Історія становлення і розвитку Конституції

До останнього часу вважалося, що термін "конституція" походить від латинського — установа, установ­лення, устрій. Між тим, походження самого терміна "сопзіі- іиііо" точно не встановлено. Можливо, він походить від тех­нічного обороту — геіриЬІісит сопзШиіге, яким починалися акти римських імператорів.

Поряд з терміном "сопзШиііо" на початкових етапах ста­новлення конституції застосовувалося найменування Іех їип-гіаіепіаіез (основний закон).

У працях учених колишнього Радянського Союзу майже одностайно проводилася думка про те, що конституція влас­тива державам лише у період становлення буржуазного су­спільства. Проте більш уважне вивчення історії політичних вчень спростовує цей висновок.

Зокрема, у працях Платона і Арістотеля міститься багато елементів змісту конституції. Це, наприклад, стосується пи­тань належності влади певним верствам населення, механіз­му її здійснення; форм державного устрою; форм правління. Арістотель, узагальнивши досвід більшості міст Стародав­ньої Греції, на цій основі по суті підготував нормативний акт, багато в чому подібний до чинних конституцій.

Елементи конституційності можна також знайти в наста­новах та указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерел права.

Нарешті, в деяких феодальних державах можна знайти окремі елементи майбутніх конституцій, які містилися у хар­тіях, що являли собою компроміс між королівською владою

-61-

і мешканцями вільних міст, що виявилося у закріпленні у відповідних актах повноважень цих міст.

Прикладом таких хартій були так зване магдебурзьке право, яке протягом XIII—XVIII ст. поширювалося на Пів­денну Європу, зокрема й на Україну, і любекське право, яке використовували країни Північної Європи. Мешканці віль­них міст здобували це право від князів, гетьманів.

В Україні протягом XVI—XV ст. магдебурзьке право здо­були такі міста, як Володимир-Волинський, Санок, Львів, Дубно, Кременець, Вінниця, Житомир, Бердичів, Звениго-родка, Овруч, Стародуб, Чернігів, Полтава, Гадяч, Глухів, Лубни, Ніжин та Козелець. Києву магдебурзьке право було надано у 1497 р., і воно проіснувало до 1835 р., в якому Ми­кола І скасував його.

Відповідно до магдебурзького права міста звільнялися від управління феодалів. Воно закріплювало права та обов'язки основних верств мешканців міст (купців, міщан, ремісників), встановлювало порядок виборів і функції органів місцевого самоврядування, суду, купецьких об'єднань і цехів.

Ідея створення конституції виникла в Англії у ХНІ ст. Важливим етапом у передісторії становлення конституції як основного закону держави стали конституційні акти, які бу­ло прийнято в Англії у XVII ст.: Хабеас Корпус (акт 1679 р.) та Білль про права 1688 р., а також конституційні акти, прийняті у період англійської буржуазної революції (1640— 1658), зокрема "Форма правління Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління" (1653 р.). У цих актах встановлювалися основи побудови ви­щих органів держави, їх компетенція, принципи виборчого права та основи законодавства про релігію.

Проте, незважаючи на зазначені елементи конституціо­налізму, ні феодальний, ні рабовласницький лад не знали конституції як кодифікованого основного закону держави. Становлення і розквіт конституціоналізму належить до кінця XVIII — початку XIX ст., що безпосередньо пов'язано з пе­ріодом становлення буржуазних держав і законодавчим за­кріпленням основних принципів буржуазної демократії і за­конності (представницька форма правління, громадянські права особи тощо). Поява конституцій у цей період пов'яза­на з тим, що інтереси буржуазії, яка прийшла до влади, були поєднані з вимогами знищення віджилих феодальних відно-

-62-

син, які гальмували суспільний розвиток, і в той же час по­ставили на порядок денний питання про особливу правову форму закріплення завоювань буржуазії. Такою і була кон­ституція — основний закон держави.

Оцінюючи перші конституції, слід відзначити їх прогре­сивний порівняно з феодальним законодавством характер, оскільки вони закріпили принципи народного суверенітету, поділу державної влади, демократичні свободи громадян, за­конності, республіканської форми правління — принципи, які обґрунтовували представники теорії природного права Г. Гроцій, Т. Гобс, Дж. Локк, а також французькі енциклопе­дисти XVIII ст. Вольтер, III.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро та інші. На основі їхніх праць було створено основ­ні теорії прав людини, згідно з якими кожна людина має пра­во бути вільною, брати участь у громадському і державному житті.

Ідеї представників теорії природного права та енциклопе­дистів дістали своє матеріальне закріплення у Декларації прав людини і громадянина, яка була прийнята Установчими зборами Франції 4 серпня 1789 р. У ст. 2 Декларації, зокре­ма, було зазначено: "Метою будь-якої спілки є збереження природних і невід'ємних прав людини. Права ці суть: свобо­да, власність, безпека і опір гнобленню".

"Найпершим станом, який набувається людиною від при­роди і який оцінюється ним більше за всі блага, що можуть випасти на його долю, — зазначав енциклопедист Жокур, — є стан свободи. Він не може обміняти її ні на що інше, ні продати, ні загубити, оскільки за природою всі люди наро­джуються вільними, тобто не підпорядковані владі будь-яко­го пана, і ніхто не має права власності над ним.

Маючи свободу всі люди за законами самої природи во­лодіють правом робити все, що здається їм найкращим, на свій розсуд, вирішувати, що їм робити, і розпоряджатися своїм майном, якщо все це не суперечить законам правління, яким вони підпорядковані"¹.

Підсумовуючи ці положення, Жокур обґрунтовує об'єк­тивну необхідність появи конституції, як закону, завданням

Див.: Люди. Время. Идеи. Осадная башня штурмующих небо / / Из-

І!Іоп^НЬІе тексты из Великой французской знциклопедии XVIII века. — Л., ІУ80. — С. 157.

-63-

якого є захист людини. Зокрема, він зазначав: "У стані при­роди, звичайно, люди народжуються вільними, але вони не можуть такими залишатися; суспільство спонукає їх нищити цю вільність і вони не можуть здобути її знову інакше, як за

допомогою закону"¹.

Обґрунтовуючи природні права людини як основу кон­ституції, представники теорії природного права і французькі енциклопедисти в той час визнавали основним з цих прав — право кожного володіти особистою власністю. При цьому, на жаль, виникала нерозв'язна суперечність: з одного боку, проголошувалася рівність усіх людей, а з другого — закріп­лювалося право на приватну власність, що неминуче призво­дило до фактичної нерівності людей.

Вважається, що першою конституцією у світі була Кон­ституція СІЛА, яку було прийнято у 1787 р. і створення якої пов'язують з "батьками" - засновниками США.

Відомо, що цей Основний Закон було підготовлено на підставі таких конституційних актів штатів цієї держави: Декларації прав Віргінії (1776), Білля про права Пенсільванії (1776), Акта щодо віротерпимості Конектікуту (1784), Кон­ституції Массачусетсу (1780), Конституції Північної Каролі-ни (1776), Білля про права Нью-Гемпширу (1766), Конститу­ції Меріленду (1776). Відповідні конституційні норми були також прийняті в штатах Нью-Йорк, Південна Кароліна, Нью-Джерсі, Джорджія (1776—1780).

Ось чому проект Конституції США був розроблений установчими зборами штатів, а потім ратифікований конституційними конвентами штатів.

Як відомо, перша спроба створення конституції в Європі належить гетьманові України в еміграції Пилипу Орлик (1710—1742). Він є автором Пактів і Конституції прав вольностей Запорізького війська, тексти яких було оголошено 5 квітня 1710 р. на урочистих зборах з приводу обранні його гетьманом.

16 статей Конституції передбачали встановлення націй кального суверенітету і визначення кордонів Українські держави, забезпечення демократичних прав людини, визначе

Див.: Люди. Время. Идеи. Осадная башня штурмующих небо / / 1 бранньїе тексти из Великой французской знциклопедии XVIII века. — • 1980. — С. 162.

-64-

ня непорушності складових чинників правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії законодавчої (виборна Гене­ральна рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна стар­шина і обрані представники від кожного полку, бо самодержавіє Гетьманському уряду непрелично") та судової влади, яка підзвітна і контрольована. Цим були вироблені незнані ще в Європі демократичні засади суспільного життя.

Конституція Пилипа Орлика має дві частини: деклара­тивну та власне суспільний договір (16 пунктів). У преамбу­лі до Конституції зазначається, що вона складена, щоб запо­бігти монархічнм самодержавним замахам гетьманів. У ряді статей йдеться про встановлення парламентської республі­ки, в якій має постати загальне виборче право, виборність усіх цивільних і військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Які ж джерела лежать в основі цього конституційного ак­та? Слід взяти до уваги, що суспільно-політична думка Євро­пи того часу вже мала теорію парламентаризму, її теорети­ком був Дж. Локк. Можна лише припустити, що Пилип Орлик, навчаючись у Києво-Могилянському коледжі, був знайомий з його творами. До того ж місто Бендери, де пере­бував І. Мазепа і Карл XII після 1708 р., було своєрідним Вавілоном мов і націй того часу. Мабуть, там була належна література. Отже, наявність козацького парламенту обмежу­вала гетьманську владу на користь старшинської аристокра­тії. Конституція на той час була маніфестом державної волі українського народу.

На жаль, положення цієї Конституції не набрали чинно­сті але формально вона діяла на Правобережній Україні до 1714р.

Офіційно першими конституціями у світі були також конституція США (1787 р.), а також конституції Франції і Польщі (1791). Основні закони цих держав визначили багато рис, які характеризують конституції світу і донині.

Розквіт конституціоналізму настав у XVIII ст. У 1831 р. була прийнята конституція Бельгії, в 1848 р. — конституції Німеччини, Швейцарії, Італії, Голландії та Данії. У другій половині XIX ст. прийнято конституції у ряді країн Латинської Америки т. прийнято конституції у ряді країн Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Чилі), у Новій Зеландії та Канаді.

-65-

В історії нашої Вітчизни доля Конституції відображає за­гальну долю її народу. Будучи до 1917 р. у складі Росії, Ук­раїна разом з нею пройшла нелегкий і трагічний шлях ста­новлення конституційного ладу. Як у Росії, так і в Україні до 1917—1918 рр. так і не був прийнятий закон, який мав наз­ву "конституція".

Перші спроби створення конституції у Росії належать де­кабристам П. І. Пестелю і М. М. Муравйову.

П. І. Пестель — автор "Руської правди". Основні поло­ження проекту конституції були такі: знищення кріпосного права, станового ладу; впровадження унітарної республіки, як форми державного устрою; визнання рівності всіх грома­дян перед законом; закріплення громадянських свобод; від­сутність виборчих цензів; конфіскація великих латифундій; наділення селян землею.

Конституція М. М. Муравйова — це проект державного устрою Росії, розроблений у 1821—1825 рр. поміркованою частиною декабристів. Проект передбачав: впровадження за формою правління конституційної монархії; федерації облас­тей; проголошення громадянської рівноправності; свободи; слова, друку; звільнення селян при збереженні помісного землеволодіння.

На жаль, для простого народу конституція уявлялася щось важливе, бажане, але чуже, яке не можна застосувати у побуті, далеке і нереальне. Так, на Сенатській площі у Петербурзі у 1825 р. солдати бунтівних полків, які не розуміли що таке конституція, кричали: "Хай живе Костянтин" (законом про престолонаслідування він повинен був зайняти престол замість Миколи 1) та його дружина Конституція!".

В Росії з середини XIX ст., особливо в період царюванні Олександра II — царя-реформатора, реально почався процес становлення конституційного ладу. І хоч така форма парламентаризму, як Державна дума, з'явилася після революції 1905—1906 рр., вже у 60-х рр. минулого століття було Закладено три великі блоки реальних конституційних ряд

Це, по-перше, правове закріплення волі селян; по-друге, автономне муніципальне самоврядування (земство); і по-третє демократична судова система.

Серйозна конструктивна праця з підготовки конституції вилилася наприкінці царювання Олександра II у пері конституційний проект — Конституцію Моріс-Мелікова.-1

- 66 -

ператор своєю владою мав намір дарувати країні виборний парламент, який обмежував його ж владу. Проте екстреміс­ти бомбою обірвали життя царя за три дні до підписання ма­ніфесту про запровадження конституційного ладу у Росії, що призвело до наступу реакції. На її тлі пробив собі шлях марксизм з головною доктриною не конституції, а диктатури пролетаріату.

Проте, окремі конституційні положення, закріплені у ма­ніфестах 1905 р. і 23 квітня 1906 р., були одягнені у форму Конституції під назвою "Основні Закони", автором яких був С, Ю. Вітте.

Оцінюючи цей закон, П. А. Столипін відзначав: "За во­лею монарха Вітчизна наша повинна перетворитися на дер­жаву правову, щоб обов'язки і права підданих визначалися писаним законом, а не волею окремих осіб". При цьому він попереджав: "Навіть бажані заходи, але такі, які проводять­ся шляхом сумнівної законності, е повернення до минулого. Наш історичний гріх: неповага до ідеї права, до непорушно­сті закону. Не зустрічаючи протидії, такі заходи мають тен­денцію повторюватися"¹.

На жаль, вбивство П. А. Столипіна, а потім Жовтневий переворот 1917 р. перешкодили подальшому розвиткові кон­ституційного ладу у Росії та в Україні.

Побудова конституційного ладу в Україні почалася у 1917 р. Вже І Універсал Української Центральної Ради "До Українського народу на Україні й поза Україною", прийня­тий 10 червня 1917 р., проголосив Україну вільною, закріпив демократичну виборчу систему.

Період відродження національної української держави (1917—1920) позначений появою значної кількості консти­туційно-правових актів, які передбачали певні варіанти орга­нізації державної влади в Україні. До них слід віднести НІ Універсал Української Центральної Ради від 7 листопада 1917 р.

^ Великого значення для подальшого розвитку конститу­ційного ладу в Україні мав IV Універсал від 9 січня 1918 р., який проголосив Українську Народну Республіку самостій-

1§п₇^{СтолипиІІ} П- А. Речь при открмтии 2-й Государственной думи 2 марта

-67-

мою, ні від кого не залежною, вільною, суверенною держа­вою українського народу.

Нарешті, 28 квітня 1918 р. Українська Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР), яка складалася з 7 розділів і 83 статей.

Одночасно 29 квітня 1918 р. було прийнято Закон про тимчасовий державний устрій України.

Безумовно, серед цих конституційно-правових актів чіль­не місце посідає Конституція УНР, яка юридичне оформила відродження державності України. Конституція проголошу­вала Україну суверенною, самостійною і ні від кого не за­лежною державою. Відзначалося, що вся влада в УНР нале­жить народові України, а за формою правління УНР є парламентською республікою, верховним органом влади якої є Всенародні збори.

За формою державного устрою УНР була унітарною дер­жавою з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади якої будувалася на основі принципу децен­тралізації.

Взаємовідносини людини з Українською державою буду­валися відповідно до принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини.

У Конституції визначалося, що організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влади.

Органом законодавчої влади проголошувалися Всенарод­ні збори, які формували інші гілки влади.

Вища виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а вищим органом судової влади був Генеральний суд УНР.

На жаль, ліквідація Української Центральної Ради, встановлення влади гетьмана П. Скоропадського призвели до того, що положення першої Конституції України 1918 р. не були реалізовані.

Незважаючи на те, що керівництво УНР у 1918 р. переїхало до Житомира, робота над відповідними конституційними актами тривала.

Зокрема, 13 листопада 1918 р. був прийнятий Тимчасовий основний закон про державну самостійність колиши Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою.

-68-

За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні зако­ни: "Про тимчасовий державний устрій України" від 29 квіт­ня 1918 р. та "Про верховне управління Державою на випа­док смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України" від 1 серпня 1918 р. Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні, зберігаючи її унітарний державний ус­трій. Главою Української держави проголошувався Гетьман України, виключно якому належала "влада управління". Гетьман України затверджував закони, призначав голову уряду (Отамана Ради Міністрів), затверджував склад уряду, призначав на посаду та звільняв членів уряду, був "Верхов­ним воєводою Української Армії і Флоту" тощо¹.

Незважаючи на те, що "гетьманська конституція" фак­тично закріплювала режим особистої влади Гетьмана Украї­ни, вона містила й деякі демократичні положення, які, зок­рема, передбачали недоторканність особи, недоторканність житла, право на вільне обрання місця проживання, недотор­канність власності, певні політичні свободи.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очолюваного Директорією, відкрило шлях до по­дальшого конституційного розвитку України. Велике значен­ня для відновлення конституційних засад УНР відіграла Дек­ларація Української Директорії від 13 грудня 1918 р., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республі­кою, скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані "проти інтересів трудящих класів", понов­лювалася дія демократичних принципів, проголошених Цен­тральною Радою в її Універсалах.

Верховна влада в державі згідно з Декларацією мала на­лежати Директорії, її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний передпарламент Украї­ни), який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал (Резолюцію про владу), що відігравав роль "малої конституції" соборної УНР. Універсал з точки зору утвердження демократичних конституційних засад Української держави був істотним кро­ком уперед порівняно з "гетьманською конституцією", хоч

Закони про тимчасовий державний устрій України / / Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі конституції України // Філософська ' соціологічна думка. — 1992. — № 1. — С. 84—86.

-69-

він і не відтворював повністю принципи Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. Зокрема, не до кінця було проведено в життя принцип поділу влади (законодавча і виконавча влада фактично належала Директорії), місцеве самоврядування підмінялося контролем "Трудових Рад", принцип народного суверенітету підмінявся декларуванням належності влади "трудовому народові України" тощо.

У 1919 р. Урядова Комісія з розробки Конституції УНР підготувала новий проект Основного державного Закону УНР, який складався з 15 розділів і 345 статей.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційні акти: Закон "Про тим­часове верховне управління і порядок законодавства в Укра­їнській Народній Республіці" та Закон "Про Державну На­родну Раду Української Народної Республіки". В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах поділу влад.

Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені Урядовою комісією з розробки Конститу­ції УНР та професором О. Ейхельманом, перший з яких пе­редбачав унітарний устрій Української держави, а другий — федеративний.

За радянського періоду української державності буж прийнято чотири конституції: Конституцію УСРР 1919 р.. Конституції УРСР 1929, 1937 і 1978 р. У конституції законодавчо закріплювали так звану радянську модель організації влади, основою якої був ленінський принцип поєднання Радах, як працюючих корпораціях, законодавства і управління. Тим самим заперечувався визнаний у багатьох демократичних державах принцип розподілу влади.

Проголошуючи диктатуру пролетаріату перші радянські конституції України фактично закріплювали нерівність людей. Всі вони фактично текстуальне відтворювали структуру і норми Конституцій СРСР того періоду.

Нарешті, у конституціях містилося багато норм не правого, а ідеологічного і політичного змісту, через що зарубіжні вчені називали їх не конституціями, а "політичними деклараціями".

-70-

На підставі аналізу теоретичних основ побудови консти­туцій та історії становлення і розвитку конституційного ладу у світі і в Україні можна зробити деякі висновки.

Зміст конституції можна розглядати з двох позицій: по-перше, з формально юридичних, а, по-друге, з позиції соці­ально-класових, властивих марксизму-ленінізму.

З правових позицій, конституція майже в усіх країнах розглядається як Основний Закон держави, який закріплює правовий статус особи, що випливає з природних прав люди­ни, взаємовідносини влади з людиною, а також належність державної влади та механізм її реалізації.

Так, Г. Єлінек у 1908 р. розумів під конституцією "сукуп­ність правоположень, які визначають вищі органи держави, порядок покликання їх до відправлення їх функцій, їх вза­ємовідносини і компетенцію, а також принципи становища індивіда щодо державної влади".

Німецький державознавець Т. Маунц дає таке визначен­ня Конституції: "Конституція — сукупність правил про ке­рівництво державою, про формування і коло завдань вищих державних органів, про основні державні установи і про ста­новище громадянина у державі".

Що стосується соціально-класового аналізу конституції, то він має безумовно політичний, а не юридичний аспект, хоч і нехтувати висновками цього аналізу повністю не мож­на. Аналіз цей зводиться до такого:

— будь-яка конституція виражає волю пануючого класу;

— на зміст і форму конституції безпосередньо впливають підсумки класової боротьби;

— будь-яка конституція відображає дійсне співвідношен­ня сил у класовій боротьбі;

— конституція встановлюється пануючим класом після завоювання ним державної влади.

Узагальнююче формулювання суті конституції, виходячи ³ Цих положень соціально-класового аналізу, дав В. І. Ленін У статті "Як соціалісти-революціонери підводять підсумки ре­волюції і як революція підвела підсумки соціалістам-революціонерам" (1907). "Сутність конституції, — писав він, — у тому, що основні закони держави взагалі і закони, які стосу­ються виборчого права в представницькі установи, їхньої компетенції і под., виражають дійсне співвідношення сил у басовій боротьбі". Якщо відкинути терміни "класи", "класо-

-71-

ва боротьба", то можна визнати, що викладені положення мають право на життя і можуть враховуватися у процесі конституційного будівництва в Україні.

Історія становлення конституцій має певні періоди. Перше покоління конституцій належить до періоду пер­ших буржуазних революцій в Англії і Франції (XVII ст.) і пов'язано із закріпленням ідей представників природного права та французьких енциклопедистів (Ж.-Ж. Руссо та ін.). Саме в цей період признаються конституції СІЛА, Франції, Польщі, причому конституція Польщі 1795 р. вважається найбільш демократичною.

Зміст цих конституцій запозичується іншими державами: американська — для основних законів латиноамериканських країн, французька — для конституцій європейських країн, а англійська — для Канади, Австралії та Південно-Африканського Союзу. В Азії перші конституції було прийнято у Япо­нії, Китаї та Ірані.

Друге покоління конституцій належить до періоду закінчення першої світової війни. Характерним для нього була демократизація суспільно-політичного життя в ряді країн, зок­рема в Німеччині, Веймарська конституція якої і досі вважається найдемократичнішою у світі.

На жаль, цей період був неоднозначним, поряд з демократизацією державно-політичних режимів, по-перше, спостерігалося прагнення до диктатури (Німеччина, Італія, Іспанія), що безпосередньо відображалося на змісті конституції і, по-друге, прийняття конституцій радянського зразка (Росії у 1918 р., Україна у 1919 р., Угорщина у 1919 р., Монголі у 1940 р. тощо), а згодом — конституцій СРСР та союзні і автономних республік.

Третє покоління конституцій належить до періоду від закінчення другої світової війни і до середини 50—60-х рр. Характерним для цього періоду є те, що, по-перше, одразу закінченні війни відбувся розвал колоніальної системи, закономірно зумовило прийняття конституцій практично ма країнами світу, і, по-друге, в період 1946-1948 рр. в к нах Західної Європи були прийняті демократичні за своїм змістом конституції (Франція, Італія та ін.), проте, закл в них положення не були реалізовані, що призвело у 50-х до прийняття конституцій на підставі ліберальної моди (Конституція Франції 1958 р.), і, нарешті, по-третє, прийняття

-72-

в колишніх державах з тоталітарним режимом (ФРН, Іспанія, Португалія, Японія) на підставі ліберальної моделі демократичних конституцій (60—70-ті рр. минулого століття). Четверте покоління конституцій характерно до періоду кінця 80-х рр. XX ст., коли перестали існувати майже у всіх країнах соціалістичної орієнтації марксистсько-ленінська ідеологія, а звідси, пішла в минуле соціалістична модель по­ділу конституцій на зміну якій прийшла західна (ліберальна) модель Основного Закону.

Поиск по сайту: