Відмінності між доіндустріальним, індустріальним та постіндустріальним суспільствами

й його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього су­спільства є розумовий капітал, концентрація теоре­тичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфі­кація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструкту­ра — інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління ви­ступає погодження, а ідеологією — гуманізм.

Проте нові технології, що визначають особливості інформаційного суспільства, мають і негативні наслід­ки, позначені в соціології категорією «дуалістичне су­спільство», яке поділяється на тих, хто програв, і тих, хто виграв: одні його сфери процвітають, інші потер­пають від труднощів; житлові райони забезпечених ме­шканців різко контрастують з районами незаможних;

соціальна диференціація виявляється у багатьох фор­мах. Тому одні вчені називають таке суспільство «одно­мірним», вважаючи, що можливість задоволення над-потреб пригнічує потенційні протести проти соціаль­ної системи, робить діяльність і мислення індивіда однобічними, людину одномірною, наділеною «непра­вильною свідомістю», інші — «захищеною держа­вою», маючи на увазі, що державний апарат контро­лює всі сфери суспільства; «дисциплінарним» суспільством, твердячи, що соціальні інститути є ме­режею примусових установ, а ті, хто має владу, під­тримують дисципліну і здійснюють контроль за допо­могою цих інститутів і систем, роблячи суспільство «холодним та відчуженим»; «суспільством ризиків», якому притаманні розвинуте виробництво, техноло­гічний прогрес, економічне зростання, ефективність. Характеристики мають двоякий зміст: з одного боку, прогрес і добробут, з іншого — скорочення робочих місць, забруднення довкілля, внаслідок чого суспільст­во стає беззахисним перед природними катастрофами та соціальними проблемами. Але сучасне суспільство, впроваджуючи новітні технології, створює нові ризи­ки, від яких дуже важко застрахуватися (ядерна енергія, виробництво хімікатів, генна технологія, ви­киди та відходи виробництва тощо).

Перехід від однієї якості суспільства до іншої отри­мав назву модернізації, яку пов'язують передусім із за­родженням і розвитком капіталізму, поширенням цін­ностей і досягнень саме цієї формації. Водночас побутує широке тлумачення її. Вона може трактуватися і як наукова теорія, і як процес вдосконалення суспільства.

Модернізація— система науково-методичних засобів дослідження особливостей і на­прямів соціальних змін; механізм забезпечення здатності со­ціальних систем до вдосконалення.

Поширеним є лінійне тлумачення модернізації як процесу трансформації суспільства від доіндустріального до індустріального, а потім до постіндустріального стану, який супроводжується кардинальними змінами в економічній, політичній, соціальній сферах.

У соціології розрізняють два види модернізації: ор­ганічну та неорганічну. Органічна модернізація відбу­вається завдяки ресурсам власного розвитку, підгото­влена внутрішньою еволюцією суспільства (перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVIII ст.)- Вона починається не:) економіки, а з культури та зміни суспільної свідомос­ті. Капіталізм у даному разі постає природним наслід­ком змін у традиціях, орієнтаціях, думках людей.

Неорганічна модернізація є реакцією на досягнення розвинутіших країн, формою «наздоганяючого розвит­ку» з метою подолання історичної відсталості. Наприк­лад, Росія неодноразово намагалася наздогнати розви­нуті країни (петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х років XX ст., перебудова 1985 р.). Така модернізація здійснюється завдяки заохоченню іноземних спеціалістів, навчанню за кордоном, залу­ченню інвестицій, імпорту обладнання і патентів, від­повідним змінам у соціальній та політичній сферах. Однак, в Японії за короткий час вона трансформувала­ся в органічну.

Неорганічна модернізація починається з економіки та політики, а не з культури, її принципи не встига­ють охопити більшість населення, тому не мають до­статньої підтримки. Саме такий вид модернізації вла­стивий пострадянським країнам.

Теорія «модернізації» містить такі стрижневі ідеї:

а) розвинутою може вважатися тільки та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;

б) суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»;

в) зразком розвинутості є західні країни (саме тому теорію модернізації інколи називають теорією «вестернізації»);

г) модернізованість, розвинутість — комплексний феномен, який має технологічні, політичні, економіч­ні, соціальні, психологічні аспекти; основою модерні­зації є науково-технічний і технологічний прогрес.

Пізніше виникла теорія «запізнілої модернізації», її автори виходять з того, що існує лінійний прогрес і поступовість стадій розвитку суспільства. Відповідно доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а по­тім — постіндустріальною. А запозичення «раціональ­них» соціально-економічних моделей найрозвинуті­ших країн, не підкріплене відповідними соціальними інститутами, структурами, соціальними якостями лю­дини, призводить до «ірраціонально-індустріального»

суспільства, яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

Усі ці аспекти важливі при аналізі трансформацій­них процесів в українському суспільстві. Слід брати до уваги й те, що:

— «запізніла модернізація» може поставити су­спільство у зовнішню залежність;

— модернізація може бути успішною за різкого зростання чисельності середнього класу, його високої соціальної мобільності;

— успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її вміння локалізувати, блокувати соціальні конфлікти;

— успішна модернізація потребує широкої соціаль­ної опори, мобілізації соціального потенціалу, здатнос­ті населення спрогнозувати користь від неї, авторите­ту лідера.

В Україні набуття державної незалежності відбува­лося одночасно із соціальним трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бю­рократичних на демократичні, плюралістичні. Незале­жність часто сприймалася однобічно — як відокремле­ність від тодішньої спільності, а не як самостійність власного суспільного врядування, спрямованого на ра­дикальне оновлення глибинних засад суспільного жит­тя. Комплекс об'єктивних чинників, а також грубі по­милки у суспільному врядуванні зумовили глибоку економічну кризу, зниження рівня життя людей, заго­стрення соціальних проблем, занепад моральності. Не­гативно позначилися і відсутність концепції трансфор­мації суспільства, недооцінка складності системної трансформації. Усе це спричинило соціальну аномію (розпад системи цінностей в українському суспільст­ві). Український соціум перебиває у стані так званого посттоталітарного синдрому. Його особливість полягає у гіпертрофовано запобігливому, підневільному, влас­тивому авторитарно-тоталітарному суспільству, став­ленні мас до влади і у владній інерції еліти розпо­ряджатися, контролювати та регулювати розвиток су­спільства. На думку К. Фрідріха та 3. Бжезинського, посттоталітарний синдром характеризують:

—переважання ролі окремих інтересів над загаль­ним (раніше було навпаки);

—встановлення ідеологічного вакууму;

—протести населення проти насильства та ігнору­вання натиску згори (як наслідок масового терору);

— демілітаризація суспільства (противага міліта­ризації економіки, політики, свідомості за радянських
часів);

— інформаційний плюралізм.

Серед вітчизняних вчених відсутня єдина думка щодо сутності сучасного українського суспільства і на­пряму його трансформації. За словами А. Гальчинського, Україна поступово просувається до так званого соціалізованого капіталізму (Японія, Швеція). За ін­шими оцінками, сутністю українського суспільства є феодалізований капіталізм, який «поєднав у собі моде­рнізовані відносини позаекономічного примусу, не-ринкові зв'язки як ознаки-атрибути феодальної систе­ми з економічною міжіндивідуальною і міжкорпорати-вною конкуренцією та вільним ринком як ознаками класичного, ліберального капіталізму» (Є. Суїменко).

Попри різнобій оцінок, майбутнє України — в осяг­ненні загальноцивілізованих засад суспільного буття.

Запитання. Завдання

1.Визначте та охарактеризуйте етапи розвитку теорій суспільства.

2.Доведіть, що суспільство можна розглядати як систему, що має
власну структуру, аргументуйте відповідь.

3.Охарактеризуйте теорії виникнення суспільства, їх слабкі та сильні сторони.

4.У чому полягають особливості поняття «дуалістичне суспільст­во»? Розгляньте основні дуалістичні моделі суспільства.

5.Охарактеризуйте теорії модернізації, теорію посттоталітарного синдрому з точки зору сучасного стану та розвитку українського су­спільства.

6.Визначте характерні риси індустріального та постіндустріального суспільства на прикладі порівняння сучасного стану України з одні­єю з розвинутих країн світу.

Поиск по сайту: