Особливості пісенно-поетичної творчості козацької доби. Народні думи, історичні пісні. Кобзарство

У козацько-гетьманський період набула розвитку культура запорізьких козаків. В добу козацької культури виникло мистецтво кобзарiв – творцiв українського героїчного епосу, історичних пісень. В ХУ столiттi кобза стала народним музичним інструментом. На початку ХУII столiття вдосконалену кобзу назвали бандурою. В Запорізькій Сiчi зародився тип кобзаря-професiонала. Пiсля лiквiдацiї Запорiзької Сiчi кобзарi (бандуристи) почали мандрувати по українських землях. Вони перетворились на своєрідних наставників українського народу, якi зберігали історичну пам’ять. Вчилися своєму мистецтву бандуристи в цехових об’єднаннях – братствах. Такі цехи - школи поширились у ХIХ столітті.

З мистецтвом кобзарiв пов’язана українська народна поезiя, яка відігравала значну роль у формуванні української культури. В козацьку добу вона розвивалась у формi думи. Дума – це українська епiчна пiсня. В нiй розповiдалося про минулi або сучасні події у життi народу.

Одночасно виникла i така форма усної поетичної творчості, як історична пiсня-балада. В думах i баладах віддзеркалювалась героїчна боротьба українського народу проти турецьких, татарських, польських поневолювачів, протест проти панського гнiту. В них прославлялися народні герої, розповідалось про народне життя.

Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу – героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

У січовій музичній школі, де навчали «вокальних муз» і «церковного співу», були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою «Вертеп» у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові. Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

Досить популярними для тієї доби були вірші і пісні на громадсько-політичні теми, що відображали найголовніші події того часу. У другій половині XVII ст. з’явилися думи й історичні пісні про участь козаків у війні 1648 – 1657 рр., про Б. Хмельницького та його сподвижників.

Думи і народні пісні набули активно дієвого характеру завдяки «кобзарям», які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство – це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу.

3. Світоглядні засади українського бароко

Бароко (barocco – вигадливий, химерний) – важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI—XVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості.

В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що грунтувалося на безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, в те, що людина є мірою всіх речей. Світобачення XVII ст. пройняте відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона є розчиненою в його багатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі.

Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в українському бароковому мистецтві співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот.

У Західній Європі це – дворянський стиль і переважно світське мистецтво. У живопису віддається перевага мальовничості, світлотіньовим контрастам, за допомогою яких і ліпиться форма. Бароко порушує принципи розподілу простору на плани, принцип прямої лінійної перспективи – для посилення глибинності, ілюзії безмежності. У релігійних сюжетах виявляється інтерес до чудес, мучеництва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика. В архітектурі – тяжіння до ансамблю, до організації простору: міські площі, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню.

Місце і час розвитку бароко в Європі – країни, де перемогли феодальні сили й католицька церква. Серед країн православно-слов’янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко – не аристократичний стиль, всі інші види барокового мистецтва мають безпосередній зв’язок з народною творчістю і народною свідомістю.

Як художній стиль бароко дало можливість найповнішого самовираження української людини тієї драматичної і реформаторської доби передусім завдяки своєму філософському підґрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи не найповніше. Реалістичне світобачення для барокової свідомості нехарактерне. Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, важко розгадуваних алюзій, надмірно емоційних станів, а часом і просто фантасмагоричним. Та й свідомість того часу тяжіє до таємниць і чудес. Дослідники відзначають як у Європі взагалі, так і в Україні, дивовижну забобонність найширших верств населення – від еліти до простолюду. Це типово барокове світовідчуття. В одній з українських хронік, написаних невідомим автором з Острога між 1637 і 1647 роками, описано шість «див»: тут і таємничі письмена на будівлях іновірців, і ангели з оголеними мечами, і свічки, що самі собою спалахують на церковних банях, і відьми, які спричиняють мор, і диявольські наслання через сушені жаб'ячі лапки, і зачарований Острозький замок.

Що ж до менталітету нашого народу, то вкрай нестабільною історичною долею, вічними випробуваннями, широкими зв’язками із різними країнами і різноманітними природними умовами віками в нього закладалося уявлення про світ безмежний, багатоманітний, неосяжний і суперечливий. Меланхолійність, властива певною мірою українській душі, теж грунтується на уявленні про світ непростий, втаємничений, такий, у якому діють різні сили.

Таке світорозуміння відбилося й на художній картині світу, створюваній українськими і народними, і професійними митцями у XVI – XVII століттях. У ній знаходилося місце для різних моментів: фантастичних мотивацій, міфічних, релігійних та містичних уявлень, осяянь, прозрінь тощо. Все це було пошуком небуденної правди життя, глибинного духовного сенсу історичного процесу. Мистецтво бароко наче зазирнуло у глибини людської душі, відобразило її світло й темряву – саме світлотінь стала у європейському та й українському бароко одним із головних художніх прийомів. Культура бароко широко відчинила двері перед фантазією, усіма її химерами і найнеймовірнішими сновидними.

Часто художники прагнули відтворити образно абстрактні поняття – смирення, совість, доброчинність, честь, геройство, жертовність. Художник цієї доби вірив у всемогутність образного мислення і тому сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різнопросторові і різночасові сюжети в один час і простір, сміливо зображував Діву Марію з гострими мечами в серці (емблема сердечних ран) чи Христа у вигляді міфічного птаха Пелікана (символ самопожертви). Звідси бере свій початок прагнення емблематичного осягнення світу – всього видимого і невидимого в ньому.

У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал метафор, символів, гіпербол, літот тощо – для творів персоналістського характеру, які через алегорії підкреслювали певні важливі риси явищ чи осіб. Українська свідомість – в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти — теж йшла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шановних гетьманів і полковників, діячів церкви, працівників на духовній і культурній нивах. Оригінальні асоціативні образи знаходимо в українському фольклорі.

Символічний код мали всі види мистецтва. У різдвяних, великодніх історичних драмах (наприклад, у Г. Кониського, М. Довгалевського, Ф. Прокоповича) велику роль відіграє символіка чисел – три, чотири, п’ять, сім, дев’ять, дванадцять. Вони визначали кількість дій у драмі, кількість персонажів, виходів героя на сцену, повторів. Символіка чисел у бароко грунтується, звичайно, на Біблії: число три пов’язується з триєдністю Бога, чотири — з чотирма євангелістами (чотирма сторонами світу), сім — із символом святості тощо. Символіка чисел, а також геометричних фігур відбилася і на принципах композиції деяких творів українського живопису, графіки, різьби, архітектури. Типовою схемою їх побудови був рівнобедрений трикутник. Ретельно добиралася також кількість персонажів, визначався порядок їх розташування в трикутній композиції.

Якщо говорити про естетичні особливості українського бароко, то це багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилена декоративність, динамізм, численна кількість іносказань і головне – небачена вигадливість форми. Характерні такі особливості української художньої системи, як мистецький та ідейний синкретизм, органічне поєднання слова і обряду, ритміки і слова, віри й знання, прагнення творити дійсність у світлі мрії, але й високого ідеалу.

Поиск по сайту: