Формування української класичної літератури. Творчість І.Котляревського та Т. Шевченка

У ситуації, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше – в умовах урядових заборон і переслідування – процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. Звідси – й особливості української літератури XIX ст. – народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Можна виділити такі етапи розвитку української літератури в XIX ст.:

• рубіж ХVIII – ХІХ ст. і початок XIX ст. – поява перших творів рідною мовою (перш за все «Енеїда»);

• 40 – 50-ті роки XIX ст. – творчість Т.Шевченка й оформлення української літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичне змалювання народного життя;

• друга половина XIX ст. - широка палітра літературних жанрів, поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості І.Франка, Л.Українки, об'єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І.Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 р. без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Перелицьована «Енеїда» була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.

Крім формального боку – літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж незвичайно легкою, вільною і культурною, – поема містила в собі дорогоцінний зміст. У жартівливій формі талановитої пародії, що описувала нібито троянських гультіпак, проглядалися інші образи й спомини (українські козаки). З-поза веселих і часом грубуватих жартів і глузувань поставали образи «вічної пам'яті Гетьманщини», народне життя, змальоване з великою любов’ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем. «Енеїда» започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей.

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений гуртком, центром якого був Харківський університет. Його ректор П. Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є. Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту.

До харківського гуртка належав також Г.Квітка-Основ’яненко основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні - написані з гумором, другі - сентиментальні, треті - дають реалістичні картини (краща – «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ’яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. Геніальний поет, Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. Це було тим важливо, що в тодішніх несприятливих умовах українська культура і, зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою "загальноросійської" літератури або літературою "для хатнього вжитку".

На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє і намагалися лише максимально зафіксувати її духовні надбання, щоб урятувати їх від повного знищення й людського забуття, Т. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов’ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка «Кобзар» (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна і варто йти в майбутнє. Ця духовна сила сконденсована в Шевченкових творах.

Шевченків «Кобзар» поклав початок новому етапу в історії українського письменства. Ідеї національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклик до рішучих дій проти насильства червоною ниткою пронизують більшість творів Шевченка. Він розвіював ілюзії кріпаків щодо «доброго царя», гнівно картав Петра І, Катерину II і свого сучасника Миколу І. До повалення самодержавно-кріпосницького ладу закликали його «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...» та інші твори.

Висота його творчості змогла запліднити українську культуру передовими ідеями, які були підхоплені генерацією молодих українських інтелектуалів. Це були загальнолюдські норми життя, національна, державницька ідеї. Проте національно-державницька ідея є панівною в його творчості. Українську ідею Т. Шевченко бачив як «активну, дієву волю до національної свободи, як самоусвідомлення і самоствердження народу – будівничого, як спільноту пролеглу крізь віки – через «живих, і мертвих, і ненарожденних». Ця ідея знаходить напрочуд просту і водночас геніальну формулу. «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

Т. Шевченко був відданий національно-державницькій ідеї і сам робив усе можливе для її утвердження, спонукав до цього інших як словом, так і власним прикладом. Українська ідея ширилася та міцніла, давала натхнення мужнім. Є. Маланюк слушно відзначив: дух козацької доби, дух «козацької шаблі», дух нескореної Нації вперше був підхоплений Шевченком у його творчості і переданий не лише поколінню «живих», а й поколінню «ненарожденних».

Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П.Куліша. Прихильник культурно-національного відродження, Куліш шукав шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства – до літературної діяльності у петербурзькій «Основі», від союзу з галицькою громадськістю – до надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки «Записки о Южной Руси», історичного роману «Чорна рада», тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б. Хмельницького «История отпадения Малороссии от Польши».

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (М. Віленська). Її збірка «Народні оповідання^», повісті "Інститутка", «Кармелюк» приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей.

І.Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально- побутової повісті. Письменник багато років працював учителем практично по всій Україні, чудово знав шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтелігенції і народу («Кайдашева сім'я» «Микола Джеря»).

На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного (П.Я. Рудченко), автор соціально-психологічних романів і повістей про народне життя. Романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (спільно з І. Біликом), повісті «Лихі люди», «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерівна» та інші його твори - художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст. Новим для української літератури було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

У 70-ті рр. приходитьдо літератури І.Франко, який проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах «Друг» у Львові), і в політичній боротьбі (був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальної партії), але найбільше - в літературній творчості: ліричні збірки «З вершин і низин », «Зів’яле листя"» історична повість «Захар Беркут»,гостросоціальний «Борислав сміється», поема «Моїсей», психологічна драма «Украдене щастя».І. Франко багато зробив для зближення літературного процесув Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами.

Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л. Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. Від лірики письменниця йде до поем («Давня казка», «Самсон»,«Роберт Брюс»), і вінчають її творчість драматичні поеми («У катакомбах», «Касандра») та поетичні драми («Лісова пісня^»).

У 90-х роках починається творчість М.Коцю6инського. Він розвинув жанр психологічної новели («Intermezzo»), і продовжив традицію соціальної повісті («Тіні забутих предків»)

Значний внесок в розвиток української літератури здійснила буковинська письменниця О. Кобилянська, пропагуючи в своїх творах («Людина», «Царівна», «Земля» і т.д.) ідеї українського патріотизму та прав жінки.

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Василь Стефаник започаткував новий в українській літературі жанр малої новели («Новина», «Камінний хрест», «Дорога», «Марія») вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості («образ без рамки», за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діалогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметним гіперболізмом.

Поиск по сайту: