Формування соціологічних ідей про працю

Формування теоретичних уявлень про працю охоп­лює три періоди: донауковий, класичний і сучасний.

Донауковий період. Він є найдовшим (III ст. до н. е. -п- XVIII ст. н. е.) і характеризується формуванням найзагальніших уявлень про працю, її місце в суспільстві та житті окремої людини. Пов'язаний;І розвитком відповідних ідей у Давньому Єгипті, ан­тичних цивілізаціях Греції та Риму, середньовічній Європі.

Класичний період. Охоплює XVIII — початок XX ст. Головні його напрями:

— обґрунтування протестантської етики (М. Лютер, Ж. Кальвін);

— політекономічні дослідження праці (А. Сміт, Д. Рікардо, В. Петті);

—утопічні уявлення про працю (Т. Мор, К.-А. СенСімон, ПІ. Фур'є, Р. Оуен);

— вивчення характерних особливостей індуст­ріального суспільства (О. Конт, Е. Дюркгейм, М. Ве­бер, К. Маркс, Ф. Енгельс);

—емпіричні дослідження проблем праці (Ч. Бут, Б. Вебб, Л. Віллерме);

—розробка основних категорій і понять соціології праці (Е. Дюркгейм, М. Вебер, К. Маркс).

Саме в цей період було започатковано формування соціології праці як самостійного наукового напряму. Якщо раніше центром розвитку соціології праці була Західна Європа, то наприкінці XIX ст. він поступово перемістився у СІЛА.

Сучасний період. Розпочався у 20—ЗО роки XX ст. Саме тоді на провідні позиції вийшла американська соціологія. Детальне вивчення праці окремого робіт­ника, функціонування та організацію промислового колективу започаткував американський інженер Фредерік-Вінслоу Тейлор (1856—1915), який одним з пер­ших почав розглядати організацію управління трудо­вим процесом як самостійну галузь. Внаслідок система­тичних спостережень, експериментів та хронометражу (винахід Тейлора) йому вдалося встановити, що проми­слові робітники є особливою соціально-психологічною групою з певними цінностями, психологією, ідеоло­гією, яким властиві стримування своїх трудових зу­силь та обмеження норм виробітку. Назвавши це яви­ще рестрикціонізмом — працею з прохолодою, Тейлор виробив систему заходів щодо його нейтралізації. Най­головніші з них:

—нормування і раціоналізація трудового процесу;

—ретельний добір і професійне навчання робітників;

—дотримання принципів управління (значна заробітна плата, висока денна норма, відповідні умови, обов'язкове матеріальне стягнення за невиконання норми);

—вміння керувати робітниками, для чого необхідні розум, освіченість, досвід, такт, енергія, кмітливість, чесність, здоров'я;

—запобігання соціальним конфліктам на виробництві, створення умов для максимального виявлення та реалізації розумових і фізичних можливостей робітника. Ф.-В. Тейлор першим спробував виробити соціотехнічну систему, яка об'єднала технічний і соціальний спекти виробництва, обґрунтував головні засади наукового менеджменту, які були реалізовані на багатьох підприємствах світу. Але вже у 20-ті роки XX ст. тейлоризм почали критикувати, бо за нових соціально-економічних і політичних умов він уже не міг гаран­тувати високої продуктивності праці, соціальної злаго­ди між адміністрацією та найманими працівниками, уникнення страйків. Тому пошуки вчених у галузі со­ціології праці були спрямовані на вивчення нових чинників, які могли б позитивно впливати на ефективність виробництва, соціальний настрій працівників. Внаслідок цього постала теорія «людських стосунків», розроблена у 20—30-ті роки професором індустріальної соціології Гарвардського університету Елтоном Мейо (1880—1949) на підставі досліджень на підприємствах електротехнічної фірми «Вестерн електрик». Ці до­слідження, що дістали назву «Хоторнський експери­мент», покликані були з'ясувати, як впливає на під­вищення ефективності виробництва поліпшення со­ціально-психологічних відносин між працівниками у трудовому колективі. Ретельні дослідження впродовж 1920—1930 рр. виявили, що норма виробітку праців­ника залежить не так від його фізичних зусиль, як від тиску на нього робітничої групи, яка задає певний темп праці й правила поведінки. Тому й методи, запро­поновані Е. Мейо, були спрямовані на вдосконалення соціально-психологічних стосунків між робітниками в групі та між робітниками і керівниками, поліпшення морально-психологічного клімату.

Головними елементами теорії «людських стосун­ків» є:

— орієнтація на людей, а не на технічний аспект виробництва;

—заміна індивідуальної винагороди колективною;

—формування позитивного морально-психологічного клімату, підвищення задоволеності робітник і своєю працею;

—гуманізація праці, участь робітників в управлінні виробництвом.

Свого часу ця теорія була поширеною в Америці та за її межами. Діяли спеціальні центри, у багатьох університетах було запроваджено навчальний курс з тео­рії «людських стосунків». Згодом, з розвитком умов і змісту праці, вона почала втрачати своє значення. Теза про те, що можна безмежно підвищувати проду­ктивність праці, задовольняючи соціальні потреби ро­бітників щодо належності до певного колективу, кори­стування пошаною керівників і колег по роботі, не підтверджувалася на практиці. Тому наприкінці 50-х років виникла необхідність пошуку дійовіших засобів підвищення ефективності виробництва.

У 1950 р. була розроблена теорія «збагачення пра­ці», її автор, американський вчений Фредерік Херцберг (нар. у 1921 р.), вважав, що існує дві незалежні системи чинників, які по-різному впливають на трудо­ву поведінку людей. До першої належать «гігієнічні» чинники, які не стосуються змісту роботи. Якщо на підприємстві створено нормальні умови праці (немає шуму, загазованості, вібрації тощо), побуту (є роздя­гальні, душові, кімнати відпочинку, їдальні), виробле­но режим роботи (оптимальна тривалість робочого дня, своєчасні перерви та ін.), працівники належно за­безпечені різними пільгами, житлом, встановлені ком­фортні психологічні стосунки між ними, то слід очіку­вати не високого задоволення роботою чи зацікавлен­ня у ній, а лише відсутності невдоволення. Отже, за Ф. Херцбергом, хороші «гігієнічні» умови праці стабі­лізують персонал, але не обов'язково спонукають його до підвищення продуктивності праці.

Другу групу чинників становлять так звані мотиватори, що задовольняють потреби людини. Вони поля­гають у визнанні досягнутих нею успіхів у роботі, інтересі до її змісту, відповідальності, самостійності та ін. Саме ці чинники зумовлюють задоволення робо­тою і підвищують трудову активність. Звідси випливає, що за допомогою профілактичних («гігієнічних») захо­дів, поліпшення трудового середовища можна усунути невдоволеність працівників. Для підвищення зацікавленості у праці потрібні додаткові заходи, пов'язані з сутнісними, змістовими характеристиками. На підставі цієї теорії Херцберг виробив концепцію збагаченні праці, яка була використана багатьма американський та європейськими компаніями. Наприкінці 50-х років значного поширення набула також теорія управління «X» і «У» американського вченого Дугласа Макгрегора (нар. у 1912 р.). Теорія»Х» пропагує риси авторитарного стилю: акцент на матеріальні стимули, жорсткий контроль, примусову працю, негативні санкції тощо. Теорія «У» акцентує вагу на демократичному стилі керівництва: використання творчих здібностей, участь працівників в правлінні, застосування соціальних і соціально-психологічних стимулів тощо. Доцільність використання авторитарного чи демократичного стилю управління визначають на підставі детальної діагностики умов, функціонування колективу, організації.

У формуванні сучасної соціології праці помітну роль відіграла теорія «якості життя», що постала наприкінці 50-х років завдяки працям Д. Рісмена і Дж. Гелбрейта. У 60-ті роки Л. Девіс обґрунтував не­обхідність вироблення поняття «якість робітничого життя», яку, починаючи з 70-х років, вивчають у США за допомогою статистичної інформації та опиту­вання окремих категорій працівників. Ця теорія пе­редбачає дослідження взаємин між працівником та йо­го виробничим оточенням і базується на з'ясуванні та­ких питань:

—встановлення причин плинності кадрів;

—дослідження установок працівників для вироб­лення національних програм формування нового їх контингенту;

—оцінка ефективності управлінських систем;

—вивчення впливу несприятливих умов праці на появу психологічних стресів;

—вирішення конфліктів між управлінцями та ря­довими працівниками.

Останнім часом найбільшого поширення набула прикладна соціологія, яка розвивається двома напря­мами: клінічна соціологія (дослідження соціальних явищ, процесів, встановлення на цій основі соціологіч­ного діагнозу, проведення консультацій і пропонуван­ня певних «профілактичних засобів» щодо вирішення досліджуваних проблем) і соціальна інженерія (вироб­лення соціальних технологій, конкретних програм і

рекомендацій, орієнтованих на практичне впрова­дження для досягнення реального соціального ефек­ту), їх розвиток зумовив формування так званих но­вих форм організації праці (НФОП), застосування яких передбачає:

- визнання зв'язку між індивідуальними рисами особи та її працею;

—поєднання формальної та неформальної органі­зації спільної діяльності;

—забезпечення умов, за яких зміст праці не має
розпорошуватися на незначні операції, а повинен ста­новити єдність різноманітних завдань;

—обов'язкова обізнаність працівника з кінцевими результатами своєї праці;

—перевага самоконтролю над контролем з боку ад­міністрації у регулюванні трудової поведінки праців­ників.

У вітчизняній соціології проблеми праці тривалий час розглядали спорадично. Роками українська соціо­логія праці не була ідентифікованою, розвиваючись у фарватері російської, а згодом радянської соціології. Певний час українські наукові центри діяли за межа­ми України (20-ті роки XX ст. — у Чехо-Словаччині). Історію її формування умовно поділяють на чотири ос­новні етапи: середина XIX ст. — 1917 р.; 20—30-ті ро­ки XX ст.; 50—60-ті і 70—80-ті роки XX ст.; сучасний. Кожен з них певною мірою відображає політичну та со­ціально-економічну ситуацію в країні, характеризуєть­ся відповідною методологічною орієнтацією, наукови­ми школами, проблематикою, методами, об'єктами досліджень.

У соціології праці до 1917 р. виокремлювали про­мислову та аграрну галузі, які мали специфічні об'єк­ти дослідження. У цей період домінували дослідження аграрної праці. На початку XX ст. у зв'язку з актив­ним розвитком промисловості, що породило специфіч­ні проблеми (необхідність управління підприємствами і персоналом за нових економічних умов, зростання міської злочинності, загострення житлового питання, погіршення здоров'я населення, підвищення рівня йо­го смертності тощо) постала індустріальна соціологія, що зосередилася на так званому робітничому питанні. У 20—30-ті роки соціальні проблеми праці вивчали у багатьох наукових центрах. На підприємствах і в ор­ганізаціях функціонували гуртки наукової організації праці. Часописи висвітлювали питання управління та організації виробництва, соціально-психологічні проб­леми праці, вміщували результати конкретних соціо­логічних досліджень.

Розвиток соціології праці у цей період відбувався за такими напрямами:

— теоретико-методологічний аналіз праці;

— прикладні дослідження соціально-трудових про­цесів та явищ;

— соціальна інженерія;

— психотехніка, профорієнтація, профконсультування.

Одним з головних досліджень трудового середови­ща став Всеукраїнський інститут праці (м. Харків), який займався питаннями управління трудовими ко­лективами, удосконаленням організаційної структури і стилю управління. Тут проводили дослідження розпоряджень, наказів, звітів тощо, для чого були роз­роблені нові методи обробки та аналізу документаль­ної інформації.

Загалом внесок тогочасних науковців у формуван­ня соціології праці був значний, але з пригніченням у колишньому СРСР соціології як науки цей доробок за­стиг на рівні концептуального осмислення, не створи­вши цілісної теорії праці. Відродження соціології пра­ці почалося у середині 50-х років і пов'язується з так званим політичним «потеплінням». На цій хвилі з'я­вилися масштабні дослідження у сфері праці.

Починаючи з другої половини 60-х років, соціоло­гія праці досягла значного розвитку в межах заводсь­кої соціології, втіленої в роботі соціологічних служб на підприємствах. Вона добувала соціальну інформа­цію, яка використовувалася адміністрацією для при­йняття управлінських рішень, вироблення і впро­вадження соціальних технологій.

Хрущовське «потепління» змінилося на початку 70-х років періодом «застою», який на тривалий час вніс у суспільне життя консервативний настрій та інертність, посилив цензуру, ідеологічний пресинг, пе­реслідування інакодумців тощо. Творчі межі для со­ціології значно звузилися.

В останні десятиліття XX ст. соціологія праці, як і вся галузева соціологія, переживала кризу: значно скоротилася кількість дослідних установ, соціологіч­них служб на підприємствах; внаслідок відсутності фі­нансування занедбано соціологічні дослідження трудо­вих процесів та явищ.

Поиск по сайту: