Економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні засади конституційного ладу

Одні автори визначають конституційний лад як сис­тему соціальних (економічних і політико-правових) відносин, які встановлюються і охороняються конституцією та іншими конституційно-правовими актами кожної держави.

Близькі до змісту цього поняття і визначення конститу­ційного ладу інших вчених, згідно з поглядами яких згада­ний конституційно-правовий інститут розуміється як такий стан (або порядок) суспільних відносин, врегульованих кон­ституційно-правовими нормами, що характеризує державу як підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню у суспільній практиці та правосвідомості справедливих, гуман­них і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою.

Конституційні засади економічних відносин; політична та ідеологічна багатоманітність; конституційні засади соціальних відносин; конституційні засади духовно-культурних відносин.

Економічні, політичні та духовні відносини, як зазначалося ви­ще, значною мірою становлять сферу громадянського суспільства, яке базується на засадах свободи і саморегуляції. Правова держа­ва, з огляду на це, не може встановлювати економічний лад суспі­льства та політичну систему - вони формуються переважно вільною ініціативою громадян. Утім, це не відкидає можливості, навіть необхідності державного регулювання економічної, політичної та духовно-культурної діяльності. Метою такого регулювання є за­кріплення найсуттєвіших рис і ознак громадянського суспільства, охорона базових, визначальних відносин, які складаються в цих сферах життєдіяльності суспільства.

Норми конституційно-правового інституту «Загальні засади конституційного ладу України» визначають засади економічних, соціальних і духовно-культурних відносин, закріплюють політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність.

Конституційні засади економічних відносин. Економічні відносини становлять економічний базис громадянського суспі­льства і визначають передумови повновладдя народу України та свободи людини. Вони охоплюють: відносини власності, вироб­ництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духов­них благ.

Відносини власності є найважливішим елементом економічної системи. Термін «власність» уживається в законодавчих актах і юридичній літературі у двох значеннях: в юридичному - для по­значення права особи на певну річ, тобто правочинність володіти, користуватись і розпоряджатися цією річчю; в економічному - для позначення сукупності економічних відносин, пов'язаних із пев­ним майновим комплексом і відповідним суб'єктом економічної діяльності.

Аналіз статей 13, 14 Конституції України свідчить про те, що в них термін «власність» використовується в його другому - еконо­мічному - значенні. У громадянському суспільстві існують дві ос­новні форми власності (всі інші походять від них) - публічна і при­ватна. Ці форми різняться суб'єктами та режимом користування. Так, по-перше, суб'єктами приватної власності можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, а публічна власність має колектив­ний характер; по-друге, публічна власність, на відміну від приват­ної, є неподільною.

Здійснюючи регулювання відносин власності, Конституція України:

1) Встановлює однаковий загальний правовий режим для всіх форм господарювання - всі суб'єкти права власності проголошу­ються рівними перед законом (ч. З ст. 13).

2) Закріплює принцип гарантованості прав усіх суб 'єктів влас­ності й господарювання (ч. З ст. 13).

3) Встановлює перелік природних об'єктів власності Українсь­кого народу - земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морсь­кої) економічної зони (ч. 1 ст. 13).

4) Визначає коло суб 'єктів права розпоряджатися власністю Українського народу - органи державної влади та органи місцево­го самоврядування (ч. 1 ст. 13).

5) Визначає коло суб'єктів права користування природними об'єк­тами права власності народу - громадяни України (ч. 2 ст. 13).

6) Передбачає можливість набуття і реалізації права власності на землю громадянами, юридичними особами і державою (ч. 2 ст. 14).

7) Встановлює обмеження щодо використання власності - во­на не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ч. З ст. 13), використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, по­гіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ч. 8 ст. 41).

Важливими принципами ринкової економіки є: свобода еконо­мічної діяльності та свобода конкуренції. Конституція України надає кожному право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 1 ст. 42) та зобов'язує державу забезпечити захист конкуренції у підприємницькій діяльності (ч. З ст. 42).

В умовах формування ринкової економіки кардинально зміню­ється роль держави в економічних відносинах. Сьогодні, коли від­мирає всеосяжне централізоване планування, примусове встанов­лення господарських зв'язків, роль держави зводиться до вико­нання таких функцій:

здійснення законодавчого регулювання основ економічної, господарської діяльності;

контроль за дотриманням установлених законом правил еко­номічної, господарської діяльності, захист відносин, що виника­ють за цими правилами, та прав їхніх учасників;

- забезпечення соціальної спрямованості економіки.

* * *

Політична та ідеологічна багатоманітність. Громадянське суспільство може існувати лише за умови реального політичного та ідеологічного плюралізму, що випливає з права кожної людини на свободу переконань і на вільне їх виявлення1.

Закріплений ст. 14 Конституції України принцип політичної багатоманітності означає багатопартійність, себто можливість створення будь-якої політичної партії чи громадської організації, які провадять свою діяльність відповідно до вимог закону. В де­мократичному суспільстві роль політичних партій надзвичайно велика.

У ст. 36 (ч. 2) формулюється мета діяльності партій в Україні: сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян. Основними завданнями, що їх звичайно ставлять перед собою партії, є участь у формуванні органів державної влади і органів місцевого самоврядування та участь у здійсненні влади через своїх представ­ників, обраних до парламенту та інших представницьких органів. Вони, зокрема, розробляють і подають на розсуд виборцям про­грами, де пропонуються способи вирішення проблем суспільного розвитку, висувають кандидатів на виборах, ведуть передвиборну агітацію, формують партійні фракції в представницьких органах тощо.

Конституція України закріплює не лише можливість діяльності різних партій та інших об'єднань громадян, а й їхню рівність пе­ред законом (ч. 5 ст. 36). Рівність об'єднань громадян перед зако­ном виявляється в рівності їхніх прав у політичній та господарсь­кій діяльності, закріплених у ст. 20 Закону України «Про об'єднан­ня громадян» від 16 червня 1992 р. Закон, зокрема, надає об'єднан­ням громадян право:

виступати учасниками цивільно-правових відносин, набувати майнових і немайнових прав;

брати участь у політичній діяльності, проводити масові за­ходи;

створювати установи та організації;

поширювати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

засновувати засоби масової інформації тощо.

Це конституційне положення повністю узгоджується з норма­ми міжнародного права і відповідає стандартам, що містяться в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про гро­мадянські і політичні права та в інших міжнародно-правових до­кументах.

Гарантії діяльності політичних партій деталізуються в Законі України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 p.:

«Політичні партії є рівними перед законом.

Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму став­ленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також спри­яти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності.

Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняє­ться, за винятком випадків, передбачених цим Законом».

У ст. 37 Конституції України визначено перелік підстав, за на­явності яких забороняються утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій. Подібна заборона стосується лише тих політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив Ті без­пеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної во­рожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров 'я населення. При цьому політична партія може бути заборонена за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України лише в судовому порядку.

Конституційні підстави щодо заборони діяльності політичних партій та громадських організацій в Україні також повністю узго­джуються з нормами міжнародного права. Так, ст. 20 Міжнародно­го пакту про громадянські та політичні права прямо вказує на те, що будь-яка пропаганда війни, будь-який виступ на користь націо­нальної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурю­вання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинні бути заборонені законом.

Закріплений Конституцією України принцип ідеологічної ба­гатоманітності передбачає:

Право кожної окремої людини, соціальних груп, політичних партій і громадських організацій безперешкодно розробляти тео­рії, ідеї щодо економічного, політичного, правового та іншого уст­рою України; пропагувати свої погляди через засоби масової ін­формації; здійснювати діяльність із втілення своїх ідеологічних концепцій у практичну сферу; за допомогою правових засобів за­хищати право на ідеологічну багатоманітність.

Заборону надавати будь-якій ідеології загальнообов'язковий характер, визнання рівноправності всіх ідеологій.

Заборону цензури (ч. З ст. 15 Конституції України).

* # *

Конституційні засади соціальних відносин. Регулятивний вплив конституційної держави на соціальну сферу життєдіяльності суспільства передбачає законодавче регулювання найважливіших трудових і міжнаціональних відносин, а також питань сім'ї та шлюбу, охорони довкілля, життя і здоров'я людини, захисту прав споживача. Засади соціальних відносин отримали досить широке відображення в статтях Конституції України. Так, Конституція:

1. У повній відповідності із загальновизнаними нормами міжнародного права зафіксувала соціально-економічні права і свободи людини - право власності (ст. 41); право на свободу підприємни­цької діяльності; на захист прав споживачів (ст. 42); право на пра­цю (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на охорону здоров'я (ст. 49); право на безпечне для життя довкілля (ст. 50).

2. Визначила засади міжнаціональних відносин, закріпивши:

принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо (ч. 2 ст. 24);

основні напрямки державної політики у сфері міжнаціональних відносин. Так, згідно зі ст. 11 держава сприяє консолідації та розвит­кові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної са­мобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

3. Встановила обов'язки держави щодо забезпечення екологіч­ної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи {ст. 16).

* * *

Конституційні засади духовно-культурних відносин. Право­ва держава, не втручаючись у внутрішній світ людини, забезпечує дотримання конституційних принципів, які дають можливість кож­ній людині користуватися духовно-культурними благами.

Так, закріплюючи статус української мови як державної, Консти­туція України (ст. 10) одночасно гарантує вільний розвиток, викорис­тання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Важливим елементом духовно-культурної сфери, основою роз­витку всієї системи духовно-культурних відносин є освіта. Освіта— це передумова розвитку всього суспільства: рівень освіченості на­селення значною мірою визначає економічні, політичні й соціальні відносини в суспільстві. Стаття 53 Конституції України гарантує кожній людині право на освіту. Доступність освіти забезпечується її фінансуванням із державного та місцевих бюджетів.

У сучасному демократичному суспільстві функціонує такий важ­ливий інститут духовно-культурної сфери, як релігія. Згідно з Конс­титуцією України (ст. 35) кожна людина має право на свободу сві­тогляду і віросповідання. Конституційна держава будує свої відно­сини з церквою на основі проголошення відокремлення церкви і релі­гійних організацій від держави, а школи - від церкви. Не втручаючись у справи церкви, держава водночас гарантує рівність усіх релі­гійних конфесій - жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова (ч. З ст. 35). Згідно зі ст. 5 Закону України «Про сво­боду совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій.

Важливе значення для розвитку духовно-культурних відносин відіграють наука, культура та мистецтво. Держава сприяє роз­виткові культури, гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).

Поиск по сайту: