Протосоціологічні погляди доби Відродження

Епоха Відродження стала своєрідним синтезом культури, філософських, політичних знань, властивих античності й середньовіччю. Головна домінанта її: орі­єнтація суспільно-політичної, естетичної думки, куль­тури і мистецтва до ідейно-теоретичних джерел ан­тичності. У центрі світоглядних, естетичних конструк­цій фігурує людина, а гуманізм — своєрідне світське вільнодумство — витісняє догматизм церкви, схолас­тику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і со­ціального буття були в цей час провідними.

У розвитку філософської, соціологічної думки епо­хи Відродження окреслюється три етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV — середина XV ст) кому властиве протиставлення середньовічного геоцент­ризму Інтересу до людини, її зв'язків зі світом

2. Неоплатонівський (середина XV ст. — перша третина XVI ст.), на якому домінує розгляд проблем буття.

- Натуралістичний (середина XVI ст. — початок I ст.), з його прагненням пристосувати закони при­роди до пізнання соціальної реальності.

Пожвавлення інтересу до філософських, соціально-політичних вчень Платона, Арістотеля, Цицерона ма­ло не стільки пізнавальний мотив, скільки виражало намагання, розвинувши їх, пристосувати до нових іс торичних реалій. Відповідно в основі соціальних кон­струкцій мислителів Відродження — гуманістичні принципи організації суспільства. Англійський юрист, філософ — Томас Мор (1478—1535) у своїй праці «Утопія» основною причиною пороків буржуаз­ної держави вважає приватну власність і зумовлені нею суперечності інтересів особи та суспільства, девіантну поведінку людей тощо. Його ідеальне суспільство має базуватися на суспільній власності, обов'язковій праці для всіх. Найвища цінність такого суспільст­ва — людина, її здоров'я. У ньому відсутні непів ність, пороки.

Італійський філософ, політичний діяч Томазо Кампанелла (1568—1639) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства, вважаючи водночас людину Істотою вільною, діяльною, здатною впливати на суспільне життя. Його ідеальна держава — «Місто Сонця» —це суспільство з общинним характером зв'яз­ків, яке базується на відсутності приватної власності спільній праці. Як і Платон, вважав необхідним держав­не регулювання статевих стосунків і виховання дітей

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626) продовжив традицію концепцій соціального утопізму Джерелом права вважав не Бога, а природний закон витворений людським розумом. Люди мають об'єднуватися за принципом справедливості — не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Пріоритетом повинна користуватися Істина, бо закон часто може перешко­джати правовій рівності та справедливості, підтриму­вати насильство.

У цей період на історичній арені постають нові класи - буржуазія і пролетаріат, хоч політичне панування ще утримували у своїх руках феодали, підтримува­ні церквою, яка монополізувала духовне життя. З особливою гостротою поставала необхідність до­слідження нових реалій і тенденцій соціально-політи­чного буття. Молода буржуазія виявляла власний і стимулювала інтерес вчених до проблем розвитку дер­жави, права, політичного устрою, функціонування і розвитку механізмів влади.

: Одним з перших спробував кристалізувати ідеї бур­жуазії італійський політичний діяч, історик Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Найвідомішим з його творів Є «Государ». Природа людини однакова в усіх держа­вах і в усіх народів: інтерес є універсальним чинником людських дій, з яких складаються їх відносини, уста­нови, історія. Отже, щоб управляти людьми, треба знати причини їх вчинків, їх прагнення та інтереси. Н. Макіавеллі відтворює античні ідеї про виникнення держави та кругообіг форм правління. Перевагу від­дає, як і Арістотель, змішаній формі державного укла­ду (з монархії, аристократії та демократії). Обов'язки держави — захищати майнові й особисті права грома­дян, виражати інтереси громадянського суспільства. Хоча правлять за допомогою страху і насильства, та щоб не збуджувати ненависть, держава не повинна по­рушувати майнових та особистих прав громадян. Най­гірший гніт, що накладається державою: її прагнення знесилити і підірвати будь-яку діяльність суспільства задля свого піднесення. Вже у цих міркуваннях про­стежується розмежування суспільства і держави, ци­вільної і політичної сфер. Особливо яскраво воно виявилося у висловлюваннях про співвідношення по­літики і моральності. Відповідно до концепції Макіа­веллі політична діяльність і політична влада в особі держави — синоніми аморальності. Така аморальність закладена в тих політичних відносинах, за яких член суспільства — або гнобитель, або гноблений. І, при­родно, з'являється громадянське суспільство як щось третє, як сфера громадського життя, що є по суті мо­ральним буттям, у глибині своєї аполітичності (праця, задоволення первинних потреб, любов, родина, хобі, турбота про збільшення власності) — приватне життя. Заслугою Макіавеллі є подолання теологічних ідей і дослідження держави як суспільного явища. Він роз­робив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту. Стверджував, що правитель, який бажає досягти успі ху, повинен звіряти свої дії з законами необхідності (долі), а також зі способами поведінки підлеглих. Ідеї Макіавеллі не тільки втілювалися у тогочасних полі­тичних режимах, але й набули подальшого розвитку у працях його послідовників. Зокрема були покладені в основу теорій сучасного менеджменту та соціального управління, дали поштовх теоріям еліт, бюрократії, корупції, постіндустріального суспільства і політично­го прогнозування, а також контівській теорії «суспіль­ного консенсусу».

Ідеолог абсолютизму, французький публіцист, спе­ціаліст у галузі державного права Жан Боден (1530— 1596) вважав розвиток суспільства поступовим проце­сом, стверджував, що географічні чинники можуть ви­значати особливості соціального життя людей, їх со­ціально-психологічні властивості, розвиток науки. Вплив природного середовища зумовлює, на його дум­ку, розвиток кровно-господарських родин — союзів, з яких виростає держава. Істотною її ознакою Боден вважав суверенітет, значну увагу приділяючи його ха­рактеристикам. Багато в чому продовжуючи вчення Арістотеля, першочергового значення надавав формі держави, вважав пануючу верству суспільства вирі­шальним фактором у державній законотворчості.

Ідеї середньовічного вільнодумства були розвинуті у теоретичних висновках творця німецької Реформації Мартіна Лютера (1483—1546) та французького цер­ковного реформатора Жана Кальвіна (1568—1639), які обстоювали ідею абсолютної визначеності долі лю­дини наперед.

У XVII ст. особливого значення набувають концеп­ції природного права та суспільного договору. Одним з перших започатковує цю традицію нідерландський державний діяч, філософ Гуго Гроцій (1583—1645). Його доктрина про соціальне політичне право і держа­ву, природу людини та її природні права, соціальні якості викладена у трактаті «Про права війни і миру». Основою спокійного, справедливого і розумного спіл­кування є людський розум, який утримує від посяган­ня на чуже майно, що є однією з умов досягнення справедливості. Г. Гроцій висуває договірну теорію ви­никнення держави, мету держави вбачає в охороні приватної власності, ознакою її — церковну владу із законами і нормами людського життя. Держава, за Гроцієм, — це «добровільний союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної корис­ті». Оскільки договори за природним правом мають виконуватися, тому народ не міг вільно змінювати державний устрій. Сформулював він і один з принци­пів міжнародного права — непорушність договорів МІЖ державами.

Поглиблення ця теорія дістала у працях англійсь­кого державного діяча, філософа Томаса Гоббса (1588—1679), його співвітчизника, філософа, психоло­га, педагога Джона Локка (1632—1704), голландсько­го філософа Бенедикта Спінози (1632—1697) та ін.

У книзі «Про громадянина», де вперше системати­зовано витрактувано походження і сутність держави, Т. Гоббс пише: «Правий не Арістотель, а Макіавеллі, який проголосив у своїй «Державі», що людина не є за природою здатною до громадського життя». Помил­кове положення про те, що людина є суспільна твари­на, породжене, на думку Гоббса, поверховим розгля­дом людської природи. Коли громадянське суспільст­во вже встановлено, коли держава давно існує, може здаватися, що людина не спроможна жити поза су­спільством, що нею керує природжена схильність до громадського життя. Насправді до виникнення держа­ви люди перебували у стані загальної війни, постійно­го суперництва, жорстокої конкуренції. Цей стан вій­ни всіх проти всіх Гоббс назвав природним станом людського роду. Він є таким, тому що відповідає егої­стичній природі людини, її тваринній суті. Але люди володіють не тільки «тваринними пристрастями», їм властиві відчуття, що схиляють до миру: страх смер­ті, почуття самозбереження. Та найголовніше, що в людей є «природний розум», який велить вступити в договір один з одним для забезпечення власної безпе­ки. Гарантією такої безпеки може бути тільки загаль­на влада, що об'єднує безліч людей, володіє реальною силою щодо захисту їх від зовнішніх ворогів і несправедливостей, скоєних один одному. Тобто, щоб люди жили в мирі, займалися мирною працею, необхідна абсолютна влада держави: «того великого Левіафана... якому ми... зобов'язані своїм миром і своїм захис­том...» Держава є єдиною особою, наділеною владою шляхом взаємного договору між собою великої кіль­кості людей з метою використання всіх їх сил і засо­бів для їх миру і загального захисту.

Ефективною формою держави Гоббс вважав абсо­лютну монархію, але й не відкидав прогресивні форми правління, зокрема у сфері приватноправових відно­син; допускав можливість широкої правової ініціати­ви, систему прав та свобод.

Т. Гоббс розумів свободу як право робити все, що не заборонено законом, а закон може дати лише пра­вильний напрям діям людей. Вважав необхідною га­рантією правопорядку і законності необмежену владу короля і засуджував громадянську війну. Структуру держави розглядав, застосовуючи принцип органіцизму (уподібнення до живого організму): суверен — душа держави, чиновники — нерви і сухожилля, ви­конавчі та судові органи — суглоби тощо. Тобто дер­жава — це механізм, створений «механіками» (людь­ми), який керується за допомогою встановлених норм поведінки.

Договірна теорія виникнення і сутності держави, розвинута Гоббсом, виключала принцип народного су­веренітету, що проголошував народ джерелом і оста­точним власником влади. На відміну від радикальних представників теорії суспільного договору (Мільтон в Англії, Руссо у Франції), які підкреслювали пріори­тетність народу щодо їх правителів, Гоббс твердо сто­яв на позиціях відмови підданих від своїх прав (крім права самозахисту) на користь носія верховної влади. Одним з перших в європейській науці до ідеї роз­межування держави і суспільства прийшов Дж. Локк. У своїх роздумах, викладених у праці «Два трактати про державне правління», він відштовхувався від принципово важливого положення про приватну влас­ність як невід'ємну властивість індивіда. Власність утворюється працею і виникає до виникнення держа­ви. Мета держави — захист власності. Розпад держа­ви не спричиняє розпаду суспільства, але жодна дер­жава не зможе існувати у разі розпаду суспільства. Природно забезпечується рівність, воля, власність, що є наслідком миру і доброзичливості. Для створення гарантій природних прав люди відмовляються від пра­ва самостійно забезпечувати свої права, тобто суспіль­ство — це не боротьба всіх проти всіх, а суспільна зла­года. Природна рівність людей забезпечується їх розу­мовою діяльністю. Влада відповідає перед законом, і лише народ є сувереном; державна влада поділяється на вищу законодавчу, виконавчу і федеральну.

Концепція Локка помітно вплинула на подальший розвиток соціально-політичної думки, особливо теорії Природних невідчужених прав людини, використаної Т, Джефферсоном та іншими теоретиками американсь­кої революції.

Вчення Бенедикта Спінози про право і державу ґрунтується на пізнанні афектів і пристрастей людини, які він розглядає як частину природи. Спіноза вимагає забезпечення права приватної власності як головної умови досягнення загального блага, вважаючи це головним завданням політики. На відміну від Гоббса, вищу * форму державного устрою вбачає не в монархії, а в де­мократичному правлінні, обмежує всевладдя держави вимогами свободи. Своєрідно трактуючи теорію суспільного договору, Спіноза стверджував, що натовп одержимий пасивними афектами, які стримують дії індивідуального людського розуму. Тому ефект натов­пу потребує контролю і регулювання, що й зумовлює необхідність права і держави. Жодне суспільство не може існувати без влади законів, яка стримує при­страсті та імпульси людей. Ця концепція дістала по­дальшого розвитку у теорії «психології натовпу».

Поиск по сайту: