Розвиток українського театру, живопису, архітектури, скульптури, музики в ХІХ ст

Формуванню національної свідомості українців сприяла діяльність акторів українського театру. У першій половині XIX ст. центром театрального життя України стають міста: Харків (1789), Київ та Одеса (1803), Полтава. І. Котляревський в 1819 р. в Полтаві поставив п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». Першим виконавцем ролей Виборного в «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалі-чарівнику» був актор української та російської сцени Михайло Щепкін, викуплений за сприяння І. Котляревсьго з кріпацтва. Його наслідував Карпо Соленик.

У першій третині XIX ст. в Галичині діяли лише німецький та польський театри. Перші аматорські українські трупи в Галичині з’явилися напе­редодні 1848 р. Ці трупи формували свій репертуар із п’єс східноукраїнських письменників, а також місцевих авторів - М. Устияновича, С. Петрушевича, О. Духновича. Іван Озаркевич в Коломиї створив аматорську трупу, і в 1848 р. за «Наталкою Полтавкою» поставив спектакль під назвою «Дівка на відданню або на милування нема силування». В виставах піднімалися питання соціальної нерівності в суспільстві, засуджувалися здирництво і насильство збоку влади, висміювалися ті, хто цурався мови, традицій і звичаїв свого народу.

Українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості. Серед них Іван Нечуй-Левицький (« Маруся Богуславка»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю»), Михайло Старицький («За двома зайцями», «Сорочинський ярмарок», «Різдв'яна ніч»), Іван Карпенко-Карий («Наймичка», «Безталанна», «Сто тисяч», «Мартин Боруля»). Значним був драматургійний доробок П. Мирного («Лимерівна», «Повія»), І. Франка («Украдене щастя», «Учитель», «Кам'яна душа»), Б. Грінченка («Степовий гість», «Ясні зорі»), Л. Українки («Лісова пісня», «Бояриня»).

Українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на початок XX ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими – майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М. Заньковецька, М. Старицький, П. Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу; порушення соціальних питань; пошук нових шляхів сценічного мистецтва.

У1864 р. у Львові було засновано український театр «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. Репертуар складався з творів українських письменників та європейської драматургії. У театрі виросли талановиті актори І. Гриневицький, М. Романович та ін. Театр був єдиним українським професійним колективом у західноукраїнських землях протягом 50 років.

Залишаючись побутово-етнографічним за змістом, романтично-сенти­ментальним та водевільно-розважальним за формами, український театр на початку XX ст. переживав стагнацію. Модерні течії у мистецтві відбивали російські театри (театр М.Соловцова, організований для стаціонарних вистав у Києві в 1891р.) Тому для української драматургії початку XX ст. велике значення мали твори В.Винниченка («Дисгармонія», «Закон», «Великий молох» та ін.) з їх актуальністю проблематики, імпресіоністичною манерою відбиття внутрішніх переживань героїв.

З драматургією В. Винниченка передові театральні сили пов'язували надію на вихід українського театру на європейську сцену. Проте його твори, як і драматургійні етюди О. Олеся були не під силу для виконання українським побутовим акторам. Професійні актори віддавали перевагу творам української класики (трупа М. Старицького, театр М. Садовського). Молоді театральні сили, що об'єдналися в «Молодому театрі» (пізніше «Березіль») навколо Леся Курбаса та Миколи Куліша (1892 –1937), стали відігравати помітну роль у театральному мистецтві в роки Української революції та доби українського національного відродження.

Свій внесок у національно-культурне відродження України зробили представники архітектури, образотворчого мистецтва та музики. Так, зокрема, художник Карл Брюллов виховав багато українських майстрів, серед яких були Іван Сошенко, Аполлон Мокрицький, Тарас Шевченко та ін.

Першим серед художників, хто відкрив українську природу й українського селянина, був німець за походженням Василь Штернберґ Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, він зацікавився мальовничістю українського побуту, щорічно їздив до України, писав етюди. У 1838 р. В.Штернберґ познайомився і подружився з Т. Шевченком, а 1840 р. до Шевченкового «Кобзаря» він зробив гравюру «Кобзар з поводирем».

Яскравою постаттю українського образотворчого мистецтва 1840 –1860 рр. був Т.Шевченко.. Особливе визнання мали його офорти («Судна Рада», «Дари в Чигирині», «Старости», «У Києві», «Видубицький монастир»). За них 2 вересня 1860 р. рішенням ради Академії його було обрано академіком з гравірування на міді.

Т.Шевченко малював картини, пейзажі й портрети, звертаючись до теми українського народу. У Петербурзькій Академії мистецтв він створив картини у романтичному стилі «Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою» (1840), «Циганки» (1841). Водночас він є основоположником реалізму в українському малярстві. Реалізмом відзначається його найбільший за розміром твір олійного живопису «Катерина» (1842), який через драму української дівчини-кріпачки розкриває трагедію самої України. Сцена з життя українського селянина - в картині «Селянська родина» (1843).

Малярство в західноукраїнських землях у першій половині XIX ст. було представлене такими українськими майстрами, як Остап Білявський, Василь Береза і Лука Долинський. Твори мали переважно релігійний зміст, написані у стилі класицизму з оригінальними українськими стилістичними ознаками. Низка художників українського походження служила інтересам польської або німецької культур (Юлій Коссак, Теодор Яхимович, Рафаїл Гадзевич)

У 60-х рр. XIX ст. значна частина української молоді, що навчалася в Петербурзькій художній академії, виступила проти академізму в мистецтві. У 1870 р. виникає товариство художників, які за мету своєї творчості поставили організацію передвижницьких виставок. Його очолили І. Крамськой, Г. Мясоєдов, творчість яких була тісно пов'язана з Україною. Провідними членами товариства передвижників стають вихідці з України: І. Рєпін («Запорожці пишуть листа турецькому султанові»), М. Ярошенко («В'язень», «Курсистка»), А. Куїнджі («Пейзаж»), К. Трутовський («Бандурист», «Український ярмарок») та ін., виставляючи свої полотна у містах України, вони виховували естетичні смаки українців. Художники в стилі реалізм зображували красу рідної землі та тяжке становище людини на ній. Головною тематикою були ліричний портрет, побутові сцени, історичні та міфологічні сюжети. Основним жанром став пейзаж. У 1905 р. було організовано першу Всеукраїнську мистецьку виставку, яка продемонструвала єдність західноукраїнських та наддніпрянських митців.

Наприкінці XIX ст. передвижництво вичерпало себе. Молоді художники більше цікавилися мистецтвом, бажали вразити створеними полотнами широкі верстви української громади. На межі століть проявляють свій талант Ф. Красицький («Гість із Запоріжжя», «Свято»), О. Сластіон («Проводи на Січ», «Запорожець»), С. Васильківський («Воли біля броду», «Козаки в степу»), М. Пимоненко («Сільська родина», «Суперниці», «Святочне ворожіння»). Їх творчість просякнута народною тематикою, хоч і несе риси академічності.

З'являються й нові засоби втілення дійсності в українському живописі - імпресіонізм та символізм. Їхні представники - О. Мурашко («Благая вість», «У кав'ярні»), О. Новаківський («Коляда», натюрморти), Ф. Кричевський («Наречена»), А. Самокиш («Трійка"), І. Труш («Гуцулка з дівчинкою», «Кипариси», К. Костанді («Бузок», «В люди»), та ін.

На українському підгрунті розкрився талант таких художників, як М. Врубель (розписи та ікони Кирилівської церкви в Києві), С. Світославський («Околиця Києва»), В. Васнецов (оздоблення інтр'єрів Володимирського собору в Києві), С. Костенко («Вечір над Дніпром»), П. Левченко («Біла хата»)

Паростки національно-культурного відродження з'явилися в архітектурі. Навіть за умов, коли синод російської православної церкви заборонив будівництво церков українського типу (1801), думка українських архітекторів не вгасала. На початку XIX ст. в Україні з'являється стиль ампір, який мав на меті увічнити непорушність імперії. Ампір виражався в монументальних формах римського зразка, широких гладких стінах, округлих колонах, так званого дорійського ордера тощо. Проте цей стиль багато в чому поступався українським будівничим традиціям, що виявлялися в маленьких провінційних палатах та будиночках, ґанки, галерейки й мансарди яких мали своєрідні українські риси.

Серед українських архітекторів цього часу вчені виділяють Петра Ярославського (споруджував будинки на Харківщині й Сумщині).і Андрія Меленського (бувміським архітектором Києва у 1799 – 1829 рр. Він працював над планом розбудови Києва, здійснив забудову Подолу, будівлі якого згоріли в 1811 р. За його проектами збудовано ансамбль будинків нової адміністрації на Печерській площі, Братський і Флорівський монастирі.

У першій половині XIX ст. активно розгортається міське будівництво. В містах постає ціла низка ратуш (Харків, Київ, Полтава), а з введенням нового адміністративного поділу України - державних будинків у Полтаві, Чернігові, Києві, Одесі та Херсоні. У 1837 – 1842 рр. у класичному стилі збудовано головний корпус Київського університету св. Володимира, проект якого підготував професор архітектури В.Беретті. Церковні споруди на Полтавщині та Харківщині будувалися в стилі ампір, а собори в Одесі, Херсоні та Кременчуці - у стилі академічного класицизму.

Від середини XIX ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв'язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою – поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному об’єкті (ансамблі). Серед її напрямів особливо поширюється віденський ренесанс (оперні театри Одеси, Львова та Києва).

Різновидом еклектики стає насильно впроваджуваний псевдовізантійський (псевдоруський) стиль. Гаслом його була формула «самодержавство-народність-соборність». Розпочалися урядові реставраційні роботи пам’яток будівництва княжої доби, (Херсонес ІV-Х ст. в Севастополі, Десятинна церкви у Києві (X ст.), кафедра собору у Володимирі-Волинському, Василівська церкву в Овручі (XII ст.). До збудованих пам'яток цього напряму належать Володимирський собор (первісний проект - арх. І.Штром, пізніше роботу над будівництвом собору продовжили архітектори П. Спарро, О. Беретті за участю Р. Бернгардта, К.Маєвського та В. Ніколаєва), пам’ятник князю Володимиру (арх. О. Тон, скульптори В. Демут-Малиновський та П. Клодт) у Києві, Олександрійська церква в Кам’янці. Для підкреслення значення «возз'єднання» України з Росією царський уряд виділив кошти на виготовлення пам'ятника Б.Хмельницькому (скульптор М. Микешин – 1888 р.)

На межі XIX і XX ст. еклектика в будівництві еволюціонує до стилю модерн, відомого в західноукраїнських землях як віденська сецесія. Для цього стилю характерна асиметричність планування, використання нових будівельних матеріалів (бетону, скла, литого заліза) для оздоблення будинків, естетика ламаних та гнучких ліній. У цьому стилі збудовано залізничні вокзали у Львові та Жмеринці, торговельно-промислова палата і готель «Жорж" (арх. І. Левинський) у Львові, будівля київського цирку Крутікова на Печерську, будинок архітектора В. Городецького (будинок «з химерами»), Бесарабський критий ринок (арх. Г. Гай), станція вокзалу «Київ-товарний», будинок І. Мороза в Києві тощо.

З початком XX ст. в рамках модерну розпочинається відродження українського архітектурного стилю, який мав два напрями: 1) використання мотивів українського бароко (житлові будинки архітекторів Д. Фетисова у Запоріжжі та П. Альошина у Києві); 2) використання мотивів народного дерев’яного зодчества (будинок земства в Полтаві, – арх. В. Кричевський, інтер'єри С.Васильківського). Поєднання цих двох напрямів перетворилося на справжній архітектурний бум особливо у будівництві міських житлових споруд, ряду приміських вілл, а також приміщень громадського призначення.

Українська скульптура XIX ст.. несе на собі відбиток класицизму, бо переважна більшість українських скульпторів отримувала освіту в академічних установах Росії та Європи, кращих українських скульпторів забрали до Росії. (Іван Мартос, Костянтин Климченко). Найкращими роботами І. Мартоса є монументальні пам’ятники Мініну і Пожарському в Москві, Ломоносову - в Архангельську, Рішельє - в Одесі, Потьомкіну - в Херсоні.

На національному грунті скульпторам вдалося наблизитися до реалістичних принципів відображення дійсності, але здебільшого це були салонні бюсти та мініатюри. Серед монументальних пам'яток - роботи П. Забіли (погруддя Т. Шевченка та М.Гоголя для пам'ятників у Ніжині), Л. Позена (пам'ятник І.Котляревському в Полтаві), Ф. Каменського (один з перших бюстів Т. Шевченка, 1862), Ф. Балавенського (погруддя М. Кропивницького в Харкові), Г. Кузневича (скульптура «Гончар» у Львівському промисловому музеї), І. Кавалерідзе (пам’ятники княгині Ользі в Києві, Г.Сковороді у Лохвиці), скульптурні портрети М. Паращука.

В західноукраїнських землях на народно-пісенному фольклорі розвивається музичне мистецтво. В 1829 р. єпископ Іван Снігурський у Перемишлі заснував церковний хор, основним репертуаром якого були твори Д. Бортнянського. Цей хор став підґрунтям для створення Перемишльської школи композиторів, з якої вийшли Михайло Вербицький та Іван Лаврівський. М. Вербицький написав музику на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». Митець заклав підвалини української національної композиторської школи. І. Лаврівський написав велику хорову композицію «Осінь», кілька церковних псалмів та композицій для чоловічих хорів.

В Україні засновуються музично-драматичні установи (М. Лисенко, М. Садовський) та оперні театри - у Києві, Львові, Одесі. Проте опери українських композиторів не були популярні (популярність мали твори П. Чайковького, О. Римського-Корсакова, Р. Вагнера та ін.). Це була доля всієї спадщини С.Гулака-Артемовського, Миколи Лисенка, Петра Сокальського, Миколи Аркаса та ін. Лише з 1907 р., коли М. Садовський заснував перший стаціонарний музично-драматичний театр у Києві в Троїцькому будинку (нині - Національна опера), широка українська публіка почула «Запорожця за Дунаєм», «Різдв'яну ніч», «Енеїду», «Наталку Полтавку», «Катерину» та інші українські опери.

Українські виконавці вокального мистецтва - С. Крушельницька А. Нежданова, О. Мишуга, аби мати можливість розвинути свій талант, ішли прославляти сцени кращих театрів Росії (Санкт-Петербург, Москва), Італії (Мілан), Франції (Париж) та інших країн. При цьому вони ніколи не припиняли зв’язків з Україною. На початку XX ст. з успіхом виступала в країнах Західної Європи та Америки Українська хорова капела під керівництвом музиканта і диригента Олександра Кошиця.

Отже, на межі XIX і XX ст. інтенсивно відбувається об’єднання зусиль національної еліти східно-і західноукраїнських земель, зростання національної та політичної свідомості українського народу. Українська культура стає народною за змістом та класичною за формою.

Запитання для самостійного опрацювання:

1. Вплив світової філософської думки на формування української культури у ХІХ ст.

2. Українська національна культура в імперському вимірі.

Література:

Основна: 2, 4, 5, 6, 9, 14, 15, 17, 19, 21, 26.

Додаткова: 28, 33, 50, 59, 76, 71, 79.

Поиск по сайту: