини.

Термін «екологія» ввійшов у науковий обіг завдя­ки старанням видатного німецького біолога Е. Геккелея у 1866 р. на позначення науки про ^відношення організмів і навколишнього середовища. Його запозичено з давньогрецької мови (оіїсоз — дім, житло). Ва­жливий етап у розвитку екології настав з обґрунтуван­ням американським екологом А. Тенслі у 1935 р. по­няття «екосистема» на позначення стабільної системи, що складається з живих і неживих елементів, між якими постійно відбувається кругообіг речовин, існу­ють постійні процеси.

З посиленням антропогенного (спричиненого діяль­ністю людини, використанням нею складної і могут­ньої техніки) впливу на довкілля виникла і з часом конкретизувалася ідея «соціалізації природи». В се­редині 30-х років XX ст. вона втілилася в досліджен­нях лідерів знаменитої чиказької школи соціології Р. Парка, Ю. Берджесса і Р. Маккензі, які висунули концепцію «міста-організму» і суспільства як «глибоко біологічного феномену». Відповідно до цієї концепції, у суспільстві відбувається перебіг взаємоіснуючих біо­логічних і соціальних процесів, результатом яких по­винна бути «соціальна рівновага». Цей комплекс проб­лем лідери чиказької соціологічної школи запропону­вали назвати «соціальною екологією».

Однак у той період екологічна соціологія як відно­сно самостійна галузь соціологічного знання ще не сформувалася: не вистачало ні фактології, ні теоретич­них концепцій, її становлення почалось тільки в се­редині 70-х років XX ст., коли стало очевидно, що надмірне зниження організованості біосфери, ефекти­вності її самонастроювальних і самовідтворювальних механізмів, спричинене активною діяльністю людини, може мати катастрофічні наслідки, призвести до втрати динамічної рівноваги суспільства з природою. Відтоді локальні та розрізнені соціологічні досліджен­ня екосистем, їх взаємодії з суспільством почали фор­муватися у відносно самостійну, інтегровану галузь наукового знання — соціологію екології. Основним своїм завданням вона вважала теоретичний синтез природничо-наукових і суспільствознавчих знань, кон­цепцій, методів дослідження, вироблення на їх основі концептуальної моделі взаємодії людського світотова-риства і природи. Це дало б змогу оптимізувати, а зго­дом і гармонізувати процеси цієї взаємодії.

Геологічна і біологічна сфери навколишнього се­редовища створені внаслідок дії процесів у природі, технологічна і соціальна — соціальних процесів, які
реалізуються в суспільних відносинах і діях людей, об'єднаних у соціальні спільноти. Це дає підставу для висновку, що об'єктом соціології екології є складна
система соціоприродних відносин і взаємодій, яка формується і функціонує в результаті свідомої, ціле­спрямованої діяльності людей, об'єднаних у різні со­ціальні спільноти. Зрозуміло, вона не може вивчити всі особливості, тенденції та закономірності розвитку кожного з компонентів цієї складно організованої сис­теми. Це справа багатьох наук — фізики, хімії, геоло­гії, біології та ін. Вона з цього багатоаспектного об'єк­та, яким є система взаємозв'язків «суспільство —людина — техніка природа» виокремлює для вивчення специфічний, тільки їй властивий предмет дослідження. Оскільки ця наука перебуває на стадії становлення, існує різнобій у поглядах на її предмет. Та більшість визнає кілька взаємозалежних дослідни­цьких проблем, що сукупно становлять проблемне поле екологічної соціології як науки, а отже, і її пред­мет. Серед них — взаємини між різномасштабними со­ціальними системами (окремий індивід, родина, людс­тво як загальнопланетарна система) і навколишнім природним середовищем. При цьому аналізуються не просто соціальні чинники взаємодії суспільства з при­родою, а насамперед активна природоперетворююча (нерідко природоруйнуюча) діяльність людини, яка є елементом соціальної спільноти. Між нею і приро­дою функціонує специфічний третій елемент — техні­ка, технологія та інші штучно створені предмети «другої» природи. Адже саме від людей, об'єднаних у

територіальні, професійні, етнічні та інші співтовариства, від ступеня руйнівного впливу створеної ними техносфери на природне середовище існування, від обраної та здійснюваної ними стратегії природокористування залежатимуть майбутні відносини між суспільством і природою. Тому соціологія екології покликане не просто вивчати природоперетворювальну діяльність. соціальних спільнот, а виробляти оптимальні моделі, які відповідали б не тільки інтересам і потребам лю­дини, а й сприяли б збереженню і відтворенню біосфе­ри, забезпечували б гармонію суспільства з природою. Одночасно з теоретичними розробками, орієнтованими на оптимізацію взаємодії людських спільнот з навко­лишньою природою, соціологія екології є активним чинником цілеспрямованого формування цих взаємо­дій. Цю функцію вона реалізує за допомогою розробки і здійснення управлінських рішень.

Отже, предмет соціологи екологи — це досліджен­ня специфічних взаємодій між людиною (суспільст­вом) і довкіллям, впливу його як сукупності природ­них і суспільних факторів на людину, а також впливу людини на довкілля, її однаково цікавлять глобальні, регіональні антропогенні зміни, соціокультурна інтер­претація їх збереження і відтворення навколишнього середовища для нормального життя людини як соціобіологічної істоти.

З'ясування предмета соціології екології дає змогу чітко побачити її об'єкт. Будучи інтеграцією двох різ­них підходів до вивчення екологічних і соціальних об'єктів — екології та соціології, ця інтегративна нау­ка не обмежується механічним поєднанням концеп­цій, теорій, наукових даних, отриманих кожною з цих наук окремо. Виділення її об'єкта відбувається завдя­ки побудові узагальненої, синтетичної, якісно нової наукової концепції, що містить у собі компоненти еко­логії та соціології. Якщо екологічна настанова на об'єкт дослідження виходить з основних принципів взаємодії живих організмів з довкіллям, а соціологіч­на — із взаємодії індивідів і груп із соціальним середо­вищем, то соціоекологічна орієнтованість на об'єкт до­слідження визначається взаємодією «природне — штучне», її погляд спрямований не стільки на приро­дні процеси взаємодії живих організмів з природним середовищем існування, скільки на процеси взаємодії складних еко- і соціосистем, на структуру, особливості і тенденції функціонування особливих об'єктів — так званої «другої» природи, тобто штучно створеного Людиною предметного середовища, що взаємодіє з нав­колишнім природним середовищем. Наприклад, у ме­жах природного середовища функціонує місто, заліз­ниця, атомна електростанція, вся інфраструктура ви­робничої діяльності. Ці об'єкти належать до «другої», Штучно створеної природи, у якій живе і діє людина. Саме існування «другої» природи здебільшого по­роджує екологічні проблеми, що виникають на межі екологічних і соціальних систем. Усі соціоекологічні проблеми і є об'єктом соціоекологічного дослідження. Усе це наводить на такі висновки:

1. Людина і соціальні спільноти розвиваються і функціонують під подвійним і перехресним впливом природного і штучного середовища.

2. Усі компоненти «другої» природи, їхні функціо­нальні особливості виникають завдяки появі між лю­диною і природою третього елемента — знарядь праці (предмета, взятого з природи і технічно перетвореного задля досягнення результату). Це означає, що найваж­ливішим компонентом взаємодії людських співтова­риств із природним середовищем є штучно створене (рукотворне) середовище, яке є продуктом не тільки антропогенної, а й техногенної діяльності людини.

3. Взаємодія людини з природою опосередкована не тільки технічними, а й соціальними чинниками — пра­вовими, економічними, моральними, соціокультурними. З урахуванням цих міркувань остаточно викриста­лізовується об'єкт екологічної соціологи — складна і багатоаспектна система відносин і взаємозалежностей, що об'єднує в собі такі різнорідні, але взаємозалежні елементи, як «суспільство — людина — техніка — природне середовище», де взаємодія людини з біосфе­рою опосередкована соціальними і технологічними чинниками. Ця система містить у собі, крім людини, що складає її концептуальне ядро, кілька різнопорядкових середовищ — геосферу, біосферу, техносферу і соціосферу, що утворюють у своїй взаємозалежності середовище її життєдіяльності.

У своїх дослідженнях соціологія екології застосо­вує комплекс наукових методів.

Системний метод. Передбачає розгляд навколиш­нього природного середовища як цілісного системного утворення, диференційованої системи, компоненти якої динамічно врівноважені. Відповідно до цього еко­логічним середовищем людства є біосфера Землі, яка поєднує довкілля і діяльність людини в єдину систе­му: природа — суспільство. Обидва компоненти цієї системи є паритетними. Соціологія екології вивчає вплив людини на рівновагу природних екосистем, об­ґрунтовує необхідність управління та раціоналізації взаємовідносин суспільства і природи. Людство роз­глядає як складову екологічної системи.

Діалектичний підхід. Зумовлює вивчення взаємо­зв'язків і взаємодії компонентів системи.

Синергетична методологія. Відмовляючись від тра­диційного розгляду природи як незалежного від люди­ни об'єкта, підпорядкованого одвічним і незмінним законам, соціологія екології предметом своїх дослі­джень вважає цілісну динамічну систему «людина — природне середовище», компоненти якої є відносно ав­тономними та активними суб'єктами. Особливості вза­ємодії компонентів цієї системи полягають у забезпе­ченні існування людства за рахунок речовин та енер­гії, взятих з природи. Усе це передбачає їх добування, переробку, транспортування і засвоєння, а також виді­лення непотрібних і шкідливих залишків переробки та засвоєння.

Поиск по сайту: