Соціологія міста і села

Соціології міста і села, попри свої специфічні особ­ливості, мають багато спільного, оскільки вивчають соціально-територіальні спільноти, наділені такими системоутворюючими ознаками, як економічні, соці­альні, політичні та духовні зв'язки.

Соціологія міста: історія розвитку, предмет, основні категорії

Соціологія міста — галузь соціології, яка вивчає конкретні особливості розвитку і функціонування міста як елемента соці­ально-просторової організації суспільства, соціальні процеси, що відбуваються в ньому, його форми та інститути.

Предмет цієї галузі соціології — особливості міста як соціальної системи, а об'єкт — безпосередньо міс­то як соціально-територіальна спільнота і поселенська структура.

Становленню соціології міста сприяли емпіричні дослідження у США в 20—30-ті роки XX ст. (Р. Парк, Е. Берджесс, Р. і X. Лінд, Р. Маккензі), її теоретич­ні засади закладені працями М. Вебера, К. Бюхера і Г. Зіммеля.

М. Вебер місто вважав складним комплексом явищ, конкретним історичним утворенням, сформованим на перетині складних соціально-політичних і військових процесів. Воно має складну соціальну структуру, (у ньому живуть як виробники, так і споживачі), яскра­во виражений торгово-промисловий характер. Населен­ня міст особисто незнайоме між собою, зайняте неземлеробською працею, здебільшого різноманітними про­мислами; саме в містах сконцентровані управлінські функції.

Г. Зіммель вивчав особливість міських форм жит­тя, приділяючи особливу увагу основним формам со­ціальної взаємодії — соціальному розшаруванню, кон­куренції, безтурботному ставленню до навколишнього середовища, соціальній диференціації тощо. Якщо Ве­бер охарактеризував місто як соціальний інститут, то Зіммель розкрив соціальні аспекти міського життя, функціональність міських контактів. Обидва вони ви­знавали безособовість (анонімність) міського життя, існування бюрократії, наявність раціональних проце­сів ринку як його головних елементів.

Як особлива галузь, соціологія міста оформилась у межах чиказької школи (20—30-ті роки XX ст.). її лі­дери — Р. Парк, Е. Берджесс, Л. Вірт — головне за­вдання вбачали у віднайдені механізмів просторової організації міста, уявляючи його соціальною лаборато­рією, в якій можна вивчати людську природу і зміст суспільного життя. Міську спільноту розглядали вони як мозаїку різних соціальних груп, кожна з яких пре­тендувала на певну територіальну зону.

У 60-ті роки в західній соціології сформувалася критична школа, яка особливу увагу приділяла аналі­зу причин нерівності й структурних конфліктів у міс­тах; а у 80-ті роки у західній соціології переважали дослідження впливу нових технологій на розвиток міст, різних аспектів урбанізації.

Соціологія міста в колишньому СРСР залежала від комуністичної доктрини про подолання протилежнос­ті між містом і селом, з якою була пов'язана урбаніс­тична політика у країні. Сформувавшись у 60-ті роки як самостійна дисципліна, вона потрапила під прес стереотипів, сформованих згідно з доктринами «со­ціалістичного розселення» та реальних потреб життя. З ними пов'язані масове житлове будівництво, стано­влення міських форм життєвого устрою.

На рубежі XX—XXI ст. вітчизняна соціологія міс­та розвивалася переважно на рівні прикладних дослі­джень. Хронологічно можливо визначити кілька ета­пів розвитку соціології міста:

— перше десятиліття XX ст. — пов'язане з роз­робкою моделі «ідеального міста»;

— дискусії 20—30-х років між «урбаністами» та
«дезурбаністами», які точилися навколо проблем соці­алістичного розселення;

—дослідження 60-х років — охоплювали проблеми регулювання зростання великих і малих міст, активі­ зації роботи міського транспорту та сфери обслугову­вання, вивчення ролі міграції в розвитку міст, розроб­ки планів їх соціального розвитку, дослідження проб­лем адаптації до міського способу життя, відродження урбанфутурології, вивчення проблеми урбанізованих районів, специфіки міського середовища тощо; — дослідження 70—80-х років — зосереджувались на вивченні якості міського середовища, відмінностей між містом і селом, аналізі чинників еволюції міст, розвитку теорії соціального управління містом, визна­ченні специфіки радянської урбанізації тощо;

— 90-ті роки — поч. XXI ст. — характеризуються вивченням соціальної структури міста, організації су­часного життєвого простору, процесів територіальної
диференціації та соціальної сегрегації у місті.

Серед українських соціологів дослідженням міста займалися Г. Безсокирна, Н. Побєда, І. Попова, І. Прокопа, Л. Шепотько та ін. Кризова динаміка та гострі конфлікти у містах, розвиток міського самовря­дування найближчим часом, ймовірно, сприятимуть появі нової хвилі інтересу до соціології міста.

Найчастіше соціологія міста зосереджується на та­ких проблемах:

— визначення ролі міста в суспільстві й системі розселення;

— дослідження процесу формування міст і чинни­ків їх розвитку;

— з'ясування основних підсистем міста та особли­вість їх взаємозв'язку;

— внутрішня структура і соціальна стратифікація міста;

— закономірності розвитку і функціонування міст;Іяк цілісного феномену;

— проблеми управління та самоуправління;

— особливості міського способу життя;

— соціоекологія міста тощо.

До головних її категорій належать: «місто», «місь­кий спосіб життя», «соціальна структура міста», «со­ціальна інфраструктура міста».

Місто — історична конкретна соціально-просторова форма іс­нування суспільства, яка виникла внаслідок відокремлення ремесла від сільського господарства, і є специфічною посе­ленською структурою.

Місту властиві такі специфічні риси:

— концентрація великої кількості людей, висока щільність населення на обмеженій території;

— зосередженість промисловості, науки, мистецт­ва, інформації;

— провідна роль у соціальному прогресі;

— високий ступінь інтеграції багатогранних видів людської діяльності внаслідок концентрації різнома­нітних галузей суспільного виробництва;

— зосередженість основних соціальних груп і верств населення.

Специфіка міста визначає його основні соціальні функції:

— господарсько-економічна — організація механіз­му виробництва на підставі функціонування різних га­лузей промисловості;

— соціальна — втілена у діяльності соціальної сфе­ри, яка охоплює послуги торгівлі, побутового обслуго­вування, транспорту, зв'язку, житлового будівництва,
соціального забезпечення, медичного обслуговування тощо;

— культурно-освітня — реалізується через надан­ня людині вищої, середньої спеціальної освіти через створення дозвільної та рекреаційної інфраструктур;

— управлінсько-адміністративна — здійснюється шляхом продовження адміністративної влади різними державними та соціальними органами.

На основі містоутворюючих та містообслуговуючих функцій виділяють такі функціональні групи міст:

— багатофункціональні столичні міста;

— багатофункціональні міста обласних центрів;

— міста — індустріальні центри;

—місцеві організуючі та обслуговуючі центри нав­колишніх територій;

—транспортні міста;

—міста — оздоровчі центри;

—міста з переважаючим значенням науково-експе­риментальних функцій.

За кількістю їх мешканців виділяють такі типи міст: найбільші (понад 1 млн. жителів); дуже великі (від 500 тис. до 1 млн.); великі (250—500 тис.); серед­
ні (100—250 тис.); невеликі (50—100 тис.); малі (20—60 тис); найменші (до 20 тис. жителів); міські сели­ща. У вітчизняній соціології міста прийнята інша градація: мале місто — від 5 до 50 тис. жителів, се­реднє — від 50 до 99,9 тис., велике — від 100 тис. до 249 тис., дуже велике 250—499,9 тис., найбільше — 500 тис. мешканців та більше. В Укра­їні найбільше міст з кількістю мешканців 10— 19,9 тис. (35,1%), а також 20—49,9 тис. (28%). Кож­не дев'яте місто налічує від 5 до 9,9 тис. мешканців. От­же, практично кожне друге українське місто є малим. До групи середніх відносять 53 міста (11,8%), великих — 24 міста (5,4%), дуже великих - 16 (3,6%). До групи найбільших належить 10 міст (2,2%), з яких 5 мають на­селення більше 1 млн. осіб. У них мешкає 36% населення. Тільки наприкінці XX ст. дослідники стали брати до уваги відмінності між невеликими, середніми та найбільшими містами, зосереджуючи увагу на такому феномені, як мегаполіс. Його формування є своєрід­ним утіленням принципу природної раціональності, який полягає у раціональному плануванні й розташу­ванні житлових районів, промислових, паркових зон з метою доступності контактів з природою. Його реа­лізація потребує чіткого плану розвитку та сильної й освіченої влади для управління ним. Провідні мегаполіси є своєрідними глобальними містами (Нью-Йорк, Лондон, Токіо). Вони є центрами вироблення стратегічних рішень щодо розвитку світової економі­ки, інноваційних галузей, фінансових і сервісних фірм, що впливають значно більше, ніж промисло­вість на економічний розвиток. Головна продукція мегаполісів — послуги та фінансові блага. Глобальні міста конкурують одне з одним, становлячи систему взаємозалежних елементів, певною мірою відокрем­лених від держав, на території яких вони знаходять­ся (Гонконг).

Загалом існує чотири основні теорії просторового зростання міст:

1. Теорія централізації. Згідно з нею місто має великий торговий, промисловий і адміністративним центр, який повсякчас зростає.

2. Теорія секторів. Передбачає розширення міських територій вздовж транспортних магістралей та вже збудованих районів.

3. Теорія полінуклеарності. Згідно з нею місто повинно мати декілька великих центрів: промисловий, адміністративний, торговий, науковий тощо.

4. Теорія концентричних зон. її прихильники вва­жають, що просторове зростання міста повинно нага­дувати концентричні кола: від центрального «ділово­го» району, немов хвилі, відходять змішана зона, ро­бітничий район, житлова зона середнього класу, при­вілейована зона, сільськогосподарські райони поблизу
міста.

Беручи за критерій роль конкретних міст у міжна­родній системі економічних відносин, виділяють п'ять їх типів:

1. Місто — штаб-квартира. До таких міст належать центри, де розгортається адміністративна діяльність транснаціональних корпорацій, відбуваються фінансо­ві та виробничі операції. Вони є центрами міжнарод­них систем транспорту і зв'язку (Лондон).

2. Місто — інноваційний центр. Тут зосереджені дослідницькі й наукові заклади (Кембридж, Оксфорд).

3. Місто — центр модульного виробництва. У та­ких містах, здійснюються проміжні, виробничі проце­си, розташовані на достатній відстані від місця завершення виробничого або технологічного циклу (Бел­фаст).

4. «Перевальний» пункт для третього світу. Це прикордонні центри, більшість населення яких ста­новлять емігранти (Марсель, Маямі).

5. Місто пенсіонерів, їх місцерозташування, клі­мат, уповільнений темп життя приваблюють багатьох людей, які завершили трудову діяльність.

Міста розрізняють і за місцем розташування. На­приклад, східноєвропейські міста відрізняються від західноєвропейських тим, що їх райони архітектурно однорідніші, ніж західні; темпи зростання їх нижчі, ніж західних; міське планування значно розвинутіше, оскільки на Заході структура міста сформувалася під впливом приватного землеволодіння, бізнесу та ринку приватного житла. Організація простору міст у Схід­ній Європі визначалася суспільною корисністю, а не ринковою вартістю, як на Заході. Приватні будинки у східноєвропейських містах мали тривалий час грома­дяни з низьким статусом, а привілейовані верстви ме­шкали у державних будинках. Міграція у східноєвро­пейських містах нижча, ніж у західних; житло пере­населене (у 2—3-кімнатній квартирі мешкає родина, ще існують комунальні квартири). Промислові підпри­ємства, культурні, торговельні центри у східноєвро­пейських містах розташовані рівномірно по районах, на Заході вони чіткіше розмежовані. Загалом устрій міст залежить і від особливостей суспільств, у яких вони існують.

У своїх дослідженнях соціологія міста часто вда­ється до категорії «міський спосіб життя». Його ха­рактеризують такі ознаки:

—нестійкість соціального статусу, підвищена мо­більність;

—інтенсивність та анонімність людських контактів;

—різноманітність можливостей щодо проведення вільного часу;

—відмирання сусідських стосунків;

—зниження соціального значення сім'ї, передача багатьох її функцій різним суспільним інститутам, по­слаблення зв'язків і залежності між родичами;

—послаблення традицій у регулюванні поведінки особистості внаслідок посилення формального соціаль­ного контролю.

Місто є своєрідним соціокультурним середовищем, що охоплює соціальний світ, матеріальні та духовні умови становлення, існування, розвитку та діяльнос­ті людей. Тобто міське середовище — це і ландшафт, і люди, і способи їх взаємодії, і виробничі процеси, екологія, якість життя, рівень інформаційного обмі­ну, особлива соціальна структура. Це середовище формує відповідний соціально-психологічний тип осо­бистості, наділений раціональністю, мобільністю, готовністю до змін, умінням поєднати власні інтереси з інтересами інших, здатністю долати труднощі се­редовища.

Найвідчутніше впливають на міське середовище:

— фізичні параметри міста (щільність населення, міський простір, предметний світ, внутріміські зв'язки). Вони спричиняють як позитивні (комфорт, благоустрій), так і негативні (дискомфорт, труднощі з приєднанням до культурних цінностей, неврозі і стреси, проблема самітності тощо) почуття, емоції тощо;

—екологічні характеристики міста: передусім - це стан води, повітря і довкілля, фізичний стан, здо­ров'я людини;

—інформаційний чинник — охоплює процес пере­дачі сукупності знань, повідомлень, відомостей, що формуються в суспільстві. Відбувається за допомогою різних засобів масової комунікації (телебачення, ра­діо, відеопродукція, Інтернет, періодика тощо). Проте
різкий ріст обсягу інформації створює відчуття пере­насичення нею;

—специфіка соціальної структури міста: різно­манітні соціальні страти, що взаємодіють між собою, мають свої цінності, норми; вони взаємодіють з інфор­маційними потоками, займаються різними видами
діяльності, виконують різні ролі, їм властиві різні со­ціальні статуси. Перехід до ринкових відносин в останні роки зумовив радикальні зміни соціальної структури у містах: виникли нові професійні групи,
підвищилась майнова диференціація. Складність со­ціальної структури породжує проблему ідентифікації особистості.

Соціокультурна ситуація в сучасному місті має тенденцію до ускладнення, з одного боку, засвідчує со­ціальний прогрес, з іншого — породжує безліч проб­лем для людини (відчуття стурбованості, тривоги, не­визначеності, неспокою).

Особливу увагу соціології привертає столичне міс­то, адже столиця є суспільним феноменом, який охоплює політичні, адміністративні, фінансові, влад­ні, культурні, історичні, мовні, етнічні, соціальні складові; центр у системі адміністративно-владних та політичних зв'язків. Столичне життя за моделями по­ведінки своїх мешканців випереджає на декілька ро­ків інші міста країни. Саме вивчення нових тенденцій, які виявляються у столиці, дає змогу певною мірою прогнозувати розвиток соціально-економічних та полі­тичних процесів у суспільстві загалом.

Поиск по сайту: