Об'єкт, предмет, історія виникнення

Комунікація як одна з базових умов існування людської спільноти властива будь-якій формі спільного існування людей. Тому вона є соціальним утворенням.

Комунікація (лат. соттипісаііо — зв'язок, повідомлення) передавання інформації від однієї системи до іншої за допомогою сигналів чи спеціальних матеріальних носіїв.

Вона може бути вербальною (передача інформації за допомогою усних чи друкованих слів), візуальною (за допомогою образного ряду), орієнтованою її,-І сприйняття за допомогою слуху (музична), невербальною (коли одержувач інформації інтерпретує міміку, жести, символи тощо), комбінованою.

З розвитком суспільства, ускладненням соціальної структури і соціокультурних відносин змінювалися форми та особливості аудиторії, на яку було спрямова­но інформацію. Відповідно змінювалася й комунікація, що дало підставу вести мову про масову комунікацію в індустріальних суспільствах, яка здійснюється за допо­могою технічних засобів поширення повідомлень.

Масова комунікація — систематичне та одночасне поширен­ня однотипних повідомлень у великих аудиторіях з метою ін­формування та здійснення ідеологічного, політичного, еконо­мічного, психологічного, організаційного впливу на думки, оцінки і поведінку людей.

Комунікація, хоч і пов'язана з передачею інформа­ції, але не обмежується лише цим. Тому часто розме­жовують поняття масової комунікації та масової ін­формації.

Масова інформація — стереотипізована інформація, яка опе­ративно та регулярно поширюється на велику, географічно розпорошену аудиторію.

Інформація і комунікація є двома рівнями процесу спілкування. Перший — пізнавальний (когнітивний) — пов'язаний з поширенням соціально важливих відомос­тей серед широкої аудиторії. На цьому рівні інформація створює умови для пізнавальної діяльності соціальних суб'єктів, є пізнавальним ресурсом при формуванні Цілень, ціннісних орієнтирів, стереотипів поведінки тощо. На другому рівні процесу спілкування одержана соціальним суб'єктом інформація поєднується з системою існуючих норм і цінностей, регулює контакти І оточуючим середовищем, передусім соціальним. За цихумов процес комунікації має безпосереднє відно­шення до соціальної дії. Усе це свідчить, що комуні­кація — розгалуженіший процес, який суттєво впливає на функціонування соціуму. З масовою інформа­цією її ріднить те, що обидві вони конституюються лише засобами масової інформації (ЗМІ) і не можуть існувати поза ними.

Засоби масової інформації — соціальні інститути (преса, ра­діо, телебачення, Інтернет, видавництва тощо), що забезпечу­ють збирання, обробку та масове поширення інформації. Одночасно з виникненням феномену масової кому­нікації та розвитком засобів масової інформації окрес­люється соціологія масових комунікацій як окрема царина в соціології.

Соціолог/я масових комунікацій — галузь соціології, предме­том якої є закономірності масових інформаційних явищ і про­цесів, діяльність соціальних інститутів, що виробляють та поши­рюють масову інформацію.

Предмет її досліджень — взаємодія комунікатора, аудиторії та визначення змісту, особливості сприйнят­тя масової інформації, вивчення функціонування окремих засобів масової інформації тощо. Об'єкт — сукупність масових інформаційних і комунікаційних явищ у їх соціальному вимірі.

Появі соціологи масових комунікацій сприяв роз­виток соціально-політичних систем у XX ст., зокрема формування в першій його половині тоталітарних ре­жимів в Європі з міцною та розгалуженою системою масової пропаганди. У цей час на передньому плані опиняються проблеми ефективності пропаганди і контрпропаганди, впливу масової комунікації на поведінку громадян. А своїм головним завданням соціологія масових комунікацій вважала вивчення особливостей процесу комунікації та чинників, що впливають на його ефективність. Сам процес комуні­кації вона розглядає за такою схемою: «хто — що повідомляє — яким каналом — кому - з яким ефектом?» (схема Г. Ласауелла).

Одночасно розвивався методологічний арсенал до сліджень: процедури масового вибіркового опитування та панельного дослідження аудиторії (Г. Лазарсфельд), контент-аналізу (Г. Ласауелл, Б. Берельсон), експери­ментів у сфері масової комунікації (К. Левін, К. Хон-ланд) тощо. Ефективність комунікації розглядали тоді як прямий наслідок пропагандистського впливу, при­діляючи головну увагу чинникам, що посилювали чи послаблювали його.

У 50—60-ті роки XX ст., під впливом структурно­го функціоналізму, стрижневе до того часу поняття ефективності було доповнене поняттям про функцію та дисфункцію в процесі комунікації. А об'єктом досліджень замість процесу комунікації стала система соціальних зв'язків, у межах яких процес масової ко­мунікації реалізується і на які він безпосередньо впли­ває. Відтоді роль масової комунікації почали вбачати не лише у впливі на установки, знання окремих інди­відів, а й у поширенні певних інституціалізованих стандартів сприйняття дійсності, культурних норм, стереотипів поведінки.

Усе це дало змогу у 70—80-ті роки розвинути ра­дикальні критичні напрями соціології масової комуні­кації. Критично настроєні дослідники звертають увагу на маніпуляції масовою свідомістю, поширення та на­в'язування через засоби масової інформації певних ідеологій, розкривають механізми їх нав'язування, тиску на суб'єктів соціального життя, широкі верстви населення, на суспільство загалом через процес масо­вої комунікації.

Одночасно загострюється інтерес до масової куль­тури, міжнародних комунікацій, глобальних проблем поширення інформації, які часто розглядали в межах концепції «культурного імперіалізму». Конкретним результатом розвитку соціології масових комунікацій у цей період стала підготовка у межах ЮНЕСКО про­грами «нового інформаційного порядку», покликаної забезпечити рівні права країн, що розвиваються, у структурі світової інформаційної мережі.

В останні десятиріччя соціологія масових комуні­кацій зосередилася і на культурологічних проблемах, особливостях функціонування сучасних засобів масо­вої інформації та якості поширюваної інформації. Представники постмодерністського підходу загострю­ють увагу на різких розбіжностях між реальним світом та його образом у сучасних комунікативних пото­ках, на зростанні в процесі масової комунікації ролі «симулякрів» (інформаційних образів, що не відпові­дають життєвим реаліям).

Загалом розвиток соціології масових комунікацій, її проблематика тісно пов'язані з еволюцією самої си­стеми засобів масової інформації.

Першим засобом масової інформації історично була преса. Газети (тоді це були памфлети на актуальні те­ми і листки новин) з'явилися в Європі на початку XVII ст., будучи одним з наслідків «друкарської рево­люції» — появи друкарських верстатів, що зумовило радикальне здешевіння й різке зростання кількості друкованих видань. Протягом XIX ст. преса ставала дедалі дешевшою, масовішою. Одночасно скорочував­ся час між подією та інформуванням про неї публіки, актуалізувалася інформація в пресі.

На початку XX ст. було винайдено радіо, яке ви­явило недосяжну для преси здатність інтегрувати мешканців географічне та політичне відокремлених територій. Саме завдяки радіо став очевидним ефект одночасної трансляції однієї й тієї ж інформації на широкі верстви населення. Тут доречно згадати трагі­комічний ефект, який справила радіопостановка (в 30-ті роки XX ст.) роману Г. Уеллса «Війна світів» на мешканців Сполучених Штатів Америки, що сприйняли ігровий сюжет як офіційне повідомлення про інтервенцію позаземної цивілізації. Відчутним був і ефект консолідації людей, розкиданих війною по обидва боки фронту. У цьому сенсі Друга світова вій­на була і війною ЗМІ.

Ще одним незаперечним досягненням радіо як за­собу масової інформації було залучення в контекст соціальної взаємодії сільського населення. Навіть у 90-ті роки XX ст., як з'ясували вітчизняні соціологіч­ні опитування, радіо було у сільській місцевості най­поширенішим джерелом інформування.

Телебачення ще більше розширило можливості ЗМІ, закріпило створене радіо уявлення про географіч­ний та соціальний простір і можливості його подолан­ня. Синтезуючи зображення і звук, воно забезпечило користувачам ширші комунікативні можливості, ство­рило недосяжний для інших ЗМІ «ефект присутності», ілюзію безпосередньої участі у важливих політичних та культурних подіях. Завдяки телебаченню соціальний світ став персоніфікованим, унаочненим: люди по чали отримувати конкретну інформацію про те, що, де і як відбувається.

З точки зору аудиторії, телебачення створює ефект безпосереднього двостороннього спілкування. А відповідна організованість інформації разом з різноманітни­ми зоровими, звуковими та іншими ефектами робить телебачення чи не найвпливовішим ЗМІ сучасності.

Останнім часом дедалі більшої популярності набу­ває такий засіб масової інформації, як Інтернет («всесвітня павутина») — потужна мережа комп'юте­рів, з'єднаних в єдиний інформаційний простір. Він відкриває доступ до будь-яких розміщених в ньому ін­формаційних баз даних (текстової, аудіо- чи візуальної інформації), надає змогу використовувати їх, обміню­ватися даними, вступати в комунікацію з необмеже­ною кількістю осіб. До системи Інтернет підключені тисячі бібліотек, підприємств, органів управління то­що. Однією з рис Інтернету є високий ступінь незале­жності інформаційних пакетів, оскільки вони не цен­зуруються.

Попри суттєві специфічні можливості, засоби масо­вої інформації характерезуються такими загальними особливостями:

— широта аудиторії, спрямованість і швидкість ін­формаційного впливу;

— сила, комунікативність, постійність і багатофакторність впливу;

— єдність пропагандистського, виховного та інфор­маційного впливу;

— багатство методів і форм впливу;

— доступність, поширеність, динамічність інфор­мації.

Розвиток ЗМІ спричинив зміни в суспільній психо­логії, способі мислення людей. Вони є важливим чин­ником створення особистості нового типу, з особливою психологією та поведінковими реакціями, що реалізу­ють ідеологічний, політичний вплив на людей, згурто­вують їх в єдине ціле. Вплив ЗМІ на громадськість зумовлюється щонайменше двома функціональними завданнями.

1. Відображення, фіксація, моделювання дійсності, тобто подій, фактів, соціальних відносин, а остаточ­ним продуктом є інформація про цю дійсність.

2. Зміна соціальної реальності й управління нею, утвердження, підтримання і трансляція ціннісних, нормативних орієнтирів суспільства, контроль за реа­лізацією управлінських рішень, регулювання соціаль­них відносин.

На практиці відокремити ці завдання важко, оскільки вони реалізуються в єдиному соціально-ін­формаційному просторі. До того ж процес функціону­вання ЗМІ за своєю природою є цілісним, важко під­дається диференціації на рівні безпосередніх дій.

Серед функцій ЗМІ найголовнішими є:

— інформаційна — спрямована на задоволення ін­формаційних потреб індивідів і соціальних груп щодо різноманітних подій в суспільстві та світі;

— комунікативна - - полягає в організації інфор­маційної взаємодії між різними соціальними верства­ми населення, а також між громадськістю та джере­лом її інформування;

— виховна - пов'язана з формуванням, зміною установок та ціннісних орієнтацій індивідів, заохочу­ванням аудиторії до пропаганди певного способу життя, з формуванням суспільне значущих рис, засвоєн­ням соціального досвіду;

— управлінська — виявляє себе в контролі за вза­єминами між членами суспільства, а також між ними і системою керівних органів;

— соціальної адаптації та орієнтації — спираєть­ся на потреби аудиторії в інформації для орієнтування у соціальних процесах та явищах, адаптації до змін соціальних, політичних, економічних умов життя;

— соціальної ідентифікації — базується на потребі людини відчувати свою спільність із певними соціаль­ними групами, верствами тощо;

— відтворення певного емоційно-психологічного тонусу — спрямована на зняття психологічної напру­ги тощо;

— рекреативна — пов'язана з відпочинком, розва­гами тощо.

ЗМІ реалізують свої можливості не тільки на макрорівні (у глобальних соціальних вимірах). Не менш важливими є мезо- та мікрорівень їх діяльності, зорі­єнтованої на конкретні соціальні групи та індивіди. Щодо цього ефективність їх діяльності залежить від особливостей психологічних та соціальних ефектів, які вони справляють на аудиторію, серед яких виділяють:

— утилітарний — виражається у задоволенні інди­віда інформацією, необхідною йому для вирішення життєвих, практичних завдань;

— престижу — являє собою задоволення інформа­цією, що підтверджує цінності групи, до якої нале­жить індивід;

— посилення позицій — виявляється в позитивному впливі на індивіда інформації, що підтверджує думку, судження людини з певного дискусійного питання;

— задоволення пізнавального інтересу — полягає у відчутті поінформованості з певного кола питань;

— емоційний — виявляється в компенсації пізна­вальної потреби;

— естетичний - - базується на задоволенні сприй­няття прекрасного, естетичному збагаченні;

— комфорту - - формується внаслідок зняття особистісної напруги.

Поиск по сайту: