Містобудування, архітектура та образотворче мистецтво доби Київської Русі

Розвиток давньоруського мистецтва почався в язичницьку добу. Дохристиянська Русь мала своїх майстрів дерев’яної скульптури і архітектури, декоративно-прикладного мистецтва. Традиції народних ремесел і мистецтв зіграли важливу роль у подальшому розвитку художньої культури, коли на руські землі прийшло християнство.

Після прийняття християнства до Київської Русі було запрошено багато візантійських майстрів – архітекторів, каменярів, мозаїчників, ювелірів, художників тощо. Поряд з ними працювали руські люди, котрі з часом почали створювати власноруч художні шедеври.

За часи правління князів Володимира і Ярослава Київська Русь перетворилась на висококультурну державу, про що свідчив вигляд її міст і спосіб життя горожан. Чужинці називали Київську Русь «країною міст» (або «Гардарікою» – так називали її варяги). В Києві, Полоцьку, Чернігові, Володимир-Волинську, Переяславлі, Белгороді, Новгороді та інших містах велось активне культове і громадянське будівництво. Князі, бояри, багаті купці будували собі так звані хороми – житлові будинки, які мали часто два – три поверхи. Разом з церквами і соборами вони визначали архітектурний центр міста. Давньоруське місто складалось з трьох частин: укріпленого центру – «дитинця» (кремля), ринкової площі – «торгу», ремісничих окраїн – «посаду». Завдяки впливу візантійських архітекторів на Русі утворюється тип кам’яного хрестово-купольного храму. Такою за конструкцією була найдавніша кам’яна церква Київської Русі – храм Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинна церква у Києві). Цей храм будувався з 989 по 996 рік. Він був прикрашений мозаїками і фресками, іконами, хрестами, чашами. У візантійському стилі був побудований чернігівський собор Спаса Преображіння (1031 – 1036 рр.). Це найдавніший храм Київської Русі, що повністю зберігся.

Бурхливе піднесення архітектури і мистецтва відбулося при Ярославі Мудрому. Він намагався зробити Київ подібним до Константинополя (Царьграда). В Києві з’явились свої Золоті Ворота і свій храм С вятої Софії – Премудрості божої. В ХI столітті в столиці Візантії був споруджений храм Софії. Типовий проект візантійців використали в Києві. Але зробили це творчо: тринадцятикупольний собор став творінням слов’янського духу, своєрідним і унікальним (у першопочатковому вигляді не зберігся, перебудовувався декілька разів починаючи з XVII ст.). Ніхто, крім давньоруських майстрів не будував таких багатокупольних храмів.

Інтер’єр собору демонструє середньовічну ідею синтезу мистецтв. Архітектура, декор і монументальний живопис у своїй гармонійній єдності відображають силу і велич Київської Русі, прославляють християнські цінності. Розписи зображували божественний план історії людства. Протиставлення історії Старого і Нового завітів – головна тема розписів і мозаїк Софії Київської. Їх релігійні сюжети можна розглядати як ілюстрації до «Слова про закон і благодать».

Мозаїчні зображення складалися зі смальти – кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов із Візантії і був втрачений після татаро-монгольської навали (колірна гама смальти містила безліч відтинків, при виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла). Вони знаходяться в центральному куполі та алтарній апсиді. Підкупольне зображення Христа-Вседержателя («Пантократора») є центром композиції, до якої входять мозаїчні фігури чотирьох архангелів, дванадцяти апостолів, чотирьох євангелістів, а також постаті мучеників, сцени «Благовіщення» і «Моління» («Деісус»). В алтарній апсиді головним є образ Богоматері Оранти (Благаючої). В її позі – здійнятими у молитві руками можна помітити зв’язок з Великою богинею – Берегинею. Люди вважали Оранту заступницею і назвали її «Непорушною стіною». До алтарної композиції входять «Євхаристія» (сцена причащання апостолів) та «Святительський чин» (постаті «отців церкви» і архідияконів).

Фрески – розписи водяними фарбами по сирій штукатурці. Фресковий розпис прикрашав усі приміщення собору та складав великий євангельський цикл. Окрім релігійних композицій в храмі були створені розписи на світські сюжети, насамперед, сімейний портрет князя Ярослава Мудрого. Поруч з образом Христа були зображені княгиня Ольга і князь Володимир. Фрескові розписи відтворили також сцени перебування княгині Ольги в Константинополі. Чимало фресок було присвячено сценам світського життя, що має витоки у візантійському мистецтві придворно-розважального жанру: змагання на іподромі, тріумфальний в’їзд імператора, театралізовані вистави тощо. Усі ці фрески є єдиними пам’ятками світського живопису, котрі дійшли з часів Київської Русі.

Пам’ятником культури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської Лаври. З побудовави в ХІ ст., Успенської церкви (зруйнована в 1941 р., відновлена в 2000 р.) почалося поширення однокупольних храмів – основного типу храму в період феодальної роздробленості. На межі ХІ-ХІІ ст.. біля Софіївського Собору був побудований Михайлівський Злотоверхий собор (зруйнований в 30-ті рр. ХХст, відновлений в 1990-ті рр.)

Давньоруські майстри не копіювали візантійців, а вносили свою лепту в мистецтво. Про це яскраво свідчить собор Софії в Новгороді (1045 – 1050 рр.). Він уявляє собою зразок зовсім нового рішення п’ятинефного христово-купольного храму – суворий замкнений об’єм, мала кількість вузьких вікон, простота зовнішнього декору, стрункий силует. З другої половини XII століття з’являється чисто руська форма храмового зодчества: собори і церкви баштоподібної форми.

У Київській Русі виникла власна школа іконопису, котра творчо засвоювала візантійські зразки. Велику роль зіграла при цьому іконописна майстерня Печерської лаври. Видатним художником був чернець Алімпій. Він навчався у візантійських майстрів – разом з ними оздоблював алтар Успенського собору Києво-Печерської лаври. Можливо, що він був автором ікони Печерської Богородиці (бл. 1050 – 1114 рр.) та так званої Великої Панагії.

Творів станкового мистецтва XI—XII ст. дійшло до нас дуже мало. Одна з них – ікона «Борис і Гліб». Вона тісно пов’язана з історією Русі і з літературними джерелами, зокрема «Сказанням про Бориса і Гліба». Художник передає одяг і атрибути в іконі в їх історичній конкретності: мечі в руках Бориса і Гліба – символи їх княжої влади.

В Київській Русі з’явились також художники-мініатюристи. Вони займались ілюструванням рукописних книг і досягли в цій справі значних успіхів. Найстародавніші мініатюри збереглися у першому руському списку Євангелія – так званому «Остромировому Євангелії» (1056 – 1057 рр.). На замовлення новгородського посадника Остромира цю книгу переписав зі староболгарського оригіналу та оформив диякон Григорій. В ній є зображення трьох євангелістів у орнаментальному оточені. «Ізборник» (1073 р.) містить сімейний портрет князя Святослава. На мініатюрах латинської книги «Трирський псалтир» зображені портрети князя Ярополка, княгинь Ірини і Гертруди.

Високого рівня досягло в Київській Русі декоративно-прикладне мистецтво, пов’язане з розвитком ремесел. Більшість населення давньоруських міст складали ремісники, в Київській Русі існувало понад 60 ремісничих професій. Cлавились давньоруські ювелірні вироби. Майстри Київської Русі раніше, ніж в Західній Європі начали використовувати таку техніку ювелірного мистецтва як скань, зернь, чернь. Виготовляли вони також чудові прикраси у техніці перегородчастої емалі – браслети, колти, медальйони, персні тощо. Художники-емальєри і ювеліри оздоблювали книги окладами із золота, срібла, дорогоцінних каменів, використовуючи техніку карбування, художнього лиття, інкрустації.

В оздоблені храмів і палаців брали участь майстри-кам’яносечці, які досягли значних успіхів у різьбарстві. Орнаментальні рельєфи з мармуру і рожевого шиферу прикрашали кам’яні споруди.

5. Культура Галицько-Волинського князівства.

Київські князі в процесі боротьби з Угорщиною досить рано створили могутню галицьку державу. За Ярослава Осмомисла – одного з героїв «Слова о полку Ігоревім» — держава набула значного розквіту. Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. на основі об’єднання Галицької і Волинської земель, яке здійснив Роман Мстиславич. Могутність держави посилилась за князя Данила Романовича, який з’єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством, підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії ввійшов у зв’язки з Західною Європою, Галицько-Волинське князівство користувалося великим авторитетом серед європейських країн, багатство і культура міст цієї держави викликали подив, військова тактика і майстерність здобули заслужену славу.

Волинська земля славилась великими містами — Володимиром, Белзом, Кременцем, Луцьком, Пересопницею, Берестям, Дорогобужем; в Галичині відігравали важливу роль в економічному і культурному житті — Перемишль, Звенигород, Галич, Теребовль. Відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва.

Розвиток феодальної власності призвів до соціального розшарування Галицько-Волинського суспільства. Серед жителів міст існувало досить чітке соціальне розшарування, виділялись заможна верхівка, середнє міщанство та "прості люди". Характерною рисою політичного життя цього періоду була боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади і за об’єднання південно-західних земель у єдине князівство.

У 1349 р. польський король Казимир в союзі з уграми загарбав західні землі. Галицько-Волинське князівство почало занепадати. Вже в 1387 р. Галичина повністю перейшла під владу Польщі.

Центрами соціального і культурного життя в Галицько-Волинському князівстві були міста (Володимир, Галич, Холм, пізніше Львів), княжі двори і церква.

На західних землях важливу роль у культурному житті відігравала церква й монастирі. За підрахунками істориків у середині XIII ст. Русь мала понад 10000 церков, у Києві нараховувалось 17 монастирів, у Галичі – 5, Володимирі – 1. У Галичі існувало єпископство, яке в 1302 – 1303 pp. було реорганізовано на митрополію. Ієрархи православної церкви брали активну участь в політичному та культурному житті, виступали в ролі посередників у примиренні ворогуючих князів. Інтереси церкви й держави в XII – XIII ст. на Русі настільки тісно переплітались, що іноді неможливо було розмежувати компетенцію юрисдикції державної і церковної. У період феодальної роздрібненості церква була реальною єднаючою силою, здатною забезпечити тісні зв’язки між різними давньоруськими землями, оскільки вона сама була єдиною. Міжцерковні стосунки в добу Галицько-Волинського князівства відзначались релігійною терпимістю. У Києві у XII столітті мали свій осідок монахи – бенедиктинці і домініканці, існували латинські храми.

Поширення освіти відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. За професійною орієнтацією перші школи були різні, зокрема школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. В часи лихоліття шкільна справа перейшла в руки церкви, яка усвідомлювала, що в умовах іноземної окупації культуру і релігію можна врятувати лише через освіту. У православних парафіях створювались школи для здобуття початкової освіти дітьми місцевого населення, навчання і виховання було в основному релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних галузей науки, зокрема мови, арифметики і співів.

Після закінчення початкової школи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. Україна до XVI століття не мала власних вищих навчальних закладів, тому діти різних вельмож отримували вищу освіту за кордоном (зокрема, в Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах). Внаслідок цього українська культура зазнала істотного впливу західноєвропейської культури.

Вища освіта вимагала не лише досконалого знання старослов’янської мови, але й грецької. Культурне та політичне зростання авторитету Галича і Волині в XII ст.. на Заході висувало потребу в знанні його державної мови – латини. Для основної маси людей не існувало потреби у знанні грецької та латини, вони обмежувались рідною мовою, тобто старослов'янською, що була одночасно й церковною мовою. Згодом старослов'янська мова розділилась на церковну і українську мову світського характеру.

Для розвитку освіти необхідно мати обширне письменство. В XI – XIII ст. необхідна література надходила в Україну з Візантії. Поширювалось Священне Писання у перекладі солунських братів Кирила та Мефодія, було перекладено інші церковні книги. Почала розвиватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна література. Українські князі, що дбали про поширення і закріплення християнства у Стародавній Русі, безпосередньо турбувалися про перекладну літературу. Багато уваги поширенню перекладної й оригінальної літератури приділяв волинський князь Володимир Васильович.

В Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалась морально-повчальна література. До таких літературних пам’яток належить «Послання до смоленського пресвітера Фоми» єпископа Кирила Туровського, якого прозвали другим Златоустом, а також «Повчання» митрополита Клима Смолятича. Оригінальна література була як правило релігійною, оскільки вона, наслідуючи візантійську традицію, була покликана зміцнювати основи християнського віровчення і моралі. Рахом з тим вона мала самобутній характер.

Досить поширеним був героїчний епос і перекази про старовину, в яких прославлялися подвиги народних героїв-богатирів. В історичних піснях княжої доби відображена боротьба народу з різними завойовниками. Згодом героїчний епос і билинна поезія злилися з українським фольклором.

Галицько-Волинське князівство успадкувало і продовжило культурні традиції Київської Русі. Зразком цього є Галицько-Волинський літопис (XIII ст.), що складає третю частину Іпатіївського літопису. Він мав п’ять редакцій, проте він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Основна ідея літопису виражається в обгрунтуванні права князя Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Південною Руссю. В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-Волинського князівства.

Виникали й суто літературні твори художнього характеру, що були споріднені з народною творчістю. В Галичі жив і творив на початку XIII століття «премудрий книжник» Тимофій з Києва, який відстоював ідею єдності всіх земель Стародавньої Русі, був непримиренним ворогом угорських загарбників. Давньоруська література в період феодальної роздрібненості, відбиваючи інтереси феодального класу, зберегла загальнонародний характер.

В літературі зустрічаються твори, котрі не вписувалися в церковну традицію. Популярність духовної літератури була зумовлена багатьма причинами, перш за все – переорієнтацією суспільної свідомості з героя «аскетичного ідеалу» на ідеал «героя борця». В українській культурі з'являються ранньогуманістичні ідеї, пов'язані з новим підходом до розуміння візантійської культури.

Поиск по сайту: