Розвиток науки та освіти в добу Київської Русі. Книжкова справа та література

Письмова культура прийшла на Русь через Візантію і Болгарію. Все почалося зі створення слов’янської азбуки ченцями-місіонерами з Візантії Кирилом (827 – 869 рр.) і Мефодієм (? – 885 рр.).У 863 році за запрошенням вони прибули до Моравії з завданням організувати християнське богослужіння на слов’янській мові. Там Кирил створив першу слов’янську азбуку – «глаголицю» – і записав на ній переклад з грецької мови богослужбового Євангелія. Розповсюдження богослужіння на слов’янський мові зустріло шалений опір німецького католицького духовенства.

Центр слов’янської писемності перемістився до Болгарії. В результаті синтезу грецького письма з глаголічеським виникла азбука, найбільш пристосована для передачі фонетики слов’янської мови. Саме її називають «кирилицею». За період правління царів Бориса (852-888 рр.) та Сімеона (893-927 рр.) в Болгарії сформувалась і набула яскравого розвитку слов’янська культура. В Київську Русь з моменту її хрещення з Болгарії прийшла літературна мова, перекладні та оригінальні літературні твори. Ця мова стала міжслов’янською. Нею велася церковна служба і писалися релігійні книги. Вона отримала назву старослов’янської, або церковнослов’янської.

У той же час в Київській Русі сформувалась на місцевій основі давньоруська літературна мова. Її функції були значно ширшими: вона використовувалася в різних сферах суспільно-культурного і державного життя. Це була мова ділового спілкування, документів, історичної, філософської, художньої літератури.

В Київській Русі з’явились писемні, освічені люди. Про розповсюдження грамотності піклувалися руські князі. Володимир був першим князем, котрого літописець відзначає як людину книжкової культури. В літопису сказано про нього, що він “полюбляв книжкове читання”. Він організував школи і зібрав до них дітей з Києва, Новгорода.

Культурну політику свого батька активно продовжував князь Ярослав (1016-1054 рр.), прозваний Мудрим. Особливо він дбав про створення верстви освічених людей із руського народу, щоб Київська Русь була незалежною від візантійських кадрів. В Новгороді він у 1030 році заснував школу для дітей старост і духовних осіб. Книжну освіту в ній отримувало понад трьохсот хлопчиків та дівчат. В школі вчили письму, читанню, арифметики, основам віровченням. Відомо, що у середні віки монастирі були своєрідними культурними центрами з бібліотеками, скрипторіями, майстрами, художниками, перекладачами, писцями, письменниками. Ярослав почав будувати монастирі і населяти їх руськими освіченими ченцями.

В монастирях почалось руське літописання, складалися книги, перекладалися іноземні літературні твори, переписувалися документи та інші тексти, збирались бібліотеки, писались мініатюри та ікони. При Києво-Печерському монастирі виникла школа, яка готувала кадри для державної та церковної діяльності. В Софійському соборі, як свідчить літопис, існувала велика бібліотека, зібрана Ярославом Мудрим. Тут же знаходилась книжкова майстерня. В 1086 році при Андріївському монастирі було відкрито перше в Європі жіноче училище. Його засновницею була дочка київського князя Всеволода Ярославича, сестра Володимира Мономаха княгиня Анна. Вона керувала училищем 26 років. У X столітті на Афоні (Греція) була заснована руська монастирська колонія, і ченці мали можливість знайомитись з грецькою, сербською і болгарською літературою, що сприяло розвитку книжних знань.

В результаті організації системи освіти в Київській Русі виник прошарок «книжних мужів» – освічених, культурних людей, перше покоління руської інтелігенції. До неї належали церковні діячі, князі, члени їх родин, дружинники. “Книжні люди” Київської Русі добре засвоїли знання, які містила в собі візантійська і болгарська література. Через цю літературу вони прилучилися до античної мудрості та християнських духовних цінностей.

Грамотність в Київській Русі поширилась не тільки серед верхів суспільства, але і серед пересічних людей. Про грамотність киян, наприклад, свідчать знайдені археологами написи на стінах Софійського собору – так звані графіті. На півночі Русі, в Новгороді, населення листувалось за допомогою берестяних грамот (написи робились на обробленій корі берези).

Письмова культура на руському грунті розвивалась дуже плідно. До писемності, як і до самої книги, в Київській Русі ставилися з великою повагою і шаною.

Книга сприймалась, як джерело інтелектуального і морального удосконалення людини.

Література, яка надходила до Київської Русі, опановувалась і перероблялась «книжними людьми», складала декілька тематичних груп.

По-перше, література церковного характеру. До неї входили богослужбові книги: Євангеліє, Тріодь, Октоїх, Четьї-Мінеї, Требник, Псалтир, патрістика – твори «отців церкви» (містились в книгах «Златоуст», «Златоструй»); агіографія – житія святих, збірки житій – прологі (у короткій редакції), «патерики» – життєописи «отців» – монахів, аскетів.

По-друге, праці з всесвітної історії – хроніки та хронографи: «Еллінський та Римський літописець» (на базі візантійських джерел), «Повість про зруйнування Іерусалима» (руський переклад “Історії іудейської війни” Іосифа Флавія), «Олександрія», «Хроніка Георгія грішного» (з візантійської історії).

По-третє, християнські природознавчі твори, які містили відомості – доволі фантастичні – про далекі землі і народи, флору і фауну: «Фізіолог», «Шестоднев» Іоана Екзарха Болгарського, «Християнська топографія» Козьми Індікоплова

По-четверте, апокріфічна література: «Ходіння богородиці по мукам»; візантійська поема «Дєвгєнієво діяння» про подвиги Дігеніса Акріта – хороброго воїна, захисника вітчизни; «Повість про Варлаама та Іосафа» (християнський варіант розповіді про життя і проповіді Будди).

По-п’яте, літературні збірки. До найдавніших пам’яток писемної культури Київської Русі належать дві збірки князя Святослава Ярославича – «Ізборник» 1073 року та «Ізборник» 1076 року. Перша збірка містятить уривки з церковно-релігійних творів, цитати з патристикі, фрагменти праць античних і середньовічних філософів з логіки, граматики, поетики. «Ізборник» 1076 р. містив етичні думки античних філософів та християнських богословів, а також анонімні твори руських авторів: «Слово якогось батька до сина свого», «Слово якогось калугера про читання книжок», в яких доводиться необхідність книжкового читання для праведного життя.

Популярною в Київській Русі стала збірка «Бджола», складена у Візантії та перекладена руськими книжниками у XI столітті. Вона містить речення, сентенції, афоризми, цитати античних поетів і філософів, християнських богословів, уривки з Біблії. Автор – укладач Антоній підкреслив, що він, наче бджола, що збирає мед з різноманітних квіток, зібрав думки мудрих людей.

Розвиток писемності та освіти в Київській Русі привів до появи власної, давньоруської літератури. Видатним оригінальним твором її є «Слово про закон і благодать», написане між 1037 – 1050-ми роками. Автором його був пресвітер княжої церкви села Берестова Іларіон. У 1051 році він став першим руським митрополітом (до нього були тільки греки). «Слово» створено у формі релігійної проповіді на честь князя Володимира.

За своїм характером «Слово» є історіософським твором. Іларіон осмислює історичне і культурне місце Київської Русі в світовій християнській історії. Він пише про значення християнства, завдяки котрому Київська Русь «ведома и слышима есть всеми конци земли». Іларіон показує значення євангельських цінностей для «рускаго народа»: якщо Мойсеів закон (іудаїзм) установив рабські відношення між людьми і богом, то Новий Завіт – це початок свободи і благодаті.

Аналізуючи дві частини Біблії – Старий і Новий заповіти, — Іларіон робить важливий висновок: оскільки Христова благодать вища за Мойсеів закон, то нове нерідко вище за старе. У даному випадку руський народ, хоча і хрестився пізніше візантійського, зовсім не гірше, навпаки, його очікує велике майбутнє. Іларіон особливо шанує князя Володимира за вільний вибір віри, відстоювання незалежності Русі від Візантії. Він хвалить Володимира за просвітницьку діяльність, яку продовжував Ярослав. Таким чином, «Слово» прославляє Київську Русь, виховує почуття гордості та патріотизму. При цьому Іларіон не забуває підкреслити, що руський народ – це частина людства, наголосити на єдності культурної долі всіх християнських країн.

З утворенням Руської митрополії (1037р.), побудовою церков і монастирів у Київській Русі виникає літописання. Перші літописи з’явилися у середині XI століття (так званий “Найдавніший звод” 1039 р.). Наприкінці цього ж віку з’явився літопис печерського ченця Нікона (1073 р.) і так званий «Початковий звод» (1095р.).

Літописи – це рукописні історичні твори, записи подій в яких велись суворо за роками – «літами». Давньоруські літописи, як літературний вид, мали свої самобутні риси, які відрізняли їх від європейських хронік. Літописи містили не тільки записи історичних подій за певні роки. До них літописець вводив різноманітні літературні матеріали, що містили історичні відомості: перекази, легенди, історичні повісті, нотатки послів і мандрівників, житія святих, похвальні слова, різні документи, власні коментарі. В результаті з’являлися оригінальні історичні твори, складались літописні зводи.

На базі таких літературних джерел була створена знаменита «Повість минулих літ» (1113 р.). Автор - укладач її – чернець Федосьєва монастиря Києво-Печерської лаври Нестор.

«Повість минулих літ» відтворює історію східних слов’ян, утворення давньоруської держави, розповідає про прийняття християнства і його вплив на духовний розвиток Київської Русі. Хронологічні межі її 852 рік – початок XII століття. «Повість» містить чимало літературних матеріалів, з яких можна уявити рівень культурного розвитку Київської Русі. В цьому аспекті особливо важливим є той факт, що в ній дається трактування духовності людини з точки зору християнських цінностей. Людина повинна прагнути до праведного життя, відрізнятися добродійними ділами, поводитися завжди чесно і справедливо, щоб спокутувати першорідний гріх і залужити божу милість. Взагалі в «Повісті» простежується ідея історико-культурної єдності Руської землі.

Першим, власно руським зразком житійної літератури було «Сказання про Бориса і Гліба» – розповідь про братів – князів, котрі після їх мученичеської загибелі від брата Святополка були канонізовані церквою.

Окрему форму агіографічної літератури представляли житійні збірки. В XIII столітті почав складатися «Києво-Печерський патерик». Він містить в собі розповідь про заснування Печерського монастиря, житіє св. Феодосія – одного з засновників лаври, два монашеських послання, житія 26 ченців. В ньому є також відомості про таких діячів культури, як літописець Нестор, художник Алімпій, лікар Агапіт, книжник Нікола Святоша.

Оригінальною пам’яткою духовної культури Київської Русі є «Повчання» (1117 р.) князя Володимира Мономаха. Це – непересічний зразок світської літератури, перша руська автобіографічна праця, а також яскравий зразок епістолярного жанру (містить лист до чернігівського князя Олега Святославича). «Повчання» просякнуте гуманістичними ідеями, турботою про духовне удосконалення людини. Володимир Мономах дає правила поведінки для молоді, звертає увагу на здоровий спосіб життя.

Художнім шедевром літературної творчості стала давньоруська поема «Слово о полку Ігоревім» (ХІІ ст.), автор її невідомий В основі сюжету поеми реальна подія: невдалий похід проти половців князя новгород-сіверського Ігоря Святославича в 1185 році.. «Слово о полку Ігоревім» – одне з найпоетичніших і найгуманніших творів світової літератури,перекладалося на різні мови світу, ввійшло в художню культуру ХІХ-ХХ століть (картини, опери, ілюстрації).

Поиск по сайту: