Суспільно-політичні передумови формування культури Литовсько-Польської доби

Першим кроком в даному дослідженні буде аналіз розвитку політичної і економічної ситуації на українських землях. Адже для того, щоб виявити закономірності розвитку культури в той чи інший період необхідно дати загальну характеристику того періоду, виявити певні часові межі, детально описати всі будь-які значимі для культурного життя зміни.

Литовсько-Польська доба на території українських земель починається з середини XIV ст., тобто із утвердження на території колишньої Київської Русі влади молодого, нещодавно зміцнілого Великого князівства Литовського. Те, що Україна опинилася під владою саме цієї держави, було деякою мірою позитивним. Століттям раніше землі Київської Русі були пограбовані татаро-монгольською навалою і після неї ніяк не могли піднятися з руїн. Єдиним регіоном, де була на той час культура, є Галицько-Волинське князівство, яке могло проводити більш-менш незалежну від Золотої Орди політику і сприяти розвитку культури, зокрема будівництву, літописанню (відомий Галицько-Волинський літопис), прикладному мистецтву і т.д. Але після виснаження Галицько-Волинської держави в результаті міжусобних воєн та воєн з іншими державами, відбулося її включення до Польського королівства (Галичина в 1387р) і Великого Литовського князівства.

Позитивний аспект в пануванні Великого Литовського князівства на українських землях проявляється в тому, що принаймні на початку не відбувається ніякого нав’язування іноземних впливів чи пригнічення національної культури. Духовна спадщина Київської Русі виявилася багатшою за духовну спадщину литовців, які мали більш низький культурний рівень. Ось чому литовці переймають культуру місцевого населення. Їхнім гаслом було: «ми старини не рушимо, а новини не уводимо». Це стосувалося майже всіх сфер суспільного й духовного життя місцевих земель, зокрема церковної (самі литовці були язичниками, тому вони охоче приймають православну віру) та правової (їхній кодекс, який потім отримає назву «Литовські статути» редакції 1529 р, 1566 р. 1588 р. розроблявся на основі «Руської правди» Ярослава Мудрого). Тобто можна сказати, що литовська верхівка «…ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династії, й по змозі старали ся далі продовжувати давнійше заведені порядки місцевого життя» (М.Грушевський).Тобто тут можна побачити більш-менш вільний розвиток українських земель, а також збереження основного фундатора української культури – православної церкви константинопольського патріархату.

Але згодом становище Литви, а з ним і України, змінюється. Литва, як і будь-яка молода держава того часу, мала багато зовнішніх ворогів, а також боротьбу різних політичних угрупувань всередині самої держави, що ніяк не додавало їй зміцнення й могутності. Для захисту від Тевтонського (згодом Ливонського) ордену і розквітнувшої на сході Московської держави, Литовське князівство змушене було укласти в 1385 р. Кревську унію із Польщею. А Польське королівство мало вже й іншу віру (католицьку), й іншу культуру (західноєвропейського зразка) й інше ставлення до українських земель (не лояльне, а справжнє експлуататорське).

Тепер доля українських земель залежить від співвідношення сил в Польсько-Литовському союзі. Польща все більше й більше починає “підминати” під себе Литву. Король Польський і одночасно великий князь Литовський Ягайло вихрещує нехрещену Литву на католицтво, а також проводить адміністративну реформу на території великого князівства Литовського та українських землях в його складі – удільні князівства були скасовані, залишились лише окремі маєтки та велика провінція Великого князівства литовського. І при наданні певних посад та маєтностей починається надаватися перевага католикам, а на тих землях, що Польській короні належать, починається силоміць нав’язуватися католицька віра.

XV – середина XVI ст. – період політичної гри між Польщею та Литвою. То Литва користується більш широкими правами і проводить зовсім незалежну політику, не питаючись нічого в Польщі, то діє повністю за указом. Кревська ж унія розпалася після смерті Ягайла та його двоюрідного брата Вівтовта, намісника Литви.

Польща постійно намагалася домогтися приєднання якомога більше українських земель до своєї території. Так в 1431 році відбулася війна за Волинь, а в 1461 року до Польщі було включено Белзьке князівство на правах воєводства. Те ж саме можна сказати і про Московське царство. В 1480-х – 90-х роках воно забирає собі Чернігівщину і Сіверщину.

Що стосується Закарпаття і Буковини, то вони перебували відповідно у складі Угорщини і Молдавії. Якщо Галичина, Волинь, Київщина та інші регіони мали певне культурне життя, то на Закарпатті, яке було у складі Угорського королівства, воно було майже зовсім задавлене. Що стосується Буковини, то якщо спочатку руська мова була основною мовою місцевого населення, то згодом починає все більше запроваджуватись румунська мова і домінувати румунський елемент у культурі.

Крім того українське населення постійно страждало від спустошливих набігів татарської орди. Після послаблення Золотої орди Кримське ханство відділилося від неї, а згодом прийняло васальну залежність від турків (Великої Порти). Основним засобом існування цієї держави були грабіжництво північних для них земель (тобто українських) та торгівля невільниками, яких вони забирали там же. Саме з цим пов’язані перші згадки про козаків як оборонців кордонів від татар.

Те, що різні регіони України знаходилися під владою різних земель, не заважало культурному обміну між цими регіонами. Крім того, патріархальна замкнутість сільських громад, їхній традиційний уклад життя, підтримуваний традиційним світоглядом і обрядовістю, великою мірою стали запорукою культурної єдності всіх українських земель на рівні побутової культури.

Нову сторінку у політичному житті Польщі та Литви становить Люблінська унія 1596 року, яка, як і попередня, фактично нав’язується Великому князівству Литовському. Згідно з нею, Велике князівство Литовське зникає з політичної карти Європи і виникає єдина велика держава – Річ Посполита на чолі із польським королем. Литовське князівство зберігає певні ознаки державності, але його територія зменшувалася наполовину – всі українські землі, які до унії знаходилися у складі Литви, переходили до складу Польщі, за Литвою лишалася Білорусія.

Українські землі перейшли до влади польських магнатів та шляхти. Тут повсюди встановлюється фільварково-панщинна система (велике землеволодіння), що зумовлено великим попитом на збіжжя у Європі. Це призводить до повсюдного закріпачення селянства, розвитку великого землевласництва та загальмування товарообміну між містом і селом.

Українське населення все більше диференціюється. Селяни як кріпаки стають повністю безправним класом. Вони – власність пана, їхнє призначення – тяжка праця, ніякого законного виходу для нього не було, лише втеча та повстання.

Міста в цей час почали здобувати магдебурзьке право, тобто право на самоврядування. Деякою мірою тут був і позитивний момент, але влада в містах належала поміщикам і шляхті, громадянських прав горожани (міщани) не мали. Така політика шкодила і економіці, і самому населенню міст. Проте саме у містах засновуються братства – громадські організації, одні з рушійних сил розвитку національної культури та освіти.

Виникає і розвивається окремий клас середніх і дрібних панів – шляхта, яка отримує великі права, право засідати у соймі (польському парламенті) та землі у власність. Якщо раніше кількість великих землевласників – магнатів була обмежена, то з появою нових земель у складі Польщі нових земель, панівний клас збільшується. Характерним є те, що всі привілеї і маєтки надаються лише тим, хто перейшов у офіційну віру поляків – католицизм. Тому більшість українських панів стає католиками, приймає західну віру і, отже, західну культуру. Починається повсюдне ополячення та окатоличення українських земель. Даний процес перервав системне становлення та розвиток української нації за схемою «згори-вниз» саме тому, що перервався процес витворення української еліти як носія, зберігача та передавача з покоління в покоління українських цінностей. Цей процес призвів до того, що роль еліти поступово взяло на себе козацтво, проте це була «ситуативна» еліта, тобто процес формування української нації пійшов за схемою «знизу – догори».

Але залишається і не спольщена чи покатоличена українська шляхта, яка стає разом із братствами та православним духовенством провідним суспільним станом у формуванні і розвитку української культури.

Незважаючи на станову нерівність та тяжке економічне становище, позитивним є те, що майже всі українські землі були об’єднані у складі однієї держави. Це дає можливість різним станам і різним регіонам поступово з’єднати свої зусилля у піднесенні культури.

Кінець XVI – середина XVII століття – культурне відродження України. Намагання відродити національну культуру як основу збереження українського народу і як засіб протидії іноземному впливу, увінчуються успіхом. Вінцем цього відродження згодом стане Визвольна війна 1648 – 1654 рр. під приводом Б. Хмельницького. А поки що починається повільний, але невпинний культурний розвиток в усіх куточках України.

Підсумовуючи, можна виділити позитивний момент у владі Великого князівства Литовського над українськими землями. Це дало поштовх до розвитку місцевої культури, накопичення певного потенціалу. Із включенням України до складу Польщі культурний стан її земель різко погіршився, Проте майже всі вони виявилися об’єднаними і мали змогу здійснювати культурний взаємозв’язок

Поиск по сайту: