Соціологічні підходи до вивчення особистості та її місця в суспільстві

Особистість як соціальна якість людини є предме­том соціальних наук: філософії, соціології, психології та ін. Соціологія досліджує особистість як суб'єкт со­ціальних відносин, виділяючи в ній соціально-типові характеристики, які розвиваються під впливом со­ціальних інститутів, а також шляхи та канали зворо­тного впливу особистості на соціальний світ. Отже, специфіка соціологічного підходу до вивчення особис­тості полягає в тому, що він аналізує її суто соціальні характеристики.

Соціальне не протистоїть біологічному і не вини­кає з нього. З народження людина одержує таку ті­лесну організацію, в якій запрограмована можливість її універсального соціально-діяльного розвитку. Со­ціальне життя розвиває специфічні людські біологіч­ні якості. Тому суспільне становище людини є її при­родним станом.

Соціологія по-різному трактує поняття «людина», «особистість», «індивід». Поняття «людина» є родо­вим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики всезагальних, притаман­них усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві «пото варіепа». «Індивід» означає конкретну людину, одиничного представника людсь­кого роду. «Особистість» служить для характеристи­ки соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкрет­них соціальних груп і спільнот, до яких вона нале­жить і до життєдіяльності яких залучена.

Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певно­го суспільства. Головне в особистості — не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

Термін «індивідуальність» означає особливі й спе­цифічні якості природні, соціальні, фізіологічні, пси­хологічні, успадковані й набуті, які відрізняють одну людину від інших, вплив на соціальні процеси та міс­це в них.

Узагальнено суспільна сутність людини конкрети­зується у понятті «особа», яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур — груп, колективів, організацій, рухів, пар­тій, інститутів та інших спільнот. Саме поняття «особа» розкриває соціальну роль, яку відіграють окре­мі соціальні верстви у життєдіяльності суспільства.

Порівнюючи ці поняття, можна дійти висновку, що кожен індивід є людиною, і тільки під впливом су­спільства він може стати особистістю. При цьому осо­бистість є не тільки конкретним вираженням індиві­дуальності людини, а й втіленням соціальне значущих рис і особливостей даного суспільства, його культури, норм та цінностей. Головним вбачається те, що особи­стість — це суб'єкт соціальних груп, спільнот та со­ціальних процесів, який може формувати нові соці­альні утворення відповідно до власних інтересів.

Людина є об'єктом наукового інтересу різних со-ціогуманітарних наук. Основні проблеми особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямів.

Давньогрецька культурна традиція розробляла концепцію «людини розумної» (Ното варіепз), яка утверджує думку про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Вона виявилася вельми плідною і стійкою; породила уявлення про всемогутність людсь­кого розуму і міцну раціоналістичну парадигму як у філософії, так і в соціології.

Принципово нове осмислення людини властиве християнству, яке, звільнивши її від влади Космосу і природи, поставило в залежність від Бога. Від цих часів людина богоподібна дістає певну самоцінність, не­залежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну та найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точ­ки зору досвіду і цінностей людини. Особистість трак­тується як божественне начало. Християнство вважає людину безумовною цінністю.

Натуралістичні, позитивістські, прагматичні вчення розглядають «людину діяльну» (Ното іаЬег), ігноруючи сутнісну відмінність між людиною і твариною; людина вважаєтеся особливим різновидом тварини, що має більшу сукупність природних ознак. Усі психічні й ду­ховні феномени, згідно з цією версією, укорінені у від­чуттях, інстинктах. Ця концепція знайшла своє втілен­ня у вченнях О. Конта і Г. Спенсера, пізніше — в су­часній соціобіології.

Четверта антропологічна версія рішуче заперечує прогресивність «людини розумної», «людини богоподібної» і «людини діяльної», визнаючи їх як істоту прагнучу. Розум вона розцінює як глухий кут еволю­ції, наслідок втрати «волі до життя». У цій версії пе­реважають ірраціональні мотиви і суб'єктивістські орієнтації.

Загалом етапи розвитку філософської антропології (вчення про людину) демонструють поступове усклад­нення, зміну уявлень про людину та особистість. Со­ціологічні підходи до вивчення людини, незалежно від способу тлумачення понять «людина» та «особис­тість», визнають людську особистість своєрідним утво­ренням, що безпосередньо чи опосередковано виво­диться з соціальних факторів.

Різноманітні соціологічні дослідження суті, змісту та якісних характеристик особистості намагаються ви­значити, які характеристики особистості зумовлюють її соціальну активність — біологічні чи соціальні, ра­ціональні чи ірраціональні, індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм і цінностей сус­пільства, а також, що найкраще репрезентує особис­тість — її свідомість чи поведінка.

Зумовленість соціального життя людини біологіч­ними чинниками і закономірностями висували на передній план соціальний дарвінізм та расово-антропо­логічний напрям. Нині такі ідеї характерні для соціо­біології, яка вважає людину типовим представником тваринного світу. Критикуючи подібні погляди, соціологи зазначають, що вони виникли як протест проти марксової теорії особистості, яка інтерпретує людську природу як продукт соціальних сил.

Серед соціологічних вчень є концепції, які у ланцю­гу «природне (біологічне) — соціальне» в людині абсолю­тизують першу або другу складову (соціобіологія — мар­ксизм). Таке співвідношення може бути одним з крите­ріїв побудови типології соціальних теорій особистості.

Деякі соціологи розглядають співвідношення ра­ціонального та ірраціонального у людині, що можна вважати наступним критерієм у класифікації соціоло­гічних поглядів на особистість. Наприклад, у теоріях соціального прогресу (А. Тюрго, Ж. Кондорсе, І. Кант, О. Конт) переважає віра у всемогутність людського ро­зуму та інтелекту. Згідно з цією концепцією соціаль­ний прогрес людства є продуктом розумового розвитку і діяльності людини, залежить від її інтелектуальної основи. Пізніше М. Вебер розвиває ідею зростаючої ра­ціональності суспільного життя, відштовхуючись від переконання у переході від афективної й традиційної діяльності особистості до ціннісне- та цілераціональної поведінки.

Прихильники психологічного напряму в західній соціології XIX ст. (Г. Лебон у концепції «психології на­товпу», У. Мак-Дугалл у теорії інстинктивізму, В. Парето) у соціальній дії та поведінці особистості вбачають перевагу нелогічних вчинків, які виступають в цих концепціях результатом чуттєвого стану людини, про­дуктом ірраціонального психічного процесу. У співвід­ношенні почуттів і розуму вони віддають пріоритет по­чуттям, які, на їх думку, є істинними рушійними си­лами історії.

Продовженням цих концепцій є соціологія фрейди­зму. На думку Фрейда, початком і основою життя ін­дивіда, в тому числі й соціального, є інстинкти, потя­ги і бажання, притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох основ­них інстинктів — сексуального та агресивного, які є рушіями прогресу, визначаючи діяльність різних со­ціальних груп, народів і держав. Ці погляди продов­жуються у сучасному неофрейдизмі (Е. Фромм), який приділяє увагу соціальному в людині, розглядаючи ставлення індивіда до світу і собі подібних.

Нині в соціології переважає синтезований підхід до оцінки цих двох аспектів внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки, трактуючи особистість як сукупність раціональних і чуттєвих сутнісних якостей.

Ще одна група соціологічних теорій особистості розглядає співвідношення індивідуального та колек­тивного, суспільного начал у людині. Концепції симво­лічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології на передній план висувають думки про зумовленість соціальних реалій світу індивідуальними прагненнями і бажаннями, втіленими у взаємодії суб'єктів або духо­вних взаємозв'язках особистостей.

Е. Дюркгейм започаткував традицію першості й вищості колективних уявлень, згідно з якою індиві­дуальний світ особистості визначається колективною свідомістю (уявленнями), індивідуальність особистості є похідною від надіндивідуальних колективних духовних феноменів, цілковито залежна і вторинна щодо них.

Зважаючи на свідомість або поведінку (діяльність) особистості, соціологічні концепції біхевіоризму зосе­реджуються на соціальній зумовленості поведінки і вчинків особистості, з'ясуванні причин і мотивів со­ціальної діяльності людини.

Поиск по сайту: