Формування соціології екології як галузі знання

Проблеми вивчення взаємовідносин людини і при­роди мають глибокі історичні джерела. Давньогрець­кий софіст Протагор вважав її даром Єпіметея (брата Прометея), який піклувався про те, щоб жоден вид не вимер. Доцільність існування живого наводить на ду­мку про загальну доцільність, що трактувалася як бо­жественний промисел. Відчуття єдності взаємозв'язку, взаємозалежності всього сущого зберігалось до почат­ку XIX ст. Для соціології принциповою була ідея К. Маркса про те, що природа — це тіло людини, яка повинна розумно його використовувати. І лише в суча­сних умовах — на межі екологічної катастрофи, поста­ла так звана глибока соціальна екологія, покликана відновити колишню єдність людини з її біологічним оточенням.

Як самостійна галузь знань, екологія сформувала­ся у біологічній науці. Основою її були ідеї анг­лійського природодослідника Чарльза Дарвіна (1809— 1882) щодо еволюції живих систем, зокрема, його твердження, що у світі живого триває невпинна бо­ротьба за існування. Предмет екології поширювався на живі істоти, середовище та їх взаємовідносини. Еколо­гія трактується як наука, що вивчає ставлення живих істот до середовища, взаємовідносини у середовищі, а також вплив середовища на живі істоти, визначає спе­цифічні закони функціонування екологічної сфери.

Однією з галузей екології є екологія людини — міжпредметна галузь знань, що об'єднує інформацію про взаємовідносини людини та навколишнього се­редовища, досліджує природні умови життя людей, їх традиції, соціальну організацію і технології, шляхи розвитку і виживання, зв'язок між суспільством і нав­колишнім середовищем, відносини між суспільствами, які ґрунтуються на глибокій повазі свободи і гідності, відповідальному ставленні до природи, часткою якої є людина. Діє Міжнародний центр з екологи людини, який займається підготовкою спеціалістів з проблем взаємовідносин людини і природи. У 1984 р. затвер­джено концепцію екології людини. Спеціалісти цієї галузі знань досліджують біологічні системи, а також культурні, психологічні, соціологічні, екологічні і по­літичні аспекти екологічної проблематики, взаємодії людини і природи. Завдяки цьому перетин предметної сфери двох наукових дисциплін — соціології та еко­логії — відбувається в наймолодшій підгалузі еколо­гії — екології людини, яка вивчає взаємозв'язки лю­дини і природного середовища. Соціологія акцентує увагу на таких поняттях, як «населення», «середо­вище», «технологія і організація виробництва». Еко­логія людини вивчає місце людини в екосистемі, вза­ємодію людини та екосистеми, а також наслідки цьо­го процесу.

Екологічні проблеми відображають особливості сус­пільно-економічного розвитку, зумовлені предметною діяльністю людини. У зв'язку з цим постає необхідність у науковій дисципліні, зосередженій на вивченні особ­ливостей взаємодії між суспільством і природою. Таку систему знань репрезентує соціальна екологія — відно­сно молода галузь наукових знань, її методологічні та гносеологічні труднощі пов'язані з процесом становлення і розвитку — уточнення предметної сфери, вдоскона­ленням методичного та методологічного аппарату, від­бором теоретичних доктрин та концепцій.

Важливим теоретичним джерелом соціальної еколо­гії стали ідеї про біосферу як цілісну сферу поширення життя на планеті та ноосфери, що виникає на вищому ступені його розвитку, зумовленому соціальними й ан­тропогенно-технологічними факторами, і яка виявляє новий рівень творчої сили людського розуму.

Становлення соціальної екології як системи науко­вого знання розпочалося у 20-ті роки XX ст. під впли­вом ідей екології та соціологічних досліджень проце­сів урбанізації, її розвиток активізувався у 60-ті роки, коли суспільство опинилося перед загрозою екологіч­ної кризи, що проявилося в забрудненні довкілля, дефіциті природних ресурсів, негативних наслідках урбанізації та інших споріднених проблемах антропогенного тиску на природне середовище. У 70-ті роки соціологічні дослідження були зорієнтовані на класи­фікацію, аналіз динаміки і форм задоволення еколо­гічних потреб, екологічних аспектів міського способу життя, поведінки людей в екстремальних екологічних ситуаціях, соціально-культурних форм реакції насе­лення на забруднення середовища. На Всесвітньому конгресі соціологів у Варні (1996) було створено дослі­дницький комітет Всесвітнього об'єднання соціологів з проблем соціальної екології. Сучасна парадигма со­ціальної екології формувалася під впливом деградації середовища існування людини, посилення стурбованос­ті населення станом довкілля, зростання кількості еко­логічних аварій, аналітичних розробок глобального ви­міру екологічного забруднення (наприклад, доповіді Римського клубу).

У західній соціології вживається термін «інвайро-ментальна (англ. епуігошпепі; — оточення, середовище) соціологія», який позначає екологію як соціальну філософію і засіб життя. Вона є однією з наукових дисциплін, що застосовують соціально-екологічний підхід, та, на відміну від них, обмежується локальним суспільством і відповідним середовищем. Виникнувши на початку XX ст. у СІЛА, ця концепція набувала нового осмислення під час екологічної кризи у 70-ті ро­ки, її джерелами стали соціал-реформістські орієнта­ції: консерваціонізм, біоцентризм та екологізм. Основ­ними принципами консерваціонізму є забезпечення економічного зростання, запобігання нераціональних витрат у природокористуванні та егалітарний (зрів­няльний) розподіл природних ресурсів. На противагу йому біоцентризм виступає за збереження дикої при­роди, яка має непересічну цінність незалежно від її використання. Наукова модель взаємодії суспільства з природним середовищем екологізму ґрунтується на об'єктивних природних і наукових закономірностях. Людство, відповідно, зобов'язане забезпечувати оптимальність функціонування системи, запобігання пору­шенню екологічних процесів.

У соціології інвайроменталізм був сприйнятий та відтворений у класичній соціально-екологічній кон­цепції чиказької школи 20-х років, формування якої передбачало тісний зв'язок дослідницьких завдань з конкретними проблемами міста, що зумовило теоре­тичну орієнтацію на еволюціонізм та натуралізм у дослідженні соціальних змін. Суспільство він розгля­дав з точки зору існування двох аспектів його діяль­ності: симбіотичної, атрибутом якої є конкуренція, і культурної з комунікацією і консенсусом.

Конкуренція (боротьба за існування) у тваринному та рослинному світі є необмеженою. У суспільстві вона обмежується згодою, взаєморозумінням і правом, притаманним «культурному суспільству». Конфлікт та консенсус постають у цій концепції як взаємопов'я­зані та взаємодоповнюючі елементи єдиного еволюцій­ного процесу. Саме конкуренція уподібнює суспільст­во до організму, формуючи його структуру, регулюю­чи послідовність дій, відновлюючи рівновагу. З відмо­вою сучасних соціологів від ідей соціал-дарвінізму, аналогій між біологічною та соціальною еволюцією, класичну концепцію замінила концепція поліваріантної еволюції. Згідно з нею не існує чітких стадій, які повинно подолати суспільство, удосконалюючи свою здатність до адаптації. Увага неокласиків (Л. Вірт, Т. Парсонс, А. Хоулі) зосереджується на процесі функціонування соціальної організації, функціональ­ній системі, яка розвивається у процесі взаємодії із се­редовищем, що загрожує рівновазі соціальної органі­зації. На цій підставі завдання соціології полягає у вивченні спонтанної взаємодії соціальної організації із середовищем, сукупності функцій, які забезпечують пристосування популяції до середовища, механізму функціонування екосистеми, що охоплює людські спільноти та їх середовище.

Тривалий час інвайроментальні ідеї приваблювали обмежене коло науковців, і лише у 70-ті роки вони почали розвиватися і поширюватися. Свідченням цього стала Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку, що відбулася у Ріо-де-Жанейро в 1992 р. її учасники — керівники 179 держав світу — присвятили багато уваги розробці світової програми екологічної безпеки та охорони довкілля. Інвайроментальна соці­ологія обстоює входження людини як одного з біоло­гічних видів до глобальної екосистеми; зумовленість людської діяльності не тільки соціокультурними чин­никами, а й складними природними зв'язками; залеж­ність людини від біофізичного середовища, що накла­дає потенційні фізичні та біологічні обмеження на людську діяльність; нездатність людини спростувати екологічні закони.

Автори цих положень — американські вчені В. Кеттон і Р. Данлеп — висунули їх на противагу іс­нуючій понад 400 років «парадигмі людської винятко­вості», в основі якої — чотири сентенції:

1. Людські істоти є унікальними соціоприродними утвореннями, тому що вони мають культуру.

2. Культура змінюється значно швидше, ніж біоло­гічні особливості людини, тому саме їй належить осно­вна роль у соціальному розвитку індивідів та спільнот.

3. Поведінка людини зумовлена передусім соціаль­ними, а не природними чинниками.

4. Суспільний прогрес безмежний, що уможливлює
вирішення в майбутньому всіх соціальних проблем.

Усі ці постулати, на думку представників інвайро-менталістської соціології, засвідчили протягом XX ст., особливо другої його половини, не тільки свою обме­женість, а й теоретичну неспроможність, оскільки їх прихильники продовжують ігнорувати залежність су­спільства від природного середовища, не усвідомлю­ють проблеми обмеженості природних ресурсів, що за­гострилася в останні десятиліття.

Опоненти «парадигми людської винятковості» опи­ралися на сформульовану Дж. Форрестером концепцію світової динаміки. Вона ґрунтується на теоретичній моделі, в якій взаємопов'язані населення, капітало­вкладення (фонди), географічний простір, природні ресурси і виробництво продуктів харчування, взаємо­дія яких зумовлює динаміку змін у світовій системі. Наприклад, У. Кеттон і Р. Данлеп стверджують, що в основі нової соціологічної парадигми повинен бути Принципово інший підхід до проблеми людини та ЇЇ со­ціально-природних взаємодій. Сутність його має ґрун­туватися на усвідомленні того, що:

—людські істоти — один з безлічі живих видів біо­сфери, що формує соціальне життя;

—дія природи на суспільство призводить до непередбачуваних наслідків, незалежних від свідомої люд­ської діяльності;

—природні ресурси планети обмежені, а це накла­дає певні обмеження на суспільний прогрес;

—попри те що діяльність людей змінює середови­ще, екологічні закономірності є обов'язковими для людських співтовариств.

За такого підходу всі екологічні пошуки повинні неминуче мати соціологічний вимір. Та оскільки еко­логічні катастрофи і нещастя торкаються, як правило, не окремих індивідів, а широких соціальних спільнот, «екологія є справді соціологічною, оскільки акцентує на сукупностях, а не на індивідуальному» (С. Лондон).

Ця теоретична концепція, розвинута Р. Данлепом, В. Кеттоном, Д. Мердоком, Дж. Мітчелом, Н. Мойсее­вим та ін., покладена в основу соціології екології. Го­ловні її принципи зводяться до таких положень:

1. Людство є одним з багатьох видів живих істот, що залежать від природного навколишнього середови­ща, й у цьому сенсі не є винятковим. Через обмеже­ність зворотного зв'язку з природою людські дії часто спричинюють непередбачувані наслідки.

2. Вищою цінністю є гармонійний розвиток люди­ни і природи. Природа споконвічне самоцінна, можеіснувати поза людиною і без неї, незалежно від того, корисна вона чи шкідлива для людини.

3. Наявність у людини розуму не передбачає для неї жодних привілеїв. Навпаки, це накладає на неї до­даткові обов'язки щодо природи. Світ людей і світ
природи — елементи єдиної системи.

4. Вплив на природу змінюється взаємодією, ціль якої полягає у максимальному задоволенні потреб лю­дини і потреб природи.

5. Природний світ має певні межі, тому існують об­меження щодо економічного росту. Економічна експан­сія вимагає вилучення все більшої кількості ресурсів з навколишнього середовища, що призводить до еколо­гічних проблем, які обмежують економічне зростання.

6. Держава своєю діяльністю спричиняє загострен­ня екологічних проблем, прагнучи створити вигідні умови для капіталу, часто ігноруючи особливості нав­
колишнього середовища.

7. Взаємодія з природою повинна визначатися «еко­логічним імперативом»: правильно і дозволено тільки те, що не порушує існуючої в природі екологічної рівноваги.

Спираючись на ці принципи, академік М. Мойсеєв сформулював концепцію коеволюції, яка має бути орі­єнтиром у взаємодії людини з природою в умовах зро­стаючої небезпеки екологічної катастрофи. Процес коеволюції тлумачиться не як статично існуюча рівно­вага між природою і людиною, а як «стійка нерівновага», за якої зміна параметрів біосфери відбувається на­стільки повільно, що людство здатне адаптуватися до змін, вписатися у стабільні біогеохімічні цикли.

Соціологія екології має справу зі складною і бага­токомпонентною соціобіотехносферою, центральну роль у якій відіграє людина. Тому всі заходи, спрямо­вані на збереження і відтворення навколишнього се­редовища, мають своєю метою створення сприятливих умов для розвитку як індивідів, соціальних груп, так і суспільства загалом за неодмінного збереження та відтворення причинно-наслідкових і зворотних зв'яз­ків між соціальними, технологічними і природними чинниками. Це означає, що соціологія екології, на від­міну від інших галузевих соціологічних теорій, дещо інакше вирішує проблему суб'єкта діяльності. У її те­оретичній парадигмі перебувають не тільки людина (суспільство), а й природні об'єкти, екосистеми, які розглядаються як партнери, тобто суб'єкти екологіч­ної взаємодії людини з природою.

Поиск по сайту: