Процес формування української національної ідеї

Для народів, які досить довгий період не мали власної державності головним пріоритетом залишалося збереження етнічних та культурних цінностей, які давали можливість зберегти певну народність як спільноту. Чеський історик і політолог М.Грох визначив, що бездержавні, або «малі» (за формулюванням М.Гроха) народи проходять три фази «національного відродження», які призводять до формування націоналістичного світогляду:

1) фаза «А» – період «наукового зацікавлення». На цьому етапі «національна» інтелігенція формує лінгвістичне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження у сфері етнографії, філології, літератури, історії, які формують образ нації, що «відроджується»; на даному етапі відбувається формування національної ідеї: 2) фаза «В» – період «патріотичної агітації». Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їхній «націоналізації». Це період формування «національної свідомості»; 3) фаза «С» – на цьому етапі внаслідок «патріотичної агітації» виникає масовий національний рух який, у свою чергу, має привести до незалежності нації.

Дана схема досить вдало відтворює формування української національної свідомості. Національне відродження, яке розпочалося в ХІХ столітті, що спочатку проявилося в інтересі до культури народних мас, поступово сформувало філософію націоналізму, яка отримала свою практичну реалізацію в націоналістичному русі на початку ХХ століття.

Причинами відродження українських земель в другій половині ХІХ століття слугують, з одного боку, специфічні політичні акти, що сприяють послабленню ідеологічної цензури, а з другого, розвиток науки і освіти.

Процес українського національного відродження на першому етапі (приблизно до середини 40-х років XIX ст.) охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, – Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії. Серед прогресивної громадськості пробудився романтизований інтерес до мови, фольклору та побуту населення України. Романти́зм (фр. romantisme) – ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів – балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. З цього інтересу народилися перші українознавчі лінгвістичні та фольклористичні праці (граматика української мови, О. Павловського (1818 p.), збірники українського пісенного фольклору Миколи Цертелєва (1819 р.), та Михайла Максимовича (1827 р.)).

Пробуджений романтиками інтерес до української народної культури переростає в ґрунтовні наукові дослідження, які ведуться в межах історії, археології, етнографії, психології, мовознавства і т.д. Основною метою було розроблення оригінальних ідей та теоретичних положень щодо історичної долі України.

Поступово формується українська суспільно-політична думка, представники якої розглядали суспільну проблематику, намагаючись виявити основні шляхи розвитку українства як відмінної від інших, історично сформованої та існуючої спільноти. Даний напрямок отримав назву «народницький», тобто тлумачення народу як об’єкта наукового інтересу. Поряд з науковцями В. Антоновичем, М. Драгомановим, О. Кістяківським, М. Грушевським постають літератори І. Франко, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький і т.д. Їх об’єднувала культурно-освітня діяльність, яка здійснювалася з метою ідентифікації української народності.

Активним поширювачем української культури був Микола Костомаров Він настільки досконало оволодів українською мовою, що писав нею художні твори. Зі сторінок харківського українського альманаху «Молодик» (1843 р.) Костомаров закликав сучасників на Україні писати твори, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру українського народу, розширювати народознавчі дослідження, зробити українську мову знаряддям науки та мистецтва. В деяких своїх працях («Дві руські народності», «Книга буття українського народу») він обґрунтовує історичну відмінність від українським та російським народами.

Найбільше для утвердження національної самосвідомості зробив поет Тарас Шевченко. Видана в Петербурзі 1840 р. збірка поетичних творів Т. Шевченка «Кобзар» стала могутньою рушійною силою формування національної самосвідомості багатьох українців.

На західноукраїнських землях окремі її представники молоді цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором українського народу.Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій виступили деякі представники греко-католицького духовенства (Михайло Левицький, Іван Могильницький)

У відстоюванні української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить «Руській трійці» (1833р.) прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. «Трійчани» зацікавилися народною творчістю, «йшли в народ», записували перекази та пісні, вирази і слова, що вживалися простолюдом. Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості «Руської трійці» за допомогою діячів сербського відродження в 1837р. було видано літературний альманах «Русалка Дністрова» (Будапешт). Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного і літературного відродження західноукраїнських земель. «Русалка Дністрова» вміщувала народні думи і пісні, твори М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори, казки. На її сторінках вперше пролунала не церковно-слов’янська суміш, а народна мова.

«Русалку Дністрову» цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано.

Визвольні ідеї створення всеслов’янського федеративного союзу разом з ідеями соціального і національного розкріпачення українського народу, ліквідації самодержавного і встановлення демократичного ладу, піднесення масової національної самосвідомості в Україні шляхом розвитку системи шкільної освіти та широкої культурно-освітньої програми було покладено в основу діяльності Кирило-Мефодіївського товариства (1846 – 1847 рр.) — нелегальної організації, яка діяла Києві, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Гулак.

Наступний етап національно-культурного відродження в західноукраїнських землях пов'язаний з революцією 1848-1849 рр. в Австрії. 1848 р. приймається конституція Австрії, проголошується загальне рівноправ’я, скасовується панщина. 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду (ГРР), що складалася з 30 членів. У Львівському університеті було відкрито кафедру української мови і літератури, яку очолив Я.Головацький. Українською мовою почали виходити часописи, зокрема у Львові газета «Зоря Галицька» (1848 – 1852).

Поразка Росії у війні з Туреччиною (1853 – 1856 рр.) спричинила масові невдоволення, що викликало необхідність ліберальних реформ. Низка реформ була впроваджена в 1860-х рр., що породило позитивні настрої серед української інтелігенції. Проте вже в 1863 році Валуєвським циркуляром, а в 1876р. Емським указом було введено ідеологічну цензуру на українську мову. Дана ситуація стимулювала культурний діалог між українською інтелігенцією Російської та Австро-Угорської імперій в тому сенсі, що на території більш ліберальної Австро-Угорщини була можливість видавати твори та здійснювати освітню діяльність українською мовою. В 1837 р. утворюється Наукове товариство імені Т. Шевченка, яке в основу своєї діяльності поклало ідею українського культурного відродження та політичного воз’єднання, сприяло розвитку української науки і підвищенню української національної свідомості. Саме в 60-ті роки, коли на Лівобережній Україні посилились утиски царату щодо української культури, в західноукраїнських землях інтелігенція відчувала, хоч і обмежено, деякі політичні права та свободи, намагаючись втілити їх у справу національного відродження та визволення. Тому звідси й починається український П’ємонт (рух за об’єднання нації - політичне, духовне, державне).

В умовах тиску влади представники національної еліти розгорнули широкий просвітницький рух. Поштовхом до нової хвилі просвітництва в Україні стало заснування в Петербурзі журналу «Основа», який видавався у 1861 – 1862 рр. (протягом 22 місяців) не лише російською, а й українською мовами. На його сторінках друкувались етнографічні, фольклорні, літературно-художні та критичні праці В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова, М. Максимовича.

Молода генерація українських інтелектуалів – студенти Київського університе­ту св. Володимира: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський та інші, які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації «Київська Громада» (1859 – 1863 рр.). Згодом вона стала основним культурно-просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе прогресивну інтелігенцію Києва.

Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої «Громади», яких усього в Україні було близько 100. Усіх членів «Громад» об’єднувала національна ідея, що розвивалася на демо­кратичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного само­визначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання духовної та матеріальної культури.

Доробком «громадівців» було й створення недільних шкіл з українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько-російського словника. Циркуляром 1863 р. діяльність «Громад» заборонялася, як заборонялося й користування українською мовою.

Ідеї, що зародилися серед молодших членів «Київської Громади», відбилися в працях М. Драгоманова («Про «Історію Русів»», «Діалоги про українську національну справу» тощо), який розглядав національно-визвольний рух як головний фактор відновлення української державності. Він проголошував права людини і громадянина як необхідну умову особистої єдності і розвитку; само­врядування – як основу руху до соціальної справедливості; політичну свободу – як засіб повернення української нації до родини націй культурних.

Справі культурно-національного відродження сприяло заснування 1868 р. у Львові громадського товариства «Просвіта» на чолі з А. Вахняниним. Дуже скоро в містах і містечках Галичини з'явились його філії, що об'єднували прогресивну інтелігенцію не тільки цього регіону, а й Буковини, а згодом і Східної України. У роботі «Просвіти» брали участь В. Барвінський, Ю. Федькович, І. Франко, М. Коцюбинський, Г.Хоткевич, Л.Українка та ін. Головним завданням «Просвіти» було поширення освіти серед народу, підвищення його загальнокультурного рівня та сприяння формуванню національної свідомості.

На сторінках наукових, публіцистичних видань широко популяризував свої дослідження Михайло Грушевський (1866 – 1934). В своїх працях («Історія України-Руси», «Ілюстрована історія України» і т.д.) він переконливо доводив, що український народ пройшов складний історичний шлях, має право на свою мову, національну культуру, власну державність, що його походження є від Галицько-Волинського князівства (тоді як походження Московського царства йде від Володимиро-Суздальського князівства). Таким чином була спростована точка зору російських істориків, зокрема М. Карамзіна, про походження «малоросійського народу» від «великоросійського».

Роздуми над долею українського народу перейшли на якісно новий рівень – наукового обґрунтування історичності української нації. Поява науково-критичної настанови спричинила осмислення української культури як цілісної системи, сприяло розгляду українського питання в науковій площині. Хоча основними питаннями залишалися питання культурного та соціального характеру, вже було закладено підвалини проблеми української нації та української державності, які набули своєї розв’язки в ХХ столітті. Отже, даний період українського відродження відповідає фазі «А» згідно з класифікацією М. Гроха – фазі «наукового зацікавлення», осмислення історичної долі українства та формування національної ідеї.

В процесі розвитку української нації здійснюється якісний стрибок від «культурного відродження» до «відродження національного», що відповідає фазі «В» Грохівської класифікації – періоду патріотичної агітації та формування національної самосвідомості. Період кінця ХІХ століття – період утворення політичних об’єднань таких, як «Молода Україна», «Братство Тарасівців», «Українська загальна організація», «Рух українських поступовців» і т.д., які в тому чи іншому контексті вирішували питання української нації.

Поиск по сайту: