Тема 1. Соціальні факти і протосоціологічні ідеї часів Київської Русі

1. Київська Русь на європейському тлі, загальні особливості слов’янського етногенезу.

2. Основні заняття і суспільні відносини населення, релігійні вірування.

3. Елементи протосоціологічного знання.

1. У соціологічному плані аналіз появи і розквіту Київської Русі становить значний інтерес, бо саме тут відбувалися надзвичайно цікаві соціальні процеси культурного, духовного характеру, які істотно вплинули на майбутній розвиток українського народу, його культуру, науку, а також на соціально-політичні, культурні процеси у ряді європейських, азійських і “змішаних” країн.

Інформація щодо соціальних фактів і гуманітарних ідей часів Київської Русі відображена загалом у пам’ятках власне києворуської держави, Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського, а також у роботах азіатських та західноєвропейських дослідників. Це, насамперед, хроніки, літописи та тогочасні закони, у яких відбивається суспільний устрій, звички та традиції русичів. Разом з цим для якомога повнішого розуміння граней життя києворуського соціуму, сумлінному дослідникові потрібно звернутися до деяких етнографічних, лінгвістичних, а, почасти, і археологічних, даних і пам’яток.

Київська держава була однією з найсильніших слов’янських держав і найбільших монархій (князівств) європейського Середньовіччя. Проіснувавши з ІХ до ХІІІ ст. ця первинна вітчизняна державна форма підтримувала сталі, широкі та інтенсивні політичні, економічні і культурні відносини з ближніми і дальніми сусідами. Ясна річ, це вимагало від аристократії і великого прошарку населення обізнаності у іноземних мовах, толерантного відношення до носів чужої культури тощо, наявність чого підтверджується писемними джерелами - описами подорожей зокрема візантійських та перських істориків.

Доба києворуського соціуму безумовно цікава для дослідників також тим, що в цей час відбувалося закладання основ східнослов’янського етногенезу. На відміну від радянської політизованої науки, яка почасти виконувала ідеологічне замовлення, сучасні дані переконливо свідчать, що географічні, кліматичні перешкоди між племенами, які формально входили до складу Київської Русі не дозволяли формувати їм єдину "давньоруську народність", про яку настійно говорили за часів Російської царської імперії та Радянського Союзу.

Разом з цим, певна консолідація, безумовно, відбувалася – цьому сприяло існування державного центру – Києва і, відповідно, доцентрових соціальних сил. Отже, первинний родовий склад, в основі якого лежала кровна спорідненість, поступово замінювався іншими відносинами, які базувалися на територіальній спорідненості племен. Іншими словами, на окремих територіях Київської Русі, де між родами відбувалися тісні та інтенсивні контакти, формувалися народності шляхом консолідації племен.

У різних регіонах Русі, в межах яких племена спілкувалися без кліматично-ландшафтних перепон, поступово формувалися три базові народності, які сьогодні називаються протоукраїнською, протобілоруською та проторосійською (дві перші були і є більш спорідненими культурно, мовно – таку позицію висловлює більшість фахівців-культурологів, лінгвістів).

В межах даного курсу нас, ясна річ, цікавить поява саме протоукраїнської, яку сформували такі слов’янські племена: поляни, сіверяни, древляни, уличі, тиверці, волиняни, білі хорвати, в’ятичі та їх нащадки. Слід відзначити, що основні етноутворюючі процеси завершилися вже на зламі І та ІІ тисячоліть.

У сучасних теоріях етногенезу українців існує позиція, що саме плем’я полян з причин значної чисельності і вищого культурного рівня відіграло домінуючу роль у інтеґрації східнослов’янських племен. Полянська земля – Подніпров’я з центром у Києві, була вперше названа Руссю у 852 р., це – генетичне ядро, доцентрова сила історичних витоків прото-, а згодом і власне українського народу, його мови, культури, ментальності, традицій, світосприйняття.

2. На європейському тлі Київська Русь є унікальним соціально-історичним утворенням, яке не знало ні класичного рабства, ні класичного феодалізму з його характерною рисою васальської залежності. Не дозволяють ідентифікувати Русь як типову феодальну державу середньовічної Європи також і такі особливості:

- економічну основу її складали вільні селяни-общинники, приватне феодальне землеволодіння перебувало у зародку;

- у системі влади відчутною залишалася роль місцевої племенної знаті і (у більшості великих міст) демократичних видів місцевого управління – “віче”;

- важливу роль в житті країни продовжували відігравати такі форми родо-племенного ладу, як народне ополчення;

- відчутними у культурі були вияви язичництва.

Основою культури Київської Русі була самобутня тисячолітня традиція центрально- та східнослов’янських племен (антів та ін.), у господарському укладі яких переважало, загалом, землеробство найбільш "просунутої" на той час технології. Також були добре розвинені скотарство, полювання, бджільництво (бортництво) та рибальство, хоча ці промисли мали підсобне значення.

У Києворуській державі, яка була продуктом тривалого історичного розвитку, існував суспільний поділ праці, була встаткована досить складна соціально-класова структура. Суспільство поділялося на вільних, напіввільних, невільних людей та ізгоїв.

Вільних громадян можна стратифікувати так: еліту складали “княжі люди”, “княжі мужі”, з їх середовища поповнювалася вища урядова верхівка; пересічні вільні громадяни міст утворювали купецтво, ремісництво. До нижчого прошарку вільних громадян належали селяни-смерди. Відзначимо, що з поширенням християнства до “вільних” належить також клас духовенства зі своєю ієрархією.

Напіввільними людьми (“закупами”) були такі, що потрапляли у борги і вимушені були тимчасово здавати себе у найми, продаватися у рабство.

Невільні люди (“холопи”, “челядь”) - полонені, боржники що не дотрималися умов “закупу”, а також одружені на холопах чи на холопках. Закон Київської Русі надавав можливість цій категорії людей стати вільними. Найнижчу категорію невільних складали раби.

Ізгоями звали маргіналізовані верстви людей, які з різних причин вибули з своєї соціальної групи і не приєдналися до іншої (звільнені на волю холопи і раби, збанкрутілі купці, неписьменні діти священників та ін.). Ці люди перебували під патронатом церкви.

Про складність виробничих і суспільних відносин опосередковано свідчить те, що вже у Х ст. у Київській Русі існувало до ста різних ремісничих фахів (мечники, щитники, сідельники, ювеліри, виробники одягу та взуття та ін.). При цьому найбільшу пошану серед ремісників мали ковалі, кожум’яки і, почасти, мірошники справа яких (особливо перших) вважалася особливо престижною і такою, що пов’язана з магією.

Іншим значущим для соціологічної науки фактом є стрімке зростання міст на теренах Київської Русі, про що свідчить назва цієї держави у деяких скандинавських мовах - "країна міст". Велич нашої столиці так вражала сучасників, що Київ називали "суперником Константинополя", "столицею королівства, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців" (Тітмар Магдебурський, 1018 ст.). До того ж за археологічними даними, на Х - ХІІ ст. у Києві мешкало понад 40 тисяч жителів, що вдвічі більше, ніж у тогочасному Лондоні (!).

Як вже було зазначено, важливими фактами, які додатково висвітлюють оригінальні і самобутні сторони київського державного устрою та влади є віче, а також можливість за певних умов виборності князів військовою дружиною. Іншими словами, українські демократичні традиції закладалися вже тоді, а формальні правителі Русі у своїх владних діях спиралися на громадську опінію і були вимушені постійно враховувати її.

Що стосується відомостей про найдавнішу міфологію та вірування слов’ян-антів, їх попередників, державні форми яких передували Київській, то вони, на жаль, не дійшли до нас повністю, у початковій формі, але з опосередкованих даних випливає їх багаторівневість, складність і глибина пояснення взаємодії людини, природи і Всесвіту. Стосовно релігійних вірувань Київської Русі, то за раннього періоду тут панувало язичництво.

Тут потрібно дещо застерегти читача від упередженого негативного ставлення до усіх різновидів язичництва – у тому числі, язичництва києворуського. Дійсно, багато іноземних або надзвичайно ранніх культів практикували криваві, дикунські обряди жертвоприношення, ініціації - способами, які засуджує зокрема християнська релігія. Разом з цим на вітчизняних теренах до прийняття християнства такі ритуали були виключенням – домінувала досить гуманна і відносно мирна політеїстична релігія з господарсько-утилітарним підтекстом.

Специфіка її полягала загалом у порівняно невеликій (не більше кількох десятків) кількості основних божеств і їх відносно слабкій антропоморфності, що беззаперечно свідчить про якісно глибшу архаїчну древність вітчизняних містичних персонажів у порівнянні, скажімо, з давньогрецькою, де вони були яскраво антропоморфними. Головними ранньокиєворуськими богами були: Перун (грім, блискавка, бог війни), Велес (багатство, родючість, мистецтво), Дажбог (даритель земних благ, Сонця), Сварог (вогонь, домашнє вогнище), Стрибог (вітер і посуха). Більш низькі за ієрархією божества виконували, подекуди функції тотемів, “відповідали” за дрібніші прояви природи – так мавки, лісовики – уособлювали сили лісу, русалки, водяники, болотяники – води тощо. Існували божества, які могли приносити як шкоду, біду (Пек та ін.), так і добро (Лад та ін.).

Окремо серед протоукраїнського пантеону богів слід відзначити одного з найдавніших і особливих богів - Рода, з яким ототожнювалися предки, їх вплив на життя, він забезпечував цілісність і дух родини, благополуччя народження, весілля, був найкрасивішим богом. Вплив цих тисячолітніх вірувань на українську мову очевидний - так слова “ врода ”, “ вродливий ” семантично означають, що людина красою вдалася в Рода, “ небезпека ” означає, що тут не обійшлося без Пека (бога шкоди, роздраю), адавнє слово “ вирій ” означає рай.

Сили природи обожнювалися, персоніфікувалися і сприймалися як вищі, але не фаталістично невблаганні, їх можна було “задобрити” жертвою, молитвеною формулою, позбутися їх за допомогою магічних обрядів. Заклинання, спеціальні пісні (колядки, щедрівки, гаївки тощо), танці та ігри були звернені до сил природи, в них чітко проявляється календарна повторюваність, пов’язана з господарюванням.

Назагал язичницькі вірування наших пращурів переслідували такі цілі: вмилостивити природні сили, здобути їх прихильність і забезпечити тим самим добробут, благополуччя своєму роду (племені). Іншими словами, науковий аналіз ранніх релігійних вірувань протоукраїнців показує зокрема їх буденну поміркованість – ці вірування були органічно вплетені у канву господарського, побутового, суспільного життя, що сприяло розвитку розсудливості, поміркованості, розважливості, компромісності, прагматизму. До цього відзначимо, що язичницькі вірування постійно еволюціювали, перебували у динаміці. При переході від родового ладу до племенного частина ритуалів забувалася, “інструкції” до них ще довгий час існували у переказах, але згодом їх мета, зміст забулися і ці перекази, наново раціоналізувавшись, ставали казками.

Християнство на Русі було відоме задовго до жорстких і стрімких релігійних реформ Володимира Великого (християнами були князі Аскольд і Дир, княгиня Ольга). У 988-990 роках ця релігія набула статусу державної. Проте, як бачимо пізніше зі специфіки святкування багатьох православних християнських свят, тисячолітні язичницькі обряди у Київській Русі органічно поєдналися з новою релігією, асимілювалися нею (або асимілювали її – існує і така оригінальна позиція), що, безумовно, є знаковим для розуміння автохтонного вітчизняного менталітету. Так, Перун “перетворився” на Іллю, Волос – на святого Власа, Дажбог – на святого Юрія тощо.

Говорячи про життя києворуського соціуму, не можна обійти увагою суспільний статус жінки, який був доволі високим, що нетипово і знаково для тих часів. У майбутній Україні жінці-матері, дружині надавалася вагома роль у родині та суспільстві як берегині роду, господарки, захисника сім’ї у відсутності чоловіка, вихователя, уособлення злагоди. Літературні дані свідчать про повагу до жінки, про її авторитет, усвідомлення сакральності жіночого начала, першооснови життя. Про це свідчать також деякі непрямі дані – так, скажімо, Київ називається матір’ю руських городів, ане батьком, хоча ця назва чоловічого роду.

3. Гуманітарне знання у Київській Русі було недостатньо диференційоване - широко відомими серед письменних громадян були праці переважно античних філософів. Суспільні відносини у києворуські часи ще не досягли такого рівня, коли мислителі (філософи) виділяються як верства - це не дозволяє нам говорити про існування зрілих вітчизняних протосоціологічних поглядів стосовно даного періоду.

Разом з тим, про вітчизняні писемні, у тому числі наукові, літературні джерела (написані не латиною, грецькою чи арабською мовою, а досі загадковими самобутніми "руськими письменами") згадується принаймні вже у 860 р., що є рідкісним явищем для країн тогочасної Європи. Це прямо свідчить про наявність освіченості у доволі широких верств вітчизняного населення. На думку деяких дослідників за часів Київської Русі існував навіть своєрідний культ знання - надзвичайно високо поціновувалися “книжництво”, освіченість. Ця риса масової свідомості подає києворуський соціум у доволі вигідному світлі, бо з-за патристських догматів громадська освіченість ще довго буде вважатися ледь не шкідливою для державності у більшості країн Західної Європи.

Слід зокрема висвітлити цікавий вітчизняний феномен "офіційного" і "побутового" письма і мовлення. Під першим розумілося знання церковнослов’янської (староболгарської) мови, яка була поширена разом з християнством на східні і північні неслов’янські народності при їх колонізації. Іншими словами, більша частина території сучасної Російської Федерації належала етнічно не слов’янським племенам і народностям – у давнину її населяли, скажімо, угрофінські племена: чудь, меря, весь, мурома, мордва, перм, ям, печора та ін.

Згодом ця штучно привнесена на схід офіційна і церковна мова змінилася, засвоїлася слов’янізованими народностями і стала називатися руською – бо принесли її русичі (для релігійного просвітництва, уніфікації спілкування, керування на підкорених територіях). Більше того, з часом більшість колоній отримали так би мовити, високий статус “руських” городів, що було приємно для початково неслов’янського населення - вважатися “руським” означало підвищення престижу, розширення культурних, торгівельних та інших контактів.

Таким чином, мова, на якій велися релігійні відправлення, листування стала мовою мовлення у києворуських колоніях. Саме на її базі сформувалася сучасна російська, хоча зрозуміло, що говорити офіційною мовою києворуських текстів і бути етнічним слов’янином з відповідною спадковою ментальністю – речі не одного порядку.

У свою чергу, українська мова походить не від церковної староболгарської, а від живої побутової лексики, на якій переважно спілкувалися у Київській Русі - про це переконливо свідчать численні древні графіті (у Софійському соборі і не лише у ньому).

Отже, щодо писемних джерел аналізованого періоду, то в них міститься широка фактажна інформація зокрема про:

- політичний устрій нашої прадержави (життя князів, знаті, етикет, владу, традиції тощо);

- правові відносини, які динамічно змінювалися при переході від родового ладу до феодального. Загалом зазначимо, що правом регламентувалися численні свободи, порівняно нежорстокі та відносно гуманні покарання (у порівнянні з католицькою Європою);

- наукові знання та освітні традиції давніх русичів – так, державні школи у різних містах існували ще з часів Володимира Великого, з чим пов’язаний поширений переклад підручників та біблійних текстів.

Складність вивчення елементів протосоціологічного знання і, в цілому, гуманітарних поглядів тогочасних вітчизняних науковців полягає, природно, у певному браку писемних джерел. Проте до нас дійшли окремі вагомі праці:

- Нестора-літописця -"Повість временних літ, звідки пішла Руська земля", "Житіє Феодосія Печерського". Спираючись на праці невідомих попередників, позиції своїх сучасників, легендарні оповідання, героїчний епос древніх русичів, автор розповів нам про головні засади суспільного життя, ідеологію державної єдності, риси ментальності києворуського народу. Твори Нестора містять також багатий географічний матеріал щодо різних країн, які дісталися синам Ноя – Симу (Схід), Хаму (Південь) та Іафету (північні та західні землі, українці – іафетичний народ). Крім цього, літописець показав полян найбільш цивілізованим плем’ям, яке на відміну від древлян, радимичів, вятичів, є “зазвичай до батьків покірними”. Також автор яскраво висвітлив вплив народних вірувань на систему світогляду народу Русі, на його символіку, повсякденне життя (зокрема, на прикмети);

- князя Святослава Ярославовича -"Ізборники", які присвячені проблемі "яко подобає людині бути";

- князів Володимира Мономаха і Ярослава Осмомисла -"Повчання" - блискуча публіцистична праця гуманістичного спрямування, адресована тогочасній молоді. Аналізуючи підвалини соціуму, перший з названих авторів вважав, що кожна людина, незалежно від соціального статусу, є "цінною для князя", тому має бути наділена правом. Він також наголошує на проголошенні людини у якості однієї з провідних цінностей суспільства. У цьому творі зокрема говориться, що справжню цінність для Бога і людей має той, хто справою, а не усамітненням і чернецтвом доводить свою чесноту;

- Данила Заточника -"Моління" - у якому, зокрема, висвітлюється специфіка політичного життя Київської Русі;

- Митрополита Іларіона (“Слово про закон і благодать”), який свідчив, що на Русі є багато людей, які володіють “мудрістю книжною”. У названому творі також проводиться ідея про рівність християнських народів, всіх віруючих перед Богом;

- князя Ярослава Мудрого - “Стародавня Правда” (“Руська Правда”) – збірник світських законів, який показує широкий спектр соціальних відносин. У “Правді” суб’єктами права названо навіть представників найнижчих соціальних прошарків – попри їх явну нерівність. Цікавим є також формальне віднесення до ізгоїв неписьменних представників вищих страт – у тому числі церковних. Відзначимо, що у “Правді” князь, зокрема, підносив авторитет жінки, наказуючи чоловікам “жону свою любити”, але “не давати їй влади над собою” – тут ми бачимо, що потенційно статус жінки міг наблизитися до статусу чоловіка, що для тих часів є рідкістю.

Додаткову інформацію щодо протосоціологічного знання несуть церковні устави, за якими можна встановити назви верств населення певного періоду. Цінність також становлять праці істориків різних країн пізнішого періоду, а також науковців-гуманітаріїв (письменника і філософа Климента Смолянича, слов’янського просвітника Кирила та інших). Цікавими даними насичені також твори руських теологів онтологічного, натурфілософського, етичного спрямування, які продовжують традицію античного мислення і створюють підмурівок для філософських, і соціологічних вітчизняних рефлексій наступних поколінь.

У контексті вищенаведеного, природним є факт поширення у Києвській Русі бібліотек, перші з яких з’явилися при церквах та монастирях. Найбільша знаходилася у Софійському соборі і нараховувала понад 950 томів.

Знаменним також є факт виокремлення науки у самостійну галузь духовної культури. Головною берегинею античної наукової спадщини була Візантія, з якою Русь, на відміну від більшості західноєвропейських держав, підтримувала тісні культурні зв’язки. Це пояснює доволі незначну залежність наукового знання від теологічного, тоді як на Заході вона була тотальною.

Загальні підсумки за темою:

Важливі соціальні факти, які походять з різних джерел, дозволяють характеризувати представника києворуського суспільства як людину, що має конкретний і відносно сталий соціальний статус, який залежав від древності роду, освіченості (яка була досить поширеною), професійної спрямованості, чеснот та інших чинників. Тогочасний русич, як ми можемо припустити, мав всі підстави пишатися тим, що він належить до Київської Русі, яка на міжнародному тлі мала чималий авторитет. На внутрішньосуспільне життя діяли розвинені і потужні соціальні регулятори - мораль, релігія та право, яке стрімко розвивалося. При цьому саме православне християнство перетворювалося на потужну консолідуючу, народотворчу силу.

Відзначимо також, що на формування ментальності протоукраїнців, зокрема, впливали геокліматичні чинники, які не відзначалися надзвичайно руйнівними катаклізмами, сприяли сільському господарству, розведенню худоби тощо. Сучасні україністи відзначають, що ці фактори (сукупно з іншими), виплекали у вітчизняному менталітеті потяг до свободи, праці, власності і не дозволили утвердитися у свідомості концепціям фатуму, року, невблаганної долі.

Безумовно важливим для соціологічного аналізу русичів та їх нащадків є врахування специфічного "накладення" християнської віри на тисячолітні язичницькі традиції – воно, зокрема, обумовлює тонке і девчому містичне, пан- або політеїстичне світосприйняття, яке разом з розмаїтою культовою символікою (зокрема, солярною) відбилося у масовому підсвідомому нащадків. Географічні, політичні умови, багата земля обумовлювали толерантність, потяг до свободи та її захисту, які міцно закріпилися у індивідуальній, а також у народній світоглядній традиції "протоукраїнців" і збереглися у ментальності автохтонів до сьогодні.

Легко простежується також спадкоємність між віруваннями, звичаями, традиціями слов’ян Київської Русі та сучасних українців – у народних повір’ях, домашніх побутових артефактах, орнаментах, художніх стилях, традиційно використовуваних матеріалах, різновидах хоббі тощо.

Питання для самоперевірки:

1. У чому полягає значення вивчення витоків соціальних процесів та явищ?

2. Коли і як починає формуватися український етнос?

3. Яким чином тривало перетворення східнослов’янських племен у народності, у чому полягали відмінності перетворення – для кожного з майбутніх народів?

4. Назвіть спільні риси культури і традицій давніх русичів і сучасних українців

5. Назвіть основні елементи соціальної структури Київської Русі.

6. У чому полягає специфіка світогляду русичів після впровадження християнства?

Література за темою:

§ М.В.Захарченко, В.Ф.Бурлачук, М.О.Молчанов. Соціологічна думка України: – К.: Заповіт, 1996 – С. 34 – 73.

§ Історія соціологічної думки в Україні: Навчальний посібник. - Львів: Новий світ. - 2000. - С. 21 - 34.

§ Українська та зарубіжна культура. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. - С. 239 -263.

§ Примуш М.В. Загальна соціологія. - К.: Професіонал, 2004. - С. 56 - 66.

§ Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. - К.: Каравела, 2005. - С. 20 -28.

§ Історія України. - Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998. - С. 38 - 57.

§ Ручка А., Танчер В. Курс історії теоретичної соціології. - К.: Наукова думка, 1995. - 347 с.

§ Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: [У 3 кн., 6 т.]. – Факс. вид. – К.: АТ Обереги, 1994.

§ Плачинда С.П. Київські фрески: Повісті, оповідання. – К.: Молодь, 1982. – 312 с.

Поиск по сайту: