Державна влада як інститут конституційного права

Питання влади з найдавніших часів були у центрі уваги наукової думки багатьох філософів і вчених інших галузей знань. Відомо, що у папірусах Стародавнього Єгипту, клино­писах Месопотамії, індійських ведах, творах давньогрецьких та римських філософів і юристів зафіксовано безліч різнома­нітних поглядів щодо сутності влади.

Такі класичні твори, як "Держава" і "Закони" Платона, "Політика" Арістотеля, "Про закони" Ціцерона містять по­ложення, які і в сучасний період викликають підвищений інтерес у вчених. Проте, як правило, їм був притаманний синкретичний (нерозчленований) підхід до вивчення цього явища, який дуже часто об'єднував "владу" надприродних сил, людей-героїв, природних факторів та суспільну владу.

Середньовічні автори висували на перший план "божест­венну владу", вважаючи її людський варіант лише похідним від першого, за винятком Н. Макіавеллі, який виклав свої погляди щодо цього у творі "Левіафан".

Нарешті, питання влади були у центрі уваги письменни-ків-утопістів та філософів Г. Греція, Б. Спінози, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж Руссо, І. Канта, І. Г. Фіхте, Г. Гегеля. Серед їх творів слід особливо виді­лити: "Політичний трактат" Б. Спінози; "Про дух законів" Ш.-Л. Монтеск'є; "Про суспільний договір" Ж.-Ж. Руссо; "Метафізичні засади вчення про право" І. Канта; "Основи природного права" І. Г. Фіхте; "Філософію права" Г. Гегеля.

- 227 -

У середині і наприкінці XIX — на початку XX ст. проб­лемам політики, держави і влади велику увагу приділяли вчені та громадські діячі М. І. Костомаров, Т. Г. Шевченко, М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, В. Липин-ський, В. Вінниченко, С. Шелухін, Н. Палієнко, С. Дністрян­ський, В. Старосільський, О. Малицький та інші¹.

В сучасний період питання про сутність влади взагалі і державної влади зокрема не є простим для дослідників.

Справа у тому, що панування у науці марксистсько-ле­нінської методології щодо проблеми влади, з одного боку, і певний вакуум у науці відносно врахування постулатів світо­вої науки з цього питання — з другого, безумовно позначи­лися на ступені розробки цього питання. Між тим, справж­ній науковий підхід до вивчення цього явища має не лише суто теоретичне, а й перш за все практичне значення у складний період розбудови молодої Української держави.

Зокрема, на наш погляд, не дістали повного висвітлення такі питання, як походження влади у сучасний період, з'ясу­вання її елементного складу та співвідношення цих елемен­тів, нарешті, визначення джерела влади, зокрема державної.

У філософській, політичній та юридичній науці існують різні підходи до визначення загального поняття влади. Так, наприкінці XIX ст. вважалося, що влада взагалі —це повно­важення діяти власними силами або спрямовувати сили інших до певної мети. За своїм же змістом влада поділялася на Божу та людську, родинну та суспільну².

Відомий російський учений-юрист М. М. Коркунов та профе­сор Київського, а згодом Санкт-Петербурзького та Варшавсько­го університетів Л. Петражицький зводили сутність влади до психологічного впливу суб'єкта, який здійснює владу, є владо-носієм, на іншого, який у даному власному відношенні висту­пає як об'єкт власного впливу³.

Докладніше див.: Скрипнюк О. В. Теоретико-методологічні засади формування громадянського суспільства і правової держави в Україні. — К.: Хрещатик, 1995; Медведчук В. В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування. — К., 1996. — С. 76-104.

² Див.: Полини православний знциклопедический словарь. — СПб, 1880. — Т. 1. —С. 534.

³ КоркуноеМ. М. Курс государственного права. — СПб, 1898. — С. 84.

-228-

Сучасний словник російської мови дає таке визначення влади. "Влада — 1) це право і можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, підкоряти своїй волі; 2) політич­не панування, державне управління та органи його"¹.

Впадає в око те, що згідно з цим визначенням влада без­посередньо пов'язана лише з державним управлінням та йо­го органами. І це не випадково, адже за всі роки панування радянської влади остання здійснювалася лише і виключно жорстокою виконавчою владою та її органами.

У Радянському енциклопедичному словнику дається таке визначення влади: "Влада у загальному розумінні є спро­можність і можливість робити певний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів — волі, авто­ритету, права, насильства (родинного, державного, еконо­мічного та іншого); політичне панування, система держав­них органів"².

Нарешті, в Українській радянській енциклопедії поняття влади розумілося як цілеспрямований вплив класу, груп або людей (носіїв влади) за допомогою певних засобів (знарядь влади) на підвладних (класи, групи, особу), внаслідок чого підвладна сторона змушена виконувати волю носія влади³.

Можна сперечатися щодо того, яка з ознак влади є вирі­шальною, але остання не безпредметна, вона функціонує у такому середовищі, як суспільство. Тому є певні підстави вважати, що вихідний елемент всілякої організації соціаль­ного життя — перш за все соціальна влада. Що стосується складових цієї влади, то у юридичній і філософській науці існують також різні погляди з цього питання.

Так, аналізуючи сутність суспільної влади, сучасні вчені, на жаль, часто-густо, концентрують увагу на загальнофіло-софських категоріях: субстанція або відношення, діяльність або стан, реалізація інтересів або здатність, вияв політичної активності або захист інтересів, спроможність застосовувати силу або спрямовувати поведінку людей, можливість здій-

¹ Ожегов С. Й. Словарь русского язьїка. — М.: Руский язьік, 1986. — С. 74.

Советский знциклопедический словарь. — М.: Советская знциклопе-дия, 1980. — С. 232.

Українська Радянська енциклопедія. — 2-е вид. — К.: Головна редак­ція Української Радянської енциклопедії, 1978, — Т. 2. — С. 331.

-229-

снювати волю, брати участь у процесі прийняття рішень, роз­поряджатися матеріальними та людськими ресурсами тощо¹.

Як відомо, представники марксистсько-ленінської науки основним змістом суспільної влади вважали її соціальну при­роду та класовий характер, внаслідок чого остання уявляла­ся ними як влада, що характеризується привласненням чу­жої волі, завдяки чому вона завжди містить елемент вольового примусу².

Взагалі у науковій літературі спостерігається багато різ­новидів суспільної влади, тобто її елементів. У працях учених-марксистів радянського періоду суспільна влада поділя­лася на політичну, економічну, державну, партійну і колгоспну³. Зарубіжні політологи розрізняють ідеологічну, релігійну, етичну, технічну та військову суспільну владу⁴.

Колишній президент Франції Валері Жіскар д'Естен від­значав, що у сучасному світі існують чотири види суспільної влади: державна, економічна, влада масових організацій і масових комунікацій⁵.

Нарешті, широко поширилася елітарна теорія влади, згід­но з якою верхівка суспільства — еліта утримує у своїх ру­ках реальні важелі панування.

Узагальнюючи викладене, можна зробити висновок про те, що, незважаючи на різноманітність підходів до складу елементів, які визначають сутність суспільної влади, основ­ними з них є політична і державна влада, оскільки саме вони уособлюють більшою чи меншою мірою багато з вище­згаданих складових суспільної влади.

У працях вітчизняних і зарубіжних учених є різноманітні визначення політики та політичної влади.

У сучасний період існують три різні підходи до визначен­ня політики і політичної влади: формалістичний (політика

Див., наприклад: Право й социальньїй прогресе в развивающихся стра-нах. — М., 1986. — С. 18; Спагеї Р. Рошгозг, Зігисіиге еі гіотзпаІіоп-Кауие ігапсаісе сіє сосіо1о§і1 (Рагіз). — 1983. — № 3. — Р. 375.

² Див.: Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — Т. 46. — Ч. 1. — С. 491. • ³ Див., зокрема: Бельїх А. К. Политическая организация общества й социальное управление. — М., 1967. — С. ПО—123.

⁴ Див.: Пзнто Р., Гравити М. Методи социальньїх наук. — М., 1972. — С. 136.

⁵ Див.: Сізсагсі сі'Езіаіп V. Оетосгаїіе ігапсаізе. — Рагіз, 1976 — Р. 96.

-230-

визначається як сукупність рішень, що їх приймають полі­тичні діячі або група осіб, і стосуються вибору мети і методів їх досягнення за різних ситуацій); особовий — поведінський, коли стверджується, що політика пов'язана з людиною, яка живе у суспільстві, що вона виникає з людської натури, з конфліктів між людьми; нарешті, груповий, який випливає з концепції "заінтересованих груп"¹.

На наш погляд, політика, а звідси і політична влада як різновид суспільної влади, пов'язана взаємовідносинами з соціальними верствами суспільства, суб'єктами політичної системи суспільства, формальними і неформальними угрупо­ваннями народу.

Іншими словами, в умовах демократичної держави, якою прагне стати Україна, політична влада реалізується поряд з державою, громадськими об'єднаннями (політичними партія­ми, громадськими організаціями), окремими особами.

Основне завдання політичної влади — розробка і впрова­дження у життя політичних програм усіма суб'єктами полі­тичної системи. Проте вирішальна роль у їх погодженні і особливо реалізації, безумовно, належить державі як основ­ному елементу політичної системи суспільства, а звідси і державній владі.

Отже, політична влада і влада державна тісно пов'язані одна з одною, але не тотожні. Це випливає з самого поняття політичної влади.

На жаль, загальні поняття політичної влади тяжіють до минулого. Так, В. Чиркін дає таке визначення поняття полі­тичної влади. "Політична влада може бути охарактеризова­на як соціальні вольові відносини у класовому суспільстві, за яких економічно пануючий клас (народ на певній стадії роз­витку суспільства) здійснює політичне керівництво суспіль­ством (використовуючи різні форми примусу та інші шляхи) через систему власних політичних організацій, інститутів, норм, ідей, тобто діяльність політичного механізму і застосу­вання політичних засобів"².

Інші автори вважають, що політична влада — це вироб­лення і впровадження у життя політичних програм усіма

Докладніше див.: Чиркин В. Е. Политическая й государственная вдасть. // Государство й право. — 1991. — № 9. — С. 24. 2 п„„.£/.._......о е. о----------------. — С. 28.

.и^ю. ^ І І ииуд*цл;іпи п прави. — л;

Д,ив.:Чиркин В. Е. Зазнач, праця

-231-

.суб'єктами політичної системи суспільства, а також різними неформальними угрупованнями¹.

Такі та подібні визначення сутності політичної влади призводять до того, що деякі дослідники обґрунтовують пра­во будь-якої політичної партії, організації виробляти і впро­ваджувати у життя власну політичну програму. Так, вони вважають, що молодь та її об'єднання мають право формува­ти державну молодіжну політику, яка має бути пріоритет­ною у державі².

Очевидно, що у сучасній суверенній державі, якою є Ук­раїна, була, є і буде єдина державна політика, її формує перш за все той, хто очолює державу. А оскільки главою Ук­раїни є Президент, то він визначає і здійснює єдину держав­ну політику, складовою якої може бути політична програма політичних партій, організацій, зокрема і молоді.

Отже, можна стверджувати, що політична влада в сучас­ний період реалізується шляхом участі різних ланок політич­ної системи суспільства у виробленні власних політичних програм, які можуть бути враховані державою в особі визна­чених Конституцією відповідних посадових осіб та держав­них органів у процесі розробки і здійснення загальнонаціо­нальної, державної програми розвитку Української держави і суспільства, на основі конкретних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля України (ч. 6 ст. 86 і ч. 4 ст. 116 Конституції).

За своїм юридичним змістом політична влада — це су­купність соціально-вольових відносин, які виникають, існу­ють та припиняються як конституційно-правові відносини, суб'єктами яких є: Українська держава, народ України, вищі посадові особи та державні органи України, відповідні ланки політичної системи українського суспільства та неформальні угруповання, громадяни України тощо.

При цьому згадані суб'єкти мають різну за обсягом правосуб'єктність, тому вони реалізують свої повноваження не-

¹ Див.: Теорія держави і права: Навч. посібник. — К: Юрінком, 1995. — С. 47.

² Див., наприклад: Головатий М. Ф. Формування державної молодіж­ної політики в сучасній Україні. Автореф. дис.... д-ра політ, наук. — К., 1996. — С. 13.

- 232 -

однаково, зокрема, держава і особа, але першорядного зна­чення набувають Українська держава, її державні органи і вищі посадові особи, які і є носіями не лише політичної, а й державної влади, яка повинна здійснюватися в інтересах особи.

Отже, державна влада завжди є політичною, проте полі­тична влада завжди має державний характер. Збігаючись за своєю соціальною сутністю, політична і державна влада не­однакові за обсягом, методами, формами вияву та суб'єктом.

Звідси.поняття "влада" — поняття більш широке, ніж "влада державна"; політична влада здійснюється, як прави­ло, через державну владу; і, нарешті, державна влада є яд­ром політичної влади.

Що стосується державної влади, то вона здійснюється від імені Української держави Президентом України, законо­давчим, виконавчими, судовими органами та іншими дер­жавними органами і реалізується шляхом застосування дер­жавних засобів. У найзагальнішому вигляді вона може бути охарактеризована як обумовлені потребами управління сус­пільством соціально-вольові правовідносини, в яких одним із суб'єктів обов'язково виступає держава, її глава, або дер­жавний орган і які роблять свою волю загальнообов'язковою під загрозою державного примусу внаслідок наявності особ­ливої політичної основи — держави. Саме від держави, а не від інших ланок політичної системи виходить державна вла­да. Специфічною формою реалізації державної влади є державний апарат.

Розбудова Української держави вимагає подальшої тео­ретичної розробки проблеми державної влади в сучасній Ук­раїні. Це неможливо зробити без урахування положень за­гальносвітового досвіду, а також без ретельного вивчення власної духовної та наукової спадщини. За умови викорис­тання згаданих джерел можливе плідне поглиблення дослі­дження теорії державної влади.

На жаль, слід констатувати, що саме теоретичні розроб­ки змісту державної влади за часів радянської доби не здій­снювалися. Це пояснюється передусім тим, що сама сутність державної влади трактувалася однобічно, виходячи з того, що державна влада, її організація з перших днів існування радянської влади здійснювалася за схемою: держава—дер­жавні органи.

-233-

При цьому не досліджувався другий бік проблеми, а са­ме: заради кого організується і здійснюється державна вла­да; що необхідно для того, щоб ця влада існувала не ізольо­вано від свого народу, а разом з ним; що необхідно зробити для того, щоб державні органи були не кінцевою інстанцією у взаємовідносинах держави і особи, а лише передавальною ланкою цього механізму; нарешті, що слід зробити для того, щоб народ не лише пасивно сприймав державну владу, а й допомагав державним органам та вищим посадовим особам у її реалізації.

У юридичній літературі, яка і в радянський період була дуже нечисленна¹, сутність державної влади розкривалася з класових позицій марксизму-ленінізму, обгрунтування теорії поєднання влади і управління в організації і діяльності дер­жавних органів. Крім того, визначення поняття державної влади були досить неконкретними.

Так, наприклад, у Юридичному енциклопедичному слов­нику давалося таке визначення поняття державної влади: "Державна влада — політичне керівництво суспільством за допомогою державного апарату, яке виступає знаряддям здійснення волі пануючого класу або всього суспільства"².

Подібні визначення були і в енциклопедіях України. На­приклад, чого варте таке поняття державної влади: "Держав­на влада — це організоване політичне панування класу, що здійснює державне керівництво суспільством. Виникає в класовому суспільстві і є політичною владою даного класу над іншими. Державна влада втілюється в системі держав­них органів, які в сукупності створюють державний меха­нізм"³.

По-перше, державна влада ототожнюється з владою полі­тичною, що, як уже зазначалося, не відповідає дійсності.

¹ Див., наприклад: Балясний І. Л. Основи теорії соціалістичної влади. — К.: Вид-во Київ, ун-ту, 1971; ГригорянЛ. А. Народовластие в СССР. — М.: Юрид. лит., 1965; Кайзеров Н. М. О соотношении понятий "социалистиче-ская" й "политическая власть" / / Вестник Ленингр. ун-та, 1966. — № 5.

² Див.: Юридический знциклопедический словарь. — М.: Советская знциклопедия, 1984. — С. 40-—41.

³ Див.: Українська Радянська енциклопедія. — 2-е вид. — К.: Головна редакція УРЕ. — Т. 2; Юридичний словник. — К.: Головна редакція УРЕ, 1974. — С. 17; Там само. — 2-е вид. — 1983. — С. 119.

-234-

Заради справедливості, слід зазначити, що в окремих наукових працях вчені України намагалися під час висвітлення питання відносно сутності державної влади використати істо­ричний та світовий досвід розв'язання цієї проблеми.

Не можна, звичайно, стверджувати, що після проголо­шення незалежності України питанням державної влади в науці не приділялося належної уваги. Окремі важливі аспек­ти змісту цього інституту висвітлено в працях учених-юристів, політологів, соціологів, філософів України.

Державна влада — не лише соціальне явище. З юридич­ної точки зору — це ще й конституційно-правовий інсти­тут. Проте, комплексного дослідження державної влади як суто конституційно-правового інституту, на жаль, і досі не проводилося, незважаючи на те, що однією з найважливіших складових конституційного права завжди були питання орга­нізації і здійснення державної влади. Між тим усі без винят­ку підручники з державного права радянської доби взагалі уникали розкриття сутності цього інституту.

Мабуть, певні труднощі у з'ясуванні змісту державної влади пояснюються й тим, що ця категорія є предметом дос­лідження не лише вчених-юристів, а й політологів, філосо­фів, економістів, істориків та ін. Тому доцільно з'ясувати зміст державної влади з позицій саме юридичної науки.

Нові концептуальні підходи до диспозиції державної вла­ди в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення даного явища має не лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови молодої Української держави.

Тому уявляється необхідним проаналізувати зміст дер­жавної влади з теоретичних посилок науки конституційного права, саме як одного з його основних інститутів. Останній, звичайно, розглядається як організаційно цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а тільки Конституції, норми якої регулюють відповід­ний вид споріднених політико-правових суспільних відносин, пройнятих певною єдністю і виділених в окремий комплекс. До цього інституту включаються такі групи конституційних норм, які мають єдиний предмет правового регулювання, однією із складових якого і є державна влада.

Які ж можуть бути вихідні положення у процесі роз-

-235-

криття сутності державши влади, виходячи зі змісту Консти­туції України?

На наш погляд, для виявлення згаданих положень треба з'ясувати такі питання:

— що є джерелом легітимності державної влади?

— який зміст цієї влади?

— які основоположні конституційні принципи організації і діяльності державної влади?

— що покладено в основу розмежування функцій здій­снення державної влади?

— якою є система державних органів, що здійснюють державну владу?

-— хто є суб'єктами в конституційно-правових відноси­нах з приводу організації та здійснення державної влади?

— що є об'єктом у згаданих правовідносинах?

— яка мета здійснення державної влади?

Розкриття змісту цих питань дає змогу визначити основ­ні елементи, складові державної влади в Україні, які у своїй сукупності і допоможуть сформулювати саме визначення цього конституційно-правового інституту.

Передусім у демократичних країнах, до яких згідно зі ст. 1 Конституції України належить і наша країна, державна влада має бути легітимною. Тому у правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом утвердження дер­жавної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джере­лом утвердження державної влади — народ. Щодо форми правового акта затвердження волі народу, то ним є Основ­ний Закон держави — Конституція України.

Загальновідомо, що з давніх часів і до наших днів дер­жавна влада у світі, навіть у найдемократичніших країнах, далеко не завжди була легітимною, а її джерелом законодав­че не завжди визначався народ. Державна влада не раз утверджувалася в результаті революцій, переворотів тощо.

Не було винятком утвердження державної влади на тере­нах колишньої царської Росії, а після — СРСР, куди входила й Україна, незважаючи на пропагандистські статті колишніх конституцій СРСР та союзних республік, у тому числі Української РСР, про належність всієї повноти державної влади спочатку радам, а за Конституцією УРСР 1978 р. — народові;

Дбаючи про демократичні принципи легітимізації дер­жавної влади, Україна ще до проголошення своєї незалеж-

-236-

ності прагнула вирішити це питання, прийнявши відповідні нормативно-правові акти.

Цей процес розвивався поступово, шляхом прийняття низки таких актів. Першорядного значення серед них набув такий політико-правовий документ, як Декларація про дер­жавний суверенітет України від 16 липня 1991 р., у якому висловлювалося прагнення зміцнити державну владу закон­ним шляхом, виходячи з належності її українському народові.

Як зазначалося, Декларація у розділі II проголосила, що лише народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

Дуже важливою стадією у справі легітимізації державної влади в Україні 19 червня 1991 р. було схвалення Верхов­ною Радою України Концепції нової Конституції України, у розділі І "Засади конституційного ладу" зазначалося, що від­повідно до Декларації про державний суверенітет Україна визначається як суверенна національна держава, суть якої становить влада народу України, спрямована на забезпечен­ня і захист прав людини і громадянина.

Наступним етапом у цьому процесі є прийняття Верхов­ною Радою УРСР на основі здійснення Декларації постанови Верховної Ради Української РСР та Акта про проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

Оскільки Україна до проголошення незалежності входи­ла до складу СРСР, актуальним стало питання про легітимність існуючої системи органів державної влади в умовах піс­ля проголошення її незалежності. Це питання було вирішене Законом України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р. У ст. 4 цього Закону зазначалося, що ор­гани державної влади й управління, органи прокуратури, су­ду та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на основі нової Кон­ституції України.

За важливістю у процесі легітимізації державної влади пріоритетним слід вважати рішення всеукраїнського рефе­рендуму від 1 грудня 1991 р. про незалежність України, яке підтримало майже все населення країни. Згідно із Законом України "Про всеукраїнський і місцевий референдум" від З липня 1991 р. воно мало вищу юридичну силу, оскільки

-237-

не потребувало затвердження будь-яким державним органом (ст. 1 Закону) і що фактично надавало законної сили дер­жавній владі, яка існувала на той час в Україні.

Проте, звичайно, кращим засобом узаконення державної влади народом була б розробка і прийняття народом шляхом референдуму Закону "Про державну владу в Україні". Спро­бу підготовки такого акта було здійснено у 1993—1994 рр., але зміст законопроекту був обмежений пошуком компромі­су між законодавчою і виконавчою владою, що позначилося передусім на розподілі компетенції між цими гілками влади.

Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядуван­ня в Україні на період до прийняття нової Конституції Украї­ни" від 8 червня 1995 р. зробив вагомий внесок у створення такого закону, проте він мав тимчасовий характер. Договір підтвердив у ст. 2 положення про те, що єдиним джерелом влади є народ.

Нарешті, заключним етапом легітимізації державної вла­ди в Україні стала нова Конституція України, яку було прий­нято 28 червня 1996 р. Верховною Радою України і яка інкорпорувала багато положень згаданого Договору у свій текст, внаслідок чого було створено правовий фундамент закріплення державної влади в Україні її народом.

Відтак народ, представниками якого були депутати Вер­ховної Ради України, законодавче передав державну владу системі органів, які згідно з Конституцією мали право її здій­снювати відповідно до принципів організації єдиної держав­ної влади, яка базується на визначенні об'єктивно існуючих її функцій та законодавчого їх розмежування.

В Конституції було законодавче закріплено насамперед єдине джерело державної влади в Україні, яким згідно зі ст. 5 Конституції визнаний лише народ. Народові надано право визначати конституційний лад в Україні. Оскільки та­кий лад визначений у розділах І—VIII і XII Конституції Ук­раїни, то є всі підстави вважати, що народ України згідно з ч. З ст. 5 Конституції офіційно легітимізував державну владу в країні. У цій частині зазначається, що лише народ, а не держава, її органи або посадові особи, може змінювати конституційний лад, найважливішою складовою якого є дер­жавна влада.

Нарешті, Конституція України законодавче поклала край всіляким спробам вирішити питання про закріплення дер­жавної влади будь-яким іншим способом, ніж легітимним, зазначивши у ч. 4 ст. 5 Конституції, що ніхто не може узур­пувати державну владу.

І все-таки, на розвиток положень згаданої статті уявля­ється вкрай необхідним прийняття саме народом, а не пар­ламентом України, шляхом референдуму Закону України "Про державну владу в Україні" — особливого законодавчо­го акта, який би передбачав механізм визначення і зміни конституційного ладу, зокрема державної влади, та надання народові права контролю за її здійсненням.

Безумовно, створити такий акт і прийняти його з сьогод­ні на завтра неможливо, бо це стримують багато суб'єктив­них та об'єктивних факторів: низька правосвідомість грома­дян; традиційна, на жаль, неповага до права й закону, яка спостерігається, починаючи з вищих ешелонів влади, і яка поглиблюється соціальною незахищеністю людини; невмін­ня, а часто-густо й небажання користуватися наданими Кон­ституцією людині і громадянину правами і свободами, а звід­си й недовіра до дієвості самого Основного Закону.

Україна в особі її державних органів має ще прийти до цього шляхом врахування згаданих факторів, серед яких од­ним із основних є підвищення правосвідомості громадян, їх правової підготовки, політичної активності, можливої лише за умов докорінного покращання життя народу, а головне — утвердження у народу віри у державну владу, яку він ство­рив і має підтримувати в усіх діях.

Необхідною рисою влади є воля. Здійснення влади — це волевиявлення народу або інших суб'єктів влади.

На наш погляд, співвідношення волі і влади вдало роз­крив ще дореволюційний юрист І. Ільїн. Він вважав, що пер­ша основна ознака влади полягає у тому, що вона.не може належати нікому, крім правового повноваження. Влада, яка зовсім не має правової санкції, є юридичне індиферентним явищем, оскільки вона не має правового виміру. Цю правову санкцію влада дістає як від Конституції, так і правосвідомос­ті людей¹.

Ильин Й. А. О сущности правосознания. — Мюнхен; Москва, 1993. — ^. 133.

-238-

-239-

Саме тут виникає проблема співвідношення волі і права.

Очевидно, варто погодитися з тим, що влада взагалі і державна зокрема, за своєю родовою сутністю є воля, вольо­ва сила, а за видовою ознакою — правова сила (воля).

Згадана властивість виявляється у тому, що держава має бути спроможна застосувати силу. Держава, а звідси й дер­жавна влада, зі слабкою волею (силою) є нежиттєздатною.

Дійсно,, силу державної влади становлять: авторитет, єдність правова мета, організованість і дієвість кожного дер­жавного службовця, всього державного апарату.

На відміну від всілякої фізичної сили державна влада є вольовою силою, тобто спосіб її дій є за самою природою внутрішній, психічний. Фізична сила, тобто спроможність до матеріально-тілесного впливу людини на людину — теж необхідна складова державної влади, але вона не становить основного засобу дій, властивих державі. Як свідчить істо­ричний досвід, державний лад тим досконаліший, чим менше він звертається до сили. Саме той лад, який тяжіє до ви­ключного панування фізичної сили, підриває себе. "Меч" аж ніяк не виявляє сутності державної влади — він лише край­ній засіб, який є її останнім словом і найслабшою з її опор. Сила державної влади не в "мечі", а в авторитетному впливі її вольового імперативу.

При цьому держава, а значить і її органи, уповноважені не просити, а вимагати, не умовляти, а примушувати і забо­роняти, зберігаючи у перспективі можливість, обов'язковість та неминучість примусу. І щодо державної влади, яка тво­рить право, громадяни зобов'язані підкорятися, оскільки їх­ня згода або незгода не обов'язкова як для значення цих норм, так і для значення правового статусу останніх.

Призначення влади полягає у тому, щоб створювати у людей впевненість і водночас підпорядкованість, щоб не лише вирішувати, а й інших підводити до погодженого рішення.

Владарювати означає немов накладати власну волю на волю інших, проте так, щоб це накладання добровільно сприймалося тими, хто підкоряється. Життя держави поля­гає у такій погодженості волі, яка, залишаючись по суті доб­ровільною координацією, набувала б форми вольової субор­динації (підпорядкування). І тому завдання держави полягає у тому, щоб на прикладах підпорядкування виховувати волю

-240-

до автономної погодженості і наповнити духом цієї добро­вільної координації таку форму державності, як субординація.

Нарешті, до цього приєднується правовий характер дер­жавної влади. Він означає, що воля держави, як різновид людської волі, не безпредметна, а предметне пов'язана з етичним змістом. Саме цим визначається духовне, а не прос­то соціально-психічне буття держави¹.

У загальному вигляді тут визначені загальні положення щодо співвідношення легітимної і державної влади. Проте ці положення не розкривають наслідки співвідношення політи­ки і державної влади саме у конституційному праві. Таке співвідношення наочно виявляється через аналіз політико-правових суспільних відносин, властивих предметові консти­туційно-правового регулювання цієї галузі права.

Відомо, що будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, набувають у кінцевому підсумку політичного під­тексту. Конституційне ж право регулює сферу відносин без­посереднього політичного характеру. Проте, враховуючи різ­номанітність цих відносин та їх суб'єктів, доцільно виходити насамперед зі змісту найзагальнішого об'єкта політики — державної влади. Отже, предмет конституційного права має включати суспільні відносини, які виникають з приводу і у зв'язку із закріпленням державної влади, а також безпосе­редньо в процесі її організації та здійснення.

Чинна Конституція України чітко окреслює цю частину суспільних відносин, які регулюються нормами конституцій­ного права. Специфікою сучасного предмета конституційно­го права України є те, що він охоплює передусім сферу зак­ріплення організації та здійснення державної влади на основі її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, як гарантія забезпечення громадянських прав і свобод особи, а також сферу самоврядної влади (останньої лише в межах норм Конституції), і водночас ця влада обмежується саме політич­ними відносинами у процесі її організації та здійснення.

У процесі висвітлення змісту соціально-політичних відно­син, як важливої складової предмета конституційного права, безумовний інтерес становлять також відносини, що виника­ють у сфері власне державної владності, яка виявляється у

Ильин Й. А. Зазнач, праця. — С. 134.

-241-

процесі її організації та здійснення. Політичний характер суспільних відносин, своєрідне коло їх учасників, специфіка об'єктів регулювання дають підстави говорити про їх особ­ливості.

Першою особливістю цих відносин є те, що стороною (учасником) переважної більшості з них виступає Україн­ська держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання. Будучи "одягнутими" у правову форму, вони набувають якості конституційно-правових від­носин.

Друга особливість соціально-політичних відносин поля­гає у тому, що державно-політичні відносини виникають у ході становлення і функціонування основних інституційних форм держави й відображають її політико-територіальну ор­ганізацію. Ці відносини взаємозумовлені, а їх врегулювання конституційним правом можна розглядати як створення пе­редумов для самого процесу державного владарювання.

В сучасний період розбудови Української держави не можна не брати до уваги й те, що державна влада спираєть­ся також на політичну силу, яку слід враховувати внаслідок появи та діяльності політичних партій, на жаль, поки що слабких; на ідеологічну силу; силу, яка випливає з принципу верховенства права і закону; силу правоохоронних органів; силу міжнародного значення молодої Української держави тощо.

Дискусійним є питання і про співвідношення сувереніте­ту державної влади з її джерелом. Вже зазначалося, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Тому навряд чи можна погодитись із твердженням деяких дослідників, які вважають, що основною ознакою державної влади є лише суверенність¹. Адже це ставить дану ознаку влади над правовим джерелом влади.

У правовій державі первинним актом утвердження дер­жавної влади завжди є закон. А суверенітет державної влади — категорія вторинна, вона випливає з правового акта, який є єдиним джерелом заснування державної влади. В сучасному конституціоналізмі дійсно поряд із терміном "державна вла­да" існує категорія "суверенність", але більш точним є тер

Медведчук В. В. Конституційний процес в Україні і організація дер­жавної влади і місцевого самоврядування. — К., 1996. — С. 76,

мін "державна влада", оскільки джерелом її є народ. Сувере­нітет, як приналежність державної влади, а не сама влада, розглядається, звичайно, відносно певних державних орга­нів, а не народу, якому властивий не державний, а народний суверенітет.

За своєю сутністю державна влада повинна бути єди­ною. Цього вимагає принцип державної єдності. Єдність дер­жавної влади розуміється не як єдність певного органу або неподільність функцій і компетенції, а як єдність самого пра­ва, яке не може бути різним за своїм змістом для відповідно­го органу: воно повинно містити чітко визначені повнова­ження державних органів, виходячи з необхідності єдиних підходів до регулювання суспільних процесів.

Звідси державна влада, яка має своїм призначенням приймати і застосовувати норми права, повинна виходити з принципу єдності права, основним джерелом якого є Кон­ституція.

Реалізація єдності державної влади передбачає різні варі­анти. Так, Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган повинна своєю нормотворчо-правовою роботою на практиці будувати єдину систему національного права, а ви­конавча влада здійснювати свої повноваження шляхом за­стосування відповідних норм права, як правило, централізо­вано, всіма ланками системи виконавчої влади.

Водночас ст. 132 Конституції України передбачає поєд­нання централізації та децентралізації у діяльності саме ор­ганів виконавчої влади. Зокрема, згідно зі ст. 1 Закону Ук­раїни "Про місцеві державні адміністрації" місцеві державні адміністрації у межах своїх повноважень здійснюють вико­навчу владу на території відповідної територіальної одиниці. Разом з тим це централізоване здійснення державної влади поєднується з децентралізацією, тобто з реалізацією повно­важень місцевого самоврядування, делегованих їм відповід­ними радами.

Державна влада, попри її умовний поділ на різні форми, за своєю сутністю єдина. Наявність двох державних влад свідчить про їх тимчасовість, оскільки завжди якась з них повинна перемогти. Події жовтневого перевороту 1917 р. у Російській імперії підтверджують цей висновок.

-242-

-243-

Єдина за своєю сутністю державна влада будує свою ор­ганізацію і діяльність на підставі двох основоположних принципів, закріплених у Конституції України.

Перший з них більше стосується організації державної влади. Відповідно до її поділу в Україні на законодавчу, виконавчу і судову визначається система державних органів, які здійснюють державну владу: єдиний законодавчий орган, органи виконавчої та судової влади. Саме ці державні органи є суб'єктами конституційно-правових відносин з приводу ор­ганізації і здійснення державної влади в Україні.

Другий принцип стосується переважно діяльності даних органів. Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визначається і діє принцип верховенства права. Це означає, по-перше, ща органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійсню­ють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції). І, по-дру­ге, оскільки Конституція України має відповідно до ст. 8 най­вищу юридичну силу, всі закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй. Здійснення державної влади вирішальною мірою зале­жить від того, як законодавче розподіляється єдина держав­на влада між державними органами, що її здійснюють — фактично єдиновладне, що було притаманно марксистсько-ленінській теорії поєднання влади й управління в організації і діяльності державних органів або за демократичним прин­ципом поділу влади.

Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна вла­да за принципом поділу влади здійснюється законодавчи­ми, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежно­сті та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

Особливе місце посідає Президент України, який не вхо­дить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його ста­тус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територі­альної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об'єднавчу функцію, безпосередньо

-244-

впливає на їх діяльність у процесі здійснення державної влади.

Здійснення державної влади реалізується від імені Укра­їнської держави, законодавчим, виконавчими та судовими органами шляхом застосування державних засобів. При цьому складаються зумовлені потребами управління суспіль­ством соціально-правові відносини, в яких одним із суб'єктів обов'язково є держава або державний орган, які роблять свою волю загальнообов'язковою під загрозою державного примусу внаслідок наявності особливої політичної установи — держави. Саме від держави, а не від інших ланок політичної системи, походить державна влада, специфічною формою реалізації якої є державний апарат.

Відповідно до Конституції України державна влада здій­снюється на основі державних програм.

Так, Верховна Рада України на підставі ч. 6 ст. 85 Кон­ституції затверджує програми економічного, науково-техніч­ного, соціального і культурного розвитку, охорони природи.

Розробляє і здійснює згідно з ч. 4 ст. 114 Конституції за­гальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціально-культурного розвитку України Кабінет Міністрів України. Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 114 Конституції но­воутворений Кабінет Міністрів подає на розгляд Верховної Ради України програму своєї діяльності на термін своїх пов­новажень, у якій концептуально викладає стратегію діяль­ності, засоби та строки виконання завдань.

Програми своєї діяльності розробляють і окремі цен­тральні органи виконавчої влади.

Місцевим державним адміністраціям відповідно до ст. 17 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р., також надано право розробляти програми соціально-економічного розвитку і подавати їх на затвер­дження відповідній раді.

Програмою діяльності керується у своїй роботі і Прези­дент України.

Невиконання державних програм підриває довіру до всіх, хто був обраний народом для керівництва державою та прак­тичного здійснення державної влади. На жаль, контрольна функція за розробкою, прийняттям та виконанням загально­державних програм, ослаблена: Верховна Рада й досі не роз­глянула жодну з державних програм, які вона відповідно до

-245-

Конституції повинна затверджувати. Тому, можливо, доціль­но було б розробляти Єдину державну програму економічно­го, соціального, культурного розвитку Української держави як на перспективу, так і на поточний період чи рік. Така про­грама об'єднувала б основні показники усіх інших програм, які повинні розроблятись відповідно до Конституції держав­ними виконавчими органами й затверджуватись Верховною Радою, що давало б законодавчому органові вагомі підстави для здійснення постійного контролю за виконанням Єдиної державної програми.

Оскільки програми органів державної влади здійснюють­ся людьми, які уповноважені на те державою і законами, до­цільно не лише аналізувати, так би мовити, зовнішній про­цес, пов'язаний з розробкою і здійсненням цих програм, а й діяльність осіб, які працюють у державних органах, адже са­ме від них залежить доля згаданих державних документів.

Як відомо, державна влада може бути ефективна лише тоді, коли її здійснюють компетентні фахівці. За своєю ме­тою і сутністю правова держава (а саме її прагне утворити Україна) "аристократична" у кращому розумінні цього слова — ось аксіома, непорушна ще з часів Конфуція, Геракліта та Арістотеля. Саме це, гадаємо, мав на увазі й Платон, коли говорив про "владу філософів" та про "філософствування правителів".

Критерії, згідно з якими кваліфіковані спеціалісти повин­ні залучатися до здійснення державної влади, можуть бути різні, але основними з них є: служіння державі, високий фа­ховий рівень, патріотизм, вміння не лише бажати вирішува­ти питання, а й забезпечувати їх виконання іншими людьми, нести відповідальність за свою діяльність.

У період розбудови Української держави до влади прий­шло багато людей, які не мали досвіду державної роботи. Певною мірою в цьому провина керівництва колишнього СРСР, яке свідомо стримувало підготовку таких кадрів у то­дішніх радянських республіках.

Перші кроки щодо підготовки кадрів, спроможних бути на рівні сучасних завдань, Українська держава робить лише зараз. Так, створено Інститут державного управління при Президентові України, Академію адвокатури, Вищу диплома­тичну академію, Академію муніципального управління, сис­тему вищих навчальних закладів, які мають статус націо

-246-

нальних, тощо. Але є й досить кваліфіковані працівники, які, на жаль, залишаються незатребуваними, а тому вони не пов­ною мірою використовують свої знання і можливості для розв'язання багатьох актуальних проблем, пов'язаних з ор­ганізацією та здійсненням державної влади.

У сучасний період незрівнянно підвищується роль нау­ковців у розв'язанні цих проблем, але їхні рекомендації, на жаль, не завжди враховуються.

Мабуть, таки варто пам'ятати слушне пророче нагаду­вання святого апостола Павла, який писав: "Настане бо час, коли здорової науки не будуть дотримуватись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували.

Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахи­ляться".

Очевидно, необхідною умовою якісного добору кваліфі­кованих фахівців до роботи в органах державної влади є створення спеціального органу, який би об'єктивно оцінював ступінь підготовки претендентів на заняття відповідних по­сад у державному апараті за допомогою новітніх методів оцінки їх знань і вмінь.

Проте всі ці кроки, попри їх важливість, кардинально не розв'язують проблему. В органах державного апарату багато не кращих службовців колишніх радянських, партійних та комсомольських органів, з яких далеко не всі опанували нові форми, методи роботи в новому по суті суспільстві, в якісно новій державі із зовсім іншими, підвищеними вимогами. Мо­лоді ж спеціалісти, які приходять на роботу в державні орга­ни, потерпають від браку достатнього практичного (і не тіль­ки) досвіду.

На наш погляд, підготовка висококваліфікованих спеціа­лістів для роботи в якості державних службовців — досить тривалий процес, починати який доцільно зі створення про­думаної системи спеціальних навчальних закладів. Звичай­но, навчальні заклади, які входитимуть до цієї системи, мають бути укомплектовані викладачами, які самі оволоділи новітніми досягненнями на рівні сучасних вимог державо­творення.

Є й обов'язкові суб'єктивні фактори, які необхідно, на наш погляд, взяти до уваги. Це, по-перше, рішуче і безком­промісне викорінення негативних рис радянської доби у

-247-

справі добору кадрів держапарату (корумпованість, плано­вість, добір працівників, особисто відданих керівникові, а та­кож родичів, і навіть фамільних династій, які, як правило, за­кривають шлях справжнім фахівцям своєї справи). По-друге, вкрай необхідна внутрішня психологічна підготовка служ­бовців до роботи з урахуванням нових, як правило, раніше зовсім незнайомих їм завдань і ситуацій. По-третє, досить складним є засвоєння і використання світових досягнень у зовсім нових сферах діяльності, пов'язаних з переходом до ринкової економіки. Без належної підготовки державних службовців України нового покоління оптимізація здійснен­ня державної влади не може бути досить ефективною.

При вирішенні проблеми докорінної реформи системи підготовки державних службовців на рівні сучасних вимог необхідно враховувати, що ця робота може бути марною, як­що залишиться без змін певна пасивність народу щодо дер­жавотворення. У свій час Г. В. Ф. Гегель стверджував, що прикра "пасивність чіпляється за свої злидні і не надає пов­ноти сил кращим представникам народу"¹.

Відомо, що держава сильна тоді, коли у самому народові живе дух патріотизму, високої правосвідомості, законополушності. Тому одним з основних завдань розбудови сучас­ної державної влади в Україні є національне, політичне й правове виховання. Це означає, що широкі верстви населен­ня повинні активно залучатися до політичного життя. Адже лише той зможе успішно здійснювати публічні повноважен­ня, хто усвідомив і опанував власні публічні обов'язки.

Як зазначалося, політичне владування складається з со­ціального та юридичне організованого впливу уповноваже­них державних органів і посадових осіб на волю підлеглих, причому не лише силою права і влади, а й власною правосві­домістю, тобто ставленням людини до мети права, а відтак і до самого права. При цьому народна правосвідомість може стояти на висоті лише там, де і юридична наука на висоті. Одне з основних її завдань полягає у тому, щоб поступово, але неухильно викоренити у населення неповагу або байду­жість до правослухняності. На жаль, цей гріх і досі власти­вий нам.

Гегель Г. В. Ф.Философия права. — М.: Мьісль, 1990. — С. 255.

- 248 -

Отже, лише за умови відповідного впливу органів дер­жавної влади на громадян, народ і державні органи спільно впроваджуватимуть у життя загальнодержавні програми.

Як зазначалося, одним із суб'єктів конституційно-право­вих відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні виступають на підставі принципу поділу вла­ди законодавчий, виконавчі й судові органи. Іншим суб'єк­том у цих правовідносинах згідно з Конституцією України є людина. Життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан­ність й безпека якої визнаються в Україні найвищою соціаль­ною цінністю, тому у ч. 2 ст. З Конституції України виклада­ються головні завдання держави перед людиною: держава відповідає перед людиною за свою діяльність, причому утвердження й забезпечення прав і свобод людини є голов­ним обов'язком держави.

Як відомо, особливістю суб'єктів конституційно-правових відносин є те, що вони мають різну за обсягом правосуб'єктність. Виходячи зі змісту ст. З Конституції України, можна зробити висновок, що за обсягом прав людина превалює над державою. І це цілком закономірно. Адже, крім більших за обсягом повноважень, для людини і громадянина додатково згідно з ч. З ст. 8 Конституції України передбачено судовий захист конституційних прав і свобод безпосередньо на осно­ві Конституції.

Крім того, надані Конституцією людині права і свободи гарантуються. Згідно зі ст. 21 Конституції України вони є невідчужуваними та непорушними. Гарантом прав і свобод лю­дини і громадянина на підставі ч. 2 ст. 102 є Президент Ук­раїни. Отже, первинним згідно з Конституцією є людина й громадянин, вторинним — держава в особі органів держав­ної влади.

Разом з тим треба мати на увазі, що в свою чергу люди­на і громадянин України мають різну за обсягом право-суб'єктність.

Відповідно до розділу II Конституції України найбільший обсяг прав і свобод належить громадянам України. Саме во­ни мають право користуватися всіма статтями Основного Закону, які закріплюють основні їхні права, свободи та обов'язки.

Громадяни України є суб'єктом прав і свобод, які не властиві іншим особам, що користуються ними. Це особливо

-249-

помітно при з'ясуванні об'єкта конституційно-правових від­носин з приводу здійснення державної влади. Таким об'єк­том згідно з Конституцією є права і свободи людини. Саме вони та їх гарантії за ч. 2 ст. З Конституції України визнача­ють зміст і спрямованість діяльності держави. Ці права і сво­боди найбільше стосуються участі лише громадян України у формуванні, організації та здійсненні державної влади в Україні.

Це положення не зовсім точне, оскільки не людина вза­галі, а лише громадяни України можуть визначати ці пара­метри діяльності держави.

Проте механізм здійснення прав громадян щодо визна­чення змісту спрямованості держави не сконкретизований. Це право може бути реалізовано завдяки таким основним формам безпосередньої демократії, як вибори і референдум (статті 69—74 Конституції). Якщо шляхом виборів фор­муються органи державної влади, то питання визначення змісту і спрямованості діяльності держави, на жаль, свого вирішення не знайшли. На наш погляд, вони могли б реалі­зуватися через таку форму, як референдум, який, як зазна­чалося, застосовується поки що недостатньо.

З прийняттям Конституції України виникла колізія між її відповідними нормами і Законом України "Про всеукраїн­ський і місцевий референдум" від 3 липня 1991 р. У разі при­ведення цього Закону у відповідність з Конституцією на ре­ферендум могли б виноситися питання, які безпосередньо стосуються змісту і спрямованості діяльності держави, зокре­ма: обговорення проекту Єдиної державної програми, питань, пов'язаних з реформами, які проводяться в Україні, тощо.

Метою діяльності зі здійснення державної влади в Украї­ні державними органами згідно з Преамбулою Конституції України є забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Розв'язання цього питання безпосередньо пов'яза­но з проблемою справедливості в державі і суспільстві. Дер­жавна влада завжди повинна додержуватися принципу спра­ведливого розподілу, але має право відступати від нього тоді, коли цього вимагає об'єктивна необхідність. Справа у тому, що держава як ціле має певні самостійні завдання, розв'яза­ти які іноді можливо лише за умови відмови від справедли­вого обліку і врахування інтересів усіх верств населення.

-250-

Встановлення справедливості у суспільному житті людей е, безперечно, одним з основних завдань державної влади: це випливає вже з самої природи права і держави. Проте ре­альні умови у державі бувають такими, що висування цього завдання на перший план порівняно з іншими завданнями держави може призвести до загибелі держави. Державна влада не всемогутня: вона скута політичною нездійсненні­стю і повинна узгоджуватися з нею. Політичне нездійснен­ним є передусім те, що руйнує саму державу, — в її органі­зації, особовому складі тощо, тобто все те, що перевищує сили народної правосвідомості та народної організованості.

Влада не повинна і не спроможна проводити реформи, які руйнують саме буття держави. Підтримка держави як житла і як обрію національної духовної культури становить ту грань, яка має бути непорушною для державної влади і яку повинен поважати будь-який громадянин.

Це стає особливо наочним, якщо тлумачити справедли­вість у значенні формального зрівняння всіх громадян у всіх відносинах. Узаконення такого принципу, як підтверджує історія, є згубним і політично нездійсненним для держави. Життя державне організованого народу — процес глибоко диференційований, який пояснюється відмінністю у здібно­стях, роді занять тощо і який створює у свою чергу цю різ­ницю. Формальне зрівняння може лише руйнувати цю живу та узгоджену єдність різнодіючих сил.

Держава заінтересована не в тому, щоб усунути ці від­мінності між людьми (що зовсім неможливо), а щоб забезпе­чити носіям цих відмінностей повноту буття та життєве спів­існування. Згадане завдання і формальне зрівняння завжди будуть протиприродними, та й сама сутність держави виклю­чає їх у розумінні політичної прийнятності.

Насправді соціальна справедливість зовсім не зводиться до формального зрівняння громадян. Вона полягає в неупередженому, предметному врахуванні, визнанні істотних властивостей та обгрунтованих вимог кожного індивідуаль­ного суб'єкта. Соціальна справедливість зовсім не зрівнює людей, тобто не робить їх однаковими, що практично немож­ливо. Вона вимагає, по-перше, однакового, неупередженого ставлення до людей, по-друге, додержання тих масштабів, згідно з якими здійснюється це ставлення, і, по-третє, дій-

-251-

сної відповідності між різними схильностями людей і право­вими та життєвими наслідками врахування цих схильностей.

Зрозуміло, що справедливість у такому значенні вимагає правової керованості і створює її, пов'язуючи, наприклад, публічну дієздатність (голосування, державна служба) з пев­ним цензом або запроваджуючи прибуткове прогресивне оподаткування, що властиве й сучасному періодові історії України.

В принципі державна влада міцно пов'язана з розподіль­чою справедливістю, і корисливе нехтування нею ніколи не проходить безкарно. Режим, який запроваджує без достатніх підстав несправедливі привілеї, є режимом антиполітичним, він компрометує гідність державної влади і підриває волю громадян до загальнодержавної єдності. Такий режим не мо­же бути міцним, оскільки сам породжує ті відцентрові сили, які рано чи пізно поставлять питання про саме існування держави.

Отже, будь-який відступ державної влади від справедли­вості повинен бути відкрито виправданий предметною вка­зівкою на політичну нездійсненність протилежного. Не мож­на в ім'я справедливості запроваджувати такий державний лад, який згубний для самої держави¹.

У цьому зв'язку звернемо увагу на те, що Конституція України у ст. 24 визначає, що не може бути привілеїв чи об­межень з приводу раси, кольору шкіри, політичних, релігій­них та інших переконань, статі, етнічного та соціального по­ходження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. Це дуже важливо для загальнодержавної та на­ціональної злагоди в Україні, оскільки вирішення деяких конкретних справ, зокрема розв'язання проблеми розподіль­чої справедливості, породжують наслідки щодо вирішення загальних проблем державності в Україні.

Римський історик Гай Саллюстій Крісп з цього приводу зазначав: СопсогсНа рапгае гез сгевсіші, дізкопііа тахітае сШаЬІтіиг — При злагоді малі справи зростають, за умов неузгодженості великі справи руйнуються².

¹ Ильин Й. А. Зазнач, праця. — С. 146, 245.

² Гай Саллюстий Крісп. Веіішп іп^игіНіпит (Югуртинська війна). X. 4—6. Крьілатьіе латинские изречения. — К.: Изд-во АН УССР, 1962. — С. 35—36.

Програмні положення, проблеми, пов'язані з соціальною справедливістю, стають реальністю, коли вони втілюються в законах, які виконуються. Недарма Марк Тулій Ціцерон за­значав з цього приводу: Заіиз рориіі зиргета Іех (езіо) — Благо народу нехай буде вищим законом¹.

Крім того, такі закони мають бути зрозумілими і народо­ві, оскільки, як відзначав Ш.-Л. Монтеск'є, закони пишуться для звичайних людей і повинні базуватися на звичайному здоровому глузді².

На підставі викладеного, можна запропонувати таке за­гальне поняття державної влади в Україні як конституційно-пра,вового інституту.

Сутність конституційно-правового інституту дер­жавної влади в Україні полягає в її легітимності, яка знаходить своє законодавче закріплення у Конституції завдяки волі народу, як єдиного джерела влади, і здій­снюється згідно з основоположними принципами сувере­нітету, розподілу влади та верховенства права зако­нодавчим, виконавчими і судовими органами на основі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечен­ня прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, з метою досягнення гідних умов її життя.

Поиск по сайту: