Вітчизняна соціологія

1. Загальний стан радянської соціології до 1930-х років.

2. Рання українська радянська соціологія.

3. «Відлига» у вітчизняній соціології 1950 - 60 років.

4. Пізній радянський і пострадянський період розвитку вітчизняної соціології

1. Як справедливо вказують сучасні дослідники історії вітчизняної науки, концептуальний рух української радянської соціології практично повністю підкорюється рухові радянської соціології і радянської гуманітарної науки загалом. Іншими словами, існують певні труднощі у визначенні специфіки вітчизняної науки цього періоду. Радянська влада і, відповідно, наука надто швидко стала позбавлятися від оригінальних, “ідеологічно нетипових” досліджень - тому ми можемо умовно виділити українську соціологію з загальної радянської почасти лише за територіальною ознакою. Разом з тим це не повинно стати перепоною для нашої дисципліни – історія вітчизняної соціології все одно має бути досліджена.

У працях сучасних дослідників загалом виділяється два періоди розвитку радянської соціології - соціологія 1920-1930 років і період після 1950-1960 років. Розглянемо їх докладніше.

На момент створення Радянський Союз багато у чому успадкував доволі потужний інтелектуальний потенціал царської Росії, який після 1917 року був представлений двома напрямками – немарксистським і марксистським.

Немарксистський охоплював загалом позитивізм та неопозитивізм, представники яких опікувалися переважно теоретико-прикладними дослідженнями, а також уточненням соціологічної методології. Прикладом таких науковців є М.І.Карєєв (1850 – 1931 рр.), П.О.Сорокін (1889 – 1986 рр.), К.М.Тахтарьов (1871 – 1925 рр.) та інші вчені. Стисло про їх соціологічні пошуки:

Карєєв Микола Іванович – академік АН СРСР, історик і соціолог-позитивіст. Займався розробкою методів соціологічного пізнання, проблемами колективної психології. У своїх соціологічних штудіях схилявся до психологізму (зокрема біхевіоризму).

Тахтарьов Костянтин Михайлович – представник неопозитивізму. Висунув оригінальну позицію щодо “ соціального спілкування ” як одиниці соціологічного аналізу, займався також проблемами суспільного розвитку, етносоціології, аналізом первісних суспільств.

Сорокін Питирим Олександрович – російський, згодом – великий американський соціолог і соціальний філософ (у 1922 р. вимушений був еміґрувати з СРСР).

П.Сорокін - автор теорій соціальної стратифікації і соціальної мобільності. Зробив значний внесок у розробку предмету і структури соціології, механізмів і шляхів суспільного розвитку, соціокультурної динаміки та ін. проблем. Створив власний напрямок - інтеґральну соціологію, до якої включив найкращі надбання науки свого часу.

Разом з цим вже цілком сформованим і потужним був марксистський напрямок радянської соціології, прихильники якого загалом наполягали на:

- неминучості загострення класової боротьби, антагонізмові між працею і капіталом, глобальному падінні капіталістичного ладу. Факторами такого протистояння вважалося існування приватної власності, класова свідомість пролетаріату і лояльного до нього селянства тощо;

- функції держави як “зброї правлячого класу”. Зазначимо, що така теза є не зовсім коректною, бо держава має певну автономію від соціуму і не складається з представників одноманітних класів. Зазначена позиція також відразу ускладнювала наукове вивчення держави, її інститутів;

- необхідності дослідження ідеологічного контролю над масами.

Розглянемо динаміку взаємодії позитивізму і марксизму на теренах СРСР.

На момент створення Радянської держави вже досить часто проводилися зрілі емпіричні соціологічні і статистичні дослідження. Інституалізація теоретичної соціології і відповідної освіти була гіршою, хоча слід відзначити прогрес і у цій сфері – доволі швидко видавалися спеціальні підручники для ВНЗ (Т.Фадєєва і Е.Енгеля у 1917 і 1918 рр.), у деяких найбільших освітніх центрах відкривалися кафедри соціології.

Спочатку більший вплив у ранньому радянському академічному середовищі мали представники позитивістських (неопозитивістських), а не марксистських напрямків. Скоро таке ідейне протистояння двох вітчизняних напрямків соціології, а також слабкість наукової толерантності у представників марксизму, далися взнаки. У 1922 році В.Ульянов (партійний псевдонім - Ленін) працею “Про значення войовничого матеріалізму” проголосив офіційну загальнополітичну позицію – “хто не з нами, той проти нас!”. Іншими словами, науці – і чи не в першу чергу, соціології, були прищеплені не властиві їй одновекторні тенденційні ідеологічні та політичні функції. Таке становище невдовзі змусило велику кількість знаних, у тому числі вітчизняних вчених еміґрувати на Захід, оскільки вони не могли знехтувати традиційними науковими принципами. Так, скажімо, філософ і соціолог Георгій Данилович Гурвіч очолив кафедру у Сорбонні і сьогодні вважається французьким вченим, а Питирим Олександрович Сорокін став першим професором соціології у Гарварді.

Таким чином, марксизм, підкріплений потужною ідеологічною, репресивною державною підтримкою, витісняв всі інші течії – у тому числі доволі зрілий позитивізм.

Ставлення до соціології дедалі погіршувалося. Марксистська наука не бажала мати нічого спільного з “буржуазною”, і з 1924 року соціологія була проголошена несумісною з марксизмом.

Зворотною стороною такої “перемоги” була штучна ізоляція СРСР від провідних здобутків світової соціології. Неминуче сталося так, що радянські (марксистські) соціологи були вимушені власноруч і без спирання на встаткований, але “ідейно чужий”, підмурівок соціології вирішувати питання, які часто виникали при становленні молодого соціалістичного суспільства. До того ж вчених з “вірною” - пролетарською - політичною орієнтацією після вказаних подій не вистачало, що обумовило потребу їх найшвидшої підготовки через загальноосвітні “робітничі факультети” (започатковані у 1919 р.), московський “Інститут червоної професури” (заснований у 1921 р.).

Парадоксально, але після вказаних подій, радянська і вітчизняна соціологічна наука у 1920-х роках продовжувала розвиватися, хоча і дедалі частіше називалася не власною назвою. Сучасні історики спостерігають поширення емпіричних досліджень і вдосконалення дослідницьких процедур – це навіть вписувалося у загальносвітові тенденції. З точки зору панівної ідеології були доволі детально досліджені: структура суспільства, соціологія організації праці, умов життя, молоді, села, містобудування (у тому числі урбаністики), злочинності, освіти і виховання, шлюбу, сім’ї тощо. Результати соціологічних досліджень публікувалися у спеціалізованих часописах. Розвивалася і соціальна статистика, яка забезпечувала науковців і планову економіку необхідною інформацією.

Разом з таким загалом задовільним станом практичних досліджень, які були затребувані і тому велися, розвиток теоретичної соціології був вельми проблемним. Марксистськими функціонерами, зокрема М.Бухаріним, вона була проголошена як нефілософська наука – тобто така, яка не повинна взагалі опікуватися теоретичними, світоглядними питаннями. При цьому вона сприймалася як підпорядкована історичному матеріалізмові – такому розумінню історії, коли соціальні і культурні явища детерміновані способом виробництва матеріальних предметів. При цьому плин історичних процесів тлумачилися не з позицій еволюції ідей (філософських, соціологічних та ін.), а суто у залежності від економічних чинників.

Як наголошують сучасні дослідники історії соціології, певний час наведена позиція М.Бухаріна була ґрунтом для дискусій, опоненти її розділилися за опініями.

Перші наполягали на збереженні за соціологічною наукою філософських (теоретичних) рис, хоча і у рамках марксистської філософії. Іншими словами, соціологія мала виступати у якості теорії суспільного розвитку і методологічної бази для інших дисциплін, до сфери розгляду яких потрапляв соціум. При цьому у соціології радянські вчені виділяли конкретну соціологію – галузь знання, яка мала займатися прикладними дослідженнями суспільних процесів і явищ – така позиція згодом буде панувати у 1960 – 70 роки.

Друга, більш потужна, група опонентів була категоричнішою – вони вважали, що єдино вірною філософською теорією суспільства є історичний матеріалізм і вимагали відмінити соціологію. Це призвело до формування і затвердження спотвореного іміджу теоретичної соціології як альтернативи марксистському ученню, причому альтернативи буржуазної, псевдонаукової і тому ворожої. Таким чином, соціологію, принаймні академічну, станом на кінець 1920-х років влада Рад намагалася “скасувати”.

2. На тлі Української РСР до 1930-х років зосередженням соціологічних пошуків була Всеукраїнська академія наук (ВУАН), у ній функціонував соціально-економічний відділ з кафедрою соціології, де у період 1923 - 1930 рр. виходили “Записки соціально-економічного відділу”.

Завідував кафедрою Б.Кістяківський, соціологічні інтереси якого розглянуті вище. Після його смерті посаду завідувача обійняв філософ-марксист С.Семківський (який був невдовзі страчений) – така заміна цілком узгоджувалася з вище викладеними ідеологічними тенденціями. Крім цієї кафедри, соціологічні дослідження здійснювала Комісія ВУАН з вивчення соціального руху. У її межах було зібрано значний практично-дослідний фактаж, досліджена залежність продуктивності праці від заробітної платні та інших факторів. Комісія проіснувала недовго і внаслідок фінансових проблем (імовірно, штучних) у 1922 році припинила роботу.

Також слід зазначити, що свій науковий доробок у вітчизняні соціологічні пошуки привнесла кафедра соціальної політики при тому ж відділі ВУАН. Її члени вивчали взаємодію процесів народного господарства та інтересів робітників та селян.

До 1930-х років у ВУАН проводилися наукові семінари, на яких піднімалися проблеми громадського життя, соціальної філософії, царини права. Тут слід зауважити на активній соціологічній діяльності вітчизняного філософа Гілярова Олексія Микитовича (1855 – 1938 рр.). Цей професор і академік ВУАН організовував семінари з питань соціальної філософії, досліджував питання психології натовпу, культури і цивілізації, прагнув визначити межі вживання методології природознавства при вивченні соціального життя.

Розвивати українську соціологію – нехай і в рамках СРСР - прагнув також академік М.Грушевський. Зафондувавши і організаційно забезпечивши ряд соціологічних закладів за кордоном, він прагнув зробити те ж саме на батьківщині. Коло його інтересів, окреслене вище, з часом розширялося – він активно досліджував специфіку українського народу, бажаючи це робити у „природних” умовах.

М.Грушевський волів перенести до України віденський УСІ, про що, зокрема, заявив перед членами ВУАН. Зрозуміло, що такі намагання не були підтримані Інститутом марксизму – великому українському академікові було дозволено лише відкрити і очолити у 1924 році науково-дослідну кафедру історії України. Саме тут продовжувалася діяльність М. Грушевського, а також його дочки – Катерини Грушевської (1900 – 1943 рр.), спрямована на розвиток генетичної соціології, етносоціології, фольклористики, соціології вікових категорій та історії соціології. При кафедрі було створено кабінет первісної культури, дві секції – методології і соціології. Така діяльність втілилася, зокрема, у працях: “Первісне громадянство і його пережитки на Україні”, “Спроби соціологічного об’яснення народної казки”, “Соціологія старовини”, “До соціології старцівства”.

Попри відсутність офіційного дозволу, широкі намагання М.Грушевського де в чому втілилися – згідно планів і концепцій УСІ протікала діяльність Комісій історико-філологічного відділу ВУАН: культурно-історичної та історичної писемності. Члени цих Комісій були, переважно, випускниками та (у минулому) співробітниками знаного віденського УСІ, а функції цього інституту фактично виконувала Асоціація культурно-історичних досліджень (1925 – 1927 рр.).

Читачеві на даний момент, імовірно, вже зрозуміло, чому саме назви більшості відділів, секцій, інших підрозділів, підпорядкованих М.Грушевському, помірковано не включали назву “соціологічний”.

До певного часу розвиткові вітчизняної соціології сприяли: історична секція ВУАН, філософсько-соціологічна секція Київської науково-дослідної кафедри марксизму-ленінізму при ВУАН, Український демографічний інститут, Український науково-дослідний інститут педагогіки у Харкові, Етнографічне, Географічне і Антропологічне товариства, а також Український інститут марксизму-ленінізму, на базі якого, на початку 1930-х рр. була створена Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), при інститутах якої існували кафедри соціології. До початку 1930-х років у друкованих органах ВУАН зустрічалися соціологічні статті і вітчизняні рецензії на праці провідних науковців Заходу.

На початку 1930-х років кількість вітчизняних теоретичних досліджень та їх масштабність зменшується. Зокрема це відбувалося на тлі посилення категоричності марксистсько-ленінської ідеології взагалі і позицій історичного матеріалізму зокрема. З середини 1930-х рр. соціологічні штудії (навіть практичні) перебувають під забороною. Безпосередньою причиною цьому стала праця Й.В. Джугашвілі (партійний псевдонім - Сталін) “Про діалектичний та історичний матеріалізм”. За висловами “вождя народів”, від 1936 року у СРСР існувало “безкласове суспільство”, у якому немає конфліктів, а тому соціологія як окрема наука, більше не потрібна. Тимчасово заборонені були також математична статистика, теорія ймовірностей і вибірки, структурно-функціональний аналіз.

Таким чином, історичний матеріалізм штучно зайняв місце “єдино вірного” соціально-філософського знання, а соціологічне - навіть як його складова, допоміжна форма, заперечувалося. Численні категорії соціологічної науки, теоретичні надбання, методологія були або асимільовані радянською схоластикою (діалектичним або історичним матеріалізмом) на абстрактному рівні, або заборонені для вживання – з показовими санкціями для незгодних.

3. “Відлига” стосовно ідеології, науки і, зокрема її соціологічної царини настала не скоро – вищенаведений стан проіснував близько 30 років. Перші прояви пом’якшення ставлення до соціології відносяться сучасними науковцями приблизно до 1958 року.

У контексті тогочасної критики культу особистості Й.Сталіна, штучного пригнічення ряду наук, Радянська влада здійснила доволі прогресивний крок. Це був дозвіл, даний радянським науковцям на участь у ІІІ Міжнародному соціологічному конгресі (1955 рік, Нідерланди). Цілком у дусі часу, гаслом якого було не відставати ні у чому від Заходу, була дещо послаблена “залізна завіса” – СРСР відвідали ряд знаних зарубіжних соціологів - теоретиків (!) – Роберт Кінг Мертон, Раймон Арон, Толкотт Парсонс. Загалом такі заходи призвели до певної, бодай часткової легалізації соціології – у 1958 році Інститут філософії АН СРСР формує Радянську соціологічну асоціацію (РСА), у 1960 році - відділ соціології, а у 1968 році - Інститут конкретних соціологічних досліджень. До широкого поступу теоретичної соціології це, звісно відразу не призвело, але принаймні конкретні соціологічні дослідження були принципово дозволені.

Читач розуміє, що радянська влада і, відповідно, наука, не могла піти на більше. Відновлення за соціологією права проводити незалежні від тенденційної “єдино вірної” філософської науки – діалектичного матеріалізму, теоретичні пошуки, одночасно переводило б її у розряд рівноправної, а це було неприпустимо. Соціологи могли б швидко пригадати альтернативні марксизмові погляди, відшукати наукові контраргументи, похитнувши цим всі теоретичні, парадигмальні підвалини ідеології – не говорячи вже про сферу економіки, культури, права, суспільних взаємин. Тому реанімованій прикладній,спочатку ледь жевріючій, радянській соціології була виділена формальна роль допомоги у розбудові просунутого соціалістичного суспільства.

З цього, відповідно, слідувала відсутність наукової спадкоємності напрацьованому до 1930 року соціологічному надбанню, зокрема, українській національній традиції.

Проте з часом поступ прикладної соціології все більше розгортався. В Українській РСР лабораторії конкретних соціологічних досліджень формуються у 60-х роках при Київському, Харківському, Львівському університетах та інших вищих навчальних закладах. Широка їх діяльність скоро призвела до виокремлення конкретної “промислової соціології”, представники якої опікувалася визначенням ролі “людського чинника” у промисловій сфері. Цій тематиці загалом були присвячені наукові публікації у періодичних збірках “Соціальні дослідження”, а також у “Інформаційному бюлетені РСА”. Згодом результати вже масштабних прикладних досліджень неминуче почали теоретично узагальнюватися, зокрема, у працях “Соціологія у СРСР”, “Соціологія та ідеологія”, “Соціологія і сучасність”.

Зрозуміло, що серед спеціальної теоретичної, а, тим більше, перекладної соціологічної літератури у кінці 1960-х років офіційно видавалася лише невелика кількість такої, що не суперечила доктринам марксизму. Разом з тим, негласний попит був значно ширший і його частково задовольняв так званий “самвидав” – таємно надруковані і тиражовані на приватних побутових друкарських машинках (або напіваматорським фотографічним способом) переклади соціологічних праць.

Таким чином, “другий”, посталінський старт радянської соціології може бути охарактеризований як порівняно менш масштабний, аніж “перший” – після жовтневої революції.

Подальший її розвиток супроводжується рядом вад, джерело яких цілком зрозуміле читачеві. Серед таких негараздів, зокрема, виділимо:

- брак кваліфікованих фахівців, який позначався на кількості та якості досліджень;

- суто емпірична спрямованість.

Разом з цим зазначимо, що радянська наука загалом сприяла розвиткові і вдосконаленню соціологічних дослідницьких методик. Проте права узагальнювати результати досліджень, робити об’єктивні висновки, відшукувати нові закономірності соціологія була позбавлена – це намагалися робити представники марксистської науки – цілком очікуваним тенденційним, заідеологізованим або надто загальним чином.

Розвиток радянської соціології знає також і намагання повернути соціології статус незалежної науки. Вони, як зазначають дослідники, були здійснені такими науковцями, як Ю.Левада, Н.Наумова, Р.Ривкіна. Дискутуючи (!) з ортодоксами марксизму, вони відстоювали тлумачення соціології як не лише прикладної, але й теоретичної дисципліни, яка базується на емпіричних дослідженнях.

Такі спроби не пройшли непомітно, на початку 70-х років у СРСР було відновлено ідейні утиски стосовно всіх науковців, незгодних з панівною ідеологією. Активна діяльність соціологічних закладів АН СРСР була припинена або призупинена, відбувалося знищення ідеологічно невитриманих соціологічних праць, масові звільнення провідних соціологів з високих посад і заміна їх ідеологічно бездоганними функціонерами.

Загалом це знову призвело до “жевріння” радянської соціології на зламі 70-80-х рр. ХХ ст. У другій половині 70-х – першій половині 80-х років радянська соціологія стала млявою, нединамічною наукою, інтерес до неї у суспільстві різко впав. Такі, загалом малосприятливі для нормального і природного розвитку соціології умови відбилися і на вітчизняній науці На початку 60-х, як і загалом у СРСР, в Україні відновлюється практика конкретних соціологічних досліджень, результати яких часом навіть не друкувалися. Формально у Інституті філософії АН УРСР діяв відділ соціології (відкритий у 1968 році), під егідою якого видався збірник “Філософія і соціологія” - питома вага у ньому праць соціологічної тематики була невелика.

Під кінець 1970-х років конкретно-соціологічні пошуки пожвавилися – соціологічні відділення і кафедри організуються при університетах Києва, Харкова, Львова, Одеси, Дніпропетровська, Луцька, нечисленні наукові видання доповнюються часописом “Соціологічні дослідження”.

Чергова хвиля ідеологічного пресингу у СРСР соціологічних штудій відбулася у середині 80-х років – вона була пов’язана з порівняно немасштабною дискусією про предмет соціологічної науки. Інститут соціологічних досліджень АН СРСР був реорганізований у Центр опитувань суспільної думки (!). Назрівали нові гоніння на соціологію.

Проте на заваді черговій “забороні” соціологічної науки стала наступаюча у СРСР “ перебудова ”. З історичної точки зору практично миттєво зникли будь-які формальні перепони, стримуючі розвиток теоретичної її галузі – їх було скасовано Постановою Політбюро ЦК КПРС “Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у розв’язанні вузлових проблем радянського суспільства” (1988 рік).

Соціологія раптово була оголошена потужним інструментом перебудовчих процесів та нової ідеології. Різким контрастом виглядає такий “дозвіл” – на відміну від минулого стану, проте він дійсно таким і був. Інститут соціологічних досліджень АН СРСР перейменовують у Інститут соціології АН СРСР, а Вищі партшколи – у Соціально-політичні інститути з підготовки соціологів та політологів. Численні наукові публікації настійно наголошували на помилковості одного лише марксистського наукового підмурівку - тривалий період боротьби радянської соціологічної науки за її самостійність завершився перемогою, яку принесли зовнішні сприятливі обставини. Проте чи була штучно ослаблена радянська соціологія готовою до такої раптової свободи?

В Українській РСР відбувалися аналогічні процеси – у 1990 році утворюється Інститут соціології АН України (тепер Інститут соціології НАНУ), Соціологічна асоціація України (САУ), у ряді ВНЗ відкриваються факультети та відділення для підготовки фахових соціологів, започатковуються спеціальні соціологічні, утворюються Ради з захисту дисертацій на здобуття ступеня кандидата і доктора соціологічних наук. Дослідники цілком справедливо зазначають, що саме з цього часу починається новітній розвиток вітчизняної соціології саме як української.

4. Порівняно нетривалий розвиток соціології у межах України як незалежної держави має власну історію.

На тлі відсутності ідеологічних обмежень науковці на початку 90-х років ХХ ст. висловлювали цілком оптимістичні прогнози щодо розвитку соціологічної науки. Зберігалося і розвивалося перебудовче ставлення до неї як до науки, що допоможе швидко виправити негаразди у суспільному, економічному і культурному житті. Відзначимо, що доволі потужно триває формальна інституалізація соціологічної науки і освіти – тривають наукові дослідження, соціологія стає обов’язковою дисципліною у вищій школі, відповідно з’являються перші вітчизняні підручники (почасти написані російською).

Разом з цим, як зазначають дослідники, надмірна популяризація соціологічної науки часто-густо призводила до парадоксальних наслідків. Численні недержавні соціологічні інститути та приватні модні служби мали доволі сумнівну репутацію – їх дослідження, аматорські концепції, якість підготовки фахівців часто-густо була поза критикою. Причиною таких негативів зокрема було те, що до соціологічної науки були залучені “старі” (марксистсько-ленінські) кадри, а також дилетанти – після численних радянських гонінь висококласних фахівців у країні було вкрай мало.

Скоро низька якість рекламованих “соціологічних” організацій негативно позначилася на бізнесовому і суспільному авторитеті соціологічної науки, що відповідно опосередковано відбилося на її фінансуванні. В умовах вульгарно-капіталістичних відносин потенційні замовники – адміністратори і керівники, наукова обізнаність яких почасти була слабкою, не мали бажання витрачати кошти на соціологічні дослідження, які:

а) були їм незрозумілими самі по собі, а також їх “мудровані” результати;

б) іноді мали невисоку якість;

в) не гарантували швидкого матеріального зиску.

Ті з нечисленних грамотних і ерудованих управлінців “нового типу”, які, можливо і мали бажання залучити до виробничого процесу соціологічну науку, часто не мали на це коштів.

Сукупно такі явища призвели до того, що найбільш активно фахові соціологічні дослідження були затребувані і добре фінансувалися при виборчих кампаніях, рідше – у маркетингових дослідженнях попиту покупців. Ясна річ, мова йде переважно про конкретні соціологічні дослідження – позитивна динаміка вітчизняної теоретичної соціології і спеціальних соціологічних теорій довго залишалася неістотною.

Щодо державної підтримки вітчизняних соціологічних штудій, то вона була і залишається переважно формальною. Попри спеціальний Указ Президента України (Л.Д.Кучми) “Про розвиток соціологічної науки в Україні”, владні органи пожвавлюють інтерес до неї лише коли воліють знати електоральний стан, або віднайти нові технології впливу на нього.

Треба визнати, що таке вузьке (а іноді і некоректне) застосування емпіричних соціологічних досліджень певною мірою дискредитувало соціологічну науку. На жаль, навіть поодинокі псевдосоціологи, які радше прагнули не до об’єктивності, а до проституювання науки, були тією “ложкою дьогтю”, яка більш помітна, аніж всі вагомі фахові надбання вітчизняної науки.

Академічні науковці, об’єднані під егідою САУ, не могли не відреагувати на зниження іміджу соціологічної науки. Одним з способів боротьби за об’єктивність і науковість досліджень стала акредитація соціологічних установ України САУ, поширення її інститутів, регулярне проведення фахових конференцій, фундація мережі відділень – у тому числі Донецького, Харківського, які очолили імениті українські вчені. Серед періодичних традиційних і помітних конференцій національного та міжнародного масштабу тут слід назвати “Харківські соціологічні читання”, “Проблеми розвитку соціологічної теорії”, “Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління”.

Внесок сучасних вітчизняних науковців-соціологів у розвиток цієї царини науки вагомий і стає з року в рік все більш помітним. На зміну тотальному засиллю російськомовних підручників, або праць російських соціологів, серед яких трапляються праці з імперським або войовничим марксистським ідеологічним підтекстом, приходять фахові, схвалені Міністерством освіти і науки України, інститутами САУ, соціологічні видання. Інші вітчизняні наукові організації, зокрема НТШ, також долучаються до розвитку соціології – під проводом їх секцій або відділів видаються заборонені за радянських часів праці іменитих науковців (Микити Шаповала, Михайла Грушевського та інших).

У свою чергу це створює базу для відродження виділених нами раніше національних соціологічних традицій, появи праць, присвячених національній і культурній ідентифікації, питанням звичаєвої, мовної, соціальної, духовної самобутності, а також розвиткові вітчизняного соціуму у перехідний період. Такі праці дійсно є частими сьогодні у наукових часописах, збірках праць і вісниках. Крім цього, триває колективна діяльність вітчизняних науковців, спрямована на формування і розвиток національної терміносистеми – подібно до інших галузей української науки.

Насамкінець цього розділу зазначимо, що сьогоднішня українська соціологія є поліпарадигмальною – і це, загалом, добре. Деякі з вчених продовжують розвивати марксистську традицію, певна кількість прагне запозичити західні або російські соціологічні концепції, “найпросунутіші” ж у своїх пошуках намагаються їх розвинути, а також звернутися до вітчизняних наукових надбань.

Загальні підсумки за темою:

Розвиток вітчизняної соціологічної науки за часів Радянського Союзу був переважно непростим, повільним і дискретним. На зміну ранньому плюралізму соціологічних позицій невдовзі прийшло войовниче домінування однієї – марксистської, яка багато у чому була викручена і спотворена радянськими ідеологами. Тривалий час соціологія СРСР (і, відповідно, УРСР) або була взагалі заборонена, або вважалася другорядною складовою філософської науки.

Не дивлячись на це, у СРСР тривали доволі помітні і регулярні емпіричні соціологічні дослідження. Проте розвиток навіть прикладної складової соціологічної науки не був простим – заідеологізована радянська наука ініціювала періодичні “скасування”, “заборони”, закриття її інститутів.

Водночас таке положення змінилося на протилежне – будь-які перепони розвиткові теоретичної соціології і спеціальних соціологічних теорій були зняті під час “Перебудови”. Це загалом благотворно вплинуло на відродження нашої царини науки – у тому числі, національної української.

Сучасна соціологічна наука, слабко підтримувана державою, створила мережу інститутів і успішно опонує непрофесійним або псевдонауковим організаціям. При цьому останні є чи не найбільшою проблемою для іміджу національної академічної науки.

Вітчизняна соціологія вже має потужні центри (школи) – як правило ними є освітні заклади Києва, Харкова, прагне таким стати і ДонДУУ. Під їх проводом відбуваються конференції, семінари, видається спеціальна і навчальна література.

Тематика, яка цікавить сучасних науковців, полівекторна - загалом вона обіймає спектр проблем соціальної структури, ідентичності, соціального розвитку на тлі перехідних процесів, громадської думки, потужно відроджується цікавість до вітчизняних соціологічних надбань і традиційних вітчизняних тем – етносоціологї, соціології української культури, ментальності тощо.

Питання для самоперевірки:

1. Окресліть основні тенденції розвитку вітчизняної соціології після 1917 р.

2. Які функції виконувала соціологія у першій половині ХХ ст. у СРСР, УРСР?

3. З чим пов’язаний розвиток соціології на початку 60-х рр. ХХ сторіччя?

4. Як відбувалося відродження теоретичної соціології під час "перебудови"?

5. Стисло охарактеризуйте САУ, її пріоритетні напрямки роботи.

6. Які потужні соціологічні школи існують сьогодні, їх загальна проблематика?

Література за темою:

§ Мусієздов О. О. Історія української соціології: Навчально-методичний посібник. - Харків: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2004. - 117 с.

§ Історія соціологічної думки в Україні - Львів: Новий світ -2000. - С. 106 - 114.

§ "Соціологія управління". Серія "Спеціальні та галузеві соціології". Т. VI. Вип. 1 (46). - Донецьк: ДонДУУ, 2005.

§ М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов. Соціологічна думка України: – К.: Заповіт, 1996 – С. 419 –422

§ Енциклопедія українознавства. Т.8. – Львів: НТШ – 2000. – С. 2963 – 2964.

§ В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. – К.: Каравела, Львів: Новий Світ – 2000, 2002. – 480 с.

Поиск по сайту: