Суспільно-політичні передумови формування козацького типу української культури

На межі XVI і XVII ст.. у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'язок часів: Україна – правонаступниця Київської Русі – відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного – це справді лицарство. Козак – герой, завжди готовий до подвигу, над усе відданий козацькому братству. В українській ментальності поняття «козак» розуміється як «справжній чоловік» – мужній, з високим почуттям власної гідності, розумний. Отже, саме козацтву стало під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу.

В XVII – XVIII ст. Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшин й військовою радою. Україна поділялася на полки. Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. Козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військо в ій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. Міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати на нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду – простих козаків з полків. Військова рада могла могла скинути й гетьмана.

Козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль захисника прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова національна аристократія, яка взяла на себе утвердження власної державності, розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Козацька старшина організовувала школи і майстерні при монастирях. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний разом з Військом Запорозьким. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень.

В умовах боротьби за розбудову державності і культури – змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів – Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Деякі належали вже культурній добі бароко. Саме козацькі часи в історії називають «козацьке бароко» через такі причини:

по-перше, козацтво того часу було носієм нового художнього смаку;

по-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника;

по-третє, козацтво мало власне творче середовище;

по-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей (козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори).

Поступово російський уряд робить все для знищення козацтва – 1720 року з'являється перший указ проти української мови; 1764 р. касують гетьманство; 1775 р. – зруйнування Січі, 1783 р. – жалувана грамота дворянству і запровадження панщини.

Поиск по сайту: