Предмет і об'єкт соціології релігії

Соціологія релігії — галузь соціології, одна зі спеціальних со­ціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспіль­ства, її вплив на соціальну поведінку індивідів та спільнот.

Розглядаючи релігію як соціальний феномен, со­ціологія релігії спрямовує свій погляд на соціальні ас­пекти: як утворюються і функціонують релігійні гру­пи та інститути, завдяки чому вони функціонують або припиняють існування; які стосунки між релігійними групами, чому між ними виникають конфлікти; що належить до ритуальних дій тощо. На відміну від фі­лософії, соціологію цікавлять релігійні вірування не самі по собі, а те, що відбувається в суспільстві під впливом релігії. Але вірування не завжди впливають на поведінку: індивід може належати до релігійної групи, не усвідомлюючи суті вірувань, яких вона до­тримується. Релігійні інститути, установи, організації можуть впливати на поведінку незалежно від вірувань, і навіть всупереч їм, стимулюючи з певних причин дії, які суперечать офіційному вченню. Як спеціальна га­лузь знань, соціологія релігії є елементом концепції соціального і культурного життя багатьох соціологів класичної епохи. А такі видатні вчені, як Е. Дюрк-гейм, М. Вебер, Г. Зіммель, Б. Малиновський, були одночасно і засновниками соціології, і основоположни­ками соціології релігії.

Предмет соціології релігії — сукупність структур, процесів, пов'язаних із функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролю за соціальною по­ведінкою індивідів і груп. Об'єкт — релігія як со­ціальне явище, її виникнення, розвиток та місце у духовному житті суспільства. Одна з головних її проб­лем — з'ясування того, що належить до поняття «релігія».

Релігія є комплексом вірувань та практичних дій, за допомогою яких люди спілкуються або намагають­ся спілкуватися з реальністю, яка перебуває за межа­ми їх повсякденного досвіду. Вона складається з віру­вань (міфів), ритуалів (культів), етосу (схильностей та моральних цінностей), світогляду, системи символів. її тлумачать і як соціальний феномен, і як спільноту людей, поєднаних вірою. Оскільки релігія інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини, необ­хідні різні підходи і засоби її дослідження багатьма науками.

Однак найчастіше в соціології поняття «релігія» вживається в таких значеннях:

1. Сукупність поглядів на світ і людину в її став­ленні до Бога; знання, що не потребують доведень, а приймаються на віру. Це — світоглядний компонент
релігії.

2. Взаємозалежна щодо «священного» система емо­ційно забарвлених переконань і дій, що виражають ставлення до надприродних сил, які панують над людьми в їх повсякденному житті (релігійний культ), визначають позицію і вчинки в особистому та громад­ському житті. Таким є діяльний, культовий компоненти релігії.

3. Сукупність заповіданих Богом ідеалів, ціннос­тей, норм, правил поведінки, які повинна сповідувати релігійна людина. У цьому виявляє себе нормативний
компонент релігії.

4. Об'єднання релігійних людей у громади й орга­нізації (церква, секта, чернечий орден, особливі групи професійних служителів культу), їх адміністративно-територіальні одиниці (наприклад, єпархія в христи­янській церкві). Йдеться про організаційний компо­нент релігії.

З урахуванням цього було сформульовано тлума­чення релігії як соціального феномену.

Релігія — система вірувань, ритуалів, дій окремих індивідів, груп, спільнот, зумовлених вірою в існування надприродного, священного і реалізованих у певних соціальних нормах, стату­сах, ролях, звичаях, розпорядженнях, стандартах поведінки, соціальних позиціях.

Таке тлумачення бере за основу специфічний для соціології аспект релігії, що є однією з істотних ланок культури, специфічний спосіб життєдіяльності люди­ни, реалізований у системі духовних і матеріальних цінностей, соціальних норм і традицій, у сукупності ставлення людини до природи, суспільства і самої се­бе (і, можливо, — до Бога). Релігія в соціологічній ін­терпретації — один з найважливіших соціальних ін­ститутів, що відіграють істотну роль у конструюванні соціальної реальності, внаслідок чого вона є ефектив­ним засобом легітимізації (пояснення, виправдання) і підтримання існуючого соціального порядку. У соціо­логічному тлумаченні вона є й особливою формою богошанування і ритуалу, з якими зживаються індивіди та спільноти, вважаючи будь-яку іншу релігію марно­вірством.

Центральна тема соціології релігії — взаємодія релігії та суспільства. Соціологія концентрується на соціальному «вимірі» релігії, її впливі на соціальну поведінку, її цікавлять загальні правила, стандарти поведінки, засоби релігійної мотивації, а не сутнісні особливості конкретної релігії. Вона залишає поза ме­жами дослідження об'єкт, на який спрямована суб'єк­тивна релігійна поведінка — надприродне, Бог, транс­цендентне.

Релігія за своєю сутністю є метасоціальною. Тому її не можна ідентифікувати з віруваннями, ритуалами та інститутами, що змінюються, будучи складовою со­ціальної реальності, її слід усвідомлювати як «союз лю­дини з Богом». Відповідно до цього соціологія релігії вивчає не релігію як таку, а лише її соціальні вияви.

Соціологія релігії суттєво відрізняється від так зва­ної «релігійної соціології». Наприклад, у Франції пі­сля Першої світової війни під впливом соціолога, ет­нолога, релігієзнавця Люсьєна Леві-Брюля (1857— 1939) було організовано вивчення різноманітних ас­пектів релігійності населення в інтересах католицької церкви. Воно мало на меті з'ясувати зовнішні ознаки культової поведінки (частота відвідування богослужінь тощо). Церкві його результати були потрібні для оцін­ки власних справ. Після Другої світової війни (50— 60-ті роки) на тлі клерикалізації суспільства спочатку в Європі, а згодом у СПІА постала клерикальна соціо­логія, що досліджувала церковні організації як со­ціальні явища, церкву як соціальну реальність. Розви­ток клерикальної соціології окреслив межі можливого співробітництва теології та соціології. Взаємний інтерес полягав у тому, що теологія шукала контакту з емпіри­чними соціальними дослідженнями, а соціологію ціка­вив такий соціальний феномен, як релігійні групи.

У 60-ті роки, особливо у США, соціологія активно працювала на замовлення різноманітних релігійних організацій, а релігійні інтелектуали нерідко викори­стовували в теологічних розробках засоби соціологіч­ного аналізу. Однак теологія і соціологія релігії не стали взаємодоповнюючими дисциплінами. Теологія розглядала соціологічні дослідження як засіб досяг­нення релігійної мети. Соціологія вбачала свій профе­сійний інтерес у дослідженні релігії як соціального і культурного феномену. Розмежування теології та со­ціології не зводиться до розбіжностей в інтерпретації соціальних явищ, воно — у принципах розуміння лю­дини та її соціальної поведінки.

Агресивна антирелігійна позиція шкідлива для со­ціології, оскільки вона підпорядковує наукове дослі­дження релігії ідеологічним цілям - - боротьбі проти релігії. Якщо клерикальна соціологія стверджує про обслуговуючу функцію соціології релігії щодо теології, то за радянських часів соціологію релігії розглядали як складову наукового атеїзму. Визначальним у соціо­логічному розумінні релігії є «віра в надприродне», що вирізняє «культову поведінку» з-поміж інших форм соціальної поведінки. Коли, наприклад, Юрій Левада в книзі «Соціальна природа релігії» (1965) від­мовився від поняття «надприродне» в соціологічній характеристиці релігії, його звинуватили в схилянні перед «буржуазною соціологією», в протиставленні гносеологічного підходу до релігії соціологічному ана­лізу її. Радянське релігієзнавство, в тому числі й со­ціологія релігії, розглядало релігію як позасоціальний феномен, як «пережиток минулого». За таких обста­вин і теологія, і науковий атеїзм зійшлися в запере­ченні специфічного соціологічного бачення релігії.

Наукове знання про релігію не є ні прорелігійним, ні антирелігійним. Серед вчених-релігієзнавців, соціо­логів релігії віруючі й невіруючі. Однак професійна етика не дозволяє лереступати межі, які відділяють ученого від релігійного проповідника або атеїста. М. Вебер вважав дотримання цих засад справою «інте­лектуальної чесності». Соціологія керується принци­пом, сформулюваним Е. Дюркгеймом: соціальні фено­мени повинні бути поясненими завдяки соціальним

категоріям.

Аналізуючи релігію, соціологія вдається до універ­сальних засобів, вироблених ^чі застосовуваних нею в дослідженні різних соціальних явищ: опитування, статистичний аналіз, спостереження й експеримент, крос-культурний порівняльний аналіз, контентаналіз, аналіз письмових джерел, історичних документів (конкретніше див. розділ 4).

У дослідженні релігійної поведінки індивідів і груп соціологія релігії використовує різноманітні методоло­гічні підходи: структурно-функціональний аналіз, соціокультурний, конфлікте логічний, феноменологіч­ний, історико-порівняльний тощо.

Поиск по сайту: