Формування нової соціокультурної дійсності та її риси

Зміни в сучасній українській культурі спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років (вона розвивалася, за кордоном) і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національно спрямованої культури (Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба і т.д.). Позитивну роль в підготовці змін в національній культурі мав період «перебудови». Після проголошення Незалежності складається нова ситуація, породжуючи нову соціокультурну реальність.

Наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як «посттоталітарне суспільство». Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення.

Актуальною проблемою стає розвиток української культури в ситуації «культурного шоку». Культурний шок – конфлікт двох або більше культурних систем на рівні індивідуальної свідомості.

На думку вітчизняних дослідників культурний шок в Україні є результатом взаємовпливу трьох культуротворчих векторів:

· нової системи цінностей, що «імпортується» з країн Заходу разом з ринковими моделями економічної трансформації, розширення інвестиційних та торгівельних зв’язків між Заходом і Сходом;

· старої «радянської» системи цінностей, настанов та поведінкових стереотипів, які домінують в суспільній свідомості;

· цінностей традиційної української культури, яка швидко відроджується.

Модель культурно збалансованого суспільства – плюралістична, різноманітна. У перехідних суспільствах втрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти «культурне» і «некультурне». Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді. У суспільстві відбувається певна втрата еталонних зразків культури, пошук нових культурних парадигм. Разом з тим, становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов’язане з глобальним планетарним процесом «етнічного ренесансу».

Якісним стрижнем, який пронизує всі складові культури і суспільства в цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі й функцій національної культури, яка стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, його державності, формування національної ідентичності. Культурна трансформація пов’язана з появою нових духовних потреб, пробуджених інтересом до національної культури, а також потоком нових культурних цінностей – як і заборонених вітчизняних, так і зарубіжних.

Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу життя.Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури, бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати на вистави чи концерти елітарного мистецтва. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію зверхності одних та приниженості інших.

Принципове значення у виборі шляхів розвитку української культури мала «деідеологізація культури». Набуває втілення принцип культурного плюралізму, множинності, багатоманітності форм культурного життя. Нові умови функціонування культури призводять до зростання ступенів свободи в діяльності культурних закладів. Утворюються конкурентні державі культурологічні структури (фірми, малі підприємства, культурологічні центри, дирекції свят і фестивалів та інші), що відкриває нові шляхи вдосконалення культурної діяльності.

Сучасне культурне життя характеризується новим співвідношенням професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної культури, тобто певною структурною мозаїчністю.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов’язаною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних добровільних товариств, об’єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об'єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європейський простір.

Характерного рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації. Відбувається приховане (латентне) проникнення релігійно-культурної поліфонічності в усі традиційні складові національної культури, особливо у сферу побуту. Поступ цих процесів супроводжується певним посиленням релігійного плюралізму в широких масах, захопленням новітніми іноземними релігіями і вимагає уточнення основ методології наукового дослідження.

Зростаюча з часів «перебудови» відкритість функціонування і розвитку української культури за своїм змістом є формою входження в світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим оприлюдненням тих здобутків культури, які протистояли офіційним нормативам соціалістичного реалізму або не були визнані. Цей процес супроводжувався інтенсивним проникненням на терени нашої культури продукції інших культур, особливо західної та російської. Предметом інтересу стала раніше стримувана масова культура, насамперед, в жанрах відеофільмів – еротики, трилерів, «мильних опер», «бестселерів» багаторічної давності, значна частина яких суворо заборонена цензурою західних країн.

Пропаганда західних цінностей в їх не кращих зразках певною мірою почала деформувати ще не усталену систему національних цінностей, робити привабливим для молоді «героїв» західного світу, часто чужих нашій моралі і нашому менталітету, що починає викликати протест громадськості. У зв’язку з підвищеною конкурентністю західної і російської культури указом Президента України «Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян» затверджено основні напрями розвитку духовності українського суспільства.

Посилюється потреба в новому просвітництві. У потоці новацій відбувається переміщення уваги системи освіти, громадянського виховання з базового принципу колективізму на особистість, на врахування індивідуалістичного начала української ментальності як фактору активізації

Важливою рисою нової соціальної реальності є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої все повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад в літературі – Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка та інші).

Отже, розвиток української культури базується на таких засадах:
* самоцінність культури й мистецтва в усіх їх численних проявах;
* творення єдиного загальнонаціонального культурного прос­тору як одного з консолідуючих факторів у справі розбудови української державності;
* забезпечення функціонування української мови в усіх сферах життя;
* забезпечення гарантій свободи творчості, доступу до культурних надбань, створення можливостей активної участі громадян у художній творчості;
* підтримка високопрофесіональної мистецької творчості, яка забезпечує якісний рівень національної культури, незалежно від політичної чи комерційної кон’юнктури;
* збереження національної культурної спадщини (пам’яток, цінностей, музеїв, заповідників тощо) як основи національної культури, турбота про розвиток традиційних культур народів та етносів, що населяють Україну;
* утримання зусиллями держави та місцевого самовряду­вання базових основних культурно-мистецьких закладів та організацій;
* забезпечення державної підтримки для культурно-мистецьких організа­цій, об’єднань, окремих митців незалежно від форми власності;
* створення правових та економічних стимулів для залучення недержавних коштів та засобів до підтримки культури й мис­тецтва.

Процес реформування культурної сфери має містити:
* створення нової правової бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, що відповідала б сучасним вимогам;

* реорганізацію фінансово-господарчих взаємин у культурній галузі у відповідності із загальним напрямком суспільно-економічних реформ;
* заохочення зміцнення мережі незалежних культурно-мистецьких організацій (творчих спілок, фундацій, професійних гільдій, виконавських колективів тощо), які забезпечуватимуть розвиток культури через багатоманіття творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування, через множинність каналів її підтримки суспільством і державою;
* забезпечення конкурентоспроможності вітчизня­ної культури на ринку.

Поиск по сайту: