Теорія соціальної дії

Один із засновників її Т. Парсонс вважав, що орієн­тації діяльного індивіда мають дві моделі модифікації: мотиваційну і ціннісну. Мотиваційна спрямована на бажання і плани індивіда, а значить, на задоволення або незадоволення його потреб. Ціннісна орієнтація на­лежить до тих аспектів орієнтації особи, що зв'язують її з дотриманням певних норм і стандартів. Для Парсонса саме норма забезпечує досягнення мети індиві­да, який, орієнтуючись на неї, оцінює вчинки та очі­кування іншого індивіда. Важливим при цьому є ме­ханізм включення індивідуальної діяльності в суспіль­ство під впливом нормативного характеру орієнтації дії. Суть такої нормативності полягає у відповідності очікувань і дій індивіда очікуванням і діям оточуючих людей, у спрямуванні його поведінки на відповідність груповим нормам. Ця відповідність досягається моти­ваційною інтеграцією, що виникає внаслідок набуття особистістю певних ціннісних якостей, якими харак­теризується групова свідомість.

Німецький філософ і соціолог Юрген Хабермас (нар. у 1929 р.) створив власну теорію соціальної дії, виділивши чотири її типи: стратегічну (учасники стра­тегічної дії ставляться до інших осіб як до засобів або

перешкод на шляху до мети); нормативну (дія, метою учасників якої є досягнення взаємовигідних експекта-цій, здійснювана шляхом підпорядкування своєї пове­дінки цінностям і нормам); драматургічну (її мета — подання самому собі, вибіркове самовираження індиві­дуальності); комунікативну (прагне досягти вільної угоди між учасниками для досягнення конкретних ре­зультатів у певній ситуації). Кожна дія є комплексною системою референцій (характеристик, довідок), скла­дається з об'єктивних фактів, соціальних норм та осо­бистого досвіду.

Питирим Сорокін (1889—1968) основою соціологіч­ного аналізу вважав соціальну взаємодію, зокрема, взаємодію індивідів. В основі взаємодії, на його дум­ку, — соціальна нерівність у суспільстві. Він пропові­дує ідеї етичної відповідальності та солідарності, куль­турних цінностей, під впливом яких і повинна здійс­нюватись взаємодія у суспільстві.

З точки зору діяльнісної соціології (М. Арчер, П. Штомпка, П. Бурдьє) соціальна реальність є багаг томірним полем, в якому взаємодіють структури і діячі. Результат взаємодії — певна подія, детерміно­вана безліччю структурно-діяльнісних зв'язків. П. Штомпка виділяє чотири рівні (аспекти) соціально­го поля (ШІО — схема в теорії соціального становлен­ня Штомпки).

І — ідеальний рівень (соціальна свідомість): ідеї, вірування, уявлення про дійсність, ідеологія.

N — нормативний рівень: правила, норми, припи­си, цінності у структурно-суб'єктивній взаємодії. Нор­мативна структура накладає на дії акторів істотні об­меження і впливає на їх реальну поведінку.

І — рівень взаємодії: засіб взаємозв'язку між гру­пами, спільнотами та індивідами, інституціалізований принцип такої взаємодії, канали взаємодії.

О — рівень можливостей реального світу: життєві шанси, мережа інтересів стратифікованих груп та їх можливостей, наданих суб'єкту існуючими соціальни­ми структурами, сформованих діями колишніх діячів. При цьому діяльні суб'єкти можуть впливати на ці структури.

Соціальна дія є сукупністю певних компонентів, діяч з його потребами і метою, ситуація (конкретні умови, обставини), в якій він діє; орієнтація діяча на ситуації, що формують способи реалізації потреб, ме- ту. У конкретній ситуації соціальні спільноти, верст­ви, індивіди виокремлюють різні об'єкти відповідно до їх значущості для досягнення мети, розрізняють кори­сні або шкідливі елементи ситуації, визначають пер­шочергове, важливе і другорядне, аналізують можли­ві наслідки соціальних дій. Мета соціальної дії — це задоволення певних потреб. Якщо вона досягнута, на­стає момент рівноваги діяча, його потреб і зовнішньо­го середовища.

Звичайно, не кожна дія людини є соціальною, оскільки не завжди мета передбачає орієнтацію на ін­ших людей. Індивідуальна мета, що відтворює потре­би людини, є початком соціальної дії, початком орієн­тації на інших, сподіванням, що вона буде відповідно сприйнята оточенням.

Соціальна дія може бути традиційною або афекти­вною. Традиційна соціальна дія ґрунтується на соці­альних стандартах поведінки, звичних нормах, які не змінюються з плином часу. Вона мінімізує самостій­ність особистості у її вчинках. Афективна соціальна дія зумовлена емоційним станом, найчастіше супрово­джується глибоким душевним хвилюванням.

Соціальна взаємодія буває випадковою, тимчасо­вою і стійкою, приватною і публічною; особистісною і речовою; формальною і неформальною.

Одним із виявів соціальної взаємодії є зв'язок.

Соціальний зв'язок — соціальна дія, що виражає залежність і

сумісність людей або груп.

Соціальні зв'язки є об'єктивними, залежать від со­ціальних умов, у яких живуть індивіди. Основними їх елементами є: суб'єкти зв'язку (індивіди, спільноти), предмет зв'язку (з приводу чого він здійснюється), ме­ханізм свідомого регулювання взаємин між суб'єктами («правила гри» між індивідами, соціальними спільно­тами). На особливість соціального зв'язку впливає різ­ке збільшення чи зменшення чисельності його учасни­ків на основі прямого обміну, моральних принципів добросусідства. Він може виявлятися у формі соціаль­ного контакту і соціальної взаємодії.

За соціальної взаємодії відбувається обмін діями. Системи дій обох суб'єктів споріднені між собою, дії кожного з них скоординовані, відновлювані, взаємний їх інтерес стійкий. Соціальна взаємодія є одним із джерел суспільних явищ, оскільки завдяки їй поведін­ка людини стає соціальною дією.

Поведінка — форма діяльності, реакція на соціальне середо­вище чи на дію іншої людини.

Дії, що постійно репродукуються, орієнтовані на вищі цілі, є діяльністю. Головною ознакою соціальної діяльності є осмислення індивідом можливих варіан­тів поведінки осіб, які вступають з ним у взаємодію.

Поиск по сайту: