Сучасної соціологічної тематики

1. Стислий огляд початку трансформації радянського суспільства.

2. Пошук нових адекватних наукових термінів, впровадження нових понять.

1. У переважній більшості вітчизняних соціологічних досліджень останніх десятиліть прямо чи побічно вказується, що аналізовані явища і процеси тривають у транзитивному суспільстві, яке має певну специфіку. Так чи інакше, перехідний стан, трансформація розуміється пострадянськими дослідниками як тло суспільних змін. Однак, навіть у дослідженнях, спеціально присвячених вивченню цього контексту далеко не завжди вдається чітко визначити якісні характеристики, специфіку транзитивного стану, хоча нагальна важливість вивчення перетворень перехідного суспільства вченими добре усвідомлюється і повсякчас підкреслюється. Іншими словами, у численних вітчизняних соціологічних (і не лише) аналітичних працях трансформація береться як даність або аналізується поверхово – такий підхід, зрозуміло, не може вважатися цілком зрілим, бо є, по суті, некритичним.

Разом з цим відзначимо, що пострадянська вітчизняна соціологічна наука, особливо останнім часом, все ж намагається подолати вказаний недолік і вивченню специфіки явища суспільної трансформації приділяється дедалі більша увага. Вчені добре усвідомлюють, що теоретичного розгляду нині вимагає не лише семантика понять “перехід”, “трансформація”, але і сукупність складних суспільних процесів, які є їх сутністю. Опікуються соціологи нині і прогнозом щодо руху вітчизняного транзитивного суспільства. Розглянемо цей напрямок сучасних теоретичних пошуків детальніше.

Поняття “трансформація” сьогодні використовується для характеристики стану пострадянських суспільств, змін, які відбуваються у них. У науковому колі триває і, імовірно, буде тривати ще десятиліття, дискусія щодо сутності, векторів і доцільності цих змін. Зазначимо, що такий стан є, в принципі, нормальним, бо соціологія, як ми пам’ятаємо, є наукою поліпарадигмальною. Разом з цим, переважна більшість опонентів погоджуються з визначенням джерела і темпорального початку трансформаційних процесів, вважаючи ним суспільно-політичні перетворення у СРСР, які відбулися у середині 1980-х років. Тоді, як пам’ятаємо, державним (партійним) апаратом було проголошено курс на “перебудову” – практично докорінне реформування радянського ладу.

Керівними партійними діячами була проголошена стратегічна мета подолати “застійні явища”, які призвели до “невірного розуміння”, перекручення парадигми соціалістичної моралі, неефективного управління економікою країни, ідеологічного колапсу тощо. Наслідки цих явищ, як цілком справедливо підкреслювали ідеологи “перебудови”, призводили до стазисних явищ соціально-економічного розвитку. Антонімом і противагою такому „застою” була проголошена складова “перебудови” – “прискорення”, яке передбачало відродження духу соціалістичних цінностей, вивільнення творчої ініціативи працівника, активне залучення широкої громадськості до справ країни тощо. Назагал, основні задачі “нового курсу” були задекларовані так:

- подолання стагнаційних явищ і процесів шляхом утворення ефективних механізмів прискорення соціально-економічного розвитку суспільства;

- широке впровадження не адміністративно-командних, а зрілих наукових економічних методів управління, що передбачало, зокрема, стимулювання креативності і підприємливості у працівників, громадян;

- широке впровадження численних науково-технічних досягнень у виробничий процес і планову економіку загалом;

- розвиток демократичних процесів – зокрема, самоврядування і “гласності”;

- зміцнення соціалістичної дисципліни і відповідних традицій;

- розвиток соціальної сфери, подолання “зрівнялівки”, принциповий дозвіл на високі прибутки і адекватний ним рівень життя.

Безумовно, ряд з вказаних принципів присутній і у сучасній політичній риториці – причому не лише українській і, до того ж, переважно, не у контексті побудови радянського ладу. Тобто більшість з цих правил є уособленням суспільної справедливості за будь-якого суспільно-політичного ладу. Але за “перебудови” їх настійне впровадження тлумачилося винятково як повернення до духу “справжнього” радянського розвиненого соціалізму. При цьому традиційно підкреслювалася фундаментальність метаморфоз, їх революційний характер, що для ідеології СРСР було цілком типовими гаслами.

Разом з цим таке “повернення” оригінально поєднувалося з ідеєю руху Країни Рад назустріч суспільно-політичним, економічним, культурним та іншим надбанням світової цивілізації, включаючи капіталістичні (хоча спочатку прямо про останнє не говорилося). Імовірно це розумілося як прагнення асимілювати найкращі надбання у галузі управління економікою, культурними процесами тощо - соціалістичній ідеї таким чином відводилася лише номінальна функція. Зрозуміло, що на широкий загал такі концепції до кінця ХХ сторіччя практично не виносилися.

Лише у кінці 80-х років ця тема “відкривається” і починає широко обговорюватися. Поштовхом цьому стали “оксамитові” революції у колишніх соціалістичних країнах Європи, які створили прецедент відходу від тоталітарного (радянського) варіанту суспільного розвитку.

Стан активної полеміки пройшов доволі швидко і згодом, у 90-х, тема політичної ідеології вже певною мірою втратила актуальність - багатьма вченими і політиками “по замовчуванню” капіталістична ідеологія була визнана якщо не прогресивнішою за радянську, то, принаймні, цілком життєздатною. Натомість обговорювалося інше – переваги ринкової економіки над плановою.

Науковцями і господарниками, зрозуміло, розробляються концепції і механізми переходу на ринкові відносини, певний ґрунт чому створює інша складова “перебудови” – “самоокупність”, яка сприяє впровадженню у економіку елементів ринку. Такі пошуки пожвавлюють інтерес до донедавна забороненої літератури - капіталістичної економічної, соціальної теорії – у тому числі вітчизняної дорадянської. Ці джерела швидко заповнюють “нішу”, яка вивільнилася після зменшення актуальності радянських економічних, соціологічних концепцій – у світогляді вчених і політиків розширюється вибір альтернатив парадигм мислення, наукового пошуку.

2. На такому ідейному, політичному і науковому тлі і починають застосовуватися поняття “ перехід ”, “ трансформація ”, а також близькі до них за змістом – “ транзит ”, “ транзиція ”. Вони вживаються, зокрема, науковцями, які аналізують можливість і механізми перетворення тоталітарної системи на демократичну. Як відзначають сучасні дослідники, дуже швидко названі поняття екстраполюються у широкому спектрі тематики і зустрічаються, зокрема у такому сенсі:

- ідеологічному – як загальний відхід від всього негативного (“комуністичного”) – при державотворенні після розпаду СРСР („ транзитивні країни ”);

- як стадія або процес наближення економічних систем до ринкових стандартів – зокрема шляхом копіювання ринкових механізмів (“перехідна економіка”);

- як утворення інститутів громадянського суспільства на противагу тоталітарному („ перехідне суспільство ”);

Вказані поняття стають вживаними і у соціологічній науці – при дослідженні і описі метаморфоз суспільних процесів, динаміці індивідуального мислення, мотивації, груп, політичних уподобань тощо.

Окремо і побічно відзначимо, що при характеристиці практично всіх граней суспільства, економіки і культури широко впроваджується поняття “ криза ”, яке є часто вживаним і сьогодні (часто як штамп - без необхідної потреби – можливо, внаслідок інертності мислення колишніх радянських функціонерів). Зазначимо, що науковці, у порівнянні з рядом політичних або господарчих (що часто одне і те ж) діячів доволі не часто його застосовують, вважаючи його надто категоричним. Так, у соціологічній науці воно цілком справедливо вважається малопродуктивним у порівнянні з зазначеними “перехід”, “трансформація”, “транзиція”, які не несуть елементу навіювання песимізму.

Останні поняття, особливо “трансформація”, є зручними тому, що включають у себе телеологічний елемент – фактор доцільності, цілепокладання. Як правило, такі терміни пов’язуються з метою зміцнення державності, подолання тоталітарних рудиментів, розвитку ринкових відносин тощо. Іншими словами, існує прогресуюча тенденція витіснення поняття “перехід” з наукового вжитку, бо воно слабко апріорно пов’язане з упорядкованістю, стратегічністю і однозначною позитивністю руху.

Разом з цим зазначимо, що нинішні намагання науковців цілісно і однозначно аналізувати перетворення пострадянського соціуму ще далеко не завершені. Відмічається різниця навіть у концептуальних підходах до трансформації – одні вчені розуміють її як динамічний стан, інші – як багатоскладовий процес. До пов’язаного розуміння таких позицій підходять лише небагато з них.

Певний час у науковій, громадсько-політичній та іншій риториці, крім зазначених, поширювалося також і поняття “ модернізація ” суспільних та інших відносин (їх “осучаснення”) як певний синонім “трансформації”. Загалом таке тлумачення може бути назване вірним, але не до кінця, бо перше вживається не просто як перетворення, а у контексті наближення соціокультурних, економічних, політичних рис пострадянського, зокрема, вітчизняного середовища до найкращих світових зразків.

Разом з цим самі “світові зразки” також аналізуються соціологами, економістами, політологами. У їх аналізові і характеристиці вчені оперують такими поняттями і категоріями, як: “глобалізація”, “постідустріальне” або “постмодерне”. Загалом гуманітарні дослідження показують, що у сучасному світі відбуваються складні взаємопов’язані але протилежні процеси інтеґрації і диференціації – стосовно економічних, культурних, різноманітних суспільних сфер. Явища ці вивчені загалом непогано, тлумачення їх є доволі однозначним, проте стосовно наслідків, перспектив їх загрози або вигідності індивідові, особистості, суспільній групі тривають запеклі дискусії.

Сукупно з зазначеним вище, це ускладнює задачу побудови цілісного бачення трансформаційних процесів у пострадянських країнах – як локально, так, тим паче, у контексті врахування світових тенденцій.

Чи означає такий стан речей те, що сьогодні треба відмовитися від намагань продовжувати транскрипцію поняття “трансформація”, оскільки така задача є вкрай важкою? Напевно, ні. Вчені наголошують, що більш конструктивним підходом є кількісне накопичення відомостей (емпіричних і умоглядних) про суспільну трансформацію, за яким неодмінно відбудеться формування цілісної теорії або навіть декількох – як на рівні спеціального соціологічного знання, такі і на рівні загальнотеоретичного.

Загальні підсумки за темою:

Сама суспільна трансформація, зокрема, у пострадянському і глобальному контексті сьогодні є потужним джерелом новітньої соціологічної тематики. Наука намагається якомога чіткіше означити саму “трансформацію”, віднайти її загальні закономірності – у тому числі для розробки прогнозів, трансформаційних стратегій тощо. Разом з цим це поняття нині проходить стадію становлення і не є однозначно визначеним, що не зменшує актуальності його подальшої розробки.

Водночас потрібно зауважити, що така тематика не є єдиною або домінуючою. Багато фахових соціологів, особливо, теоретиків відновлюють вітчизняну тематичну традицію, яка включає вивчення самобутніх рис української нації, пошук механізмів її зміцнення, ствердження на геополітичному тлі тощо. Проте навіть для таких рефлексій суспільна трансформація, безумовно, є об’єктивним тлом.

Питання для самоперевірки:

1. Яким є первинне поняття, з якого вчені виділили похідне “трансформація”?

2. У чому полягає складність аналізу пострадянської суспільної трансформації?

3. Як проблема трансформації впливає на тематику сучасних наукових пошуків?

4. Чи є суспільна трансформація виключно єдиною темою соціологічних пошуків?

Література за темою:

§ В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. – К.: Каравела, Львів: Новий Світ – 2000, 2002. – 480 с.

§ Мусієздов О. О. Історія української соціології: Навчально-методичний посібник. - Харків: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2004. - 117 с.

§ Жеребецький Є. Кінець імперії // Схід. - № 2(52). – 2003. – С.79 - 90.

§ Cкаленко А. Глобализация и информатизация – неотвратимые волны современного мирового процесса// Економічний часопис ХХІ. - № 10. - 2002. - С. 11-14.

§ Білорус О. Глобалізм: інтеґрація чи імперіалізм?// Економічний часопис ХХІ. - № 6. – 2002. – С. 3-9.

§ Бальцерович Л. Социализм. Капитализм. Трансформация. – Москва: Наука. – 1999 – 350 с.

ПІСЛЯМОВА

Історія розвитку соціологічної науки в Україні показує, яким чином відбувалося становлення системи вітчизняного загальногуманітарного, протосоціологічного, а згодом і класичного соціологічного знання.

Крім цього, навчальна дисципліна наочно демонструє, як у конкретних ідеях, вченнях, тлумаченнях мислителів відбилися і продовжують віддзеркалюватися чинні економічні, соціальні, політичні процеси, проблеми, умови, тенденції розвитку українського етносу, народу, нації і державності. Особливу увагу вона приділяє також аналізові вітчизняного націотворення, роль у ньому православної релігії, освіти, мови, різноманітних громадських інститутів, еліти як чинників консолідації народу.

Досліджуючи історію вітчизняної соціології, читач пересвідчується, що саме змістовно-проблемне тло, тематика досліджень дають підстави визначити українську соціологію як оригінальну динамічну форму наукового самоусвідомлення етносу, дослідження своїх специфічних і самобутніх особливостей та історичної долі. Культурне середовище, структура суспільства, його проблеми і рух, широкий спектр унікальних відносин, норм, релігії, символіки – саме це утворює специфічний соціокультурний колорит, який традиційно досліджується вітчизняною соціологією.

Розвиваючись з історіографічного, культурологічного і загального філософського наукового ґрунту українська прото-, а згодом і класична інституалізована соціологія має тенденцію до збереження спадковості тематики, протягом більшості періодів досліджує специфіку української культурної сфери, яскраві риси вітчизняного соціуму, які походять, зокрема, з ментальнісних вимірів нації.

Вчасно відповідаючи на численні проблеми, пов’язані зі спробами культурної, релігійної експансії, соціологічна наука доводила непересічну вартість здобутків автохтонного народу, багатство і глибокі корені його унікальної душі. Більше того, протягом курсу ми побачили, що вітчизняна наука часом ставала потужним двигуном, ініціатором націотворення, хоча така роль не є для неї першорядною.

Соціологічні дослідження в Україні мали періоди тривалої стагнації і, навіть, заборони. Найдовший з них пов’язаний з радянськими ідеологічними обмеженнями, “скасуваннями” теоретичної соціології. На теренах СРСР вона була суто емпіричною наукою - традиційні штудії тривали лише у діаспорових академічних інститутах, наукових товариствах.

Відліком нового витку розвитку вітчизняної соціології справедливо може вважатися 1991 рік. Після проголошення державної незалежності відбувається переорієнтація і спрямування цієї царини науки на розв’язання проблем транзитивного суспільства, національне і державне відродження. Історія української соціології продовжується, вона активно інституалізується - при цьому створення високофахових об’єднань (САУ та інших) додає додаткового імпульсу цьому поступальному руху.

Провідними векторами сучасного розвитку нашої соціологічної науки є:

- відновлення традицій спорідненості тематики соціології з історичним і національно-культурним контекстом;

- намагання застосувати кращі здобутки світової соціології для вирішення проблем і задоволення потреб українського суспільства;

- прагнення чітко визначити особливості розвитку вітчизняного суспільства – зокрема, на пострадянському етапі;

- дослідження руху новітньої соціальної системи, інститутів, що формуються на тлі соціально-культурної трансформації, їх зв’язку, співіснування з національними традиціями, способом життя.

Успішне вирішення цих та інших актуальних теоретико-методологічних, практичних проблем є майбутньою задачею нинішньої інтелектуальної і патріотичної студентської молоді – особливо тієї її верстви, яка навчається за фахом “соціологія”.

Поиск по сайту: