І протосоціологія Козацької доби

1. Причини виникнення козацтва, аспекти цього феномену.

2. Соціальна специфіка козацтва.

3. Козацтво як захисник православ’я.

4. Братства як специфічний соціальний інститут.

5. Значення Києво-Могилянської академії для розвитку вітчизняної протосоціології.

1. У межах нашої дисципліни немає можливості і необхідності докладно викладати етапи занепаду, розпаду Київської Русі, розвитку похідних від неї державних утворень (зокрема Галицько-Волинського, Литовського королівства). Зазначимо лише, що ці кризові для української державності явища призвели до стазису (затримки розвитку) у вітчизняній науці, яка загалом почала перейматися теологічною або теологізованою античною філософською тематикою.

Разом з тим, необхідно пам’ятати, що вітчизняне культурне піднесення, яке нарешті відбулося у XVІ –ХVІІІ ст. було значною мірою тісно пов’язане з явищем козацтва. Як підкреслювали Михайло Грушевський і Дмитро Яворницький, причинами виникнення і розвитку феномену українського козацтва були:

- уходництво на промисел, яке пізніше стимулювалося поневоленням українських селян з боку Речі Посполитої;

- тиск католицизму;

- необхідність збереження автентичності народу в оточенні сильних і агресивних суперників (Оттоманська Порта і васальне Кримське Ханство, Річ Посполита, пізніше – Московське царство);

- захоплення українських земель польськими феодалами.

Таким чином, загалом формування козацтва як суспільної групи, а згодом і як державницької форми відбулося з причин соціально-економічного, політичного, релігійного характеру. Розглянемо їх детальніше.

Український люд перебував у катастрофічному стані – особливо після подій, які сталися у ХV - ХVI ст. (1453 р. - захоплення Константинополя турками, 1569р. - утворення Речі Посполитої, Люблінської, Брестської уній). Під гнітом феодалів народ перетворився на продовольчого постачальника Європи, який нещадно експлуатувався. Крім цього, населення зазнавало грабіжницьких набігів з боку тогочасної Туреччини і Кримського ханства.

Розглядаючи феномен українського козацтва як соціетальне явище (тобто, безпосередньо пов’язане з життям соціуму), можна бачити, наскільки багатогранним і багатофункціональним воно є – розглядати його необхідно принаймні у таких аспектах:

- як суттєвий і впливовий елемент тогочасної соціальної структури (верству населення);

- як своєрідну форму соціальної організації людей, об’єднаних спільними цілями, нормами і правилами. Ця соціальна організація швидко зґенерувала авторитетну еліту – політичного, військового іншого порядку;

- як різновид релігійної організації, оскільки козацтво консолідувалося головним чином на основі православної віри (хоча не лише на цих засадах), захищало її ідеологічно і за допомогою зброї;

- як соціальний інститут, що об’єднав численні форми державного регулювання і організації суспільних відносин, установ країни (тобто, як форму влади, державний устрій);

- як військову організацію – самобутній народний і надзвичайно масовий лицарський орден з установами військового вишколу, ритуалами посвячення (у тому числі сакрального характеру), допоміжною інфраструктурою;

- як складову тогочасного українського суспільства не лише у структурному, але й у територіально-регіональному, економічному, правовому, релігійному, моральному плані.

Зрозуміло, що в результаті іноземного гніту, навалою на українські землі чужинців етнічного, політичного, конфесійного та культурно-побутового кшталту всі вітчизняні культурні, державницько-організаційні, релігійні процеси були пов’язані з прагненням, по-перше, самоідентифікуватися як нація, по-друге, відродити власну незалежність і державність.

2. Перші згадки про козацтво як вже існуюче і вагоме явище датуються кінцем XV ст. Саме ж слово "козак", імовірно, походить від тюркського “кайсак”" (страж" або "конвоїр").

Формуючись як соціальна, а згодом, - як потужна державотворча сила, козацтво починалося з консолідації значної кількості верств населення (головним чином, селян). Спочатку “у козаки” йшли уходники, а також незадоволений панськими порядками люд, формуючи постійні захищені поселення у пониззі Дніпра (Січі).

Таким чином, формуючись з спонуканих обставинами до самозахисту і військовоспроможних чоловіків різних верств суспільства, козацтво, по суті, складалося з глибоких індивідуалістів, які були об’єднані спочатку лише православним християнським обрядом та небажанням підкорятися будь-якій іноземній владі. Консолідувати цю ланку українського суспільства могли лише особистості, які, крім патріотизму, мали надзвичайну харизму та (іноді) древнє знатне походження.

Ці козацькі вожді (гетьмани), що обиралися привселюдно і публічно, повинні були постійно доводити справою справедливість своєї виборної посади - і так було з будь-якими посадовими особами - суддями, полковниками, осавулами, кошовими отаманами, обозними (старшиною) впродовж всього існування козацької держави. Серед гетьманів слід назвати імена принаймні кількох видатних діячів, з якими пов’язане становлення і процвітання козацтва як явища і державного ладу: Дмитро Вишневецький (Байда), Самійло Кішка, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Павло Полуботок.

Вимоги часу обумовили активні дипломатичні відносини і, часто, боротьбу нового українського державного утворення (Війська Запорозького) з такими основними опонентами - Річчю Посполитою, Московським царством, Оттоманською Портою та Кримським ханством. Це, у свою чергу, обумовлювало необхідність для козацької еліти та всякого, хто бажав до неї належати, успішного навчання у освітніх закладах кількох рівнів, знання принаймні кількох іноземних мов, постійного контакту з європейськими елітами.

У козацькому війську була сувора, чітка та багаторівнева військова організація. З часом авторитет лицарства і майстерності козаків досяг таких висот, що султани, царі та європейські королі мали за честь запрошувати навіть невелику їх кількість для тимчасових військових акцій.

Патріотизм і принциповість у боротьбі за незалежність сукупно з вмілою дипломатичною грою та сприятливою політичною ситуацією призвели до того, що козаки були нагороджені рядом лицарських титулів, прав та привілеїв - звільнені від різних податків, отримали землю, військово-адміністративну незалежність, судовий імунітет. Іншими словами, у XVI ст. козацтво існувало вже як громадський і державний устрій, який найповніше відповідав національному характерові українців і потребам часу. Найвища влада у Війську Запорозькому належала козацькій раді (кошу), вона вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя, обирала старшину і щорічно – кошового отамана.

Зростання чисельності козацтва особливо помітно відбувалося наприкінці XVI - у першій половині XVIІ сторіччя. За польськими документальними даними загальна кількість таких "непослушних" складала до 80% населення. Спроби придушення заколотів призвели до протилежного наслідку – потужних і повсюдних козацьких повстань, внаслідок чого на землях Гетьманщини і вольностей Війська Запорозького була сформована українська козацька держава. Про її географічну масштабність свідчить перелік земель, на які розповсюджувалася гетьманська влада, а також її історично обґрунтовані претензії, які озвучували і пізніше різні політичні сили в Україні. (Кубань, Холмщина, Підляшшя, Закерзоння, Східна Слобожанщина, Берестейщина та інші).

Предметом соціологічної науки є, насамперед, людина як представник певної соціальної групи, її прагнення, суспільна організація, а також групові запити і потреби.

Соціалізація людини на наших теренах за козаччини протікала в атмосфері народних традицій, що мали тяглість від часів язичництва і Київської Русі-України.

У цьому контексті цікавою є система принципів виховання молоді за козацької доби - так звана козацька педагогіка. Вона формувала у підростаючих поколінь синівську любов до рідної землі, готовність її захищати та глибоку духовність. Головна мета полягала у вихованні патріотичної, вільної, фізично сильної особистості козака-лицаря, мужнього громадянина, налаштованого на захист батьківської віри.

Відзначимо, що вплив на особистість здійснювався у багатогранному народному житті не лише у межах сім’ї, роду, але й на інших інституалізованих рівнях суспільного життя, зокрема у навчально-виховних закладах різного типу. Формування найкращих особистісних якостей відбувалося під впливом численних суспільних факторів козацького життя - економічних, культурних, моральних, правових, завдяки чому освіченість та вихованість стали невід’ємними складовими характеру козака. Зазначимо, що після дошкільного виховання у родовому середовищі, шкільного - при церкві, парафії, паланці, вищої освіти - у колегіумах, академіях, зарубіжних університетах відправка “на Січ” була чи не останнім щаблем освіти і виховання, в межах якої чоловік навчався нюансам бойових мистецтв, а за наявності хисту - отримував і сакральні знання (від так званих козаків-характéрників).

Крім зазначеного, цікавим соціальним феноменом тих часів є міфологізація образу козака, який стає головним героєм десятків тисяч пісень, казок, прислів’їв, жартів, народних дум, які почасти мали філософсько-екзистенційний, есхатологічний підтекст.

Походження людини може бути прослідковане за її прізвищем. Формування прізвищ за принципами: топонімії, фаху, національності, з елементами гумору, заперечення, і використанням прийомів словосполуки. У козацькому середовищі поява нових прізвищ пояснювалася власне початком у прибулого нового – військового (козацького) житті, а також небажанням називатися справжнім ім’ям – з магічних мотивів або внаслідок того, що людина розшукувалася окупаційними іноземними властями. Носії прізвищ того часу (з суфіксами -енко, -ович, -евич, - инич, -ський, -цький, -ко), а можливо, і ментальності, складають велику частину сучасного суспільства.

Отже, підсумуємо факти, які становлять цінність для історії української соціології.

- по-перше, Гетьманщина і Запорізька Січ справедливо можуть вважатися наступними після Київської Русі та Галицько-Волинського Королівства національними українськими державними утвореннями;

- суспільний стан з часів Київської Русі еволюціонував, не втративши при цьому головних ознак - первинною чарункою суспільного (і не лише) життя залишається рід, проте розвинута особистість за козаччини активно прагнула реалізувати себе у різноманітних суспільних відносинах;

- у ментальності козаків-автохтонів повною мірою збереглися національна гідність, жага до самостійного і незалежного державотворення на власній землі, потяг до освіти, приватної власності, до праці;

- певна (імовірно, велика) частина населення сучасної України може вважатися нащадками прямих носіїв козацької ментальності.

3. Козаки в цілому і старшина зокрема активно проявляли себе як поборники традиційної віри - православ’я, особливо у боротьбі з наслідками Брестської унії (штучної злуки) 1596 р. Для демонстрації цього викладемо деякі факти, відомі читачеві з курсів попередніх дисциплін.

З кінця ХІІІ ст. київська православна церква фактично була автокефальною під верховенством константинопольського патріарха. Під час монголо-татарської навали резиденція київського митрополита була перенесена до Москви, що не заважало називатися йому "Київський і всієї Русі". З часом до Москви все більш активно стали вивозитися церковні цінності, а скарбниця все менше витрачалася на обладнання українських храмів - вони біднішали, а у 1589 р. була утверджена Московська патріархія. Не будемо забувати, що у 1503 р. була утворена окрема від московської ланка православної церкви - з галицьким патріархатом. Таким чином на кінець XVI ст. існувало дві православні церкви – патріархати “московський і всієї Русі”, та “київський і всієї Русі”.

Католицька церква розвивалася поруч з православною і, до певного часу, без істотної конкуренції. Проте заможна паства все активніше відвідувала багаті костьоли, а серед православних парафіян (Київського, Галицького “і всієї Русі" патріархату) ставало все менше багатих аристократів, міщан. У 1570-х рр. у Польщі закріплюється орден єзуїтів і проти православної церкви почалися офіційні гоніння.

Сукупно всі негативні явища призвели до того, що у жовтні 1620 р. у Бресті кількома верховними персонами з боку православ’я була підписана унія, яка поєднувала католицьку церкву з православною.

Такий стан породив гострі конфлікти на релігійному та національному ґрунті. Чітке суб’єктивне розмежування людей на “своїх” і “чужих” за віросповіданням відповідало загалом ворожому чи дружньому ставленню до носія конкретної віри. Козаки, до багатотисячних лав яких входили українці різного стану (панство, міщани, селяни) були православними, а тогочасними їх ворогами були католики та мусульмани - саме тому українці стояли насторожі православного обряду.

Посилення православ’я сталося завдяки винахідливості і тонкій дипломатичній грі козацької старшини, зокрема Петра Конашевича-Сагайдачного. Він потай висвятив нових владик і під захистом козацького полку у Києві православна патріархія була поновлена. Польський уряд мусив це стерпіти, що пояснювалося силою України тих часів.

4. У тогочасну жорстку релігійну полеміку були втягнуті не лише інтелектуальні, але й широкі громадські сили. Релігійний конфлікт став приводом, фокусом, точкою, у якій зосередилася маса соціальних, економічних, ідеологічних, етнічних суперечностей. Таким чином, доба зародження і розвитку козаччини збігається з періодом реформаційного руху в Україні, розвитком національної свідомості. Можливо це не простий збіг, а лише різні прояви духовного пробудження народу.

Загрозу зникненню самобутньої віри, мови, культури розуміли найбільш далекоглядні й освічені представники української еліти та духовенства, які розпочали боротьбу за відродження популярності православ’я, розглядаючи його як реальний духовний інтеґруючий чинник, здатний зберегти цілісність українського народу. Серед представників цієї еліти слід назвати, перш за все, державного діяча, вельможного князя, який претендував на королівські трони країн Європи, мецената Костянтина Острозького (1526 – 1608 рр.). Серед безлічі його важливих справ слід назвати, принаймні, такі:

- відкриття у Острозі вищого навчального закладу – академії. Тут вивчався класичний тривіум і квадривіум, видавалася велика кількість православної літератури, сюди були запрошені кращі інтелектуальні сили;

- курування перекладу Біблії на зрозумілу народові мову і видання “Острозької” Біблії у 1581 р.

Діяльність цієї людини важко переоцінити, бо в часи глибокої кризи православної ідеології він зорганізував і очолив протистояння амальгамаційним та дифузним процесам, що вели до згасання української культури.

Наприкінці XVI ст. на зміну окремим подвижникам, подібних князю Острозькому, приходять релігійні братства - масові об’єднання, згуртовані організаційно і ідейно. У історії України вони відігравали унікальну роль, бо консолідували український народ, формували його ідеологію, виконували потужну просвітницьку діяльність серед усіх верств населення.

З позиції соціології братства і глибоко законспіровані таємні елітарні об’єднання також є цікавим і вартим пильної уваги феноменом. Він показує, як за відсутності офіційних організацій, установ поневолений народ стихійно створює неформальні об’єднання (у сучасному розумінні – інститути громадянського суспільства), які, зміцнівши, диференціюються за видами діяльності – організаційною, виховною, регіонально-адміністратив­ною тощо.

Щодо безпосередніх причин появи цих об’єднань існують великі розбіжності, проте передумовою цих організаційно-ідеологічних братств, товариств, лож була, безумовно, необхідність зберігати, захищати свою віру, звичаї, культуру, традиції, спроможність самоврядування. Саме тому ці організації виникали спершу в регіонах найбільшого духовного і політичного тиску. Найдавнішими з релігійних братств (XVI-XVII ст.) є: у Львові - Успенське, в Луцьку - Хрестовоздвиженське, були вони також і у Кам’янці Подільському, Рогатині, Києві, багатьох інших містах. За кілька десятиліть активної діяльності братства високо підняли культурний рівень громадян, освіту, книгодрук, виховали високоосвічених діячів культури, науки, православної церкви.

У свою чергу це породило новий інтелектуальний феномен XVI – XVIІ ст. - полемічну літературу, адресовану управлінській верхівці, меценатам, братствам, простим громадянам країни, у якій назрівав соціальний вибух (козацтво). Різні точки зору на церковні, соціальні протиріччя представляли: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Христофор Філарет, Стефан Зизаній, Захарія Копистенський, Юрій Рогатинець, Петро Скарга та інші мислителі, вчені, релігійні діячі. Полемічна література, як різновид просвітницької активності, досить сильно впливала на розвиток української народної самосвідомості. Зокрема цей розвиток стимулював аналіз полемістами дихотомічних пар “ нашої” – “чужої ” - щодо церкви й віри, через що формувалася у масах раціональна аргументація відмінностей між “нами ” та “ ними ”. Згодом вже скристалізоване усвідомлення національної аутоідентичності позначається на тематиці наступних прото- і власне соціологічних працях, обумовлюючи специфіку пізнішої української соціологічної науки.

Відзначимо також, що з ретроспективної соціологічної точки зору полемічна література дає дослідникові багатий соціологічний фактаж. Так, у працях Івана Вишенського відтворені численні елементи вітчизняної соціальної структури – гетьмани, воєводи, старости, судді, міщани, митники, корчмарі, ремісники, представники духовенства тощо. Важливо і те, що ті з полемістів, які були настроєні патріотично, постійно підкреслювали проблему втрати для народу значної кількості українських іменитих княжих родів (“Тренос” Мелетія Смотрицього), які або були знищені, або добровільно піддалися культурній, релігійній асиміляції – останній феномен, нажаль, чітко виявляє історичну спадковість і часто-густо зустрічається нині.

Так чи інакше, наведені процеси можуть розглядатися як одна з характерних особливостей суспільного життя тих часів. Помітна кількість українського дворянства перестала бути активним історичним суб’єктом – як було сказано вище, незабаром це місце заступила нова козацька еліта з своєю старшиною, ієрархією влади.

5. Іншими потужними інститутами, які стимулювали консолідацію української народності у націю були вищі навчальні заклади, серед яких особливо виділяється тогочасний Києво-Могилянський колегіум (з початку XVIII ст. – академія). Її засновником був православний митрополит Петро Симеонович Могила, який у 1631 році створив при Печерському монастиреві (Лаврі) колегію, незабаром об’єднавши її з школою Богоявленського братства.

Появу цього вищого навчального закладу і просвітницьку діяльність самого Петра Могили важко переоцінити. Вона була спрямована на освіту православних церковнослужителів, підйом престижності вітчизняної православної ідеології – потужного чинника ідентифікації українського народу. Митрополит також брав участь у згаданій вище полеміці, відстоюючи рівноправ’я католицизму і православ’я. Він широко впроваджував книгодрукарство, просвіту широкого люду, чим безумовно, прискорив національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом козацтва і, зокрема, Богдана Хмельницького. Слід відзначити, що Києво-Могилянський колегіум невдовзі став потужним національним і європейським інтелектуальним центром, у якому народжувалися і розвивалися наукові таланти Й.Кононовича-Горбацького, І.Ґізеля, Л.Барановича, Ф.Прокоповича, Г. Конинського. Охарактеризуймо їх гуманітарні і, зокрема, протосоціологічні погляди дещо докладніше.

Йосип Кононович-Горбацький (рік народження невідомий - помер близько 1653 року) загалом опікувався філософською проблематикою, питаннями логіки і риторики. Він провів глибокий аналіз технології ораторського мистецтва як одного з найважливіших засобів впливу на аудиторію. У час становлення національно-консолідуючих сил його практичні поради мали неабияку практичну цінність.

Інокентій Ґізель (1600 – 1683 роки) – видатний філософ, богослов, народознавець, історик, людина енциклопедичних знань. Лазар Баранович називав його українським Аристотелем.

У своїх творах Ґізельнамагався, зокрема, визначити родовід слов’янських народів. Видатною його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є „Синопсис” (від грецького „огляд”), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. В іншій своїй праці „Про народ Роксоланський і його наріччя” цей філософ та історіограф характеризував українців як носіїв високої і оригінальної культури, які рано винайшли писемність і прийняли християнство.

Будучи архімандритом Києво-Печерської Лаври І.Ґізель боровся за незалежність української православної церкви, яку активно поглинала московська.

Лазар Баранович (1620 – 1693 роки) – вчений, поет, церковний і політичний діяч, був прихильником політики автономії України, твердив, що владарювання Москви призводить до “руїни”. Мислитель також активно пропагував злагоду серед різних верств населення України, її єдність, обстоював незалежність українського духівництва від Московського патріархату.

Феофан (Теофан) Прокопович (1681 – 1736 роки) - видатний український філософ і богослов, ректор Києво-Могилянської академії. У своїх наукових творах він, зокрема, досліджував сутність людини, етику, фізику, чим об’єктивно заклав передумови для подальшого розвитку гуманітарного знання і, згодом - появи соціології.

Ф.Прокопович був прихильником гетьмана І.Мазепи, якому присвячував свої твори. Разом з тим, з 1716 р. він був радником Петра І, обстоював і розвивав на московському ґрунті ідею „просвітницького абсолютизму”.

Яків Павлович Козельський (1729 – 1794) – випускник Київської академії у 1750 р., працював у Петербурзі, а з 1770 по 1786 рр. – в Україні як член Малоросійської колегії у м. Глухів. Суспільство розглядав як продукт природного права й суспільного договору, внаслідок якого виникає держава. Людина, за Я.П. Козельським, спочатку є природною істотою з її потребами в їжі, відпочинку, самозахисті тощо. Однак при переході від „природного” до культурного стану, людина втрачає частину природної свободи і приймає “суспільну волю” та закони громадянського суспільства – при цьому природний потяг до безпеки і недоторканості приватного життя нові (соціальні) норми повинні враховувати, а держава мусить надавати людині механізми їх задоволення.

Проблемою, на думку Я.Козельського, є те, що законодавці не завжди справедливо і часто досить довільно встановлюють норми, які порушують позиції природного права, а отже, розхитують підмурівок справжніх людських відносин, зводять нанівець моральну єдність суспільства. Тому для відновлення справедливості потрібна нова моральна філософія, яка покаже людям шлях до щастя.

Шляхи вдосконалення суспільства Я. Козельський вбачав у поліпшенні законів, накопиченні знань та у принципі “здорового егоїзму”, завдяки якому кожна людина чимось поступиться для суспільної користі. Якщо ж несправедливість існуватиме, то людина може скористатися правом “защищаться силою от наносимого вреда”.

Загалом, як бачимо, в Україні часів козаччини розгляд соціальних питань в рамках філософії відбувається подібно до загальноєвропейських тогочасних напрямків. Однак, разом з продовженням і творчим розвитком ідей Відродження та Просвітництва, формування української протосоціології відзначалося яскравими специфічними рисами, обумовленими конкретним соціальним та історичним контекстом (кризовими явищами, змальованими вище і механізмами їх подолання).

Києво-Могилянська академія поступово стає одним із значних інтернаціональних наукових центрів Європи. Крім цього, величезну важливість має діяльність її вихідців у збереженні і популяризації народних звичаїв, обрядів, традицій, у плеканні, збереженні і розвитку національних духовних цінностей, у зміцненні братств, розвитку світської писемності (прози, віршування) тощо.

Загальні підсумки за темою:

У складній історичній ситуації, що склалася на межі ХІV-ХV сторіч, роль державного і часто духовного лідера взяло на себе козацтво - самобутній суспільний стан, який активно діяв аж до 1775 року (знищення Січі Москвою).

Соціальні факти доби козацтва наочно показують спадковість головних рис української культури з часів Київської Русі - потяг до свободи, толерантність до інших культур (але не до конкретних їх носіїв – тим паче, під час релігійного конфлікту), “культ” освіти, потяг до “м’якої християнської” - православної віри тощо.

У соціетальному плані козаччина залишила глибокий слід у народній пам’яті, істотно вплинула на менталітет нації при формуванні народних уявлень про добро, правду, справедливість, честь та способи їх досягнення, відстоювання. Вона також відбилася у системі ідеалів, цінностей, державно-політичних, національних, конфесійних, індивідуально-особистісних уявленнях. У менталітеті українця “козак” – унікальний архетипізований суто позитивний персонаж, який, імовірно, і сьогодні підсвідомо впливає на нашу світоглядну, ціннісну орієнтацію. Іншими словами, це одне з уособлень норми, зразка, бездоганного образу, вершини у ієрархії цінностей.

Водночас у період кризи, коли українська народність постала перед ризиком культурної та релігійної асиміляції або амальгамації, потужну народотворчу роль відіграла вітчизняна православна церква, яку ревносно захищало козацтво. Відстоюючи на тлі боротьби з католицизмом своє право на існування, рівність і повноцінність, Київське православ’я консолідувало навколо себе народні маси. Згодом це, а також поширення ідей Ренесансу та Просвітництва, призвело до появи мережі братств (інститутів громадянського суспільства), які потужно протидіяли культурній експансії, виконували просвітницьку, організаційну та інші функції.

Саме поєднання інтелектуальних сил православної церкви і феномену братств призвело до появи Києво-Могилянської колегії – високої школи українських патріотичних інтелектуалів, багато з яких науково, релігійно чи філософськи обґрунтовували самобутність українського народу, його церкви, права на владарювання на своїй землі.

Діяльність Острозької і Києво-Могилянської академій, а також поколінь вихідців братських шкіл згодом відбилися на розвиткові народознавства, історії, лінгвістики, що обумовило чітку специфіку тематики української прото-, а також класичної соціології.

Загалом розглянута доба охоплює фундаментальні процеси релігійного, політичного, соціального й культурного характеру, які інтеґрально можна розглядати як перше потужне культурно-духовне пробудження народу після занепаду Київської держави.

У межах цієї теми також необхідно зазначити важливість врахування для соціолога знань про формальну приналежність вітчизняних територій декільком державам (після доби козаччини від чотирьох до двох - у різний час). Саме тривала відмінність історичного досвіду українців імовірно посилила закладений ще у києворуські часи певний регіоналізм мислення – явище, яке продовжує відігравати, хоч і не надто потужну, але негативну роль і у сучасному громадському, політичному, культурному житті України.

Питання для самоперевірки:

1. Які чинники спричинили формування козацького руху у 14 ст.?

2. Окресліть політичний устрій Війська Запорізького, чому воно вважається республікою?

3. Назвіть основні принципи виховання української молоді за часів козацької доби

4. Яким чином українське козацтво захищало православ’я і чому?

5. Розкрийте народотворчу роль релігійних братств.

6. Яким способом Києво-Могилянська академія впливала на консолідацію українського народу?

7. Охарактеризуйте феномен релігійних братств.

8. Яким чином братства та інші організації відігравали функції консолідації народу? Перерахуйте напрямки їх діяльності.

9. Які потужні чинники загалом протидіяли культурній і церковній експансії, амальгамації у розглянутий період?

Література за темою:

§ М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов. Соціологічна думка України: – К.: Заповіт, 1996 – С. 75 – 133.

§ Історія соціологічної думки в Україні: Навчальний посібник. - Львів: Новий світ. - 2000. - С. 21 - 34.

§ Українська та зарубіжна культура.- Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. - С. 239 -263.

§ Примуш М.В. Загальна соціологія. - К.: Професіонал, 2004. - С. 56 - 66.

§ Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. - К.: Каравела, 2005. - С. 20 -28.

§ Історія України. - Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998. - С. 38 - 57.

§ Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків (у 3-х томах). – Львів: Світ, 1990.

§ Енциклопедія українознавства (репринтне відтворення видання 1955-1984 рр.). – Львів: НТШ, 2000.

§ Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К.: Ґенеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – 568 с.

§ Довідник з історії України (у 3-х томах). – К.: Генеза, 1995.

Поиск по сайту: