Протосоціологічний період

Охоплює проміжок часу від античної доби до почат­ку XIX ст. Джерела історії соціологічних знань сягають сивої давнини, коли з'являються перші уявлення про світ і людину в ньому, суспільство, виникають ідеї і формуються теорії про суспільне життя, соціальні про­цеси, розвиток людської культури. З розвитком су­спільства, еволюцією процесів самопізнання та осмис­лення людиною соціальних явищ і процесів зростає потреба у соціологічних знаннях. Поступово, збагачую­чись історичним досвідом, стають складнішими і доско­налішими погляди вчених, так само як ускладнюється і вдосконалюється сам процес пізнання та його об'єкт.

У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, за­кони його розвитку: античний, середньовічний, епох Відродження і Просвітництва. Важливими є передісто­рія емпіричної соціології, особливості розвитку держа­вознавства та політичної арифметики.

Протосоціологічні теорії відіграли помітну роль у подальшому розвитку науки, впливаючи на формуван­ня не тільки класичних, але й сучасних поглядів на закономірності становлення та розвитку суспільства.

Протосоціологічні погляди античних мислителів.

Античний період розвитку протосоціологічних знань охоплює І тис. до н. е. — IV ст. н. е. Найхара­ктерніші його особливості у політико-соціальних вченнях давніх Єгипту, Дворіччя, Індії, Китаю, Риму, Греції, що відображали основні риси ранніх типів су­спільств, які змінили первісний лад. Тоді вже панува­ли патріархальне натуральне господарство, державна форма власності на землю, суспільне землеволодіння, що визначали соціальну структуру системи земельних общин. Тогочасна політична і соціальна думка розви­валася на основі релігійно-міфологічної свідомості, обожнювання влади, будучи прикладною за своєю сут­тю. Головними для неї були питання політичного управління, функціонування влади та правосуддя. Мі­фологія як своєрідна форма свідомості є фантастичним відображенням дійсності, реальних подій, втіленим в усну творчість — міф (грец. муіпоз — сказання, сло­во). Але вже на цьому етапі нагромаджується знання про суспільне життя, формуються теорії права, мора­лі, держави, суспільства.

Міф є формою суспільної свідомості, яка відобра­жає фантастичні уявлення про природу, особу, суспіль­ство. Явища природи, історичні події зображуються в них у персоніфікованій формі. Найпоширенішими були міфи про виникнення й еволюцію світу, сонця, місяця, зірок (космогонічні), появу людини (антропо-гонічні). У них багато відомостей щодо тогочасних уяв­лень суспільного устрою, характеру влади, добра і зла тощо.

Міфологічний етап розвитку суспільної свідомості властивий кожному народові, нерідко трансформуючись у релігійні світоглядні системи, релігійний культ, живлячи різні види мистецтв. Найбільшого розквіту набули давньогрецька, давньоримська, а та­кож міфології (сукупність міфів) народів Давніх Схо­ду, Індії, Китаю.

Аналізуючи первісні міфи, соціологи можуть від­творити характер соціальних процесів у первісному суспільстві, особливості його цінностей і норм, соці­альної структури тощо. З розвитком суспільства, змен­шенням залежності людини від природи відбувається поступовий перехід від міфологічного сприйняття дій­сності, реальності подій і явищ до інших форм світо­сприйняття, помітне місце серед яких займає епос (грец. ероз — слово, розповідь, пісня) — оповідь про героїчне минуле, картини життя народу, його ідеали, мораль, прагнення. Побутує в усній та письмовій формі: пісні, думи, билини, поеми, оповіді; крупніші жан­ри: поеми, повісті, романи-епопеї.

З виникненням науки історична пам'ять матеріалі­зується в письмових джерелах і документах. Створю­вали їх логографи (грец. 1о£оз — слово; £гарпо — пи­шу, креслю, малюю), з якими пов'язується перехід від усної оповіді до письмової фіксації подій.

Соціальний та історичний прогрес породжує нові форми суспільної думки, нову форму пізнання дій­сності — філософію. Міфологія та епос замінюються історичними хроніками. Особливо велике значення для розвитку наукової думки відіграла поява соціаль­ної верстви людей, які професійно займалися інтелек­туальною діяльністю.

До формування соціальних теорій підступалися у своїй творчості Демокріт, Платон, Арістотель та інші мислителі античності, які намагалися пояснити сут­ність різноманітних фактів, процесів, явищ суспільно­го розвитку.

Для античної суспільно-політичної думки, на від­міну від етичної, характерна відсутність теоретично обґрунтованого розмежування суспільства і держави. Давньогрецький філософ Демокріт (прибл. 460— 370 до н. е.) стверджував, що шляхом забезпечення потреб людей було створене цивілізоване суспільство. Найважливішою умовою життя людей вважав поділ праці, результати якого оцінював з погляду інтересів рабовласницького класу.

Одним з найвідоміших античних суспільствознав­ців є Платон, справжнє ім'я — Арістокл (427— 347 до н. е.), соціальну філософію якого можна вважа­ти як реформістською, так і утопічною. Роздумуючи над тим, якою має бути ідеальна держава, стверджу­вав, що більшість людей завдяки лише власним зусил­лям не можуть наблизитися до досконалості, що спри­чиняє необхідність у державі й законах.

Ідеальна держава, на думку Платона, створюється не в інтересах індивіда або окремого прошарку, а за­ради цілого, тобто самої держави, поза якою індивід існувати не може. Основне зло сучасного йому суспіль­ства Платон бачив у людському егоїзмі, закоріненому в комерціалізації людських відносин. Жадоба, корис­ливість, свавілля підривають стабільність суспільства, воно починає хворіти зсередини, і його потрібно ліку вати. Індивід прагне до держави і законів, щоб набли­зитися до суспільного ідеалу.

Платон намагається сконструювати свій ідеальний поліс за допомогою трансформації принципів східного ієрархічного управління — генерального поділу су­спільства на два стани: управлінців і виробників. Лю­дина для держави, а не держава для людини — кредо Його політичної філософії. Найповніше ці питання він Обґрунтовує в діалогах «Політика», «Держава», «Зако­ни». Використовуючи принцип соціального зооморфіз­му, Платон стверджує, що «людина — соціальна твари­на», акцентує увагу на обох частинах висловлювання. Платон досліджує типологію особистості: тимократичну, олігархічну, демократичну та тиранічну. Ідеальним типом вважає аристократичний тип особистості, а реш­та можуть діалектичне переходити один в одний.

Поняття «суспільство» ототожнюється спочатку у Платона з поняттям держави, потім суспільство, на йо­го думку, розпадається, зовнішнім проявом чого є по­ляризація справедливості й несправедливості. Внаслі­док своєрідного заперечення ця протилежність усува­ється, і суспільство повертається до вихідного стану. Тобто Платон намагається позбавити ідеальну державу можливості розвитку, залишаючи їй право лише функ­ціонувати. На його думку, будь-які суспільні зміни є не прогресом, а регресом. Кругообіг державних форм і складає філософію історії Платона, яка є критикою не­прийнятних для нього форм державного „ладу.

Держава Платона — це ідеократія. Його підхід до цієї побудови можна назвати етичним раціоналізмом, що насправді ототожнюється з утопізмом і впроваджу­ватися без насильства над людиною не може. Вихован­ня і просвіта займають важливе місце у системі со­ціальних поглядів Платона, проте розглядає він їх з позицій кожної верстви окремо. Задля соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут і підпорядковував сімейні стосун­ки людей державі. Він вважав, що індивідуального щастя його держава не передбачає — члени ідеальної держави щасливі гуртом.

Отже, Платон був одним з перших, хто спробував пояснити причини соціальної нерівності, тобто ство­рив власну теорію соціальної стратифікації. На його думку, соціальна структура суспільства створювалась внаслідок дії надлюдського розуму. Він вважав, що те орія управління державою має бути заснована на вивченні людини, а здорове суспільство не може скла­датися з людей, яких переслідують страх і невпевненість.

Утопія Платона має амбівалентний (подвійний) ха­рактер: його ідеальна держава, незважаючи на похиб­ки заперечує існуючі рабовласницькі держави, а та­кож несправедливість у цілому. Обидві тенденції були достатньо прогресивними і для того часу, і для науки в цілому. Наукові погляди Платона, здобувши послі­довників і супротивників, сприяли новим науковим пошукам.

Значний внесок у розвиток соціологічної думки, вчення про державу і суспільство вніс інший відомий давньогрецький філософ, учень Платона, Арістотель (384—322 до н. е.)- Він започаткував логіку, психоло­гію політику, інші галузі знання, залишивши^ спад­щину вчення про суспільство, державу і владу. Його ос­новними творами у протосоціолопчному контексті мож­на вважати «Політику», «Етику», «Риторику».

За Арістотелем, першим елементом будь-якої істо­ричної одиниці є родова община. Держава є об'єднан­ням родових громад.

Інший основний елемент будь-якої Історичної дер­жави — рабство. Жодна держава, за Арістотелем, не­мислима без панів і рабів.

Усупереч Платонові він виступає прихильником Ін­дивідуальної приватної власності. Як і Платон, вва­жає що людина за природою — Істота державна. Поза державою залишаються або нерозвинуті морально істо­ти або надлюдина. Держава — це сформована певна сукупність громадян. Громадянин — той, хто може брати участь у законодавчій і судовій владі держави.

Арістотелівська ідеальна держава відображає на­самперед давньогрецький ідеал помірності й гармонії, тобто найоптимальнішу комбінацію елементів суспіль­но-політичних форм і «людського матеріалу».

Якщо Арістотель вважав, що сила — на боці «демократії», то Платон твердив що сила — на боці тиранії отже, необхідно знайти (виховати) такого ти­рана який, погоджуючись узяти на себе місію освіче­ного монарха, царя-філософа, філософа-законодавця, здійснив би ідеал платонівської держави.

Керівник держави повинен маніпулювати суспіль­ною свідомістю за допомогою софістики, демагогії, по­літичного акторства. Сенс життя людини — досягнення вищого блага діяльністю, творчою, продуктивною працею, яка робить людину красивою. Роздумуючи над тим, що важливіше — влада законів чи влада лю­дей, Арістотель доходить висновку, що кориснішою для розвитку суспільства є влада законів. Ці його дум­ки знайшли подальший розвиток у середньовічній со­ціально-політичній думці, а його вчення про «середній клас» стало джерелом «теорії середнього класу» у XX ст.

Арістотелівська система містить багато наукових знань, які входять до предметної сфери протосоціології, розглядає питання способу життя, дозвілля і віль­ного часу, соціального управління і соціальних цінно­стей тощо.

На формування багатовікової традиції тлумачення природного права величезний вплив мало римське Юридичне мислення, яке, у свій час перебувало під значним впливом філософської школи стоїків. Стої­цизм, за назвою «розписна Стоя» — порт в Афінах, де викладав своє вчення засновник школи Зенон з Кітона (прибл. 336—264 до н. е.) — одна з головних течій після арістотелівської філософії, її історія охоплює пе­ріод від приблизно 300 р. до н. е., коли Зенон почав викладати своє вчення, по II ст. н. е. (серед останніх великих представників стоїцизму Луцій-Анней Сенека (прибл. 4 до н. е. — 65 н. е.) і Марк Аврелій (121— 180 н. е.). Згідно з вченням стоїків боги і природа — одне і те ж, а людина — частина богоприроди. Як су­тність розумна людина є вже не просто членом-громадянином поліса, а елементом світу. Звідси випливає Ідея світового, а не полісного громадянства. Світ, у свою чергу, є не тільки великий організм, але й вели­ка держава. І в цій державі громадяни принципово рівні один одному, бо людина є сутність розумна, а розум притаманний усім. Інакше кажучи, стоїчна філо­софія припускає цілком інший просторовий горизонт життя людини. Тут з'являється поняття найбільшої держави як держави держав, величезної імперії. Саме такій соціальній ситуації — постійний та єдиний культурно-політичний простір, що весь час розширю­ється, й адекватні міркування стоїків.

Органічне розуміння світоустрою і соціального сві­ту приводить стоїків до революційної на той час ідеї універсальної солідарності. На їх думку, члени одного соціального організму не можуть перебувати у проти­стоянні між собою, не повинні шкодити один одному. Всі люди — брати, а універсальний етико-правовий за­кон природний, бо є принципом збереження соціаль­ності як частини світового цілого, де позитивну взає­модію людей забезпечує індивідуальне існування. У такий спосіб стоїки намагалися витворити ідеальну модель державного ладу.

Водночас вони, а також Марк-Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) виробили такий категоріальний апа­рат, що ніяк не сполучався з тодішньою соціальною реальністю, хоч певну наукову цінність становить ви­значення Цицероном держави як «справи народної».

Філософ, впливовий релігійний діяч Аврелій Августин (Блаженний) — (354—430) — розглядав два різно­види держави — «град Божий» та «град земний» (церк­ва і держава). Тобто одні люди живуть за земними стан­дартами, інші — за божественними. Тісний союз між ними утворив теократичну імперію, що стримала зане­пад рабовласництва. Він уперше глянув на історію люд­ства як на єдиний, закономірний та об'єктивний процес. Августин вважав мир вищим ідеалом будь-якого су­спільства, але в земному суспільстві він триває недовго, тому що його роздирають егоїзм і ворожнеча.

Поиск по сайту: